Тяжко

Віктор Матюк

Тяжко

Тяжко безталанною бути і постійно на свою адресу чути,
Що ти така і сяка, що в тебе стать не та, що до вподоби,
Від твоєї худорби негативи одні, та й немає ні однієї душі,
Щоб хтось тобі писав вірші, нехай Господь не пощадить того,
Хто кине камінь у твоє висохле єство, ледь живе воно і дихає,
Надію плекає, що Господь колись зажадає твоє ім’я відстояти 
І ніколи не стане бажати тобі жити немовби в тюрмі!
 Якби божі діти не намагались твоє ім’я заплямувати,
Ти знайдеш засіб, щоб їм протистояти и поганого слова
На їхню адресу не сказати! Будь жорстким до себе,
Щоб при потребі інші не захотіли зашкодити тобі!
Всяке буває на землі, таланти і ті горять в полум’ї
І тонуть у вируючій воді, всі, хто надіє на небо плекає, 
Глибоко в душі бажає, щоб його давнішня мрія
За собою визвала знаменні події, але вітер віє, повиває,
І доки життя триває, празник у люцифера триває доти,
Поки ти не візьмешся в боки і не станеш впоперек  судьби!
Притримай трохи почуття свої, коли ти дійдеш до високої брама
Господнього храму на крові, тільки тоді дні твого буденного життя
Підуть на накатаній колії, а почуття твої досягнуть меж далекої землі,
Де пращури твої колись жили, напружували жили, щоб не дай бог,
Ніхто не думав ні про що, навіть про те, що було, але воно так швидко пройшло,
Як темна ніч, коли в хаті вже потухла піч, тяжко своїми страстями правити,
Діяти і не лукавити, ті була тоді ще молода, статна та красива, пристрастями захоплена,
Як береза висока та струнка! Перевернута вже одна сторінка твого давнішнього життя,
Ти шукаєш весь час причини, чому твоя зухвалість не дає спокою нікому,
Вона натякає на втому, та бажання втекти з батьківського дому! Радощі забуваються,
Захоплення – ніколи, одна лише душа продовжує коливатися проміж спокус буденного життя,
У неї своя стезя, не боюся смерті я, але від твого буття немає спокою в мене,
Ніхто спокій в душу не поверне, але час мине, зникне зло, залишиться слово,
Сказане про те, що любові немає ніде, проходить все, мине й це, що спокою душі не дає!
Щастя тільки там, де люди довіряють нам, а ми сумлінно будуємо на небі золотоглавий храм,
Моя і твоя сідина оманою наповнена, начебто пляшка кипучого вина, покрита паростками трави,
Пройшли стародавні часи, не зачепивши ні серця, ні чола! Перед очами вікова тайга,
Вітер, сніг та пурга, а в тебе давно вже нема ні кола, ні двора, твоя дітвора по світу розбрелась,
Залишився ледь помітний родинний зв'язок, сказати щоб він тебе та мене на творчість надихав,
У2 мене на це немає достатніх підстав! Без радощів була любов, розлука пройшла без печалі,
А що буде далі – ніхто мене не посвячував в окремі деталі майбутнього життя,
Ті і я постраждали із-за свого язика, соромити брехуна або сперечатися з дураком,
Все те, що черпати воду дірявим відром! У взаємних стосунках двох людей є особистий закон,
Він на поминає дзвоновий дзвін, то слабшає він, то знову набирає силу и міць,
Любити не заставиш силоміць, проходе все, але любов – це діло святе,
Хтось в тебе камінь жбурне, не попаде, але любовне зілля по душі розіллє,
Заб’ється серце, змокріє чоло, стане огидно на душі, в тиші, у мороці буття
Пройде одиноке життя, наче пісня старого солов’я! Стезя травою заросла,
Особливо після дощу, жінка присіла на стару вільху, що стояла в зеленому гаю,
Стала думати думу свою, зігнула голову під подвійною ношею, капнула долу сльоза,
Гримнула дверима гроза, розлютилися небеса, блимнула блискавка, небо обхопила радуга,
Вона зійшла в напрямку великого ставка, начебто нічна доленосна зоря,
Свіже повітря  смакує душа, людям брехня докучає більше, аніж біль чужа!
