АГМ-3

Як я спав з прекрасною художницею, Анжелою Георгіївною Мулюкіною (у дівочості Федотою) – 3

Якось Анжела мені каже, на черговому рандеву: «Слухай, Ярик, рабсила потрібна. Я вирішила, що це будеш ти, чоловіка то мого нема, в бізнес справах поїхав. Післязавтра будь на проспекті Гагаріна, там, де мій дім, о дев’ятій годині, згода?». «Анжелонька, тільки накажи і я буду в означеному місці сто відсотків, адже «я готовий цілувати пісок, по якому ти ходила, мила Анжела». Як в пісні у попсового, застарілого і недолугого горе-співака Маркіна. У той день, я взув біли кросівки, білі шкарпетки, білі шорти, недавно пошиті, і дідову вишиванку (вона вісім років чекала поки дід  вернеться із в’язниці, за критику совєцької влади). Вбався, як чорт на бал. Ще була ідея мазепинку натягнути , але було спекотно, і я перехотів. «Трохи світ вже на ногах, і я у Ваших ніг»  –  як сказав би про нашу з Анжелою зустріч ефіопсько – московський поет Пушкін. Анжела попростіше була вдягнута: комбінезон і тапки, що ото їх на морі носять. Без шкарпеток. «А чого ти так вирядився, робота буде важка». Я відповідь облік у віршовану форму: «Нам сонця не треба, Нам партія світить, Нам хліба не треба, Роботу давай!». Їхали до краю міста, до якогось ХТЗ, мабуть Харківський танковий завод, а може трамвайний, а може тролейбусний, дідько його знає. Потім пішли пішки, півтора кілометри. Як співається в білоруський народній пісні: «На дварэ нi машын нi людей, Нi машын нi людей». І тільки пшениця, колоски якої завдовжки сантиметрів сімдесят. А мені, як завжди несподівано,  пригадався вірш, а-ля маленький хлопчик, написаний московським наріччям:
«Двое влюбленных ****ись во ржи,
Тихо комбайн стоял у межи,
Тихо завелся, и тихо пошел,
Кто-то в буханке залупу нашел».               

Ну, тож жито, а це пшениця, вірш не підходить. Я відстав від Анжели на пару кроків, подивитись на грушоподібний, царствений і неперевершений Анжелин зад, і сам поступово збуджуюсь, у мене встає, простими словами. Підійшов і промовив простими словами: «Анжелочка, ти знаєш як я тебе кохаю, вище за Сонце, вище за зірки, вище за Всесвіт, ти невимовна красуня, прекрасна дівчина і б’ютифул гьол, я більше вже не можу, пішли в пшеницю трахатись!». «Зачекай, я у туалет». «А ти видержиш?»  – питає любов моя – «Я ж сьогодні планую у тебе ночувати, чоловіка то нема. Можна?». «Вау! Оце так клас, богиня Анжелка зійшла з небес на землю! Видержу, звичайно видержу». «Ну, давай, тільки в темпі». За 10-ть хвилин ми упорались. Моя не улюблена поза «місіонера». Сама низька, а то з пшениці видно буде. Прийшли в колгосп, завитали в хлів, чи як там воно називається. Анжела показує два 15-ти літрових відра, заповнених зерном, і коромисло.  Я як коромисло побачив, у мене ледве мову не відібрало. Дякую, кажу, я в руках однесу.  Вишита сорочка і російський дерев’яний інструмент «коромисло» – це речі абсолютно несумісні, протилежні, і, як сказав імпотент Ленін, «страшенно далекі вони від українського народу». Якщо побачить хтось з моїх націоналістичних друзів – засміють. Несу я, несу, треба ж стійкість продемонструвати перед Анжелою, а руки відвалюються, але я пру. «Июльский ветер мне метет путь, Ах, нынче ветру до утра дуть»  – написала Горенко, одна із найкращих українських поетес, а потім, незрозуміло чому, вирішила стати москальською поетесою. І змінити прізвище: Горенко на Ахматова. Так. Коромисло не завадило б. І тут я згадав! Дідько, коромисло то і в українській піснетворчості є. «Несе Галя воду, Коромисло гнеться». Вилетіло з голови. У мене інколи таке буває. Побий мене мати!   
 
