waltz of melancholy

Складно тебе відпустити. Мала, можеш не вірити, але скільки б не минуло часу, я все ще пам’ятаю.
Пам’ятаю, як ти забивалася у куточок, прихилялась головою до холодної стіни і шепотіла, що тебе замучила буденність, що через цей листопад кров у твоїх жилах перетворилася на дистильовану гірку воду. Пам’ятаю твої дурниці і сміх, тягу все ускладнювати, усе порівнювати. Усі жарти, підколи, як твоє волосся падало на підлогу, як ти грюкала дверима, коли ми сперечались і ти програвала. Як задумливо крутила каблучки на пальцях. Як ти горнулась уночі, як чомусь зривалась з ліжка і бігла на балкон, а мені неодмінно треба було йти за тобою і мовчки обіймати зі спини, стискати в коло твою тривожність, твої думки про можливу і близьку руйнацію нашого "ми". Ти так хотіла, щоб я сказав хоч якусь банальщину, щоб заспокоїв тебе, переконав, позбавив від усіх страхів і переживань, але моєю відповіддю на твої нічні сльози були лише мовчазні обійми.
Пам’ятаю, як ти завжди наполягала, що тобі затишно з собою наодинці, що тобі достатньо себе самої, що тобі ніхто не потрібен, але при цьому так по-дитячому і міцно стискала мою долоню.
Як посміювався над твоєю Полозковою, мовляв, її прізвище від "ПОпса і ПОзерство", як ти натхненно читала мені уночі рядки її віршів, як зазирала в очі, чекаючи реакції, а я тобі вказував на полички з Фіцджеральдом і Ремарком. Маленька, направду, я завжди розумів, чому вона настільки тобі близька і саме в неї ти можеш знайти пояснення того, чому в тебе всередині так усе болить, чому тебе так рве від байдужості і сліпоти людей. І коли ти зранку бігла вирішувати свої справи, наспіх цілуючи мене у щоку, я замикав за тобою двері квартири і знаходив на балконі, під ліжком, на підвіконнях забуті тобою блокноти, де красивим рівним почерком були занотовані вірші Полозкової і багатьох інших, чиї слова знайшли відгук у твоїй душі. Я гортав сторінки, що пахли твоїми Versace Vanitas, і повільно божеволів.

Так, я усе тоді розумів, я занадто вже старий і втомлений життям, аби триматися на рівні твоєї любові, аби бути гідним її, аби вмістити в своїх нутрощах твою солодку неповторність, твої вірші, сплетіння думок і ніжність. Що рік, два – і я застигну в динаміці почуттів, стану зайнятим, заб’ю собі голову роботою, курсом долара та відсотком прогресивного податку. А ти завжди будеш такою, якій буде потрібно більше, ніж просто гроші і стабільність. Тобі потрібна вся моя душа, почуттєва круговерть, емоції з надривом, пошук, рух, динаміка, боротьба зі уявним і реальним, перемоги, сміх, щирість, мрії, натхнення… Я не зможу тобі цього всього дати, навіть зараз тобі мене замало. Але я так сильно не хотів тебе втрачати, що чекав, поки ти дійдеш до цього сама. Я чекав, поки ти покинеш мене першою. Поки ти зробиш цей крок від мене і вбік. Підеш далі шукати своє щастя, не озираючись назад. І коли це сталося, частина мене померла назавжди.

Мала, я дико, смертельно, по-чорному за тобою сумую. Твій образ, твій силует на зім’ятих простирадлах навіки впаяні у сітківку очей. Я завжди пам’ятатиму, як сильно я тебе любив і як по-дурному я втратив найдорожче, що мав. А ти ніколи мене не згадуй. Нічим не тривож свою душу. Не забивай собі біль у скроні. Перемагай страх, ворогів, обставини, долю. І переконуй себе, що ти мене просто вигадала.

2016