Самотня верба

Віктор Матюк

Самотня верба

Ця тендітна на вигляд самотня верба довго йшла до своєї мети, щоб її досягти,
Була миттєва потреба доторкнутися гілками до безкрайнього неба,
Але воно від тяжкого шляху верби в сторону стрімко відійшло,
Так і життя пройшло, прокисло ігристе вино, але до чистого джерела
Буденного життя ту вербу привела вузька та слизька,і тяжка для ходьби стезя!
Вона встала на коліна біля чистого струмка, закружилась кучерява дівоча голова,
У неї доля тяжка, її слова розносив по білому світу холодній північний вітер,
Потім сиву осінь змінила холодна зима, біля струмка тепла немає,
Він тех. На потепління довгий час нестримно чекає, десь пісня лунає,
Десь скрипка до ночі грає, життя в напрузі душу тримає, а вона чекає,
Коли буде пожинати зрілі плоди своєї тяжкої  долі і незграбної судьби?
Бачить око, що згибне дерево одиноке, все в руках Бога та його пророка, 
Він влітку писав під вербою старовинні свитки, літав подумки крізь різні світи,
Але де допомогу знайти хоча б подумки для одинокої зеленої і кучерявої верби
Не зміг, збіг обставин вимагав доказів, що та верба тяжкий шлях сама пройшла,
Її супроводжували два ангельських крила до того чарівного веселого струмка,
Біля нього в той час не було нікого, тільки тиша від бога, шуміли трави польові,
Сумували від нудьги, а думки рясні, як весняні дощі купались в ранковій росі!
В них було звичайної цільності тіла і душі, на них давили завжди минулі гріхи!
До цього часі стоїть одинока верба біля невеличкого вузького струмка,
Вона одна, як старовинний храм в степу, він опанував природну красоту,
Ніщо не завадило погляду весело і відважно зупиняти всіх, старих і молодих
Біля перекатів своїх, в речах чужих відчувалась коротка мить буденного життя,
Білі того струмка струїлась інша кристально чиста вода, але не було  рясної тіні,
Від нині и довіку люди тяжко йшли до зеленої  пухнастої верби, щоб якесь життя знайти
Обіч холодної води! Куди йти вербі , коли в цьому немає потреби, вона стоїть біля води,
Люди залишивши ратні труди приходять сюди, щоб  жаркім літом земля розцвіла пишним цвітом,
Сьогодні вночі престарілій вербі приснився дивний сон, що  вона гостей приймала за столом,
Вітер до неї прийшов не через широкі та високі двері, він влетів через відкрите настіж вікно,
Якби сни збувались, люди б розуму лишались, над ними вороги знущались,
І тутешні люди від них віддалялись, за руки тримались із останніх сил,
Багато знесилених тіл засмучено ділили цей дім і стіл, кожний жив тим,
Що бог послав, ніхто чужого не брав і не ігнорував сусідських справ!
Залиш свої думки при собі, кращі промовчи, чим согрішить в душі,
Кращу наодинці щось зворушлива тихо і ніжно сказати жінці,
Чим докоряти їй буттям своїм! Не за тим сюди прийшла висока
Та струнка розпушена верба та й поселилась біля дзвінкого струмка,
Щоб у людей наснага була для творчого труда, вони розпушила гілля,
По землі розлила справжнє зілля для набуття міцності та запалу,
В цих місця не раз молода дівчина святе зілля збирала,
Вона свій посуд чистою криничною водою наповнювала,
 Та підбирала важливі і поважні слова, щоб чоловіча голова
Другі думки, окрім своєї жінки, відкидала заздалегідь від мирських втіх!
В цих місцях гріх погрожував погіршити дівочій зір, і от с тих пір
В місцях цих дує суворий вітер з далеких кучугур! У дівочих натур
Жалібне серце,  скорботна душа, до них напередодні погана звістка прийшла,
Зупинилась вона біля чистого струмка для відпочинку, зупинка тривала годину чи дві,
Дивні думки пронеслась по маківки великої верби, вона більше доби тривала ті думки
 В своїй голові, потом потоки брудні змили їх зі стезі, інші в мозок зайшли зрання,
І нові почуття любові і кохання не зіпсувала побажання творчої наснаги!
Від олівця та листа було сніжного паперу відлетіла слова про мову, армію і віру,
Вони добавили міцності і сили всьому навкруги, навіть, пожухли трави і ті
В найшли запоруку в цьому незграбному житті, їм надоїло жити в самотності,
Біля тебе тільки люди чужі, вони відмахуються від гнусу та мошкари,
Сплять на сирій землі, обіч путі кричать чумацькі воли, вони  дійшли до передостанньої версти,
Хотіли дізнатися чужі думки, одягнені в старі постоли, ледве ноги  волокли по воді і грязі!
Залишившись на самоті, в страждаючу душу легко заповзли неприємні і тяжкі думки,
Їх супроводжували переодягнені жінки і переобуті чоловіки, вони сьогодні встали не з тієї ноги,
Пішли пішки до кінцевої мети, але не змогли нічого для страждаючої душі, можна з розуму зійти,
Коли ти не можеш свою дорогу в житті знайти, чуєш завжди особливо в ночі чужі голоси,
Вони провісники мирської суєти, робити висновки не спіши, підожди, сам до висновків дійди