Моральність або умовна, або оплачується на місці великими грошима,
Через деякий час ти пройдеш мимо тих з дитинства знайомих місць,
І силоміць не зможеш заснути всю ніч, будеш дивитися на білій світ
Через відкрите настіж вікно, там красиво, але темно, тебе зірки сприймають чемно,
Ваші крапки зори на великі простори співпадають. Чемні люди часу не гають.
Вона на коротку мить час силоміць зупиняють, щоб задуматися про сьогодення,
Воно міняється щомиті, обличчя холодною вологою вкриті засмучено дивляться в вікно, 
Нібито воно, як одна ланка повсякденного буття, коли немає ні щастя, ні життя!
Всі твої набуття летять бог знає куди, цього не знаємо ми, ось так завжди
Щось з’являється з мутної води, а ти стоїш і ждеш, коли дійдеш до місця того,
 Де було народжено твоє єство? Тяжко і важко шукати біля своєї хати філософський камінь,
 Хтось десь чув якийсь дзвін, але не знає куди подівся він, пізно стукати кулаком по столу,
Коли ти нарівні з потворою надів на очі шори, щоб бог не пре подав тобі важливий урок
На все життя і твої почуття поглинула б матуся-земля, але не до кінця, у неї на руках мале  дитя!
Божеволіє душа, сонце йде на захід, земля дарує людям чарівний запах,
Природи виглядає красиво, але для людини немає перспективи,
Щоб твоя точка зору не стала точкою опори для людської ганьби,
Попробуй досягнути обрій синього неба в думках, це викличе жах
В чужих осах! Ти цінуєш кожне слово людське, адже воно може бути останнім,
А ти залишишся крайнім навіть тоді, колі всі твої товариші вже дійшли до межі,
За якою немає ні любові, ні спокою, знову обман оптичний, знову театр драматичний
Не вважає самокритичним щось казати про життя та залізні грати, коли бухають гармати!
Путаються числа, зникають з пам’яті великі дати, паяні депутати б’ються за мандати,
Їм послуги надають адвокати, але ніхто не дасть ладу грішній душі, яка звикла жити в тиші,
Щоб наодинці складати вірші, талант на поверхні, а почуття в глибині грішної плоті,
Життєві турботи залишаються за спиною, ти простився з спорідненою душею,
Постраждав за високу ідею, але, навіть, у віри - злі очі, вони яскраво горять посеред ночі !
Пряником виглядає батіг, життя – це місце інтриг, той хто це мистецтво осяг сповна,
Той може випити пляшку червоного вина до самого дна, всі ми – легко ранимі, втрати  непоправні,
Але справа не тільки в купи гріхів, не всі хто хотів, всякий час грішив,
У кожного єства був свій лейтмотив, хтось зразу на двох стільцях сидів,
Вдосталь їв і пив, заморський одяг носив, і не сісти за грати  зумів!
Ось така дурниця розповсюджується від отця до сина, підростає надійна зміна,
Життя відбирає у людей багато часу, ганьба наганяє остраху на дівчину ще молоду,
Вона розкриває людям обійми, хоче ближче зійтися с людьми, години б’ють,
Роки минають, крики натовпу на безлюдній дорозі лунають опівночі,
У лісі кричать сичі, вранці токують глухарі, тремтять зайці всякчас,
Все в руках тих, кого острах на стежині зненацька наздогнав,
Його окрик пролунав без всяких підстав немовби крик журавлиних зграй!   
Живи для єства та душі, рахуй свої гріхи в сільській тиші, де є дві стежки посеред села,
Одна до ставка грішницю привела, а друга – до молодого гаю, де гніздилась зграя шпаків,
Холод і дощ цю зграю рясно накрив в ту холодну ніч, з нею опліч під деревом сидів
Старенький дід, майже інвалід, він мовчить, від холоду тремтить, живіт болить,
Він беззмінний арештант лихої долі, не по його волі він провів молоді роки в тайзі,
Загинули юність і талант, і ось колишній арештант вирішив до рідної осели прийти,
Щось на рідному подвір’ї знайти, але там не було ні хати, ні межі, люди зовсім чужі
На тому клаптику землі давно вже жили, немовби динарі, сусідів цурались,
 Ні з ким в селі не кохались, самі по собі залишались доки, поки душа не захотіла добра!
