Тайные закоулки памяти... глава 10

               
     Зараз, згадуючи той чудовий, насичений новими знаннями час, з таким задоволенням перебираю дні, сторінки, свого перебування, цікавого  навчання в тій, справжній школі льотної майстерності. І головне, ми були під постійним контролем і увагою чудових викладачів, вихователів, інструкторів, командирів, які мали багатий досвід та великий об’єм знань, щоб з недосвідчених, тільки-но починаючих доросле життя пацанів, виховати та навчити справжніх пілотів.

     Хоча і доводилося багато часу витрачати на вивчення, студіювання авіаційної, фахової літератури, це не заважало знаходити час та сили для занять спортом (волейбол, лижі), будувати авіа моделі, які потім дарували викладачам, інструкторам. І зараз дивно – де ми знаходили на все те час. Так, перший курс навчання, то був самий тяжкий – по-перше, потрібно було ламати своє я, підкорюватися беззастережно правилам та вимогам внутрішнього розпорядку училища, по-друге вміти перебороти утомленість від добових нарядів, частої праці на будівництві нових казарм, спорткомплексу, по впорядкуванню всієї території училища. Доводилося вгамовувати якісь свої бажання, але не всі хто бажав стати льотчиками витримували такі навантаження.

     Один з грузинів, з нашої групи, як розповідали його товариші, став зловживати наркотиками (він був з сім’ї високоповажних діячів уряду Грузії і не терпів будь-яких утиснень), скільки ми його не умовляли він таки покинув навчання. А от другий хлопчина з Далекого Сходу, шахтар з золотодобувних шахт, вивчивши теорію на першому курсі, після кількох польотів раптом заявив: “Я не зможу літати – я боюся, під землю в шахту до 1000 метрів опускатись не боявся, а в літаку страх до втрати свідомості!” Було й таке – дуже гарний хлопець, трудяга, надійний товариш і друг, а довелося з ним попрощатися. Осібно треба згадати випадок, який трапився з моїм другом Віктором (я вже розповідав в одному з своїх оповідань про це) – в дитинстві він отримав психологічну травму, на його очах загинула молодша сестра і результат такої травми проявився вже коли він почав льотну практику. Його вчасно відрахували з училища. Для мене то була дуже велика втрата. Але основний кістяк нашої дружної групи, допомагаючи один одному, успішно долали тягар навчання і раділи, що вже зовсім скоро почнеться саме бажане – льотна практика на аеродромі. Так, тебе весь час наповнює радість, що все-таки ти зміг причарувати долю і вона таки дає тобі змогу стати обраним та здійснити свою дитячу мрію. Для мене то було чудо – з мільйонів людей тільки крихітна кількість стають пілотами! Такий підрахунок мене надихав! 

     І от нарешті нас, службовим автобусом, вивозять на аеродром в Градіжськ. Дуже швидко, з азартом розселюємося в казармі – зрозуміло, ліжка всіх, з ким потоваришували знаходяться в одному кубрику, в одному кутку поряд одне з одним. Щоб була можливість спілкуватися не тільки вдень, а й ввечері, після відбою – ділитися один з одним півголосом, пошептом, якимись своїми потаємними думками. Нарешті загальне шикування і командир нашої ескадрильї представляє нам наших інструкторів, які повинні навчити нас азам льотної професії. Всі інструктори з великим досвідом а для нас, недосвідчених мрійників, вони взагалі ввижалися полу богами авіації. Чомусь з усіх представлених нам інструкторів найбільше запам’яталися, мій інструктор – Пошивайло Алім Степанович та інструктор – Залізний Гаврила Іванович. Він мав гучний, соковитий голос і в подальшому, коли проводився щоденний розбір польотів, інші інструктори часто наказували своїм групам уважно слухати розбір польотів, який проводив Гаврила Іванович.

     То було дійсно цікаво – він вдало  використовував не тільки літературну, а й просту робітничо-селянську мову, прикрашаючи її, час од часу, матірними, вдало підібраними висловлюваннями, що, після виснажливих польотів, добре розважало нас і підіймало настрій. Особливо нас розважало, як на його методи нашого виховання реагувала єдина інструктор-жінка. Весь вечір потім ми вправлялися в дотепності, згадуючи кожний вислів прослуханого розбору. Але треба відзначити, що в подальшому, коли я більше пізнавав інструктора Залізного, то зрозумів, що він насправді дуже чуйна людина, завжди прийде на допомогу курсанту і до того ж – дуже освічений і досвідчений пілот!..

     І, нарешті, про мого найкращого вчителя майстерності в льотній справі – пілота-інструктора Аліма Степановича Пошивайло! Висококласний воєнний льотчик, списаний в резерв через злочинний наказ “кукурудзяного генія” – Хрущова про знищення воєнної авіації та заміна її на стратегічні ракетні сили. Військову службу проходив далеко на Півночі, в місті Анадир, а зараз був прийнятий пілотом-інструктором в КЛУ ГА. При нашому першому знайомстві він одразу запитав: “Хто хоче першим летіти зі мною і витримає фігури вищого пілотажу?” Не відаю, як воно сталось, але я першим вийшов зі строю і підійшов до нього. Він особисто допоміг мені сісти в ЯК-18 У, перевірив чи застебнуті ремні безпеки і попередив: “Ніяких ручок та тумблерів не чіпати, чітко виконувати всі мої накази, весь політ та вести радіозв’язок  буду сам – це в тебе ознайомчий політ”.

     Більшого щастя, радості я собі не міг представити. Коли наш літак опинився в заданій зоні – інструктор попередив: “Якщо буде погано, підніми руку і обернися до мене”. Кожну фігуру пілотажу він озвучував по внутрішньому радіо мені і розповідав техніку виконання. Зараз, після стількох років особистої льотної практики тяжко описати ті почуття, коли я, недосвідчений пацан, витримував всі ті перевантаження при виконанні мертвої петлі, або бочок і роздивлявся десь далеко внизу під нами землю в перевернутому польоті. То було захоплююче і ті чудові відчуття зі мною на все відміряне мені життя. Весь комплекс вищого пілотажу витримав достойно з посмішкою! Після виконання кожної пілотажної фігури Алім Степанович наказував повернутися мені обличчям до нього (візуально перевіряв моє самопочуття), а я показував йому великий палець і посмішка від вуха до вуха!
 
  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ    - 2021-й рік
   переклад українською мовою   - 2025-й рік