Тайные закоулки памяти... глава 14

     Чим глибше занурююся в спогади про свій кручений, не завжди щасливий життєвий шлях, нишпорю відомими тільки мені стежками, де повзав, блукав, щоб таки виповзти, вийти до омріяних в дитинстві та юності казкових, щасливих світів, тим більше переконуюся, ці мрії нездійсненні – абсолютного, повного щастя в нашому світі не існує! Коли поступово ростеш, дорослішаєш, починаєш розуміти (хоча це, правду кажучи, думаючій людині не подобається), в нашому житті, хочемо ми того чи ні, діють дві цілковито протилежні одне одній сили, які, діючи вічно та повсякчасно, тримають таки наш хиткий світ в рівновазі, а звуть їх – ДОБРО і ЗЛО!
 
     Якщо в цьому світі існує світло, без якого життя не можливе, то отже повинні бути й тіні. Як отут не згадати геніальні слова видатного М. А. Булгакова, вкладені в уста всевладного Воланда: “Що б робило твоє добро, якби не існувало зло, і який би вигляд мала земля, якщо з неї щезнуть тіні? Бо тіні виникають від людей і від того, що знаходиться на землі”.  Отак і я, досягши своєї мрії, віддавши своє життя цілком і повністю небу, вимушений був жертвувати своїм спокійним сімейним побутом, спілкуванням з дружиною, дітьми, друзями, які так настійливо запрошували мене з сім’єю одвідати їх і погостювати у їх сім’ях.
 
     І це була гірка правда життя пілота Цивільної авіації. Постійні відрядження на місячний строк, а іноді і набагато довше, дуже фізично тяжка праця, після якої ледь встигав відновити свої сили, щоб знову зануритися в ту важку та часто небезпечну працю. А отриману заслужену двомісячну відпустку зобов’язаний був присвятити мамі, дружині, дітям, вічно недоробленим сімейним справам. Тож на тісне спілкування з найкращими своїми друзями, товаришами по училищу часу вже не вистачало. Зоставалося тільки тепле спілкування за допомоги пошти, листів. Згадую цікаві, спокусливі пропозиції мого друга Васі Колоди, який під час навчання врятував мене, мою честь від недоброго цькування замполіта з погрозою вигнати мене з училища. Вася, в яскравих кольорах змальовував мені полювання в Тайзі, на Амурі, куди він потрапив після училища (тільки потрібно було знайти час, щоб полетіти до нього і насолодитися такою пригодою – ясна річ, такого часу знайти не зміг, нажаль). Згодом я захворів і зв'язок з ним перервався. Завше згадую з теплом свого друга Маковецького Сашу. Під час навчань, в вільну годину, ми загорілися аматорськими зйомками короткометражних фільмів, сюжети до яких самі ж і придумували, а головним актором і був Сашко. То були гротескні шаржі на тогочасні фільми. Після училища він потрапив на Байкал. Я зачитувався його листами з талановито змальованими місцевими краєвидами, а як він яскраво описував риболовлю унікального байкальського омуля. З величезною вдячністю згадую зараз той неймовірний, казковий подарунок мені, моїй сім’ї в той, такий дуже тяжкий для мене і моєї сім’ї час, зроблений Сашою Маковецьким! То були тяжкі часи – я не літав, працював на заводі, лікувався, фінансова скрута, тільки народився син, в кімнатах пусто,  меблі ще не придбані (нема коштів) і раптом надходить посилка від справжнього ДРУГА.  Він прислав нам бочонок засоленого байкальського омуля. Як можна забути  таких справжніх друзів! Як жалію, що натепер не відаю подальшої долі моїх друзів.

     Але повертаюся до спогадів про мою першу, таку довгу подорож в потязі Москва – Алма-Ата. Образи моїх друзів, з якими тільки-но  попрощався кілька днів тому, разом пережиті пригоди та випробування сили духу в стінах училища, постійно крутилися в моїй уяві і не давали змоги спокійно заснути. Раз у раз виходив у тамбур покурити, розмовляв з провідницею, так тієї ночі і не зміг поспати – напевно хвилювався в очікуванні змін в своїй долі, в очікуванні  таких омріяних польотів. Це ж  була моя перша в житті захоплива подорож до місця своєї майбутньої омріяної праці. Навіть не здогадувався, скільки отримаю нових вражень, несподіванок, гірких розчарувань від усіх тих викрутасів, які приберегла для мене моя неспокійна доля.

     Та про подальшу ту долю пілота Аерофлоту, кому цікаво, можна прочитати в книзі “Життя, віддане небу…”. Зараз я маю мету – згадувати ті закапелки своєї пам’яті, які сховані десь глибоко на серверах мого особистого комп’ютера-пам’яті і які я, або не хотів раніше згадувати, або це було заборонено згадувати.
Чудово розумію, що усі ті спомини, які я хочу викласти для читача, то результат МОГО життєвого шляху, МОЄ сприймання оточуючого мене світу, а читач буде особисто вирішувати, як оцінити ті, чи інші мої дії та вчинки, про які я розповідаю. Коли в мене вперше виникло бажання і я навчився викладати свої думки, спомини на суд читачів, то на той час, зумів чітко сформулювати собі три завдання – написати і зуміти надрукувати повість про тяжку долю своєї мами, повість про основні етапи моєї льотної праці, а також книгу про скалічені сталінським режимом долі тих людей і народів, з якими був близько знайомий і слухав їх розповіді. Як не дивно, це мені таки вдалося – маю надруковані п'ять книг, маю десятки тисяч постійних і доброзичливих читачів по всьому світу. Мене читають в Україні, в Ізраїлі, в Росії, в Казахстані, в Білорусії, в Америці, в Польщі. Навіть якщо не зможу  більше видати друком своїх літературних творів – ніхто не заборонить викладати свої думки в Інтернеті. Так, літературна праця, то важка робота і потребує багато сил та часу, але це, як хронічна хвороба – вилікуватися дуже важко, а можливо і не потрібно лікуватися?..

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ   - 2021-й рік
  переклад  українською мовою   - 2025-й рік