Бим та Джек

      Незважаючи на свій такий, майже ангельський, милий зовнішній вигляд, більш шкідливої і впертої істоти, ніж наш новий співмешканець, треба було б ще пошукати. Здавалося, що це сама досконалість, ідеал краси, нащадок відомих королівських відприсків, зазначених у родоводі, аж до сьомого коліна.
      І пощастило ж нашому Бімові, з таким аристократичним родоводом, народитися собакою в безневинному образі спанієля. Звісно, йому, як істинному англійському аристократові, призначення якого ганяти по непролазних лісах і аристократичних угіддях в пошуках дичини, або підіймати зграю качок на крило в глухих плавнях, занадто тісно жилося в шикарному помешканні попередніх господарів. Вони, наївні, і придбали-то його собі, може саме за його обеззброюючий погляд карих очей і м'які, майже пухнасті вуха, довше ніж у кролика.
      Від кого і за яку суму грошей він до них перекочував, з'ясувати до кінця так і не вдалося, та це було вже й не так важливо. Для розминки, або найімовірніше від нудьги, поки чергові господарі були відсутні, Бім погриз їм все взуття, а воно було, безумовно, італійське. Потім, напевне, увійшовши в смак всього імпортного, перейшов на фігурні ніжки югославських меблів.
      І ось саме таким способом, за сто карбованцiв, як папуга із зоопарку, який часто міняв господарів в одній з мініатюр Генадія Хазанова, Бім і перекочував в наш двір. Як і хазановський папуга, він теж на досягнутому зупинятися не збирався.
      В першу свою ніч на новому місці, залишений у дворі, так би мовити, пильнувати за порядком, він без сторонньої допомоги викопав велику лавку, тільки за день до цього поставлену господарем.
      Ну а далі в нас у дворі настав день бабака. Кожний ранок, на протязі двох тижнів, починався з встановлення лавки на своє належне місце... Ось саме через ці неорденарні події, або, вірніше, щоб розірвати це зачароване коло, змушені ми були нашого чистопородистого мисливця підселити до Джека, так би мовити в хазяйські хороми.

      Саме завдяки Джекові помінялися всі наші уявлення і негативні думки про кішок. Як він потрапив в наш будинок, теж ще та історія. Виявилося, що на момент вселення в наш власний будинок, на горищі вже проживала інша сім'я. А точніше - сімейство роду котячих.
      Незрозумілі особистості, штук отак зо п'ять, а один з них, такий мордастий, з наглим писком. Без сумніву - патріарх роду котячого! Воно б все може й було в межах норми і, можливо, зтерпілося б навіть якось, але, вся біда в тім, що, як пізніше ми второпали, у них там, на горищі, були свої плани на найближчу, і подальші ночі, які, на превеликий наш жаль, радикально розходилися з нашими планами - виспатися. Тому й залишався тільки один вибір, або ми, або вони.
      Виставивши таємні дозори і вивідавши протягом наступного дня всі дикі котячі стежки у дворі, ми перейшли в наступ. Не посоромилися навіть наглухо забити дерев'яними дошками хрест-навхрест, як парадний вхід до сільської ради під час війни (правда, без напису червоними літерами: всі пішли на фронт!), головний вхід до ворожого стану. І непомітно почали вести спостереження через фіранку у вікні, заздалегідь зловтішаючись в душі, побачивши стурбованих сусідів на чолі з мордастим вожаком.
      Але тут же були неприємно здивовані, наскільки швидко вони віддерли від стінки наші їжакові хрест-навхрест збиті захисно-оборонні споруди. Наступна ніч, звичайно, знову пройшла за їх розпорядком, включаючи ексклюзивний нічний концерт.
      Розлютившись цього разу вже не на жарт, ми пішли ва-банк. Вхід в котячу штаб-квартиру був наглухо замурований цеглою з цементом. "Хлопці, ніхто вже більше нікуди не пройде, концерт закінчений": - подумали ми. Але, як виявилось, ніхто нікуди вже більше і не збирався йти. Котяче сімейство просто на просто оголосило нам вендету по-корсиканськи.
      Колишні сусіди зверху у відповідь на наші ворожі і недружелюбні дії перетворили наші вхідні двері в свій громадський туалет. Потихеньку до них на допомогу підтягнулися і всі їхні родаки з усього району, не вистачало хіба тільки таблички "Ч" i "Ж". Завдяки досить непогано узгодженим діям котячого племені, навкруги в атмосфері витав сморід, як в кращі часи розвитого соціалізму в громадському туалеті на привокзальній площі.
      Ох і капосні ж вони створіння! У наших головах навіть заблукала думка, що Шариков з Булгаківського «Собачого серця», був не так вже і далекий від істини...
      І що тут порадите робити? Розплескати валер'янку біля входу у власний будинок, а потім їх усіх передушити? Якось не гоже і підступно!
      І ось таким чином, загнані в глухий кут, при всій нашій, м'яко скажімо, нелюбові до цієї, як знову ж таки висловився пан Шариков, шкідливої тварини, послухалися ми тоді поради нашого сусіда, що, мовляв, клин клином вибивають.
      Сусід запропонував нам свого Мустафу, чорнющого як смола, жирного котяру, який тільки й на те був здатний, так це, щоб лежати поперек дороги у всіх проходячих по гостинній.
      Він був, напевне, по духу далеким спорідненим Манморансі (Троє в човні). Від тепер, на що б не наступала нога людська в цьому будинку, це був обов'язково Мустафа, або як мінімум його хвіст. Це був не кіт, а якийсь садомазохіст.Правда громадський туалет у дворі закрився, сусід виявився правий.
      Але справжню несподіванку, яку нам незабаром підніс Мустафа, ми виявили у нього в кошику. Вірніше, ми її спочатку почули. Це був тонюсінький писк п'яти крихітних сліпих котенят, яких рано вранці Мустафа вигодовував своїми м'язистими грудьми. "Ще один претендент на Нобелівську премію": - подумали ми. А ще всі дивувалися, треба-ж такий жирний!
      Котенята були схожі на маленьких, пухнастих, плюшевих пупсиків, але один з них був особливо кумедним, він був дуже схожий на маленьке смугасте тигреня. Ось так і з'явився у нас Джек. Хоча ім'я своє він отримав трохи пізніше, після вдалого розселення всіх своїх кровних братів і сестер по сусідських угіддях.
      Мустафа за це на нас сильно образився і теж зник, або правильніше сказати, зникла в невідомому напрямку. Так би і залишилося це, ще безіменне котеня одне в будинку, але у дворі вже настав день бабака.

