Моршинський маньяк

на русском языке  http://proza.ru/2020/03/10/82

Людина – не вічний двигун, тож іноді їй треба підлікуватися. Ось тому відомий письменник районного масштабу Омелян Страдіваркін і приїхав до Моршина на кілька тижнів. Водички попити, повітрям подихати, ванни поприймати. Місце прекрасне – передгір’я Карпат, навколо ліс, відпочивай і насолоджуйся. Оселився письменник у пансіонаті, побував у лікаря, той йому написав, скільки води й коли пити, які ванни приймати, які аналізи доробити – і почалося спокійне курортне життя.
Тільки була у письменника Страдіваркіна одна причина для занепокоєння. Він мав договір з видавництвом про те, що пише раз на три місяці детективну повість, і термін здавати чергове творіння був не за горами, а як на гріх не малося жодних ідей. Та й які можуть бути нові та свіжі ідеї після вісьмох років співпраці й двадцяти семи повістей? І письменник Страдіваркін дуже сподівався, що нове місце щось йому підкаже. У Моршині він уже бував, але досить давно, десять років тому, тоді Страдіваркін іще не писав детективи, а був нікому не відомим поетом, що строчив винятково поеми про нещасливе кохання. А потім Страдіваркін уклав договір з видавництвом, перекваліфікувався і поступово здобув собі ім'я у певних досить широких, але вузько спрямованих літературних колах. У більшості детективів, що вийшли з-під пера Страдіваркіна, діяв вигаданий ним геніальний сищик Іраклій Потеряйко, розумний, завзятий, але при цьому трохи дивакуватий. Потеряйко розкривав усі злочини своїм улюбленим методом – створенням хаосу, з якого певної миті виринала особа злочинця.
Отже, письменник Страдіваркін розпочав процес свого оздоровлення і, довго не зволікаючи, тут-таки став посилено обмірковувати сюжет нового детективу. Спочатку слід було вигадати сам злочин, а потім додумати докази, які могли б привести до його розкриття, або, навпаки, навести на хибний слід. Отож, ось він, Моршин, ось тут парк, тут завжди багато люду, а ото далі вже ліс, і там людей мало. У лісі протоптано стежку для скандинавської ходьби, і якогось разу молода жінка (а може не молода, але це додумаємо потім) пішла цією стежкою й не повернулася. Чому? А тому що на неї напав моршинський маніяк! І заголовок – «Скандинавська трагедія на моршинській стежці». Або «Побачити Моршин і померти». Або «Маніяк вбиває натщесерце». Страдіваркін посмакував сюжет і назви, але то недовго, і вже скоро зажурився. «Все це дуже банально, – подумав він. – Все це вже було. Що такого нового можна придумати про маніяка? Що він нападав лише на жінок, які страждають на гастрит? А у мене вже вісім повістей з маніяками. Ні, маніяк не годиться, треба вигадувати щось інше».
Страдіваркін зажурився, але ненадовго. Треба шукати, якась ідея неодмінно спаде на думку. Він пішов до бювету попити водички. «Так ось він, бювет, – аналізував обстановку письменник. – Круглий павільйон, а всередині автомати для розливання води. Все автоматизовано. Підніс свій чіп, підставив кухоль – і отримуй порцію води. Автоматизовано... Ідея! А що коли якийсь зловмисник-хакер втрутився в комп'ютерну систему... І людина попила водички і впала, бо їй автомат видав концентрацію, що у двадцять разів перевищує норму. Так, уже тепліше. Початок повісті може бути такий: «Ніщо не віщувало лагідного червневого ранку того, що у бюветі, де завжди багато людей, станеться трагедія». А назва, наприклад, така – «Останній ковток». Або «Фатальна водичка з солонуватим смаком». А Потеряйко при розкритті злочину покаже свої знання в нових технологіях. Так, а взагалі може бути таке насправді? Чи можна запрограмувати так чіп?.. Ех, навряд чи ці автомати підключені до Інтернету. І яка мусить бути концентрація, щоб людина впала мертва? Звичайно, якби їй налили ціаністий калій, то все було би правдоподібно, але ж ціаністий калій – це супербанально, це все вже було тисячу разів, ці покидьки – письменники-детективники таку тему виорали вздовж і впоперек, тож чесному талановитому письменникові вже нічого не залишилося». Страдіваркін знову поринув у пошуки ідеї.
Крім шкідників – побратимів по перу, йому ще дуже заважало те, що всі люди в Моршині, яких він зустрічав, були милі й добрі. І такі ввічливі! І подякують, і доброго дня побажають. І лікарка така лагідна, хороша, і персонал у пансіонаті всі прохання виконує. І продавчині такі ввічливі – що бажаєте?! Все це добре, але Страдіваркіну це заважало налаштуватися на потрібний лад, адже йому треба було писати про людську підлість, про людський злочин, а не про милих і добрих людей.
