Тайные закоулки памяти... глава 13

    
     Вже другу добу, під розмірений перестук коліс потяга, який віз мене в невідомість, в несподіваний, загадковий Казахстан, згадував, перебирав в думках, оцінював всі ті події останніх тижнів мого життя. Як для мене, всі вони мали винятково важливе значення – я таки здійснив свою дитячу мрію і вже з посвідченням пілота, в формі льотчика Цивільної авіації їхав неосяжними просторами нашої країни в “щасливе” майбутнє!.. А як тішила самолюбство молодого, в міру самовпевненого, хлопця та повага, з якою ставилися до нього попутники, з якими він познайомився і мешкав в купе потяга. Це були – доволі літня, симпатична сімейна пара лікарів та молода студентка-геолог, яка їхала на Урал для проходження практики в геологорозвідувальній експедиції. За чаркою та домашньою стравою уважно слухав розповіді ветеранів-лікарів про їх бойовий шлях фронтами Великої Вітчизняної, вони разом пройшли весь той жах від Бреста до Сталінграда і назад до Варшави, до Перемоги!
 
     Так, я дійсно пишався підвищенням свого соціального статусу, було приємно відчувати повагу оточуючих до людини, пов’язаної з авіацією. А пізно ввечері, коли всі в потягу спокійно поснули, я не міг навіть задрімати – думки, думки, спогади! Перед очима виникали Образи, постаті моїх товаришів, з якими майже три роки жив, тісно спілкувався, переймався спільними інтересами. В нашій льотній групі витав, напрочуд, товариський, сімейного типу лад (в інших групах не завжди було так). Тому при розставанню всі відчували сум, обмінювалися адресами і запевняли один одного, що будемо пам’ятати нашу дружбу і спільно проведені роки. Зараз, ревізуючи своє минуле життя, з вдячністю згадую всі ті листи, які надходили мені в Аральськ від друзів з Далекого Сходу, зі Східного Сибіру, з Уралу, з Харкова, з Грузії. Маючи зараз вільний час і кошти, з таким жалем згадую всі ті листи із запрошеннями відвідати їх. Та невблаганний час і життєві обставини на свій розсуд вишиковували пріоритети і напрямки твоїх рухів стежками свого життя.
 
     От знову і знову згадую постійні запрошення від свого найкращого, найближчого друга-грузина Валерія Кобіашвілі. Ми щиро потоваришували з ним з першої нашої зустрічі. Валера зовсім був не схожий на грузина – європейський тип обличчя, світло-русе з рижинкою волосся і тільки сильно відчутний акцент при розмові видавав його, в російській мові він був слабенький. Тому я з перших же днів нашого спілкування взяв над ним шефство. Ми завше були поряд одне одного і на екзаменах, і в аудиторіях на заняттях, і в казармах наші ліжка стояли поруч. Треба віддати належне його впертості, до закінчення навчання акценту вже не було. Ця дружба, довірливість одне до одного дозволяла розкрити душу, не боячись насмішок, зради, оприлюднення твоїх таємниць. Якось, на початку навчання нас послали  на будівництво спорткомплексу, де ми, працюючи разом, розповідали одне одному про своє життя до училища. Я, відчуваючи Валерчине зацікавлення, розповів йому про надзвичайно тяжку долю моєї мами, нелюдські знущання батька.

     Під враженням почутого Валера і сам почав розповідати про себе, про свою сім’ю, про Грузію. В той вечір ми допізна сиділи на лавочці, біля казарми. С тих пір ми часто знаходили час, щоб посидіти вдвох, поспілкуватися, нам було цікаво. З відпустки він привозив мені чурчхелу (рецепт можна знайти в Інтернеті), яка так сподобалась мені, навіть в Аральськ він одного разу прислав бандероль з моєю улюбленою чурчхелою. Кілька років тому, зі смутком, дізнався про подальшу його долю – невдовзі після закінчення училища він приїздив знов в Кременчук і перевчився на вертольотчика. Потім, в зв’язку з війною в Грузії став воєнним, дослужився до капітана і його вертоліт при польотах в горах зазнав катастрофи. Щиро сумую за таким другом і десь в глибині душі теплиця надія – побувати в Грузії і покласти квіти до його могили.
 
     Як же тяжко згадувати своїх кращих друзів, які вже відлетіли в свій останній політ. В пам’яті виник образ мого друга Толі Храпатого, майже земляка, який приїхав в Кременчук з Харкова і після отримання свідоцтва став літати в Харківському загоні. Ми з ним доволі часто листувалися. Згодом він перевчився на важку техніку і одного разу дуже допоміг мені. Мій старший син, в той час, відбував військову службу десантником в м. Гянджа, в Азербайджані. То були дуже важкі часи – розвал Союзу, зміна влади в Азербайджані, такі тривожні, іноді страшні новини по телебаченню. Серце і душа батьків не витримувала, особливо, якщо при цьому по три місяці не отримували листів і відповідей на телеграми командуванню. Вирішив летіти, щоб дізнатися подробиць на місці. В Харкові знайшов Толю і він разом зі мною домовився з іншим екіпажем, його товаришем. Так в пілотській, як член екіпажу і долетів до Баку, а там воєнний стан, комендантська година. І все ж зумів домовитися з грузинським екіпажем і наступного дня вже обнімав свого старшого, кормив домашніми пиріжками. А через чотири дні, вже в Харкові, дякував Толю за допомогу і пригощав вином з Гянджі. А коли мене за віком направили в наш Аерофлотовський, Харківський стаціонар на медичне обстеження, Толя, не відаю яким чином, дізнався про це і відвідав мене зі смачними подарунками. Ми довго з ним спілкувалися, згадували молодість, пригоди в навчальні роки, В. Кохнівку, Градіжськ, наших товаришів. А нещодавно, спілкуючись з колегами на сторінці КЛУ ГА довідався сумних новин – Толя Храпатий теж відлетів в інший світ... Чудово розумію, ми не в змозі щось змінити в русі часу, ми народжуємося, ростемо, мужніємо, потім старіємо і йдемо в інші виміри, щоб звільнити місце наступним поколінням і цей механізм навічно!..

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ   - 2021-й рік
   переклад українською мовою   - 2025-й рік