Тайные закоулки памяти... глава 7

               
     Оце розбурхав, розворушив свої думки, спогади, які спокійно собі лежали десь в підвалинах серверів мого особистого мозкового комп’ютера так багато років, що вже потрібно іноді прикласти неабиякі зусилля, щоб яскраво, дотепно 
оприлюднити їх для своїх улюблених читачів. От і зараз, неквапно мандруючи, думкою, своїм життєвим шляхом, згадавши, як, доволі несподівано, став шофером-професіоналом, зрозумів – як же нелегко, тяжкою працею, дається фінансове благополуччя рядовому трударю. Дійсно, перші місяці праці водієм – це осінь, зима, весна, видалися справжнім іспитом молодому, недосвідченому хлопцю. Потрібно було ділом доводити собі та оточуючим, особливо керівництву, що ти вмієш вправно працювати, а не жалітися на погану долю. Першими своїми кроками зумів таки довести керівництву, що маю  вміння і упертість – відремонтував, поставив на колеса майже списане авто. Та кружляючи кожного дня, впродовж місяця, з ранку до вечора, по закритому подвір’ю ткацького комбінату, зрозумів, що знову потрібно йти до головного інженера і вимагати більш достойних маршрутів.

     Вибрав слушний момент, піймав його в кінці робочого дня, майже на виході з території (знав, що все керівництво, перед тим, як йти по домівках, по давній традиції, “обмивають” трудові досягнення за день). Розрахунок виявився точним – він одразу пообіцяв іншу машину і цікаву роботу, ще й пошуткував: “Якщо чесно, я стежив за твоєю роботою і чекав – коли ж тобі набридне там крутитися?”  Обслуговуючи будмайданчики міста кілька разів міняв автомобілі – довелося освоїти крім ГАЗ-51 ще й ГАЗ-53, ЗИС-5, ЗИС-130, Studebaker – отримав чудовий досвід на все життя.

     В зв’язку з цим, хочу розповісти, як мені, молодому і недосвідченому показали, як треба поводитися з технікою, яка повинна стати тобі другом, що допомагає заробляти на достойне життя, а іноді й рятує його тобі. Справа в тім, що в досить великому колективі водіїв нашої автоколони були переважно літні мужики, які свій стаж рахували з воєнних, а то і з довоєнних літ і, поважаючи їх досвід, за ними були закріплені свої, персональні автомобілі. Решта водіїв працювала на авто згідно щоденного графіка, який постійно змінювався, тож і я пройшов той курс ознайомлення з різними марками авто. Але, як я нині розумію, моя праця, моя поведінка, як водія, знаходилася під постійним непомітним контролем головного інженера.  Так от, коли на заслужений відпочинок (на пенсію) зібралися провести одного з найстаріших, найповажніших (орденоносця) водіїв, постало питання – кому передати право на керування його авто, то була запропонована моя кандидатура. Коли мене представили йому і ми кілька днів спілкувалися, я з захопленням спостерігав, вчився відносинам його до авто, як до живої істоти, він ласкаво називав її Лялечкою.

     Це був ГАЗ-51(бортовий варіант). На протязі неділі він кожного ранку приходив і проводжав мене при виїзді на маршрут, а ввечері зустрічав і контролював як я мив та вичищав його Лялечку. В кінці неділі, після довгої бесіди та вмовлянь отримав від нього дозвіл переробити її на самоскид (неподалік стояв вже списаний ГАЗ-51 – самоскид). І що мене остаточно підкорило – він особисто приймав активну участь в цьому технічному переоснащенню своєї улюблениці (і це при тому, що він офіційно вже був пенсіонером і на роботу міг не ходити). Таке відношення до праці та техніки мені дуже сподобалося.

     Чому я так хотів працювати на самоскиді? Водій отримував зарплату в залежності від перевезеного в тонах вантажу, а також від кілометрів пробігу авто, тому зменшуючи час під завантаженням та розвантаженням на самоскиді я добре вигравав в заробітку. Тримаючи на меті вступ наступного року в будь-яке льотне училище, намітив собі мету – накопичити грошей, щоб бути фінансово незалежним. Крім того, диспетчером в нас працювала мама моїх друзів дитинства, наша сусідка і я завше отримував путьові листи з кращими маршрутами і підприємствами, а також працював другу та третю зміну поспіль. Самим тяжчим періодом тоді виявилися зима та весна 1963-го – ожеледиця, дощі, багнюка на дорогах, які призводили навіть до ДТП (дякуючи допомозі, опіці головного інженера вдалося благополучно уникнути неприємностей).

     А вже в квітні раптом попав в поле пильного зору військкомату і змушений був негайно пройти повний медогляд на предмет осіннього призову до війська, ясна річ, зауважень ніяких. Тому негайно почав пошук адрес льотних училищ – одразу повезло, на очі потрапила об’ява про прийом до Кременчуцького льотного училища ЦА на навчання пілотів вертольотів. Потрібно було негайно збирати необхідні характеристики, довідки, інші документи і висилати в училище і знову неоціненну поміч отримав від головного інженера – він негайно викликав до себе парторга, профорга, комсорга, кадровика і за півгодини я був обнадієний, що всі потрібні мені документи в стислі строки будуть готові. Від усіх вислухав найкращі побажання та сподівання, що колись я їх покатаю на вертольоті!

     В червні, отримавши письмове запрошення з Кременчука, з училища, для складання іспитів та проходження медкомісії, мов на крилах летів автобусом, а душа співала від щастя. Чомусь було стовідсоткове відчуття, що цього разу стану курсантом і таки буду літати. Згадую, як одразу після оформлення в штабі нас направили готувати для себе домівку – казарму на третьому поверсі старого, вцілілого під час війни, триповерхового, цегляного будинку. Ох і драїли ми ті кубрики, монтували двоярусні, залізні, панцирні ліжка, а скільки ж ми бруду вичистили з кімнат для вмивання. Перші дві ночі навіть спали на підлозі, на матрацах, хоча сном це було важко назвати – зате добре перезнайомилися один з одним, бо зібралися з усіх куточків СРСР.

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2021-й рік
   переклад українською мовою    - 2025-й рік