История мого роду

      Можливо хто з моїх нащадків захоче дізнатися якого він роду-племені, то нехай прочитає ці рядки. Все, що я знаю про своїх прапрадіда і прабабку я чула від своєї бабусі по материнській лінії. Вона народилася в селі Середняки Гадяцького р-ну Полтавської області в 1880 році. Рід наш козацький, кріпаками мої предки не були. Прізвище мого прапрадіда було Обозний. За словами моєї бабусі, це був ставний, високий на зріст, показний із себе чоловік, віруючий (ходив пішки молитися в Єрусалим). Торгував горілкою, мав добре господарство. Рано втратив дружину, залишився з двома дітьми, немовлям і донькою Марією 10 років. Немовля невдовзі померло.
Хтось порадив дівчині мазати йому тім'я і виски горілкою, щоб краще спало. Від такого догляду немовля опухло і невдовзі померло. Батько привів мачуху, в якої була донька, ровесниця Марії. Мачуха була шептухою і повивальною бабкою, тому гроші в неї водилися і витрачала вона їх на вбрання своєї єдиної дочки. Чого тільки не накупляла своїй одиначці. На святках одягне її як панночку, ще й за ворота проведе, ніяк не надивиться на її вроду, а була вона справжня красуня, білолиця, струнка – руса коса до пояса, та ще й горда. А пасербицю Марію мачуха не шанувала, не любила, примушувала тяжко працювати, не справляла нового одягу, а молодій дівчині теж хотілося піти на музики, але Марія соромилась іти в своєму латаному одязі. Коли мачуха виходила за дочкою, проводжаючи її на вулицю, Марія миттю хапала буденний одяг мачушиної дочки і тікала в кущі. Щоб там переодягнутися і піти на вечорниці до молоді. Любила і вміла Марія гарно співати і танцювати, та й подруги її чекали, без Маріїного дзвінкого голосу пісня не була такою голосистою. Але не завжди Марії вдавалось вирватись на гулянку. Коли мачуха здогадувалась, що Марія втекла, то кидалася навперейми, зривала з неї доччин одяг.
Одного разу напекла мачуха пирогів. Марія вхопила один, заховала за полу корсетки, та й подалася на вулицю до дівчат, лаштуючись дорогою, поласувати пирогом. Вибігла дівчина за ворота, аж тут назустріч циганка з маленьким дитинчам. Побачила Марію та й говорить: «Поділись тим, що в тебе за полою з моєю дитиною, я тобі скажу, що тебе чикає». Цікаво стало Марії дізнатись про свою долю, то ж віддала пирога циганчаті, а циганка взяла її руку і полились з її вуст, слова що налякали дівчину. Циганка сказала, що скоро помре жінка і чоловік її буде свататись до Марії і вона піде за нього, бо то її доля. Засміялась дівчина, мовляв ніколи цього не буде, бо в мене є хлопець, який кохає мене і я його кохаю, то й вийду я тільки за нього. Подивилась чорноока пильно Марії в очі, похитала головою, та й пішла. А дівчина ластівкою полетіла до гурту молоді, де на неї вже чекав русочубий Петро.
Танцює Марія, ласкаво сміються Петрові очі, радіє дівчина, що є на світі такий гарний хлопець і кохає її.
А циганка, та цур їй, такого наказала лихим своїм язиком, навіть згадати страшно! Танцює та співає Марія. Аж ось вдарив церковний дзвін і поплила журна мелодія понад річкою і садками. Притихла музика, урвався танок; хтось помер, чиясь душа попрощалась із білим світом. А тут хтось сказав, що померла молода жінка. Немов гострий ніж у серце, шугнула думка, а може правду нагадала чорноока. А через 40 днів після похорону пов’язала Марія хустку молодому вдівцеві. Як не плакала дівчина, та батько і мачуха і слухати її не хотіли, а присилували її іти заміж на двох дітей.
А мачуха свою доньку віддала за багатого, справила весілля, придбала багате придане – посаг і раділа, що дочка буде щасливою. Але людська заздрість розвіяла її рожеві мрії. Хтось підпалив комору, де стояв сундук молодої і все придане згоріло разом з сундуком. Такого горя не витримало материнське серце і Маріїна мачуха тяжко захворіла. Вона вважала, що це її гріх, адже вона дуже ображала Марію і щоб загладити свій гріх вона послала за Марією і коли та прийшла, то просила в неї пробачення і навчила її шептання і передала їй те, що знала сама – про лікування людей заговорами і лікарськими рослинами, а ще просила, щоб Марія доглядала її, перестилала і розчісувала її і завжди чекала Марію. Марії шкода було цю жінку, таку нещасну і безпорадну і вона часто відвідувала її і допомагала як могла, щоб полегшити муки страждання від тяжкої хвороби.
Марія була доброю мачухою. До самої її смерті до неї ходила і родичалася її нерідна дочка. Мачуха Марії померла, помер і її чоловік. Залишилась Марія сама, діти її мерли маленькими. Пройшов час і до Марії став свататись Михайло, чоловік уже в літах, бо відслужив в царскій в армії 25 років, а коли повернувся додому, то сільська община повернула йому землю 2 десятини, а хата розвалилась і батьки померли поки Михайло проходив муштру в солдатах, та ще був учасником Кримської війни 1856 року. Взяла Марія Михайла в прийми, бо діти заміж повиходили, а чоловік помер.
І стала Марія микати горе с чоловіком-солдатом, який не знав селянської роботи, але в усьому питався дружину і робив так, як вона йому порадить.
Вирядить Марія Михайла в поле, плуг йому налагодить, коней запряже. Порається по хазяйству, аж тут чоловік уже з поля їде, а до вечора ще ген-ген далеко. Питає Марія, що трапилось, а він їй так говорить: «Прости меня моя милая. Плуг не орет, за борозду идет». Подивиться Марія До плуга, а там якийсь крючок спав, або щось відігнулось, того й плуг не оре.
А як же з шептанням? Адже передала їй мачуха те, що знала сама: заговори, навчила молитов, навчила розбиратися в лікарських рослинах. Та Марія соромилась сказати про це людям. Та ось приснився їй дивний сон. Немов прийшла вона до криниці по воду, а на цямрині сидить молода дівчина і чеше коси, а коси довгі предовгі, та ще й сонячні зайчики грають у чудовому золотавому волоссі.
Дивиться Марія на цю красуню, а та не звертає на неї ніякої уваги, а продовжує чесати свої коси. Тоді Марія попросила дівчину: «Встань, я наберу води з криниці». Та уважно подивилась на неї, а тоді каже: «Гріх тобі великий буде, адже знаєш, як допомогти людям, а не допомагаєш». Сказала і зникла. Прокинулась Марія дуже вражена цим дивним сном, а тоді розповіла одній бабусі, яка зналася на снах. Вислухала її старенька і ось так відгадала сон: «Це не дівчина, а Мати Божа сиділа на цямрині і нагадала тобі, що ти повинна допомагати людям». Але Марія не знала, як про це сказати людям. Одного разу поверталися з чоловіком із Гадяча, куди вони їздили на ринок. Дивляться, а на дорозі чоловік і жінка стоять безпорадно, а біля них відкинула ноги, лежить вівця. Купили на ринку, а вона дорогою захворіла, іти не йде, а падає. Згадала Марія мачушину науку, що заговори ці допомагають не тільки людям, а й скотині. Зіскочила із возу, підійшла до вівці і давай шептати їй. Вівця встала, стряхнулась і пішла. Чоловік і жінка зраділи і дякували Марії, а та повірила в свої знання.
Поступово слава про неї розійшлась по селу і до неї стали звертатися немічні і хворі люди. Вміла вона приймати і роди. Багато немовлят прийняла в свої руки ця жінка і багатьом закрила очі перед останньою дорогою в загробне життя.
Та от біда, яка сушила серце Марії. Чужих дітей приймала від породіль і підростали вони здорові. Один раз на рік приводили своїх діток породілі до баби повивальної, приносили свої скромні дарунки, а вона шанувала їх заздалегідь купленою горілкою.