Зайва мрія, зайва надія,  надворі сіріє, відер із останніх сил в спину дме, дощ йде,
Людей не видно ніде, кой де природа залишила проріху в чужому розумі для втіхи,
Птиці вилітають з-під стріхи, із десяти волів ледь тягнеться запряжка,
Ніщо не тягне нас так тяжко, як слабкий та тонкий жіночий  волосок,
Кожна дівчина бажає, щоб її кохали по  гроб, але всьому є свій час,
Всьому є свій строк, немає спокою дівочому розуму із-за думок!
Ураганний потік з гірких дівочих сліз хутко зник, адже любов не пропадає даремно,
Коли кохана дівчина поводить себе чемно, з нею приємно проводити час,
Але щось постійно насторожує нас, коли залишається зробить один крок до журби,
Тоді радять тобі навіть старі дідусі жити на самоті, чим самому гасити світло  у вікні!
Любов віддає себе людині в дар, тримає як можна далі від повсякденних чвар,
Наповнює серце свіжістю і прохолодою, за взаємною згодою дві постаті людські
Перепливають буремну річку повсякденної нужди, як не суди, як не ряди
Всі побажання долі виконуєш ти, виконую їх я, в тому наша земна стезя!
Буле буття наповнює давнішні почуття спогадами давньої старовини,
Коли ми молодими і завзятими були, кохались біля клуні або хати,
Ніхто нас не міг тоді  зупинить силоміць, чувся дівочий крик: 
«Та не треба…В цьому немає потреби…Та я не хочу… Та я не така… Та не туди… Трохи вище бери…»
В той знаменний час щось спіткало нас на шляху в напрямку гріха, всі ті слова чула глуха стіна,
Але вона була, як завжди мовчазна, немовби глухоніма! Як не тикай, не ворочай
Дітородний член завжди коротший від піхви, ніякі ліки не в змозі зупинити бажання на дорозі,
Коли тіло дзвенить, а душа болить і дверима гримить, грізний крик мішає думати і мислити!
Призначення людини почитати святині, чемно любити и жити так, щоб кожний отримував смак
Від повсякденного життя, не треба баба пугати товстим членом, хоча він сторчіть та дзвенить,
Ракета на зльоті, баб та ще в змозі чоловічу гордість оцінить, вона бачила і більше і товще,
Нам би в ті роки бог би дав два ангельських крила, щоб наснага була така,
Щоб ми гордилися своєю епохою, мені зараз ця епоха по хую!
Раніше ми жили красиво, біла якась перспектива, наразі немає екстазу,
Закінчиш два рази, і спи, відвернувшись від дівочої краси! Грішать верхи, грішать низи,
В розумі сторчить одне: порушити би правило святе, знайти б красиву вдову
 І незважаючи на її худобу схилити її до гріху, положить її на одіяло красне,
Щоб спідниця хряснула, а вдовиця язиком нікому не ляскала,
Що вона жила мала міць і норов, а пристрасті в ночі кричали хором,
Що колись вона довго сиділа біля вікна, потім прийшов член квадратний,
Він вів образ життя розбещений, високий, чемний та стрункий,
Він з дитинства обожнював овал між жіночих ніг, міг всю ніч
З жінкою обговорювати одну потаємну річ при спалаху свічок,
Але вона набрала води в рот і мочить, тремтить, як лист дуба,
Піт капає з молодецького чола, тоді в душі була весна, наразі її змінила люта зима!
Залишилось немало підстав і невиконаних справ, коли після стакан самогонки, 
Щоб силоміць ввійти в жіночу піхву, посередині – глибоко, а з краю – мілко,
Невже вона ще дівка? Зараз у неї новий чоловік = хам, деспот і зануда,
Вона той давній гріх споминає, як вселенське чудо! Зараз вона любить спостерігати
Із – за кута своєї хати, яким чоловіком може кожний хлопець стати,
Якщо йому жодна дівчина не стане заміжжям докучати!
Через чималий час молодий лоботряс всю округ перетряс,
Поки не получив в око, зразу закінчились розбрати і склоки!
Нехай жінка жінкою буде, вона – вселенське чудо, вона чоловіка розбудить,
Його гріхи не засудить, напоїть  коня, щоб вдача була, проведе чоловіка за край села,
І буде витирати гіркі сльози з чола, поки ворожа хмара над родиною не пройшла!
Грішна земля. Але вона – мій чертог, в ньому править Бог, скинувши тягар мирських оков,
Не бажаю більше бачити пихатих пик ****ських чудаків, чий вечірній спів мені чимало надоїв!

м. Ржищів
8 травня2021р.
11:21