Вивантажили вантаж вдома у її мами. Начальниця бригади швидкої допомоги. Живе поблизу від центру. На чорта їй кури? Невідомо. Ну, всі такими були, що поробиш, гомо совєтикус. Я і Анжела брудні з голови до п’ят, в пилюці, нечищені. А я тихенько радію Анжелиному бруду, я плекаю свої сексуальні переживання, тільки б недоторканою залишити мою любов, до мого ж гуртожитку. Не митою. Це казка! «Анжела, слухай, давай Олежку до «Ленкі Каленкі» перекинемо, і будемо вільні до ранку. Тільки ти не мийся, хрестом богом прошу, всіма християнськими святими і Далай Фон Ламою (чорти б його з’їли). Я тебе безумно кохаю, навіть, і в комбінезоні, і в тапках і замащену, будь яку». А Олена Колінко, це та, яку я не запросив на танці, на відміну від Анжели, в перший день нашого знайомства. Олена Колінко, звичайно, заміжня, і тоді була заміжня, як я згодом довідався. Потім, через два роки, після закінчення мною ХАІ, «Ленка Каленка», ой як мені пригодиться, вже в сексуальному плані, один раз, а більше й не треба.  Ми з Анжелою вирішили сильно не напиватись, купили: «Старий нектар», моє улюблене вино, горілку (0,25 л) і рибу гарячого копчення, та направились в гуртожиток. Коли Анжела їла рибу, у неї аж руки тремтіли, від насолоди. А коли вона доїла, тут уже і у мене затремтіли кінцівки. Я нап’ялив окуляри на ніжне обличчя моєї любові (тремтячими руками), потім  тремтячими руками здер комбінезон і, нарешті, трусики, теж тремтячими руками. А потім я почав лизати, мацати і цьомати пальці на ніжках милесенької Анжели, всі десять штук, брудні, в пилюці, але гарні-гарні, мабуть, прегарні, прегарні у всьому світі. Як недолугий учень, я уявив собі реакцію вчительки з малювання злої Анжели: «А ти не умієш аніскільки малювати! Прощення є в однім – поцілуй неодмінно мені брудні пальці ніг, а як все зробиш, переходь потім на коліна, а як коліна обцілуєш, тоді я поміркую допускати тебе до вагіни, чи ні. Виконувати!». А-а-а-а! І так мені млосно стало у всьому тілі, так файно, і так феєрично, що неможливо словами передати. Немає ще таких слів. Нарешті я дочекався. Ось він «відпад з істерикою», у чистому вигляді! Ось воно, сімейне щастя!               

Хай тільки Фрейд з’явиться, у нас у гуртожитку, зі своїм несвідомим чи свідомим, лібідо чи антілібідо, з Юнгом чи не Юнгом, я йому швидко носа відполірував би. А по народному – в сурло, в морду і в пику дав би. Навіщо цей Фрейд жив? Незрозуміло. Філософську школу заснував? Для таких же ідіотів, як і сам? Шлях би його трафив! Так, забруднювач повітря і все, ніде, ніколи і нічого власного не зробив, як ті коти. Фрейд є повним аналогом кота. Фрейдисти і коти не повинні існувати, це – закінчена, повна, і стовідсоткова істина.               

А невдовзі, через деякий час, Анжела запросила мене у гости, та не у будь-який дім, а у свій власний, сказала про відсутність чоловіка у чергових відрядних справах. Я, каже, здивована твоїм вмінням,   пов'язаним з роботою руками, язиком, губами та іншими частинами лиця, і не тільки. Опа, дякую! Зайдеш о 23 нуль, нуль, коли вже Олежка буде спати, я очікуватиму. А я тоді подумав: а може Саша, Анжелин чоловік, їздить не у відрядження, а по коханках, курвах та дівчатах низького соціального статусу? Не даремно він машину купив, «Ауді – 80». Розсікає, як тобі дам! Ну, Анжелі я, звісно, цього не сказав, а якщо сказав би, то їй би було начхати, як плюнути з високої дзвіниці, плюнути і розтерти.