А Марія не мала своїх дітей, мерли вони маленькими. Хтось порадив їй, щоб не родила вона дома, бо це двір такий. І Марія вирішила народити дитину в полі. Коли відчула, що скоро має родити, то гукнула чоловіка і наказала запрягати коней, щоб їхати в поле косити жито. Взяв чоловік косу, запріг коней, підсадив Марію на воза та й поїхали в поле. Правда, Михайло відмовляв жінку, але так як він в усьому її слухав, то довелося їхати, а вона приготувала все необхідне для немовляти і перемагаючи біль стала в`язати снопи за чоловіком, який косив жито. Коли біль став нестерпнім, Марія кинулась під воза, а Михайлові сказала, щоб носив снопи і обставляв воза. Тут під возом і народила Марія донечку, яка єдина вижила із її 13 дітей. Охрестили немовля. Священик дав їй ім'я Ганна.
Єдине дитя Марії, що вижило на своє безталання, дуже вже тяжкою долею нагородив її всевишній. Це була моя бабуся. І полетіли її роки немов птахи. Пережила вона 80 весен, які завжди радували її вишневим і яблуневим цвітом, дуже вже вона любила сади, коли вони квітують. Народилась вона в жнива 1880 року, а через два роки залишилась без батька, який став жертвою свого невміння в роботі. Поїхав у ліс по дрова, наклав на воза, дорогою став віз хилитися набік.
Він хотів його підтримати, а віз перекинувся і дрова вбили Михайла.
Знову Марія вдова з малою дитиною, але як говорила моя бабуся, мала Марія люб`язну кров, любили її люди, довіряли їй. Тож знайшовся знову вдівець, який забрав Марію з дитиною в свою сім'ю, де був вже одружений, але хворий син (побився на святки і йому відбили печінки, як тоді говорили) і невістка з малою дитиною.
Дуже вже тяжко жилося малій сироті в чужій родині. Вітчим з матір’ю в поле їдуть працювати, бо син хворий, а в невістки мала дитина, а Ганнуся тікає на вулицю, бо дуже вже не любило її молоде подружжя. Тож гуляла з дітьми до темна, а коли діти розходились по домівках, то десь під тином ждала, натягувала сорочку на коліна і, мерзнучи, чекала на повернення матері, часто і засинала під тином, мати її сонну заносила до хати.
Одного разу вдарив дзвін по мертвому, хворий син, що любив стояти біля воріт, питає в людей: «Хто помер?». Дід Обоз – чує відповідь. А це був дідусь Ганнусі, батько її матері. Зрадів хворий та й каже: «Сьогодні п`ятниця, дай бог, щоб на ту п`ятницю задзвонили дзвони і по нашій Обозисі». Так і сталося. Вдарили дзвони в п`ятницю, але не по мачусі, а по ньому самому. «Не копай яму на іншого, бо сам у неї впадеш» - гласить мудре народне прислів`я. Поховали покійного, а невістка з дитиною пішла жити до своїх батьків. Полегшало Ганнусі, ніхто не зобижав її. Вітчим був доброю людиною, а потім народився братик Федоско. Дуже вже любила малого Ганнуся. Колихала, доглядала і, коли навчився ходити, скрізь з собою водила. Але застудився, напали стиски (запалення легенів) і помер хлопчик. Гірко плакала Ганнуся. А через рік помер і вітчим. Залишилась Марія знову вдовою з 10 річною донькою. Траплялися чоловіки, які були не проти взяти її за дружину, але Марія не визнавала шлюбу без церковного вінчання, а церква мала право вінчати тільки три рази, дальше треба мати дозвіл від Синоду – найвищого церковного органу.
Один чоловік, Середа його прізвище, жив у Стешевщині (Біленченківка), так був закоханий у Марію, що до останніх днів її життя їздив до неї, а жила вона уже в сім,ї своєї дочки.
Ось так розповідала про нього моя мама. В Ручках серед тижня бували ярмарки, а Середа був просолом – перекупщиком худобі, тому він завжди приїжджав у Ручки і після ярмарку відвідував свою кохану. Діти з нетерпінням чекали його приїзду, бо він їх обдаровував цукерками, а зятю купував бутилку горілки. Цього дня діти не відходили від вікна. Завбачивши його підводу кричали: «Їде, Середа їде, відчиняйте ворота». Батько виходив у двір, зустрічав гостя, потім заводив коня у хлів, давав вівса, а потім ішли до хати.
Діти вже прибирали бабусю, одягали їй нову спідницю, корсетку,очіпок і напинали квітчастою хусткою.  Весь одяг висів на жердці біля баби, яка сиділа під комином на полу. Зайшовши в хату, дідусь хрестився перед образами, потім підходив до полу, цілував свою возлюблену і при цьому говорив: «А чи жива моя старенька? Думаю собі, заїду, ще раз побачимось». Батько ставив самовар, а мати   збирала обід на стіл, а ми діти ласували пряниками та цукерками. Приїзд Середи був для нас завжди святом. Але це я вже забігла далеко вперед.
Як же жилося Марії дальше? Поховавши третього чоловіка вона лишилась з донькою Ганнусею, якій виповнилось 10 років. Тож віддала її мати на ціле літо в найми, пасти худобу до багатих людей. Як пізніше розповідала мені бабуся трудно їй було в цих людей. Господиня була лиха, все лаялась, все їй було мало, ніяк не могла догодити. Коли Ганнуся гнала худобу пасти (дві корові,пара волів та телята), то господиня давала ще й шитки, щоб дівчина вишивала. Тоді селяни носили домотканий одяг з полотна, чоловічі і жіночі сорочки вишивались. Не завжди можна було вишивати, адже овода худобу б’ють, піде вона в шкоду, треба завертати, щоб не було потрави, а тут як прижене дівчина худобу, то господиня розгорне шитки і дивиться скільки вишила, якщо мало , то прокльонів не оберешся. А ще розповідала бабуся такий випадок. Повернувся господар з нічного пастівня, гонив коней пастися, бо днем вони в роботі. Сіли снідати, а господиня давай розповідати який чудний сон їй снився. До чого б це? Дивується жінка. Подивився чоловік на неї , тоді й каже: «А я знаю проти чого таке тобі наснилося. Я сіряк вночі загубив». Пополотніла господиня і давай на нього кричати, мовляв сіряк ще почти новий, можна носити, а можна дітям валянки пошити. Довго вичитувала, а господар встав і вийшов із хати, а коли повернувся, то в руках у нього були віжки, якими він заходився «вчити» свою невгамовну дружину, яка тепер просила простити її. Кинувши бити дружину, чоловік вийшов, відчинивши двері в хату кинув сіряк та й пішов у двір. Довго ще чулося голосіння в хаті. Ось в такій сім'ї жила дівчина. В неділю відпускали до матері, щоб могла переодягтися, спала під лавою на сірякові. А платою були з'їди з соломи та сіна, які мати сіткою брала для своїх овець.
А на друге літо віддала її мати в найми до лісника Боряка Остапа Івановича, який служив у графа, охороняв його ліс, а жив в Татариновому хуторі – садиба для лісника. У лісника була бездітна дружина Федора, сердечна і добра жінка. Тут Ганнуся теж пасла худобу, але до неї ставилися добре, спала на постелі, та й кричати на неї ніхто не кричав. Декілька літ поспіль служила Ганнуся в лісника. А взимку жила з матір’ю. Холодно і голодно було в вдовиній хаті. Віддала Марія свою землю з половини, перепадало їм трохи збіжжя,яке мололи у вітряку. З того і пеклі хліб, тримали 4 – 5 овець, та ще кури. Топити було нічим, прокурне в печі мати сміттям, ото і все тепло. А зими були тоді сніжні та морозні. Понамерзають вікна як барани, що і сонце в хату не загляне. Запнуть піч рядном, черінь ледь теплий, там тільки і можна було погрітися. Але на печі не всидиш, треба прясти, щоб було з чого виткати полотно на сорочки.
Підросла Ганнуся і стала найматися в строк у Яремівщину, в економію, де вирощували цукрові буряки. Ціле літо жінки і дівчата жили в бараках, вірніше ночували, бо цілий день з сапами на плантації обробляли буряки. Пізно восени, коли викопували всі буряки, одержували розрахунок грішми і повертались додому. А Марія пристрастилась до горілки. Ходила з подругою, такою ж вдовою як і сама, в шинок і там пили з чоловіками оковиту, витанцьовували та виспівували. Соромно було Ганнусі за матір, часто діти сміялись з неї: «А вчора чиюсь матір тягли п`яну» - кепкували вони. А я знаю чию, било як молотом у виски, пекло жаром щоки, розповідала мені бабуся. Це з моєї матері вони глузують. Просила, благала матір не ходить в шинок, де була горілка, але та не слухала дочку.
