Така соби евгэнэида

Євген був парубок моторний,
Історик - хоч куди козак;
В археології проворний,
Завзятіший од всіх копак.

Но греки, Ольвію покинув,
Зробили з неї мішанину, -
Євген про це не забував:
Зібравши декілька студентів
Під себе, тобто дисидентів,
Свій погляд в Ольвію жбурляв.

Він мав зухвальство та лопати,
Та щось бажав там відкопати,
Чогось не сиділось йому
В своєму рідному дому.

До церкви йде. По-перше, свічку
Поставив, хоч і невеличку.
Зробив справжнісінький мандат,
Приспав державний апарат,
З належним виглядом, по чину,
Поїхав у свою Ольвину.

Но злая доля, суча дочка,
Розкудкудахталась, як квочка,-
Євгена не любила – страх!
Давно уже вона хотіла,
Щоб в школі він сидів без діла,
Чекав платню по місяцях.

Влучивши клімату нагоду,
Зробила в небі перешкоду:
Дощ, вітер, блискавки в хмарах,
Мовляв, візьме Євгена жах.

Ні, не вдалося. Той манатки
Запхав швиденько у палатки,
Запхав туди товаришів,
Та й сам сховався від дощів.

Наславши першу небезпеку,
Зла доля шле шалену спеку.
Міркує: «Щоб він там усох,
Як на горбі чортополох!»

Та й ця загроза невеличка, -
Євген мерщій стрибнув у річку:
«Ми, каже, риби трішки теж,
Нас цим страхіттям не проймеш».

Побачила кисметка з неба,
Що пан Євген не поромах,
Та й плюнула собі в серцях, -
Нехай копає, якщо треба.

Отут Євген, відчувши вдачу,
Обміркувавши все добряче,
Дає товаришам наказ;
Зібрав докупи їх нараз,
Й говорить: «Часто мріяв вдома,
Що впишуть і ім’я моє
У книгу, що усім відома,
Що лях Гіннес розпродає.
Як артефакт знайти поквапить,
Є шанс в ту книжечку потрапить».

Тим до вподоби. Тим до втіх
По вечорах горілку пити,
В перервах трішечки робити,
Та їсти майже за троїх.

Отож, пішли. По жовтій глині,
Один за одного чипляясь,
Пішли, на старогрецькій лаясь.
Пішли по вузенький стежині
На горб, з горба, - так треба, щоб
Йдучи неначе по драбині,
Упертись у самий розкоп.

Прийшли. Узялися за діло.
Так рили – тирса аж летіла.
Копали тиждень не один;
Нарили – мов фортеці тин!

Нарешті, розкидав багнюку
Та намозолив собі руку,
Дрібний відрили кам’янець, -
А й дивовижний, хай їм грець!

Чиюсь на каменюці пику
Різб’яр – бешкетник змалював.
Євген від щастя аж скакав:
«Оце так вдача, –  каже, – віку
Мені дістало. Відшукав!»

Вмить знахідку запхав в кишеню,
Та ще й на ґудзик застібнув.
Товаришів своїх гукнув
І тицьнув кожному по жмені
Бажаних мовних одиниць –
Щоб довго жили, щастя мали,
Батьків своїх не забували,
Та пригощали молодиць.

Вклонившись тричі, сів на воза
І потелемпався на Січ.
Там, на майдані, пліч-о-пліч,
Знавців, як гною на дорозі.

Для вчених справа невелика
Стлумачити, чия ж то пика
(За скопом деяких ознак).

Євген, проїхавши отак
Кілька держав і буєрак,
Волів точнісінько спинив
Посеред натовпу доцентів,
Професорів, їх референтів
Та інших шльондриних синів.

Вони б зневажили Євгена,
Та наш козак і тут крутнувсь,
Бо певний мав підхід до вчених,
Тож ввічливо до них звернувсь:

«Дивіться,- мовить, - любі друзі,
Я щойно на Південнім Бузі
Від греків цяцю прихопив.
Отож скажіть мені ласкаво,-
Чи то чортяка, чи то пава, -
Що за примару я відрив?
Потрібна ваша допомога,
До вас звертаюсь, як до Бога».
Та й пляшку дістає зненацька.
(Я ж вам казав, що хлопець хвацький).

Ті навкруги Євгена сіли,
Похмурив чола, покряхтіли
Та започали свій диспут.
Люльки спочатку запалили,
Бо звичка є – важливе діло
Поволі починати тут.

Мовчали, пихкаючи смачно,
Так довго, що Євген заснув.
Та раптом: гоп! –  хтось в боки пхнув.

Злетівши з воза необачно,
Євген збагнув умить:
Сивухи,
Під час як він солодко спав,
Знавці надерлись аж по вухи!
І диспут…
Надто жвавий став.

Що було далі…  невідомо.
Отямився Євген вже вдома.
А кам’янець той зник.
Пропав.
…………………………
Така ось вам «Євгенеїда».
Вода під камінь не тече;
Якщо Євгена припече –
Він знов до Ольвії поїде.