      Ходить в народі говірка, що, мовляв, живуть вони, як кіт з собакою. Як це не дивно, але перша зустріч ворогуючих сторін пройшла відносно спокійно. Вистачило у Біма його собачого розуму відразу зрозуміти, що Джек особа в будинку недоторканна. Котеня, якому було-то всього тижні три від роду, теж ще не здогадувався, які труднощі його незабаром очікують.
      Все стало ясно на найближчому сніданку, а вірніше вже при роздачі ранкового провіанту. Всі жителі нашого будинку, запрошені на першу спільну трапезу, отримували свою, чітко відміряну, «пайку», але подальші дії відбулися так стрімко, що ми не встигли навіть оком кліпнути.
      Бім, не втрачаючи ні секунди часу, миттєво знищив вміст своєї миски і недовго думаючи, легко і безцеремонно відштовхнувши конкурента в бік, і безсоромно зжер на десерт і його пайку.
      Важкі грозові хмари почали згущуватися над Джековою мискою. Якщо до цього фатального сніданку ніхто не заважав здійснювати йому свій щоденний котячий намаз перед мискою з їжею, то тепер в будинку з'явився грізний конкурент. Котеня, з широко витріщеними очима з жахом спостерігало за всім, що відбувається.. Конфлікт на кухні, за всіма даними, назрівав неабиякий.
      Відтепер, щоб хоч якось розрядити обстановку в будинку, харчуватися нашому котикові доводилося на кухонній шафі. Бім, все ще намагаючись дістатися до Джекової миски, стрибав біля шафи вгору-вниз, як тенісний м'ячик від пінг-понгу, але кошеня надувшись від важливості процедури, зпоглядало на Біма зверху вниз нищівно-відсутнім поглядом переможця.
      До речi, харчів для тварин тоді ще не було і Джек наш ковтав суп з кістками не гірше собаки. Можливо, саме від такої собачої їжі, або може, під впливом Біма, але моську він собі там на шафі за пару місяців теж непогану наїв.

      Кажуть, що чужі діти швидко ростуть! Ось і з нашого, колись крихітного сліпого котеняти, потихеньку сформувалася маленька копія смугастого бенгальського тигра, а якщо говорити про характер, то стопроцентна.
      Зауваживши, що наш Джек перетворився з маленького пупсика в відважного бійця, вирішили ми відновити статус-кво на кухні. Повернули його обідню миску з шафи на підлогу.
      Джеку ця ідея явно не сподобалася, але він зрозумів, що проти місцевої влади сильно не попреш і що сьогодні свою миску доведеться відважно захищати. І ось тут-то і сталося найцікавіше в нашій історії.
      Кіт цього разу, замість звичного намазу перед їжею, уважно стежив за діями собаки. Бім вирішив було по своїй наївності, що напевне, повернулося все знову на круги своя. Ну а з Джеком буквально на наших очах стали відбуватися неймовірні зміни. Він роздувся як риба-куля до величезних розмірів і зайняв вихідну позицію бійця-каратиста.
      Не звертаючи ніякої уваги на зовнішні метаморфози сусіда по мисці і знищивши одним махом вміст своєї, Бім відважно кинувся в бік конкурента.
      Сама сутичка була коротка і відбувалася в повній тиші.
      За порушення кордону і субординації Бім блискавично отримав такий шквал ударів у відповідь виставленими, гострими як лезо бритви, кігтями, з фронту і з тилу, та по чарівних карих собачих очах, що сліди цього зіткнення світів йому довелося носити на собі потім все своє собаче життя.
      Це було схоже на сцену сутички відважного Джекі Чана з запеклими ворогами. А Джек в цій „битві“ лише остаточно підтвердив правильність вибору свого імені.
      Після бійки він, як ні в чому не бувало, приступив до свого звичайного намазу перед наповненою мискою.
      Бім же довго ще скиглив, плакав і скаржився нам на Джека, але з цього дня в будинку настала цілковита тиша, спокій та благодать.

      Художнiй переклад-Володимир Шевченко.