Тече вода

Віктор Матюк

Тиче вода

Тиче вода, тече швидко, із-за вікна лунає чудова українська пісня,
Холодній і поривчастий вітер жбурляє в шибки різнобарвне листя,
Ця пісня взята із буденного життя, вона про дивне свято і заміжжя,
Про нього молодій жінці нагадує мале дитя в новенької колисці,
Її гойдає чарівна мати, яка вже закінчила свою дитину годувати,
Але вона почала ще дужче кричати, тому що не хоче більше спати!
На дворі вітер лютий, за вікном нужда і смута, немає світлої минути,
Щоб скиглення натовпу не біло чути, передмістя старовинного міста не спить,
Всебічна журба над ним три дні висить, прийдеться все спочатку починати,
Щоб з колін встати, а так можна в розпач впасти і попасти за залізні грати !
Час відпочивати, але як сумні думки наодинці молодій жінці здолати?
Біля старої хати грязь та багно, навкруги гниє болото, тиче вода мимо хати,
Дитина бажає з матір’ю гратись, базікати і сміятись, і тяжкої долі не цуратись!
Дощ льє, як із відра з раннього ранку,  оркестр грає марш «Прощання слов’янки»,
Жінка залишили всі свої забаганки на мокрому ганку, після легкого сніданку
Її чоловік поспіхом зник у напрямку старовинного міста, звідти він приніс жінці намисто
Із квітів і листя, воно було з великим внутрішнім змістом, жалоба в грудях клекоче,
Жінка по хазяйству клопоче, вона наодинці залишитись не хоче і молить Бога
Перед далекою дорогою: «Отче, допоможи не тільки мені, а й моїй родині,
Ми віднині всі єдині, від батька до доньки і сина! Господи, ми вдячні тобі
За прощенні гріхи, за щастя і втіху!» Дощ жбурляє  безліч води на стріху,
В цьому роду всі пізнали голод, холод та нужду, мати сумно повітря вдихає,
Вона повне право має, щоб дякувати Бога за духовні перемоги в буденному житті,
Грішні ми всі, людські гріхи ходять навкруги старенької хати, їм молоді душі не здолати!
Раптова пітьма миттю накрила занедбані дома покривалом з барвистого рядна,
Хтось від того страждає, але Господь з терпінням чекає,
Коли кожний з нас перепони буття стрімко подолає!
Ніхто не знає свого шляху, жінка вірить в долю і судьбу,
Сонце зненацька погасло, водою покрилося жіноче чоло,
У поті чола свого жінка продовжує благати Бога свого!
Не будимо мі роздирати на шматки його нутро, все,
Що на думку прийшло, хутко зникло, тільки сонце за обрій зайшло!
У кожного доля своя, хтось відходить від Хреста, хтось не роззявляє вуста,
Тільки молодь одна вночі істину в дикім полі шукає, але вона ніколи не знає,
Чи подолає острах в очах перед тим, як тлін і прах зникне посеред життя,
А всі людські набуття пом’яне в своїх молитвах Небесний Вчитель і Суддя!
У кожного місія своя, лютий диявол всесвіт обезславив, наодинці людей залишив,
Їхнє буття нічим не поліпшив! Тиче вода, тиче життя, час життя минає швидко,
Кожна наша помилка потребує прощення, без великого жалю гріх іноді прославляю,
Але опісля знаходжу такі слова, щоб сива голова знову думати почала, а свої почуття
Зберігала для небесного Отця, йому належать наші душі і серця! Суєта суєт – все суєта!
Життя не прожите дарма, коли навкруги дує вітер і з людей знущається сумна пурга,
Сніг навкруги літає, бог добра малим и стрим людям бажає і за кожного страждає!
Віра в грудях людей,  вона запорука від грабежів, сніг білим килимом землю вкрив,
Залишив її без крил і вітрил, зате жіноче чоло смутком вкрив, не залишив з здобутком тих,
Хто свої величчі достиг не за коротку мить свого життя, тече вода мимо занедбаного житла,
Доля сумна на зміну радощам прийшла, дзвенить гітарна струна, гримлять коло кола,
З двору вибігає все, що нашій долі дорікає, той дзвін людей надихає на пристойне життя,
З рання приходить до жінки натхнення, вона бере на руки маля і цілує його в вуста,
Густа роса траву рясним килимом накриває, і ніхто їй не дорікає ні в чім,
Вона просочується навіть в дім, блимає блискавка, гримить грім,
Тремтить жіноча рука, після земного життя вона всі свої набуття
Передасть в руки дитині тій, що робить мерщій те, що самотньо бреде
Посеред безкрайніх степів, де не можна почути навіть голос свій,
Він зникає мерщій посеред глибокого яру, там колись люди пасли свої стада і отари!
Там до сіх пір с полонин і гір тече дощова і тала вода, світла, як жіноча сльоза зрання!
Нікуди бігти звідси, погані вісті надходять с околиць міста, судьба, як коромисло,
Розповідає про жіночу долю стисло, гіркота и нудота відволікають жінку від роботи,
Вона відпочити не проти, і не чинить спротив ні світлу, ні темряві,
Сама живе, як у пітьмі, над головою нависли стелі одні,
Горе розум надломило, голову сивиною покрило, грішне тіло спітніло,
Глибокими зморшками покрилось з роками жіноче чоло, немовби до ручки дійшло!
Ішли думки не тільки пішки, а й пливли через кущі, комиші та чагарники,