Страдіваркін пішов до лікувального корпусу приймати ванни. Мила сестричка покликала його і запросила пройти до своєї ванни. Навіть раніше призначеного терміну. Ну, прискіпатися рішуче не було до чого. Письменник зайшов до ванного відділку. Той був зроблений як усі ванні відділки. Ванни були відгороджені одна від одної перегородками. А сестричка ходила одним спільним ходом і стежила за відпочивальниками, додавала водички, наливала запашних рідин тощо. «Так, а що з усього цього можна видобути? – почав думати Страдіваркін, щойно влаштувався у своїй ванні. – Треба засікти час, як часто з’являється сестра... Ось вона з’явилася через тридцять секунд, ось через хвилину. Ходить туди-сюди між ваннами, щось підливає. Замало часу. Підскочити, підбігти до сусідньої ванни, скоїти злочин і повернутися непоміченим явно не вийде. У неї спільний коридор, вона все бачить. А що коли перекинути отруту через перегородку? І що це за отрута така? І ще треба влучити в сусідню ванну, і щоб отрута подіяла негайно. Ні, це все безглуздо... А що коли підмінити посудину, з якої сестра підливає ароматизатори? Коли це можна зробити? Вночі. «Невідомий безшумно скрадався коридором і при дуже блідих відблисках місячного сяйва знайшов потрібну пляшку». І що? Навіть якщо йому це вдасться, то постраждає перший-ліпший випадковий відвідувач. А що коли мета злочинця – посіяти хаос? І тоді прозорливий Потеряйко застосує свою систему антихаосу і відразу здогадається, що злочинець-маніяк не мав на меті вбити конкретну особу, а просто вчинив безадресну підлість. Або це був не маніяк, а агент з іноземного курорту, якому дали завдання посіяти паніку в Моршині? Міжнародна сутичка курортів!.. Ні, це маячня, курортів і так мало, навіщо їм воювати, тим більше на міжнародній арені? Щось тут усе не так, не так, – думав далі Страдіваркін, і тут його осяйнуло. «Еврика! А що це я все зосереджуюся на вбивстві? А що коли почати зі зникнення людини? Вліз чоловік до ванни, ліг, сестра налила воду, додала трав, пішла геть, а за хвилину, проходячи мимо, виявила, що пацієнта немає. Вона подумала, що він пішов собі геть, але у передній кімнаті висіли його речі, а голим до вестибюля ніхто не виходив, там сидить багато люду. Назва: «Чоловік, якого не було». Або «Мокрі тапки – за крок до розгадки». Так-так, цікаво, а чому ж чоловіка у ванні не стало? Все-таки вбивство, або він вискочив незбагненним чином. Чи розчинився у ванні? За хвилину? Мало ж бодай щось залишитися, бодай вода брудна. Або ванна розверзлася і під нею виявився вхід до протилежного світу? Стоп, це вже містика, а я письменник-детективник, мій Потеряйко не займатиметься потойбічними силами. Ех, якби придумати пояснення, було б круто».
Але пояснення не придумувалося, і Страдіваркін знову зажурився. «Що ж це таке, – думав він. – Уже скоро лікування моє кінчається, а я ще не почав писати. Я навіть іще нічого не придумав! Який жах! Треба щось робити, щось робити, щось робити нестандартне».
Від думок, що нова детективна повість може бути не написана вчасно, у Страдіваркіна почалися потьмарення в голові та шлунку. І здавалося, навіть лікуванням не полегшується травлення. Страдіваркіну було ясно, що треба діяти, якось змінити ситуацію, утнути щось нестандартне, і тоді до нього прийде та сама геніальна сподівана рятівна свіжа ідея детективної повісті.
«Треба створити хаос», – вирішив Страдіваркін і розпочав реалізацію свого плану. Пізно ввечері він вийшов на стежку для скандинавської ходьби, одягнений в усе темне. Для того щоб його не помітила чергувальниця з пансіонату, він виліз на вулицю через балкон з другого поверху. На стежці він сховався за великою ялиною і став чекати своєї нагоди. Нарешті він побачив самотню спізнілу відпочивальницю, яка йшла стежкою й махала палицями. Палиці – то не жарт, тому слід було стерегтися. Страдіваркін голосно закричав, зображаючи нелюдський крик, який буває у фільмах жахів, три рази махнув руками, з допомогою куртки зображаючи крила, – так, щоб у місячному світлі можна було подумати, що це якесь чудовисько, а не людина, після чого швидко побіг назад через кущі, побоюючись бути спійманим або не бажаючи отримати цими скандинавськими палицями по спині – в тому разі якщо запізніла спортсменка його не злякається. До номера Страдіваркін також заліз через балкон, намагаючись не створювати шуму, щоб не привернути до себе увагу зокрема тих, хто жив на першому поверсі. Уже в номері Страдіваркін віддихався, переживаючи свою вечірню пригоду. Йому безумовно подобалося це почуття переможного адреналіну. «Треба втнути ще щось», – подумав він.
Наступного дня він дослухався до розмов у бюветі, в їдальні, в лікувальному корпусі, чи не говорять про вчорашню пригоду. Але люди, здавалося, про це не знали. «Очевидно, та спортсменка була закомплексована, і побігла до номера від пережитого жаху, так ні з ким і не поділившись», – подумав Страдіваркін.
