АГМ

Як я спав з прекрасною художницею, Анжелою Георгіївною Мулюкіною (у дівочості Федотою) – 2

Анжела народилася в місті Петропавловськ – Камчатський, Росія, хто не знає. Папа українець, на прізвище Федота, мама росіянка, на прізвище Куйбишева. Анжела Георгіївна Федота – звучить! Коли папа і мама вкінець розісралися і мама з дочками, Анжелою і Светою, поїхали у Європейську частину СССР (без папи), у мами з’явився план, змінити прізвище. Але не на дівоче, Куйбишева, а стороннє, чорт знає яке, Федотова, щоб і вашим, і нашім. І стала Анжела,  Анжелою Георгіївною  Федотовою, щоб поближче до уявних росіян. І попали вони в Харків, (Україна – хто не знає), де, через 10 років, і я з несказанною Анжелочкою зустрівся.

А я ж український націоналіст, маю 21 рік, хочеться і з Анжелою серйозно злягатися, і націоналістичними справами займатись, і в ХАІ, як не як, вчитись, от я і придумав, затягти Анжелу Федоту – Федотову – Мулюкіну в наш національний «Сокіл». А починати треба з театру «Березіль» на ім’я Леся Курбаса. Лесь Курбас, головний режисер театру –  це розстріляне українське відродження, він кинув справедливе гасло: «Геть від Москви!», і за це сталінські сатрапи, посіпаки, і, взагалі, мутанти – його розстріляли. І от його театр. Геній – живий! Я вивернув перед Анжелою все, що знав, про Курбаса. Ввійшли в вестибуль. А репертуар був, на сьогоднішнє число, чи то, «Шельменко – денщик», чи то «Запорожець за Дунаєм», чи то «Москаль – чарівник», не пам’ятаю, ну, українські рапсодії 19-го віку. «Як вистава?» кажу. «Вистава як вистава, аби ще не українська мова». «А мені сподобалась. Відмінно»  – збрехав я Анжелі, невідомо чому. Вистава доволі посередня. «Чудова гра акторів, я б сказав глибинна гра, віртуози, шедеврально подані репризи, і взагалі, неперевершено!». Так.  Я зрозумів, що націоналістичне кубло, то не для неї. Ні. А ось еротичне кубло, навпаки, як раз, для неї. Подивився в Анжелині очі, я знайшов ту саму відповідь. Еротичне кубло розташовувалось в Київському районі, підрайон ХАІ, гуртожиток номер 10. І ми рвонули туди злягатись.

Невдовзі, ми пішли ранком на щось цнотливо – еротичне дивитися, там невдала акторка Негода розпусно, похітливо і сексуально попою крутила. В кінотеатр «Перший комсомольський», під боком театру Березіль, вулиця Сумська. Я цей фільм уже бачив, Анжелочка, як виявилося, теж. А чого так рано? Просто Анжелі треба о шістнадцятій  нуль, нуль забирати свого сина із садочка (а може із ясел, я в цьому не спеціаліст, не второпаю). Людей одна п’ята залу, всі поближче до екрану сидять, а я ж це кіно видів, мені не цікаво, Анжелці теж не цікаво. Я лапаю Анжелину ляшку, то б то ніжку, до трусиків уже добираюсь, набрався гонору, наснаги, нахабства і кажу: «Хочу вниз». А на нашому ІДО, слензі, і жаргоні «Хочу вниз» це, ні що інше, як «вагіну цілувати, піхви пестити і, по – науковому, робити кунілінгус». Я так хочу трахатись, що мені аж горло стискає. Пішли в кінець залу, за колону, на останній ряд. Я став на коліна, трусики здер, і пірнув головою в причинне місце, а правою рукою не забуваю дрочити. Як я любив борсатися у Анжелочки між ногами! Ротом, руками, язиком. Це щось вишукане, достойне, і неймовірне! Добре, що у Анжелки спідниця була, якби брюки, то було б проблематичніше, між рядами крісел. Анжела аж примружила очі. Очі дівочі. Ясні, як нічка, темні, як день. А якщо мурло якесь повернеться, щоб на останній ряд тупо подивитись, то побачить там лише красуню – дівчину, яка бореться зі сном, і перемагає його! Мене ж не видно, я ж за стільцями. У той самий день, після кіно, я напросився погуляти  з Анжелочкою, і принагідно, забрати сина, о 16-тій годині. Як тільки Олег мене побачив, він прикипів до дяді Ярика (себто мене), як я прикипів до Анжели. І ми з Олегом і Анжелою гойдалками бавились, з каруселі стрибали, з гірки спускались – весело було – все як в дитинстві, моєму і Анжели. «Тільки, Олежка, не кажи папі, що з дядею Яриком на каруселях гойдався, а то накажу» - заспокійливо повторювала Анжела - «Нашльопаю, зрозумів чи ні?». «Не скажу». Протрималась ця заборона десь місяців п’ять, здав таки Олег папі відчайдушного Ярослава, ну, хоч не навмисно, а може випадково. Народилась і в мене тоді така ідея, телефонів то не було, ні мобільних, ні стаціонарних, і я запропонував зустрічатися з Анжелою тут, біля дитячого садку, рівно о 16-тій нуль, нуль. Я приїжджаю, домовляємось з Анжелою про злягання, кохання і шури – мури, і я від’їжджаю. Чудово. От тільки проблемка невеличка є: я завжди хочу Анжелочку мацати, кожен божий день, і як англійською мовою сказано, одним словом: «еврі дей, май діа леді». 
 
