Тайные закоулки памяти... глава 8

               
     Так, дійсно, поступово збиралися під дахом КЛУ ГА хлопці з різних куточків нашої величезної країни. Мені, який на той час, крім України, не був ніде, було так цікаво слухати розповіді про Грузію, Узбекистан, Якутію, Далекий схід. Вечорами, зорганізувавши дружню вечерю і з винцем, і з пивом довго сиділи, розповідаючи про своє життя, рідних та відкривали свої мрії. Добре розуміли, що не всі зможуть пройти відбір іспитами, медициною, та все-ж, кожного гріла надія – я прорвусь і буду літати.
 
     При спілкуванні, відчувалася різниця в характерах, звичках, уподобаннях, а також в рівні життєвого досвіду – кожний подумки вирішував, кого з нових знайомих обирати товаришем для себе, другом (якщо повезе, то жити доведеться разом майже три роки). Так мені припали до душі Храпатий Толя, Кобіашвілі Валера, Колода Вася, Маковецький Саша. Як же я вгадав з друзями, ми з першого до випускного дня зоставалися надійними друзями і навіть, роз’їхавшись по різним місцям праці, довгий час листувалися.

     Кожного дня закріпленим за нами командиром озвучувалися плани по упорядкуванню нашого побуту. В ті напружені для нас дні, ми повинні були поєднувати інтенсивну підготовку до іспитів з доволі великим об’ємом ремонтних, опоряджувальних робіт на території училища. От дивуюся знов і знов тим чудернацьким вибрикам своєї пам’яті – майже ніяких споминів про хід самих іспитів та проходження мед комісії (здав, пройшов і все). Але чітко в пам’яті ті важкі ноші, якими виносили будівельні рештки з підвалів зруйнованого бомбардуванням, під час війни, будинку майбутнього штабу училища. Згадується той переполох, негайна евакуація всіх з території і навколишніх будинків – в підвалі розкопали невибухнувшу німецьку авіабомбу, яку одразу вивезли та знешкодили військові з надзвичайниками!..

     Дуже добре пам'ятаю ту, майже цілу добу, виснажливого очікування результату засідання та оголошення вердикту приймальної комісії. І от ввечері пролунало оголошення: “Списки зарахованих вивішено в штабі!..” Досі, згадуючи ті миттєвості, коли добіг до дошки оголошень і розшукав своє прізвище в списку зарахованих на навчання, тіло вкривається мурахами і на очі навертаються сльози. Не відаю, може то тільки я, так емоційно, всією душею сприймав, а якщо чесно, то й досі сприймаю це, як справжній подарунок МОЄЇ долі. Тут же, біля дошки оголошень, бурхливі обговорення (радість одних і смуток інших) і вирішуємо – всі разом збираємося в казармі, щоб достойно попрощатися з товаришами, які зазнали невдачі і відсвяткувати свою перемогу.

     Тільки на початку цього святкового вечора з’явився черговий командир (попросив витримувати рамки порядку), далі все було мирно, достойно – сиділи, розповідали кожен свої байки і так майже до двох годин ночі, коли сон почав вкладати до ліжок. А от я, не зміг себе змусити закрити очі хоча б на п’ять хвилин і задрімати, відпочити від всіх тих хвилювань останніх днів, вимушений був вийти у двір. Промайнуло з того вечора 58 довгих років, а в моїй пам’яті дзвенить тиша тієї літньої ночі, повітря настояне запахом квітучої липи, під якою, на лавочці, не спроможний вгамувати своє нервове збудження, сиджу я. Сиджу, роздивляюся всіяне зорями, таке близьке небо і фантазую – вибудовую своє майбутнє щасливе життя. Зараз, знаючи всю правду про СВОЄ, вже минуле життя, можу твердо зізнатися – такої щасливої, незабутньої ночі, такого відчуття щастя я вже ніколи не отримував, та й  напевно, вже не отримаю. Одразу мушу запевнити – я не жаліюся, маючи досвід всього життя, сприймаю все, навіть всі негаразди які підкидала мені моя доля з вдячністю! І склалося моє життя, моя особистість, як на мій погляд – вдало, але витримати те було тяжко!

     Наступного дня нас поздоровили з вдалими результатами іспитів і відпустили по домівках, очікувати офіційного запрошення на навчання. Повернувшись з перемогою додому, мотаюсь по Полтаві – сповіщаючи всіх, що я тепер курсант льотного училища. І першими про це дізнаються мої куратори – дядя Гена і дядя Вова, дуже радіють моїй і своїй перемозі. Оформлюю остаточно своє звільнення з автоколони, передаючи своє авто (Лялечку) з обладнанням новому водієві. Не забув зайти і в Оптику – похвалитися перед дівчатами, що буду вчитися літати. Час промайнув дуже швидко і от, зібравши все необхідне, попрощавшись з мамою, братом, рідними вирушив в той світ, про який мріяв стільки років.

     Тепер все моє життя (майже на три роки) підпорядковане суворому внутрішньому розпорядку курсантського життя. Вільного часу майже нема – зранку, після ранкової зарядки та сніданку, навчання в аудиторіях, потім обід і знову вивчаємо авіаційну теорію вже самостійно, готуємося до майбутніх занять і тільки ввечері, перед сном, трохи вільного часу. Ні, навчання було не надто обтяжливим (мені добре допомагали знання авіаційних наук, отриманих в авіамодельних гуртках, в яких займався з 11-ти років). Але багато часу віднімала обов’язкова участь в добових караулах по охороні аеродрому в В.Кохнівці, участь в нарядах по чергуванню на території, на кухні училища.  До того ж, з гордістю згадую, нашу працю на відбудові зруйнованого корпусу штабу, будівництві училищного комплексу з великим, сучасним спортзалом та стадіоном (взимку на ньому заливали каток). Зараз згадую і дивуюся – скільки ж сил та й вміння, з задоволенням, було вкладено нашим потоком в розбудову і розквіт рідного училища! На все життя запам’яталися чудові, досвідчені викладачі (досі збереглися в мене зроблені на заняттях шаржі, малюнки олівцем кількох викладачів). Не без того – часами вони вимушені були до нас застосовувати драконівські міри, дрючити нас, щоб утримати нас, курсантів в рамках діючих правил, а схильність до порушень таки була!..

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ    - 2021-й рік
    переклад українською мовою  - 2025-й рік