Доки тиху заводь посеред річної води непомітно для себе знайшли,
Ті страшні і безмежні часи ледь-ледь пройшли,  посеред стрімкої течії
Старі спогади глибоко в душі на поверхню сплили, рядом полум’я тліло,
Немічне тіло з останніх сил гуділо, воно від холоду тремтіло, всі несли свій хрест
Під  акомпанемент дощу, снігу та граду, ніхто тоді не думав про нагороду,
Ця думка десь блукала і зависала збоку, люди стрімко збирали толоку!
Не всі йшли в ноги, як в далекі часи, коли мі жили, немовби байстрюки
Посеред бездітної і тендітної країни, жили в занедбаній хатині,
У кожній родині біли свої стародавні святині, віднині всі зізнавались в гріхах!
Всьому – свій час! Дехто з нас в церкві на коліна встав і рука клав за золотий олтар,
Від огарка свічки до неба здіймалось полум’я  нової п’ятирічки, догорали свічки,
Зупинялись біля олтаря молоді жінки, мимо проходили  дрібні чоловіки,
Ледь-ледь доходили вони до Господнього хреста, головна біль була неспроста,
Закриті вуска на замок, всьому – свій час, всьому – свій строк!
Ніхто не застрахований від помилок, перед тим, як померти
 Від земної круговерті, перераховували гроші в конверті,
Стояли в ночі біля паперті, молились від душі за гріхи свої!
Буденне життя сковзає по слизької стежині, віднині всі святині,
Які прадіди ховали в руїнах старих будівель, де під іржавим залізом
Ховали ікони і хрести, тепер всі спробували в православний храм разом знести!
Ми – не ми, у нас проблеми свої, але немає святої душі, в голові міражі,
Очі напівсліпі до стежини дійти так і не змогли, їм допомогли люди смиренні,
Які жили в тайзі, місця глухі пустували там завжди, як не суди, як не ряди,
Треба далі йти, щоб кращу долю знайти для себе та  своєї родини,
Гарні картини були навкруги, ні диби, ні петлі, ігри та веселощі в грішній души,
Листя шумить, тіло тремтить, вітер свистить, сонце світить, стезя блистить від дощу,
Я ж по тій стезі ледь-ледь бреду, куди йду? Дружину люблю, але самотньо живу,
Чому? Ходжу в партійній кепці, мої спадкоємці складають дрова в штабелі,
Живемо без взаємної любові, знову і знову затискаю долоню, біжать вороні коні
Шляхом кам’янистим і бугристим, коні б’ють копитами  об шлях тернистий,
Почуття таємне і чисте стискає груди, те ще буде, коли світло твоєї зірки
Освітить душу, серце і нирки, вони завширшки, як березові бруньки,
Легкі і начебто повільні, далекі від біготні, але їхні дні буття підходять до кінця!
На все є воля Творця, Йому належать наші душі і серця, а також всі набуття в кінці життя!
Тиче вода, тече повільно, доходить до струмка і роздвоюється його стезя, без неї нема життя,
Вітер відносить слова бог знає куди, напевно до твоєї зірки, яка сяє завжди,
Минуле поглинув вогонь, життя пройшло, як чарівний та незабутній сон!
Очі смутні рахують ночі і дні, коли радощі буяли навкруги,  ати жив для боротьби,
Ось і ти дійшов до підніжжя гірських засніжених вершин, ти прийшов сюди один,
Ті – не слуга і не пан своєї долі та судьби, не все тут належить тобі, доки вогонь
Горить в душі, живи в самоті,в смуті і люті, не забувай ці тяжкі минути! Пів століття
Йшло буремне життя, твоя доля нікчемною була, родина як квітка цвіла,
Дитина, як степова перлина в догляді росла, немає худа без добра!
Зненацька тіло стало пітним, той чоловік був любо допитливим, але соромливим,
Що могла йому прислати буремна смуга людського життя, посеред дороги йшла висока колія,
По ній колись пройшла Золота Орда, немає у людей співчуття ні до люди, ні до коня!
Догорає багаття біля струмка, а жінка на вигляд молода для своєї дитини пісню співає,
Деякі слова плутає, їх вона вже не пам’ятає, всяко в житті буває,
Квітка раз в житті розцвітає! Життя ледь текло, його від людей відділяло скло,
Все пройшло, залишилось лише проросле зерно, в землі гниє воно!
Жінки квіти стрижуть, мужики вино п’ють і спокою своїм жінкам не дають!
Тече вода, тиче швидко, приємна квітка пишним цвітом розцвіла,
Їй в цьому весна допоїла, дощ лив тоді, як із відра, а мати молода колихала дитя,
З роками воно підросло і від родина на свої хліба пішло, родинне полум’я тліло,
Доки все не перегоріло, зневірене долею тіло спітніло,
Він ледве ноги по землі волоче, спати з дружиною не хоче,
Але вона чоловікові голову морочить, щось хоче, але мовчить,
Надворі дощ мрячить, нічого наше життя на землі не значить!
Тут трава завжди росте, вона воду з струмка постійно п’є,
Ніде спокою нема, жінка поруч з чоловіком дрімає,
Але по всьому видно, що вона його завжди кохає
І душі в ньому не чає! Він їй нічого не обіцяє,
За дорослою дитиною приглядає, знайомих вітає,
Долу присідає і жадає одного, щоб Божество сили знайшло
Для тіла грішного, воно тяжкий шлях стрімко пройшло,
Добро осталось в далечіні, тільки думки сумні воно залишило мені!

м. Ржищів
1 червня 2021р.
23:31