Підросла Ганнуся, а в неї була земля - дві десятини батькових, то й сватати почали дівчину дуже рано, але Марія хотіла жити разом з дочкою. Коли ж дізнавалась, що в нареченого є мати, то зразу відмовляла, мовляв ще рано, ще молода і відправляла сватів. Та ось з'явився і для доньки, який по всіх статтях сподобався Марії. Це був лісник, в якого служила раніше Ганнуся. Федора захворіла, тож повіз її Остап аж у Київ, де в неї визнали рак і відрізали грудь, а коли повернулись додому, то вже не встала Федора з ліжка аж до смерті. Наказувала своєму чоловікові, щоб сватав Ганнусю, мовляв моє добро попаде їй, а вона в нас багато працювала. Та ще й переказувала, щоб прийшла до неї дівчина, Але коли дізналася Ганнуся про її волю, то не пішла, бо страшно їй було про таке навіть подумати, адже на 21 рік був старший за неї Остап. Померла Федора. Ганнуся так і не ходила до неї. А в невдовзі, а саме через сорок днів прийшов Остап свататися. Ганнусі нічого не казав, а матері, а та дочці. Мовляв іди за лісника, будеш панувати, адже получає грішми жалування, хутір є, є садок і ставок. Не хоче і слухати дівчина, адже в неї є хлопець Гриша. Ось піде весною на заробітки, заробить грошей то й зашле сватів до Ганнусі, поберуться вони, а Остап хай шукає іншу. А той кожного вечора з'являвся в них з півлітрою горілки. Дівчина втече на вулицю, а вони чаркуються, прийде з вулиці, а вони сидять. Знову мати починає стару пісню про життя з лісником. Будеш доню панувати Як то співається в пісні, господинею будеш, є ставок і гусей можна розводити, і качок. Дуже вже заздрила Ганнуся господиням в яких служила, що господарство в них велике і роботи багато. Поступово звикла до думки, як то добре бути господинею на Татариновому. Все життя до самої смерті говорила з гіркотою, що виходила заміж не за Остапа, а за Татаринів хутір.
Здалася дівчина і вийшла заміж за Остапа. Стала господинею, чого бажала, те і мала. Роботи було дуже багато, а допомоги від чоловіка ніякої. Осідлає коня зранку та й поїде з двору, повертається вечором п`яний. Не раз було й таке: кінь прийде, а його не має.
Приїздили пани, пікнік влаштовували на природі, обдарували молоду дружину лісника.
Одного разу, а саме на Великдень попросилась Ганнуся в чоловіка сходити до матері в Середняки. Чоловік дозволив і молода жінка ластівкою полетіла до рідної домівки. хотілося побачитися з подругами, адже на хуторі не було зустрітися або поговорити, не було близько сусідів.
Побула в матері, а потім пішла на вулицю, де молодь збудувала колиску та гойдалася. Підійшовши ближче Ганнуся побачила хлопця, з яким збиралася одружитися. Зупинилась, бо боялась цієї зустрічі, адже він був на заробітках, коли вона виходила заміж. Що робити, злетіла думка. Тікати. І Ганнуся повернулась назад і кинулась бігти, але Гриша зупинив її, вхопивши за корсетку: «Стій, не тікай, я нічого тобі не зроблю». Зупинилась, але не сміла глянути йому в вічі, сльози залили обличчя, біль і відчай залили душу: «Адже це я сама загубила своє життя, вийшовши за старого чоловіка». Мовчки слухала Ганнуся докори свого коханого, не виправдувалась, адже сама винна в усьому. Ішла додому невесела і сумна, здавалося сонце закрила чорна хмара і ніколи воно вже не освітить цю землю.
Був погожий весняний день, квітувала природа, сміялись, плакали солов’ї, а на душі було так важко, впору хоть вмирай. І раптом сяйнула думка: «Повішусь ось тут у лісі і скінчиться моя мука».
Ішла і дивилася на якій гільці вкоротити собі життя. Ось дійду до тієї берізки, що немов вибігла назустріч їй на узлісся і спинилася, здивовано перед красою навколишньої природи. І раптом під серцем заворушилась дитина. Зупинилась Ганнуся, перехрестилась тай думає: «Я не маю ніякого права занапастити ще й душу цього маляти, бо воно ще й світу божого не бачило». Стала читати молитву «Богородице діво радуйся». Немов трохи відступили тяжкі думки. Стала поспішати додому, бо на небі насувалась грозова хмара, мигнула блискавка, прокотився грім. Буде дощ. Добігає до двору, аж тут Остап стоїть на фіртці, немов та грозова хмара, що вже насунулась і закрила і чисте небо і яскраве сонце. «Що Грицька бачила?» - просичав. Зупинилась Ганнуся не знає що сказати у відповідь та він її і не чекав, а кулаком дав під підборіддя, що аж зуби цокнули. Зойкнула молода дружина; «За що б’єш мене Остапе? Чим я завинила?» І покотився цей крик луною понад ставком аж до лісу, де дуби немов велетнів зелених шатах зашелестіли листям, бо налетів шквальний вітер. Впали перші важкі краплини дощу і змішались з слізьми, що покотились із очей молодої жінки.
Так і жила, заливаючи слізьми гірку свою долю, знаходила розраду тільки в роботі. Немовля народилося мертвим. Це був хлопчик. «Тепер ніщо не тримає мене тут. Піду до матері може прийме, але та і слухати не хотіла, а знову примусила її іти до Остапа. Ішов час. Народилась дівчинка в 1900 році. При хрещенні піп дав їй ім’я Агафія. В народі це ім’я було Гапка і чомусь зневажалось. Плакала Ганнуся, але нічого не вдієш, яке ім’я дав батюшка з таким і мусить жити людина. Та добрі люди порадили називати дівчинку Гаша, Гашуня, а так як дівчинка була дуже мініатюрна, то стали звати її Гашунька. Так і прожила вона з цим ім’ям аж 93 роки, єдина в селі Гашуня, ніколи ніхто не звав її Гапкою. З появою цієї дитини Ганнуся і сама немов знову народилася, адже це її дитя, її кров, вона мусить жити для неї, дбати і оберігати цю крихітку в цьому жорстокому світі. Ось Гашунька усміхається, простягає ручки, ось уже ходить і нарешті вперше сказала «Мамо!». Це було велике диво і велике щастя для Ганнусі. Тепер вона не самотня, в неї є донька. Пестила і доглядала мати дівчинку, але роботи було так багато, що часто-густо залишала дитину саму в дворі. Одного разу Гашунька пішла стежкою через город до ставка і впала у воду та ледве не втопилась. Побачили люди, витягли дитя і принесли у двір.
Почали прокладати залізницю від Лохвиці до Гадяча, яка проходить близько від Татарина. Стали на квартиру до них молоде подружжя євреїв. Вона Фіра, а він Арон. Побралися вони проти волі її батьків, вона втекла з дому. Чорноока, тендітна, з білими випещеними ручками, з ніжним личком, вона була красуня. Він теж молодий, вродливий, а вже любив і пестив свою кохану так, що Ганнуся не раз плакала, спостерігаючи за ними. Нічого такого вона не бачила від свого чоловіка. Але у них була своя біда. Вони були бідні, а виросла Фіра в заможній родині, де все робили слуги, а тепер їй доводилось робити самій, не обходилось і без курйозів. Одного разу заходилась Фіра білити кімнату, Арон говорив не треба, я гукну жінку, а Фіра наполягає, що вона сама це зробить. Нічого не винесла з кімнати, а почала білити, і не просто обльопала, а позаливала все крейдою, а коли прийшов чоловік на обід, то бідна Фіра вся в крейді із слізьми на очах сказала: «Тепер гукай жінку, бо я вже тут нічого не зроблю». А ще варила вареники з квасолею і при цьому кепкувала з себе: «Їж стерво вареники з квасолом, та знай що ти замужем». Адже в батьків вона їла смачні, вишукані страви.
А коли вони вибрались, то на квартиру до них став молодий інженер, який працював на будівництві цієї залізниці. Це був молодий красивий, гарно одягнутий юнак. Для Ганнусі він був як пришелець з іншого світу, недоступного для неї. Спершу вона була у відчаї, адже треба було йому готувати їжу, прати тому, що він був не одружений, і Ганнуся дуже ніяковіла за свій простий одяг, за босі ноги, за чорні від роботи руки. «І де ти взявся на мою лиху голівоньку» - не раз думала вона. А потім почала помічати, що їй приємно готувати для нього, що вона чекає на його прихід, на його усмішку, на його подяку. Поступово зникла ніяковість. Жінка почала триматися вільно, і навіть перестала уникати розмови. А його теж зацікавила її доля, така молода і гарна, а чоловік старий і вічно п’яний. В такій обстановці природно, що їх потягло одне до одного, спочатку виникла ніби дружба, а потім кохання.