Останні шість місяців, фантасмагоричні сни мені сняться, пов’язані із голою Анжелою. Іноді. Ні –  полюцій вже не спостерігається, не той вік, але щось секс-феєричне, секс-ефемерне, і 
секс-маргінальне – є. Може я покохав навіки Анжелу, а може це еротичні фрейдівські фантазії лізуть? Так я їх не кликав. Дідько знає. Одне ясне – я хочу Анжелу. Професор Фрейд, несвідоме, свідоме, Едіповий комплекс, лібідо і Карл Густав Юнг  –  ідіть ви всі під три чорти, до попи, до дупи, і до гузиці!  Хочу і все.  Мені отаке приверзлося, представлялося і привиділося: голісінька Анжела, шість днів не милась, неодмінно в окулярах, казково пахне дівочим потом, тіло, де інде, в пилюці, мускус літає повітрям, і працює, Анжелочка, учителем: або анатомії, або малювання, або української мови! А я, брудні ступні ніжок, палець за пальцем лижу, цілую і вдихаю. Це моє саме головне сексуальне переживання. І так мені файно, прекрасно, і млосно, що навіть замурзані брудом стопи ніг, збуджують мене до нестями. Фрейд такого собі і уявити не міг, а я зміг. Уві  сні. Відпад з істерикою – на яву. І скоро цей «відпад з істерикою» – здійсниться. Я маю таку надію. 

Неподалік інституту «Худпром», де ми позу «69» виконували, є забігайлівка, в підвалі. Чудернацько  так називається кав’ярня – «Ягодиця», чи «ягодИця». Або на честь дупи цю назву кафе отримало, або на честь ягід? Чорт його знає. Улюблене місце «відпочинку» студентів «Худпрому», і Анжелине теж. Вона мене втретє сюди приводить. «Ми з тобою уже третій раз заходимо в «Ягодицю», я п’ю, а ти ні. Що таке, Ярик?». «Та, винце вживаю по великих святах, а горілку я взагалі не п’ю, принципово». «Так, а ну, давай пий горілку! А то сексу не станеться, скільки б не просив!». На тобі. А що, треба ж колись починати! Я так запаморочено кохаю Анжелу, що будь-яке завдання виконаю. Горілки нажертись – виконаю, чистого спирту наклюкатись – без проблем, ціаністого калію вжити – будь ласка. Партія сказала «треба», комсомол відповів «є»! 100 грам для Анжели, 150 грам для мене, один бутерброд з ковбасою і одну дольку лимона. На її замовлення. Випили. Чудово. Прекрасно. Анжела зубами лимон стисла і я стис, розідрали и цьомкнулись. Анжела бутерброд в уста кладе і я бутерброд в уста кладу, один і той самий бутерброд, прожували і розцілувались. Ні. Я бачив кіно в телевізорі, де закохані одну довгу макаронину їли, а потім поцілувались. Але щоб, так, бутербродом – перший раз таке спостерігаю. А як каву пили, то Анжела напій в рот набрала і не ковтає, а закликає мене до поцілунку, і переливає каву зі своїх губ мені в губи, у ротову порожнину. А потім я, у її порожнину, і Анжелка ковтає. Вік живи – вік учися. Весело під горілку! І я зрозумів, виявив та постиг, що краще рідини у світі немає. Ні, не кави, а горілки. Однозначно. Вийшли на вулицю і єдина проблема нас мучить: де б переспати, злягтися, ну, зайнятися коханням? Анжела каже: «А може в кущах?». Шукали, шукали ті кущі, марно. 11-ть годин ранку, центр міста, все скрізь продивляється. До мене в гуртожиток далеко. І я несподівано, для самого себе, ляпнув: «А може на авіаційному заводі? Там дорогу перейдеш і Лісопарк починається. Кінець вулиці Сумської, поворот на Павлове Поле». Так і зробили. Не знаю, що там Анжелочка мріє, а я мрію об однім: у вульві, у вагіні і у піхвах (що, одне і теж) точку «Г» пошукати. Я читав у медичному часописі, що точка «Г» там насправді, достеменно і точно є. Пройшли вузлову станцію канатної дороги, метрів 500. Ліс, нікого нема, роби, що хочеш, тільки в висоті канатна дорога поволі рухається! І ми зробили секс. Що нам треба? Сексу і все. І кохання. І зітхання. І злягання.  Ні якої точки «Г»  я не намацав (а може не нащупав, а може її взагалі нема).  Зате файно провели злиття душ. Море відчуттів, океан відтінків, лава з під Землі. А може це лише алкогольні пристрасті? Не думаю. 