Життя  в приватному домі супроводжувалося деяким антуражем, обумовленим тим, що іменно одноповерховий будинок. Десь щось скрипне – лячно, чоловік іде, порив вітру – чоловік, собака загарчить – чоловік. Трясця його матері, курва його народила! У мене ледве-ледве член встав.  Ми поступили нетрадиційно: зайшли в її будинок після 23 нуль, нуль, виставили в залі внутрішню віконну раму, на випадок непередбаченого повернення чоловіка, постелили на підлозі, щоб не скрипів диван і, взагалі, не запалювали ніде світло, оскільки сусіди донощики, негідники, і сволота.  Розділися в темряві на дотик. Лягли на підлогу на дотик. І на дотик же зайнялися, тим, чого в СРСР не було – сексом. Я, насамперед, поліз обціловувати стопи Анжелиних ніжок, як не дивно, вони були чисті. Прикро, жаль і негарно. Я люблю щоб був бруд.  Потім коліна, і під колінками. Пах, і навколо нього, для відновлення спогадів (ми не бачилися один тиждень) і звичайно, попрацював у вагіні з півгодини, це вийшло на славу: пройшовся щоками по великих статевих губах, носом по малих, і, як повелося, запустив язика в ефемерну, горезвісну і, мабуть, неіснуючу точку "Г". І, взагалі, як сказав німецько –  фашистський поет Гете, у перекладі Михайла Юрійовича Лермонтова на українську мову, на правильну мову, на природну мову, і це звучало так:
«Під покривом спідниці
 Тиша і благодать.
 Зробитися би губкою,
 Щоб все ввібрати.
 Ніжка як дорога
 В солодкі мрії,
 Почекай трохи
 Відпочинеш і ти».

Після бурхливої прелюдії зайнялись коханням з ніжною Анжелою. Потім я знову повторив прелюдію в укорочений час і почав збиратись в гуртожиток, знову ж таки в темряві. Завтра домовилися зустрітися з неперевершеною Анжелою ще разок, в її домі. Їду в тролейбусі – ейфорія – ховайся! Посмішка Дауна з мене не сходить, а рідкісні пасажири якось стороною намагаються обійти, не то з побоюванням, не то з співчуттям незрозумілим дивляться. Хрін його знає. У метро їду – картина та ж –  шизофренічна посмішка і круг метровий на підлозі вагону крейдою навколо мене обкреслений – ніхто не наближається. Хм. Приїхав в гуртожиток, Костя запитує: «Ти де, типу, був? «Та ні де!». «В дзеркало подивися». Дивлюся – на маєш! Уся пика в кривавиці, що запеклася: ніс, щоки, підборіддя –  уся нижня половина обличчя. Ну, я собі пояснив це кровотечею з власного носа – дитяча хвороба. Чи безглуздий був, чи в стані афекту, а може і те і інше – хрін знає. Наступного дня я зустрічаюся з чарівною Анжелою рівно о 16 нуль, нуль, а вона з порогу видає: «Ой, пробач, у мене учора справи почалися, наші в атаку пішли, червона армія виступила, ну, місячні по-науковому». І тут я, звичайно, все нарешті зрозумів. І про кривавий оскал, і про посмішку маніяка в метро, і про торохкання пасажирів. Чикатіло наших днів, не менше. Розповів Анжелочці  про своє вчорашнє повернення, покурили, посміялися і знову до неї пішли коханням займатися, зляганням, і траханням носом в губки. Полові губки. Ось так я подорожував із слідами менструальної рідини на обличчі. Пів міста Харкова мене бачили! Класно! Неперевершено! Шалено! А що, від природи треба брати все без залишку. А невдовзі мені з вищих сфер вірш явився, навіяний оцими перипетіями, а може і не навіяний. Все рівно, вірш прийшов на московському діалекті:

«ГАМАК

Гамак плетенный цвета хаки,
Ты с сигареткою в руке,
Качалась томно на гамАке,
На цвета хаки гамакЕ.


Качалась, млела и балдела,
Отдавшись телом сетке вся,
Гамак же впИлся в твое тело,
Как насекомое впилсЯ.

Вот мне б в ту сетку превратиться,
Я б к телу твоему прилип,
Полипом в тело твое впИлся,
Припал прилипнув как полип.

Скажи! - Я стану насекомым,
Скажи лишь! - Стану гамакОм.
И в тело полное истомы
Вопьюсь как подлый насекОм.

А його, Анжелиного Сашу, я спостерігав чотири рази – ні чого особливого, ні чого особистого, так, доходяга доходягою.