Палкі і ніжні поцілунки, гаряче кохання згубили молоду жінку, втратила вона контроль над собою, І що найгірше, їхне кохання помітив Остап і вирядив квартиранта. А в Ганнусі вже забилося під серцем дитя – плід цього гріховного кохання. А весняного світанку 1904 року, коли цвіли сади на весні і шаленіли від кохання солов’ї народила Ганнуся сина Василя. Розповідала мені потім бабуся, як вона просила бога послати її дитині щасливу долю і талант і плакала і просила бога простити її гріх. А Остап коли побачив новонародженого, то відвернувся і вийшов з хати. Хлопчик був великий, головатий, викопаний батько, Остап був малорослий і худорлявий. А інженер, коли пішов від них, то оселився на квартирі у Петрівці в одних людей. Коли почув, що народилась дитина, то переказав, щоб винесла у садок, бо хоче побачити свого сина. І Ганнуся носила, коли не було Остапа вдома. Розпеленала мати немовля, а він дивився на нього і сльози текли по обличчю. Пообіцяв допомагати і просив берегти сина. Свого слова дотримав, часто передавав гроші, а коли почалась революція, перестав, і лише коли виріс Василь, то їздив до нього, а жив він у Севастополі, був одружений, але дітей не було.
А Остап нікому не сказав про це і не докоряв дружині, але не любив Василя все своє життя. Народилося ще у них двоє дітей Галя, моя мама і Ваня. Всіх любив Остап тільки Василя ніколи не називав на ім’я, а коли звертався до нього то говорив «ти», а коли про нього питав то «той», «А той де?». Всі знали , що він питає про Василя.
А потім через п’янку звільнили Остапа з лісників і мусили вони залишити Татаринів хутір і переїхати в Ручки, бо Остап був родом із Ручок і була там у нього своя хата. Разом з ними переїхала Ганнусена мати Марія.
І зажила родина, як усі селянські сім'ї. Було вісім десятин землі, була ділянка лісу.  Мали корову, тяглову силу – пару коней або волів, свиней, овець і домашню птицю – курей, гусей, індиків. В час польових робіт працювали в полі, а взимку дома, доглядали худобу, а жінки пряли пряжу та ткали полотно. Господарство було середнє, була клуня, де зберігали збіжжя – снопи та обмолоту, сіно, солому, були коморі для зерна і продуктів, були хліви, цегляний погріб, який стоїть і понині, був колодязь у дворі, але хата була стара. Як і у всіх селянських родинах строго відзначали релігійні свята, дотримувались посту, Остап їздив до Гадяча і купував невеликий бочонок оселедців, копченої риби в’язку, голову цукру. Били напередодні олію. Дітей виховували строго, навчали молитов, ставили вечором перед образами (іконами), щоб читали молитву перед сном, не дозволяли дітям втручатися розмову старших. Якщо приходив хтось чужий, то місце дітям на печі. В Ручках у Ганни народилося ще двоє дітей: моя мати Ганна та дядько Іван в 1911 році. І так родина складалася з чотирьох дітей, батька і матері, і бабусі. Зять не любив тещу, Ганна не любила чоловіка, той не любив Василя, якого дружина народила від коханої людини. Інших дітей дуже любив і називав їх ласкаво Гашунька, Ганнушка, Ванько, а Василя «той». Був Василь дуже допитливим, кмітливим, розумним. Із всіх дітей був най здібнішим, навіть талановитим. Добре знався на музичних інструментах – гармонії, скріпці, мандоліні, балалайці. Сам зробив гармошку, сам писав пісні і підбирав до них мелодію, писав вірші, а грав віртуозно, недарма його запрошували грати на весіллях не тільки своєму селі, а і навколишніх. Навчився столярувати, купив станок і робив на замовлення прядки, столи, дивани. Маючи освіту 4 класи займався самоосвітою, читав твори Шевченка, Толстого, Пушкіна, був оригіналом. Як розповідала бабуся, коли ішов до машини молотить, то одягав білу сорочку, нові штани, ішов як на свято. Коли йому мати говорила, що так інші не роблять, то він відповідав, мовляв на святки я не зможу одягнутися краще всіх, а до машини всі одягають старий одяг, тому сьогодні я буду одягнутий краще всіх. Серед молоді користувався авторитетом, мав багато друзів не тільки односельців, а і в інших селах. Дуже хотіла одна багата сім'я, щоб став їх зятем. Багатство спокусило його і він погодився, послав матір на переговори. Взяла Ганна хлібину, зав’язала в хустинку і пішла до багачів шукати щасливої долі для свого сина, але багачі віднеслись до неї з погордою, правда пошанували, але не дали їй хліба, як годиться, бо в них хліб був крупчастий, білий, а вдовин чорний, на той час Остап уже помер. Не подала виду мати, що їй прикро, а пішла додому, несучи в душі гірку думку – як житиметься її дитині в цих пихатих дуків. Нахилила голову і не дивиться назустріч, раптом чує: «Мамо, Ви вже йдете?» Глянула, а це Вася, в голубій кепці, в білій сорочці і з гармошкою через плече, серце замерло в матері, а потім часто, часто забилося: «Який же він гарний, а що жде його попереду?» А він не зводить погляду з її засмученого лиця і говорить: «А зараз, мамо, Ви скажіть, як Вас приймали свати,  чи як рівню, чи як, біднячку». «Не хотіла, я сину засмучувати тебе, але скажу правду. Вони навіть хліба мені не дали. Думай сину сам, а він посміхнувся і каже: «Ідіть, мамо, додому, не буде ніякого весілля. Нехай їм їхні воли і коні, і земля, і садок, і їхня Марфа. Я піду на вулицю до молоді, а ви заспокойтесь».  Дуже непокоїлись свати, що мовляв трапилось, чому не схотів Вася нашої Марфи? Можна ще навести багато прикладів, які свідчать, що був він людиною неабиякою, мислячою, з живим творчим уявленням. Коли розкуркулили матір, він виїхав в Одесу, де влаштувався працювати столяром. Із газети дізнався, що набирають на 6-місячні курси на педагогів хто має освіту за 7 класів. Пішов і він не маючи ні освіти, ні документів, але директор вислухав його і сказав: «Дерзай. Видержиш екзамени, зарахуємо». Найняв Василь двох викладачів по мові, та математиці, які його готували місяць, склав екзамени і поступив. Через 6 місяців одержав посвідчення, що він вчитель молодших класів і послали працювати в молдавське село Гуляницьке, де була школа на одну класну кімнату і кімнатку для вчителя. Навчання велося в дві зміни по два класи. Молдавани народ веселий, здібний до танців і співів, а вчитель грав на гармошці, тому і бігли діти часто напівбосі і напівголі, щоб наспіватись і натанцюватись. Як казав Василь Остапович, якби не гармошка то досі й школу б закрили. На наступний рік перевели його до містечка Скадовськ, де він і помер у 1933 році від тифу. Так у 28 років закінчився життєвий шлях цієї розумної, талановитої і обдарованої людини. Про нього можна писати дуже багато. Як розповідали мені бабуся і мама, він відчував ту неприязнь, яку до нього мав батько. І ставши дорослим, коли батько помер (1920 рік), він взяв гармошку, покликав до себе матір і говорить: «Сядьте та послухайте, що я вам заспіваю», і став грати і співати: «Ой, мамочко, ой що тебе, тай заставило, вийти заміж , та й за старого». Проспівавши пісню, яку склав сам, питає: «А скажіть мені, мамо, чому мене так не любив батько? А хіба ти помічав? Помічав, та й дуже. Всіх любив, а мене ненавидів!» Тоді мати і розповіла йому правду про своє кохання до молодого інженера. І Василеві забажалося побачити батька. Взяв адрес у родичів, він поїхав до Севастополя, знайшов квартиру, подзвонив, йому відчинив двері, як він сам казав, пан з борідкою клинцем, випещений і чемний. Привітавшись спитав, що вам юначе треба. Василь сказав: « Я Боряк Василь Остапович». Тоді заходьте до квартири. Василь прожив у нього три дні. Дружини господаря не було дома, дітей у них теж не було. За цей час, як потім розповідав Василь, вони пізнали один одного, батько його наставляв  як треба жити в тодішньому житті. Основне це освіта, не багатство, а освіта. Дивись мати може силуватиме женитись на багатій, але ти її не слухай, бо багатство відберуть, а тебе ще й покарають. Батькові слова Василь прийняв до серця і став вчитися. Мрія у нього була вчитися на рабфаці. Сам готувався до вступу в вищий заклад і матір мою агітував, але смерть зруйнувала його плані. Мені здається, як би він був живий, він пішов би в житті далеко. Іще один штрих з його життя, який характеризує його як провідця. Він маючи 28 років, будучи здоровим, ніяких хвороб не знав, відчував що скоро помре. Як розповідала мені бабуся, він забрав перед смертю її до себе в Скадовськ, сидить Вася і пише, але дуже повільно, замислюється, потім пише. Мати запитала: «Що ти Васю пишеш?» Він відповів: «Одній знайомій листа. Вона малограмотна, тому я пишу повільно, щоб було розбірливо». А через деякий час, приходить лист від сестри Гашуні і він читає його матері. Виявляється він тоді писав листа до сестри, змінив почерк і описав свої похорони. Як його хоронили, хто виступав з траурною промовою, немов би то це написала його учениця на прохання матері. А через тиждень написав листа другого і попросив, щоб вона написала яке враження справила звістка про його смерть на його друзів і, взагалі, односельчан. І вона написала що думки різні в людей. Були такі, що щиро співчували, а були такі, що говорили, це неправда, видно він втік в Америку. Прочитавши листа, він задумався, а потім каже: «Ви послухайте, що кажуть часи: мені жить, мені жить. Судьба рахує хвилини. Якби ви померли першою, я б вас відвіз на батьківщину, а ви мене не зможете, прийдеться мені лягати у чужу землю. Потім помився, позрізав нігті і ліг спати. А зранку в нього піднялась висока температура і його відправили в лікарню. Діагноз – тиф, а потім ускладнення – запалення мозкової оболонки. Від цієї хвороби він і помер. Поховали його в Скадовську і ніхто ніколи із його рідних не був на його могилі. Бабуся приїхала в Ручки весною 1933 року, коли на Україні лютував голод.