І тоді полум’я любові загориться знову і ти збереш всі пожитки свої, закриєш старі сундуки,
Щоб спокійно відійти від багатоголосої юрби! Тяжко стрибати вище голови,
У верби були свої почуття до буденного життя, над нею гриміла гроза,
Полум’я з блискавки і дощу поникло в душу мою, горе ледь мимо стікало,
Тяжка долю цю державу спіткала, її дороги пилом стрімко занесло,
Тепер люди за чужим горем спостерігають через забруднене стекло!
Верба весь час насторожі, немовби кучер в дорозі, але вона не в змозі
Дійти до заповітної мети, на її путі стоїть всіма покинута диба, сльозами зрощена
Її стезя, їй дороги назад нема, навкруги пітьма, серце переживе любу образу,
Схаменеться не зразу, почуття повної міри вимагає від душі повної довіри!
Сплеск струмка діє точно так, як віддалена мета, вона не подає виду,
Що в неї притаїлась глибока образа, хтось зробив крадіжку
І заховав награбоване в дубову діжку, засунув її під своє ліжко
І спокійно спить, а доля, як верба від холоду тремтить,
Душа болить, а серце плаче, перед очами мерехтить вдача!
З гаряча погасла біля олтаря церковна свіча, напевно, вона даремно
Пішла з буремного життя, проживши коротку мить, щось перед очами знову мерехтить!
Музика звучить, музика на скрипці грає, та мелодія все перешкоді миттєво долає,
І ніхто загодя не знає, яка сумна доля на цю струнку и молоду вербу сьогодні чекає!
Пісня лунає і вона долітає до струмка, чарівна гра на користь вербі пішла,
Вона в цих краях свою долю знайшла, сама без роздратування ввійшла
В розум і в душу, потім все це виплеснеться назовні, а чарівні звуки
До неба простерли худорляві руки і пливуть  в козацькому човні!
Куди? Неоповідні господні путі, дощ міняє обличчя, змінюється традиція,
Залишається стародавня велич буденного життя, в очах стезя знаходить своє відбиття!
Від важкої ноші продірявились калоші, ноги мокрі, очі соромливі зраджують мрії!
До води схилилася верба, струнка та молода, на велике гілля сіла тля,
Вона зелене листя поїдає, природа втрати не рахує, вона думає і гадає,
Що в свій час бог всіх нас в одній упряжці об’єднає, доля ту вербу
 В баранячий ріг не зігнула, глибоко зітхнула, і ледве не впала зі стільця,
Господи, на все воля Твоя! Природа дивує, вона наші слова чує,
І за думками постійно полює, але простий люд не вникає в суть життя,
Він його відкидає, як бруд чи сміття! Всі набуття пройшли через буремне життя,
Не залишивши ні частки його, все, що було, відійшло, але куди? Попробуй знайти
Його ледь помітні сліди! Як не суди, як не ряди, від долі добра ніколи не жди,
Своїм шляхом йди в напрямку зірки, і подумки тільки надіями живи,
Верба зігнулась в подиві, до неї під’їжджають вершники, хлопці молоді,
Добре держаться в сідлі, хоробрі і живі! Вони слухали дівочій спів,
Пісня без слів визивала внутрішній подив, він новий світ для натовпу відкрив,
До них привів митців, і ось вони тут знайшли чарівні вироби далекої старини!
Я недалеко від цих місць народився, прижився, але бідкався від суєти суєт,
В голову лізла різна маячня вночі і серед білого дня, немає спокою від дощу,
Він понукає гріху, я непід’ємну ношу на плечах несу, топчу холодну зоряну росу!
Вербу прошу дістати з неба мою зорю, я слідом за нею весь час йду,
Марево перед очима  від себе жену, але час невпинно йде, білий цвіт
От-от долу опаде, але верба знову дивовижно розцвіте,
Її зелені коси збирають холодні чисті роси, вона не в змозі
Змінити своє життя, пора освячення без попиту прийшла
І разом з собою принесла всі свої колишні набуття! Опісля,
Коли білим пухом покриється сумна земля, з малого деревця
Виросла велика і потужна верба, шелест її листві навіть в ночі чути мені,
Сонячні промені відштовхуючись від землі, віддають своє тепло старим гілкам,
Менша частка долітає в загородній храм, там в чаші зі срібла та злата горить в свічках.
Рядом з ними молиться старий монах, він від голоду ледь не зачах, біль в його очах!
Хтось йому на вуха трубить, хтось буденне життя дробить на дрібні частини,
Нічого не залишається від великої родини, сяюче небо бачать навіть кретини!
Я на цій стежині когось зі своїх знайомих зустріну, закутаю голову в хустину,
Щоб не боліли голова і лоб! Всьому – свій строк, верба дарувала нам урок,
 А бог гріхи пробачав, наші змоги вивчав, тепер у нього немає підстав, щоб
Зробивши назустріч грішнику крок, він жив, як одинак, пив все підряд,
Глянеш ненароком на пагорб високий, ніщо не сповниться в строки, 
Наші пороки оббивають пороги душі, там в далечіні співають райські птахи!
Гудуть струмки, люди йдуть до верби, долають тяжкі шляхи, тільки б до мети дійти!

м. Ржищів
10 червня 2021р.
23:20