Він вирішив діяти інакше. Вже пізно вночі, годині о третій, він знову виліз через балкон і пішов до Моршинського парку. Людей не було. Він трохи пройшовся по бічних доріжках, вдаючи, що прогулюється і дихає повітрям. Ніхто не з’являвся. Переконавшись у своій цілковитій самотності, він почав перекидати урни. Навіть спробував перекинути лавку, але вона була мертво закопана в землю. Довелося обмежитися урнами. Зате Страдіваркін відігрався на іншому – він підійшов до схеми лісових стежок, призначеної для туристів, і заздалегідь припасеним фломастером написав на ньому непристойне слово. «Це не залишиться непоміченим, завтра будуть розмови», – з цією теплою для серця думкою Страдіваркін повернувся до свого номера тим же шляхом, яким він звідти вийшов, – через балкон.
Страдіваркін проспав сніданок, але втім був у доброму гуморі. З номера він вирішив вийти тільки на обід. Його трохи бентежила думка, що доведеться дивитися в очі добрим, хорошим моршинцям, яким він так незаслужено напаскудив. Але йти пити водичку і потім обідати все одно було треба. Страдіваркін пройшов через хол – і зауважив, як адміністраторка пильно глянула на нього. «З чого б це вона, – подумав Страдіваркін. – Мабуть, мені здалося». Звичайно, він так тихо виліз вночі, що ніхто помітити його не міг. У бюветі Страдіваркін дослухався до розмов. Він почув уривок фрази: «...Кому це було потрібно?..» – «Точно, говорять про нічну пригоду», – вдоволено подумав письменник і став чекати розвитку подій, появи того самого хаосу, який допоміг би йому вигадувати сюжет нового роману. Але сподівання Страдіваркіна щодо запанування хаосу були марні: в Моршині як завжди тривало тихоплинне курортне життя, а моршинці були так само ввічливі з курортниками.
І тут Страдіваркіну на очі трапилася афіша: завтра в Моршині мав відбутися концерт відомого ще з радянських часів вокально-інструментального ансамблю «Засяй, пісне». Відпочивальники в Моршині активно розкуповували квитки просто біля бювету, при цьому нікого не бентежило, що легендарний фронтмен, соліст, засновник цього ансамблю, помер іще десять років тому, а з інших учасників на сцені вже більше нікого немає, та й сам ансамбль розпався, як кажуть, іще двадцять років тому. Але, втім, у Моршині намічався аншлаг. Всім відомі хіти ансамблю вабили довірливих громадян. Страдіваркін збагнув, що це шанс влаштувати світовий шухер, посіяти хаос і знайти сюжет для роману. Він вирішив на самому початку концерту зателефонувати до мерії міста і сказати, що залу будинку культури, де мав бути концерт, заміновано. Але як подзвонити, з якого телефону? Його ж відразу виявлять. А відомий детективний письменник не може бути спійманий просто так. Тут треба щось придумати. Може, відправити e-mail на електронну адресу мерії? Зайти з ноутбука анонімно на спеціально створену адресу? Все одно можуть виявити. Крім того, навіть якщо відправити, то можуть не прочитати, зараз же вихідні, та й взагалі – чи звернуть увагу? Ні, тут треба чогось іншого. Страдіваркін напружено думав – і навіть тішився сам із себе, який він розумний та прозорливий, що сам заздалегідь здогадується, які пастки доведеться обминути. Думав він думав – і не придумав нічого кращого, як підкинути записку. І зробив він це за обідом у головній їдальні курорту, підкинувши записку до хлібниці, звідки відпочивальники брали хліб і булочки. Працівниця їдальні прийшла з новими нарізаними шматочками хліба і побачила записку, на якій були намальовані череп і кістки, а всередині зловісна засторога.
Але Страдіваркіна швидко впіймали. Він припустився грубої помилки. Записку було написано на фірмовому папері санаторію, в якому він зупинився, а оскільки санаторій цей працював лише влітку і зараз, на початку червня, людей у ньому було небагато, поліція швидко з’ясувала, хто автор записки. Обійшли всі кімнати, де мешкають люди, і в номері Стардіваркіна знайшли фірмовий блокнотик з видертою сторінкою, і в ньому на наступній сторінці, як водиться, залишилися сліди від кулькової ручки, і можна було на світло прочитати всю записку. Найбанальніша річ, і детективному письменникові Страдіваркіну було дуже соромно, що він так легко попався. Розголос щодо скоєної ним дурниці був йому набагато неприємнішим, ніж можливе ув’язнення за неправдиве повідомлення про мінування.
Але для Страдіваркіна все скінчилося більш-менш благополучно. Жалісливі, доброзичливі мешканці Моршина зглянулися над становищем письменника і взяли його на поруки. А місцевий сторож дід Мар'ян навіть розповів йому увечері в камері попереднього ув’язнення про пригоду, з якої потім вийшла пристойна детективна повість. Тож до Моршина Страдіваркін точно їздив не марно.