Доля інших дітей була іншою. Всі вони були довгожителями. Найстарша Гашуня вийшла заміж у 18 років за Юхима Сидоровича Гнатенка. Про цю пару поет сказав так: «В одну телегу впрячь не можна коня и трепетную лань». Вона була тендітна, маленького зросту, лагідна, з доброю люблячою душею, але мала напрочуд сильний і стійкий характер. Перенесла всі труднощі, які випали на її долю і пржила 93 роки. Я пам’ятаю її молодою, мала вона гарні, темно-голубі очі і розкішну русу косу таку товсту, що змушена вирізати і викидати цілі пасма волосся, бо заміжні жінки, звивали косу в вузол і пришпилювали її до потилиці. Це їй не вдавалось, бо накручувався такий великий вузол, що не тримався голові. І от постає перед мною така картина. Стоїть тьотя Гашуня, а її старший син Мишко вирізає в неї на потилиці пасма волосся і кидає на долівку.
В 1919 році родився її син Мишко. Жили спочатку у чоловікових батьків, а потім перейшли жити до її матері. На відміну від своєї лагідної дружини Юхим мав круту вдачу. Коли в 1920 році помер тесть він лишився єдиновладним господарем на Остаповому подвір'ї. Що вже натерпілись від нього і теща і її діти. А час тоді був неспокійний: революція, а потім громадянська війна, вступ німців на Україну, безвладдя, бандитизм. Все це лягло тяжким тягарем на вдовині плечі, та ще й зять тиран в прямому розумінні цього слова. Але треба віддати належне йому, був він трудягою, який не боявся ніякої роботи і любив працювати на землі. Стали ділити панську землю і наділили йому садибу на Захороллі. Побудував там Юхим хату і перейшов із своєю родиною туди. Набрав землі, орав і сіяв, мав чи не найкращих в селі  коней, тому їх і викрали злодії. Бурно и пристрасно переживав це господар, але стягнувся і купив нову пару, та почалася колективізація і відвів Юхим своїх коней на колгоспне подвір'я.
Стали працювати в колгоспі. Дядько Юхим став конюхом, а ще годував бугая або волів. Тьотя Гашуня в полі, а в літній час кухаркою, дуже вона смачно готувала, тому і вибрали її готувати їжу в полі для людей, які жнивували, або пололи буряки.
Було в Гашуні ще дві дочки, крім Мишка, Одарочка 1922 року і молодша Галя 1929 року. Мишко закінчив 7 класів у Ручках, а потім поступив в Гадяцьке педучилище, але невдовзі покинув, бо посварився з батьком, який назвав його «рябком», були в Мишка віспинки на лиці, бо перехворів цю хворобу в дитинстві. Розлючений батько кричав: «Іди з мого двору, щоб я тебе більше не бачив». «Добре - сказав син, більше мене тут не побачиш». Підслухала видно судьба-злодійка цю сварку. Так і сталося більше ніколи не ступила синова нога на батькове подвір,я. Пішов він до тітки, родина якої їхала на Кубань, то з нею поїхав и Михайло, а звідти в армію, а потім пропав безвісті на війні.
Дуже вже любила тьотя Гашуня свого Мишка, сина-первістка. Був він вродою схожий на матір, такі ж темно-голубі очі, кучерявий русий чуб, лагідна усмішка, яка завжди йшла з глибини його душі, але зросту він був високого, а характер материн, лагідний і спокійний, щедрий і добрий. В 1939 році його призвали в армію на дійсну службу. Проводжали його тітка і її сім,я. В армії він став політруком, був учасником Фінської війни, служив в кавалерії. Коли почалася війна з фашистами, то був на Україні, прислав листа, звертаючись до матері писав: «Рідна моя матусю, якби ти знала як я близько, то ти б пішки прийшла, але не здумай, бо ми скоро підемо дальше». Був це 1941 рік, коли наша армія відступала під натиском фашистських військ. Але мати є мати, зібралась і поїхала здається в Талалаївку, проте не знайшла його. Це був останній його листі більше ніякої звістки про нього до матері не дійшло. А мати чекала на нього до останньої хвилини свого життя. Померла вона влітку 1993 року. Перед смертю посилала свою дочку виглядати брата. «Піди Галю подивися чи вже іде Мишко, я його вже давно жду, та дивись як прийде, то нагодуй його і сорочку чисту дай, постели постіль, бо на війні дуже тяжко, він стомився, нехай дома відпочине», а потім просила, щоб передала правителям, хто нині править, нехай замиряться, та нехай солдати ідуть додому, поки вони воюватимуть. Так для матері війна не скінчилася в 1945 році, а продовжувалась до самої її кінчини.
Була в Гашуні старша дочка Одарочка, Даша 1922 року народження. Померла в 2003 році. Три рази виходила заміж. Перший раз 15 річною за Сороку Григорія, старшого за неї на 11 років. Дуже жалів Дашу Гриша, був у них синок Міша, народився в 1942 році, коли вступали німці, помер в 1944 році від запалення легенів, а в 1943 загинув Гриша, підірвався на міні. Даша вийшла вдруге за інваліда (не було ноги). Народила сина і знову назвала Мишком на честь загиблого свого брата, але Микола, так звали її чоловіка, помер від туберкульозу в 1944 році.
Третій раз вийшла заміж за Івана Кулинича, який молодший від неї на 4 роки. Народила від нього двоє дітей: Альошу и Ліду. Альоша закінчив с-г. технікум в Ромнах і одружився до армії, де загинув від проміння, служив на ракетній установці і під час перевірки одержав смертельну дозу і помер в лікарні. У дружини народився син Серьожа. Коли помер Альоша йому було 7 місяців. Дуже серйозний і здібний , закінчив Московський університет.
Мишко Бобилев – старший син, служив в армії, був в Германії, загинув в автокатастрофі в 2003 році.
А наймолодша Ліда теж має тяжку долю. Перший чоловік помер від туберкульозу, залишився син Льоня, другий чоловік теж помер.