Прийшли на Павлове поле. Ну, що, повторимо? Мені 100 грам, Анжелі – 50, бо їй же дитину в садку треба забирати. «А давай на канатній дорозі назад поїдемо?» - каже Анжела. А я ж висоти скажено боюсь, ще з дитинства, але Анжелі не кажу. Мужність має бути у всьому! «Поїхали». Поки 4-5 мерів була висота, я терпів, але коли 7-8-9  стала, мене вхопив мандраж. Я ж то розумію, конструктор канатної дороги заложив отакі викрутаси дуреп та дурнів з гойданням, але все-рівно страшно, жахливо і  моторошно. Алкоголь (на що я так надіявся) пройшов миттєво, через гарячий піт. Я сів на підлогу кабінки. Чоло впотіло, долоні рук впотіли, ступні на ногах, плавають в поті, я ледве не сходив сам під себе. Хай тя шлях трафив! А Анжелка, побачивши мої страждання, стала на стілець, і давай ще сильніше гойдати канатом, і заливатися сміхом, як божевільна. Оце поїздочка. Якби не канатна дорога, день був би ідеальний, більш ніж ідеальний. За такі дні можна і півжиття віддати.
 
А за декілька днів у моїй буйній голові (а дехто вважає мою голову – шаленою) народився вірш, ні, не про секс, а про горілку, написаний знову московською мовою, а-ля Сталін: 
 Программа 500 граммов
 
 Когда я водки выпью сотню граммов
 Иль даже если тяпну пятьдесят,
 Во мне внутри включается программа -
 Я дальше пью почти как автомат.

 Когда я врежу водки граммов двести,
 Мне в голову хмельную бьёт моча,
 Я нежно глажу ****ы против шерсти:
 Не разбирая где, не разбирая чья.

 Когда всосу напитка граммов триста,
 Я посылаю на *** всех ****ей,
 И быстро переделавшись в нациста,
 Иду на улицу мочить полулюдей.

 Когда четыреста уже в моей канистре,
 Сжимаю пальцы я в стальные кулаки
 "Броня крепка и танки наши быстры!" -
 Ору я песню, обнажив клыки.

 На пятой сотне грамм я замолкаю
 И озарение снисходит на меня:
 Не будет ада, как не будет рая,
 И человечество - отборная ***ня.

 Я прихожу к бутылки дна началу,
 И из нутра сквозь жженье рваных ран,
 Кипя борщём, сверкая блеском сала,
 Выходит горлом огненный фонтан.

 Клянусь не пить отныне я ни грамма,
 Клянусь к башке не подпускать мочу,
 Но ночь пройдет и данную программу,
 Я завтра снова выполнить хочу!

Як що пісню заспівати, то виявиться, що слова Ярослава, а музика братів Покрасс. У тридцятих роках хіт був такий «Броня міцна і танки наші бистрі». Може хтось заспіває.

(Далі буде)