Самий молодший мамин брат Іван Остапович Боряк народився в 1911 році. Був дуже жвавий, об'їздив увесь Союз, багато разів одружувався, розходився, мав багато спеціальностей, поміняв багато робіт. Під старість сам про себе говорив: «Знаю свою вдачу – носитиме мене доля до самої могили». І дійсно де тільки не жив, чого тільки не робив. І нарешті одружився з Марією, теж розвідною, і народилась у них дочка в 1956 році, коли дядькові було вже 45 років, тьотя Маруся від нього молодша. Назвали доньку Надією. Дядя був дуже радий і в листі до нас написав: «Надежда на будущего зятя». Зараз Надя живе в Харкові, одружена, має дочку Інну – закінчила юридичний факультет, працює юристом.
Найменша дочка тьоті Гашуні Галя 1929 року народження, по чоловікові Горбатко, працювала продавцем в с. Ручки, має єдину доньку Ніну, яка закінчила в Полтаві медичний технікум, працює фельдшером. Ії дочка від першого шлюбу Наташа взяла прізвище вітчима Парака, закінчила Київський університет і працює репортером на радіо в м. Києві.
Молодший син Парака Андрій теж закінчив Київський університет юридичний факультет, працює пом прокурора. Так, що діти у Ніни вивчилися і залишили своє село, яке нині обезлюднило і занепало.
Коли я читала книгу Маргарет Митчелл «Унесенные ветром» то образ головної героїні Скарлетт немов списаний з моєї матері. Такий же наполегливий характер, та ж впертість при досягненні мети, таж гнучкість при виживанні.
Народилася на Маковія 1907 року. Коли баба прийняла і впорядковувала народжену батько зайшов до хати і запитав: «Що нам бог послав?». Баба, моя прабаба, сама приймала роди, сказала: «Мучениця та мученицю і народила». Пізніше моя бабуся, а мамина мама, часто згадувала ці слова і обижалася на свою матір, що вона напророчила таку тяжку долю її немовляті. І правда все її життя було тяжким, доля не раз її випробовувала на виживання, завдаючи їй удар за ударом.
Коли помер її батько Остап Іванович їй пішов 12-й рік. Закінчила вона тоді 2 класа церковно-приходської школи. Вчителем був у них дяк, який вчив читати і писати. Приходив ще в школу священик, який учив молитов. Коли помер батько, старша сестра Гашуня була уже одружена, тож Ганна (моя мати) пішла на досвітки де збиралися хлопці і дівчата і була там наймолодшою, але прясти вже вміла, тому з дому взяла прядку і гребень і пряла нарівні з дорослими дівчатами, які не хотіли приймати Ганну в свій гурт, але досвідчена мати (хазяйка, яка пускала досвітки), одержавши від Ганни повісмо прядива і кусок сала дозволила їй приходити. Спочатку дівчата були проти неї, але згодом за її жвавий характер, за веселу вдачу полюбили її і не раз підмовляли її на всяку витівки. Так, наприклад. Коли вже пора спати їй говорили: «Ганно гони хлопців з хати». Вона лізла на піл і роздягалась до сорочки, при цьому говорила: «Хлопці, гуляйте з нашої хати». Ніяка дівка б цього не зробила. А одного разу прийшов багатий парубок з другого кутка і насміявся з Ганни: «А тобі Ганно Курча привіт передавало (в селі був парубок малий на зріст, його дражнили курчам), а Ганна у відповідь: «За привіт спасибі, а за переніс дулю під ніс». Це дуже здивувало багача, що така «шмаркачка» так йому відповіла і ображений вдарив її, аж кров пішла з носа. Коли прийшла додому, старший брат Василь запитав: «А чого в нашої дівки ніс як бараболя?». Ганна і розповіла про пригоду, яка сталася з багачем. Тоді брат сказав: «Нічого, не плач. Більше він тебе не займатиме». А була весна, все цвіло, співали птахи і цей багач повертався додому, ідучи греблею заспівав, пішла луна над водою, настрій у нього прегарний, як раптом із під моста, що над Хоролом, вискакує голий чоловік з хворостиною, вимазаною в річковій муті, і до нього та як вчепився за ним гнати і полосувати його тією хворостиною. Багач кинувся тікати, де й спів його дівся і так аж до кінця мосту. Більше він не появлявся на Заброді (так називався куток де жила Ганна). Пройшов рік, другий і Ганна з паршивого каченяти перетворилась на красуню з довгою темно-русою косою, темно-сірими очима і стрункою фігурою. Стали упадати за нею парубки, а найбільше Басів Микола, набагато старший від неї, але багатий, носив цукерки і подарки. Та старший брат забороняв сестрі зустрічатися з багатієм. хоч і водив з ним дружбу. Микола часто допомагав їм по господарству. Так орав своїми волами їхню землю, бо в них пропали свої воли, то давав свою молотарку, щоб змолотити збіжжя. Але Василь попереджував Ганну: «Не вір йому, він багатий , візьме багату, а тебе залишить, ти йому не потрібна». Та ось Ганну засватали за Петра з Середняків (сусіднє село). Поїхали на розгляди родичі, обміняли хліб і почали готуватись до весілля. Микола з'їздив в те село, розпитав що за люди і сказав Ганні: «Виходь, мене не жди, я буду ще лікувати ноги». (В нього боліли ноги.) Ганна дуже на нього образилася: « Справді правду казав Василь». Та ось приїхав Петро щоб поїхати в сільраду і записатись. Була зима, на ньому був дублений кожух. Коли приїхали до сільради він пішов дізнатися, чи запишуть їх. На ганок треба було підніматися по східцям, а кожух був довгий і широкий, і так некрасиво бевкався при кожному кроці, що Ганні раптом стало страшно виходити за цього парубка, і вона вже передумала, і одне в неї було бажання, щоб їх не записали, але він вийшов і сказав, що запишуть, мовляв пішли. Вона пішла і коли записували, стояла немов її зараз будуть розпинати. Приїхали додому, молода мерщій на піч і в сльози. Мати перелякалась, що доню трапилось? Але у відповідь одні ридання. Молодий сказав: «Не займайте її вона злякалась, бо ще дуже молода» Але і на другий, і на третій день дівчина плаче і Петро сказав поїдемо відпишемось. Юхим, старшої сестри чоловік, дав їй карбованець і каже «нічого ми ще не один кендюх з'їмо». (Коли були на розглядах в Середняках, пригощали кендюхом, шлунок із кабана). Приїхали в сільраду . Ганна держить свій карбованець в руці, але Петро заплатив свій і привіз її додому. Так і не відбулося весілля, але Ганні воно стало поперек її дороги. З неї стали глузувати, мовляв «тепер ти ні дівка, ні жінка». Та ось знову свати. Засватав її Микола Слюсаренко. Це мій батько 1900 року народження, теж не бідний, але не хазяйновитий, навіть лінкуватий. Ганна з відчаю погодилась. Відгуляли весілля, побудував їм батько хату в леваді. Левада – 3 га землі (сінокіс, садок, город). Це було придане Миколиної матері, яка померла молодою, а чоловікові сказала, щоб левада була Миколі. І мій дід виконав її прохання і побудував хату в леваді, куди і перебралися жити молоді. Але життя не клеїлось – дуже роботящий матері тяжко було жити з байдужим до господарства батьком. Любив він полежать влітку десь під тінню, а взимку на печі, а ще любив курити самосад, а так як паперу не було, то крутив самокрутки із кукурудзяних листків і зв’язував такі сигари прядивом. Лежить на печі і покурює, абак сиплеться на груди, тому всі сорочки були пропалена на грудях, а мати пряла на прядці, пряжа в неї була тонка і напряла вона стільки полотна, що сусіди дивувалися і коли вона тільки встигла. Ввечері зимою і до пізньої ночі журчала прядка, а мати боса, так тільки можна крутить прядку, при каганцеві пряде мичку за мичкою, та мотає на мотовило готову пряжу. Та ще й дитина мала, господарство на її руках, бо батько не дуже турбувався про нього. Скінчилося таке життя тим, що батька вбито, хто це вчинив так і невідомо. Приходив ніччю до батька хтось, мати не знає хто саме, і вигукував його у двір і про щось говорили, коли мати запитувала: «хто?», він не говорив, а коли вона говорила, що на другий раз вийде з хати і дізнається хто це ходить і за чим? Він говорив: «Вийди, то зостанешся без голови». Тієї ночі мати нічого не чула коли він вийшов, а коли побачила, що біліє його подушка і його не чути, злякалась, стала чекати, а його немає. Тоді взяла дитину і пішла до сусідів, але там його не було. Тоді віднесла дитину до своєї матері, а сама пішла до його батька, але і там його не було. Назад ішла із свекром, який і побачив свого сина, лежав він у лозі, у своїй леваді з розрубаною головою, біля нього хлібина, що напередодні приніс від батька, і соти з медом і порожня пляшка. Було мені тоді рік і місяць. Поховали батька в леваді, як він і заповідав, біля яблуні, в якої він вирізав верхній стовбур, щоб утворилося місце для сидіння. Він ніби відчував свій короткий вік говорячи: «Як мене вб’ють, а Катя підросте, то нехай приходить до могили, сідає на цю яблуню, читає книжку. Вона буде вчителькою.
Мати не була на похороні, бо її забрали в район на допит. Слюсарі сказали, що це вона вбила Миколу, адже жили вони не дружно, часто сварилися. Разом з матір’ю забрали і її брата Василя. Матір відпустили на другий день вечором, коли батько був уже похований. Приїхав якийсь слідчий із Гадяча – допитав матір, накричав на районне начальство, що вони утримували матір, яка годує груддю дитину, а матері сказав: «Ти ще дуже молода, не поспішай виходити заміж, бо ще тарахнеш за вдівця з дітьми, а було матері тоді 21 рік. А Слюсарі – батькові родичі вирішили забрати леваду і почалася справжня війна за цю землю. Перевага була на боці Слюсарів, бо дядько мого батька Слюсаренко Іван Тихонович був головою сільської Ради. Але не на ту вони напали. Стала мати орати огород в леваді, а перейшла вона жити до своєї матері, хата в леваді стояла порожня. Тож з сільської Ради прийшов виконавець і сказав, щоб не орала землю. Мати в район в земвідділ. Там вислухали і сказали, їдь і ори , в тебе є спадкоємниця, а Слюсаренко сидить сільській Раді не для того, щоб виконувати бажання своїх родичів. Тоді Слюсаренки змінили тактику і почали обкладати матір податками – по твердому завданні вези хліб і здавай державі. Не встигла мати відвезти хліб, як знову приходить вимога здавай хліб, а не має – прийшли забрали коней, корову, розібрали хлів і хату – перевезли на колгоспний двір, де робили корівники і свинарники. Мені не було трьох років, коли розібрали батькову хату, але я пам’ятаю, як водила мене мама в леваду і відкривала хату, і брала яблука із скрині – це була антонівка. Її запах і зараз нагадує мені ту хату, сіни, скриню і сонячні зайчики на долівці. Вікна були зачинені віконницями, і сонячні промені проникали через щілини у віконницях і утворювали сонячні смуги на долівці. І так матері було приклеєно ярлик куркулька. Коли подала заяву до колгоспу, не прийняли, сказали: «Хай ще погуляє». Слідом за материним господарством було зруйноване і бабине, хоча у баби було 7 десятин землі і ніколи не наймали наймитів, а обробляли землю самі. Забрали в баби дві коморі, клуню, хлів, а хата дуже стара, розбирати її не було ніякого сенсу, розсиплеться трухлятиння. Тож залишилась хата і погріб цегляний. Пам’ятаю ще такий єпізод з свого бідолашного дитинства. Коли забрали в баби всю худобу, дядько Юхим дав нам телицю. Вона була полової масті, восени на лану збирали буряки, мати з бабою теж ходили і брали мене і телицю. Я підгонила її і говорила: «Гей, гей, головенька (половенька). Взимку мати поїхала до братів в Одесу, Вони, Василь і Іван, виїхали туди на роботу. Прийшли дядьки з колгоспу і забрали телицю. Я пам’ятаю дуже плакала, я чекала, що буде телятко і буде молоко, так мені говорила бабуся. Взяли в нас телицю і поставили і поставили до сусідів, де вона і отелилась. Сусідка доїла і доглядала корову і носила нам молоко. Принесе було в казанку молоко і говорить: « Пий Катю, адже ти пасла теличку». Та коли дізнались в конторі про це, то забрали корову і перевели її на другий кінець села. Пішли ми жити з бабою до дядька Юхима та тітки Гашуні, а мати жила в цій старій хаті, звідки забрали все, залишили голі стіни. Пам’ятаю була така картина в центрі Шевченко, а навколо його портрета герої з його творів, Катерина, гайдамаки. Дядько купив її в Гадячі, зробив рамку застеклив і повісив на стіну, то забрали і її, а ще дерев’яні дивани, столи, стільці, шафу, дерев’яне ліжко, яке дядько Василь зробив сам ( у нього був столярний станок). Тоді мати пішла в комору, розібрала засіки і з тих дощок зробила тапчан. Але коли приїхали розбирати комору, то зайшли в хату, скинули постіль на долівку, а дошки забрали.
Коли ще дома був материн брат Василь, то дружив Чаусом Іваном Макаровичем, який пізніше працював в колгоспі бухгалтером. І стала мати з ним зустрічатись, хоча в того була сім’я – дружина і троє дітей. Був він дуже красивий, Говорили, що його мати служила в пана і народила від нього трьох синів Івана, Махтея і Дениса. І справді всі вони відрізнялися від селянських чоловіків. Була в них якась впевненість, благородна манера говорити, триматися. Всі вони були красиві. Іван був у пана писарчуком з юних років. Хоч закінчив чотири класи, але почерк мав каліграфічний. Розповідав як управляючий пана навчив списувати, цебто красти через документи. Прийшов і каже, спиши оцю свиню. Не зрозумів Іван, як це зробити, щоб свиня, яка числиться в списку зникла. Питає управляючий: «Чи списав?». «Ні» - відповідає Іван. Він вдруге пояснив, за третім разом так урізав по спині пліттю, що й сорочка лопнула. Розсердився Івані і списав. Управляючий його похвалив: «Отак і надалі списуй». Пізніше він завжди був з грішми – наука пішла на користь і списував так, що сам говорив: «Комар носа не підсуне».
Зв’язок з Чаусом дуже непокоїв Ганну, адже троє дітей і від людей ганьба і вона вирішила втікати з села до старшого брата Василя, який на той час закінчив 6-місячні курси і став вчителювати в селі Гуляницьке. Дядько Василь повинен відпрацювати два роки в цьому селі. І була в нього мета – поступити на робфак. Він готувався до цього вступу і говорив сестрі: «Давай разом вступимо, готуйся зі мною і почав їй розповідати про «торрічеллеву порожнину». Ганна мала меткий розумі чудову пам'ять, переказала всю тему, тоді брат сказав: «Я думав,що ти дуже дурна, а ти бачу зможеш вчитися». Але невдовзі до них приїхав Чаус, і ці плани полетіли, як кажуть в тартарари. Він залишив дітей і дружину, коли його послали зробити звіт у колгосп другого села, він не повернуться додому, а приїхав до Василя, щоб забрати Ганну і виїхати до Одеси.
Дав їм Василь подушку і рядно. При цьому сказав: «Беріть подушку, щоб було на що положить дурні голови, а рядно, щоб було чим прикрити голі с-ки». І поїхали вони до Одеси, де жив молодший брат Іван. Влаштувався Чаус працювати бухгалтером на базу, дали квартиру і тоді приїхала мати забрати мене до себе, а жила я в дядька Василя, мене до нього привезла бабуся. Це було в 1931 році, було мені 4 роки. Але я дуже добре пам’ятаю цей період свого дитинства. Найперше те, як ми їхали із станції в Гуляйницьке. Це було взимку і я дуже замерзла, заїхали до чужих людей, щоб погрітися, мені налили холодної води в таз, щоб відігріти ноги. Я дуже плакала, тоді включили грамофон, якого я ніколи не бачила і не чула. Таке диво справило на мене велике враження і я перестала плакати, а невдовзі пішла танцювати. Дядько Василь грав на гармошці, тому я була дуже охоча до танців і це дуже йому подобалось. Тож і тут він попросив. Щоб я потанцювала і я погодилась, хоч була дуже сором’язлива, але хрещеному батькові ніколи не наважувалась відмовлять. А потім бабуся поїхала додому, а я залишилась із дядьком, і, як тепер я розумію, дуже йому було зі мною тяжко. Жив він у школі де була одна класна кімната і невеличка кімнатка для вчителя. Це був час колективізації, і вчитель на селі завжди був зайнятий громадською роботою. Стояла школа на вигоні, навколо неї не було сусідів. Дядько ішов ввечері на збори, а мене залишав в хаті саму. Засвітить лампу, поставить на столі, а я сиджу на лаві. На долівку боюся спуститися, бо в кутку стояла шафа з під якої вибігали миші. Я сиділа на лавці тихо і дивилася на шафу. Раптом вибігали миші, яких я дуже боялась, і від цього страху я кричала доти, поки не приходив дядько. Я не бачила того, що миші , злякавшись мого крику, вже давно втекли, а продовжувала кричати, аж поки не чула голос дядька: «Ай, ай, яка велика, а мишей боїшся».
А потім, пам’ятаю, відчиняються двері і заходить жінка, закутана у велику шалю, із клунком за плечима. Це була моя мати. Але я не кинулась до неї, бо думала, що це циганка. Мати мене забрала і поїхали ми в Одесу.
В дитинстві я дуже боялась паровоза, особливо вночі, коли всі біжать до вагонів, а паровоз гуде, сичить, свистить, він здавався мені чудовиськом, і я завжди кричала, тоді люди пропускали матір в вагон без черги.
Отже ми з мамою поїхали до Одеси, де жив молодший мамин брат Іван. Чаус уже працював на базі бухгалтером і дали йому квартиру в чотирьох квартирному будинку по вулиці Вородарського, недалеко від Дерибасівської. Мама хотіла влаштуватися на роботу, а мене віддала в сад, але там я плакала і цілий день стояла біля воріт, чекаючи на маму, Кінець кінцем я нестала ходить у сад. Тут на квартирі 1 січня 1933 року народився у мами хлопчик, якого назвали Ваньком. Чаус Иван Іванович, єдиний і любимий мій брат, з народженням його в моїй душі полилось якесь сяйво, що зігрівало теплом мою велику любов до нього. Я його любила більше мами і всіх рідних. Я пишалась ним, його успіхами в навчанні, в роботі. Закінчив він Сільськогосподарський інститут механізації і електрифікації сільського господарства в Москві. Працював викладачем в Роменському сільськогосподарському технікумі. Помер від раку горла 1 жовтня 1994 року. Рана нанесена його смертю і нині, як тільки я згадаю його усмішку, голос і ту турботу, яку він виявляв до мене. Він був рідним мені тільки по матері, але ми були справді рідні. Любов наша була взаємною. Ми прагнули часто бачитись, допомогти одне одному. Я всі 5 років висилала щомісяця йому 150 карбованців. Мама працювала в колгоспі, грошей у неї не було. Не було зайвих і в мене, я одержувала 340карбованців, але вчилася заочно. Було вишлю йому гроші і на душі у мене тепло, адже всі його товариші знали, що допомагає йому тільки сестра. Такою ж щирістю  і відданістю до мене був наділений і Ваня. З Москви, де він одержав вищу освіту його направили в Казахстан в радгосп «Пахта-Арал», відомий на весь Радянський Союз вирощуванням бавовни. Там брат одружився, там народилося двоє його дітей. Там жила рідня його дружини, але він приїхав на Україну і оселився в Ромнах, поближче до мене і мами.
Хочу написати ще про Чауса Івана Макаровича, батька мого брата. Як розповідала мені бабуся, було їх три брата Іван, Махтей і Денис. Їхня мати служила покоївкою в пана і всіх трьох народила від пана.
І справді в їх жилах текла благородна кров. Всі були красиві, особливо старший Іван, і що дивно, їх манера поведінки, їх поступки відрізнялись від поведінки сільських хлопців. Всі були наділені якоюсь благородною красою, що притягувала до себе людей, перед ними запобігали, старалися потоваришувати, зробити послугу. Особливо красивим був старший. Ще молодим хлопцем взяли його писарчуків економію в контору, мав дуже гарний почерк. Розповідав, як управляючий учив його списувати так, щоб найти ту річ було неможливо. Так одного разу сказав управляючий, щоб він списав свиню, щоб вона не числилась по відомості. Він не знав як це зробити і тоді управляючий йому розтлумачив подібну операцію, але Іван засумнівався, як це була свиня і де вона ділася? Коли знову спитав і почув ні, льоткою так урізав по спині, що й сорочка лопнула, а коли Іван у відчаї списав, він подивився і сказав: «Молодець, отак і надалі списуй». І справді все життя працював він бухгалтером і списував. Гроші в нього зажди були , тільки він їх пропивав з друзями, бо офіціант за розрахунком підходив до нього. Здачі ніколи не брав: «Іван не мелочний» - любима його фраза.
Набралася мати з ним лиха в Ручках, а потім виїхали в 1937 році на Кубань, де нас і застала війна. Працював вітчим в колгоспі бухгалтером і не мішався в політику, але коли прийшли німці, то примусили його стати начальником всього району. На війну його не взяли через хворе серце і був він націй посаді 2 місяці. Треба віддати йому належне, нікого не зрадив, не видав ворогові.
А коли відступали німці, то попоїхали і ми з Новокубанська. Довго носило нас дорогами війни поки ми добрались до Ручок, свого рідного села. Тут жила наша бабуся і коли прийшли наші, то забрали Чауса і посадили як зрадника. Де його поділи ми так і не знаємо, видно десь помер у сталінських лагерях. А по закінченні війни в 1946 році вислали  і матір з братом в Казахстан, а ми лишилися удвох з бабусею, а тут засуха і голод. Продали ми хату і поїхали до неї на висилку, а жила вона в Казахстані Талди-Курганська область ст. Тентек.
В дорозі нас обібрали і приїхали ми до матері «яко гол, яко наг, яко нет ничего». Пішла я працювати в підсобне господарство цукрового заводу, а восени в вечірню школу в десятий клас.
Після закінчення школи поїхала вступати в інститут в Алма-Ата, поступила і перевелась на заочний відділ, бо молодший брат теж закінчив десятий клас і теж поїхав вчитись в Москву. То я і прийняла рішення: працювати і вчитися заочно і допомагати брату.
Коли я пригадую своє дитинство, то нічого хорошого не можу згадати, окремі спогади відносяться до 3 – 4 років. Коли вбито батька мені був рік, а матері 21 рік. То залишившись молодою , вона зійшлася з Іваном Чаусом. Він товаришував з її старшим братом Василем. На той час у нього було троє дітей і дружина, з якою він одружився без кохання. А було це так. Іван був вродливим, душа компанії, було в нього багато друзів і дівчат. І була Мотря, нічим не примітна дівчина, то й не звертав Іван на неї ніякої уваги, а вона заздрила дівчатам з яким він гуляв і висміювала їх. Тоді вони поставили Іванові могорич і підмовили його, щоб він переспав з нею, але цей жарт обернулась трагедією не тільки для нього. Мотря завагітніла і її брати пригрозили, що уб’ють його, як не візьме Мотрю, а у Івана була кохана дівчина Савченкова Галя, з якою він мав одружитися, але злякавшись за своє життя він одружився з Мотрею, яка невдовзі народила йому сина Гришу, а потім дочок Розу і Галю.
Прожили вони шість років і він кинув і Мотрю і дітей.
Всі ці роки ходив до Галі, яка теж вийшла заміж. Розповідала мені мати, яка була на весіллі у Івана з Мотрею. Молода з дружками в хаті за столом, гості частуються, а молодий залишив молоду і вийшов у двір, де серед молоді була і Галя. Взявши її за руку відвів від гурту і стали вони під вишнею. Пішов дощ, люди поховались, хто під стріху, хто в хату, а вони не помічали дощу, Галя плакала, а Іван втішав її, цілував, гладив по голові, щось їй говорив. Всі здивовано спостерігали цю сцену, і коли Галя вийшла заміж вони зустрічалися. Того рокового дня Іван поспішав на роботу, коли вдарив дзвін по померлому, і хтось йому сказав, що померла Галя. Спочатку він не зрозумів, яка Галя адже записка від його Галі в нього в кишені. Вона обіцяла вийти на Китай-гору, на кладовище, де вони завжди зустрічалися і раптом вона померла.
Після цієї смерті Іван загуляв. І в цей момент зустрів мою матір. Прожили вони 11 років, народився син, але були вони не записані. Своєї донжуанської звички Іван не кинув, але мати ніколи не докоряла йому і не ревнувала, говорила, що вони ніколи не розійдуться, а він завжди розповідав їй, де він був і з ким. Їхні відносини справді були дивними.