Тайные закоулки памяти... глава15

               
Нещодавно, їдучи своїм авто, з цікавістю слухав захопливу розповідь журналістів радіо НВ про двох британських друзів-акторів, які раптом загорілися мрією – здійснити подорож навколо світу на мотоциклах. Ці актори – Юен МакГрегор та Чарлі Бурман, з великим завзяттям прокладали маршрути, вивчали і складали мапи майбутньої, такої незвичайної подорожі. Старт її планувався з Лондона через Європу, Росію, Казахстан, Монголію, а далі через Колиму, Аляску, Канаду і США з фінішем в Нью-Йорку. Скільки ж було перемовин, пошуків спонсорів, бо така мандрівка дорого коштувала, але разом з тим ця подорож, при добрій рекламі, обіцяла великий куш. І нарешті був підписаний договір з всесвітньо знаною фірмою BMW!..   



Фірма надала мандрівникам три мотоцикли, обладнавши їх сучасною відео та фото апаратурою, чудовими навігаційними приладами для безперешкодного подолання пустель Казахстану, Монголії і бездоріжжя Сибіру, підтримала їх фінансово. Таке дійове спонсорство, ясна річ, мало, урешті-решт, і чудові наслідки!..  Після 15-ти неділь тяжкої подорожі (14.04.2004 – 29.07.2004) і щасливого   повернення вони випустили в прокат документальний серіал – “Довга дорога навколо світу”  (“Long Way Round”), а також надрукували книгу, де майстерно описали всі пригоди, що траплялися з ними в Казахстані, Монголії, Росії, Сибіру, Канаді. Це допомогло їм отримати заслужену славу, гроші і ролі в майбутніх фільмах! Слухав цю цікаву розповідь про те, як іноді фантастичні задуми, мрії можуть втілитися в життя – треба тільки бути дуже настійливим і не лякатися труднощів. Уважно слухав, а подумки вже перемістився у часі – 1966-й рік, молоде життя тільки починається, в голові постійні думки, мрії про небо і стійка віра в те, що все станеться так, як задумав. Мимоволі, подумки, почав порівнювати їх доволі тяжкі пригоди на протязі трьох з половиною місяців зі своїм набагато тяжчим життям в Приаральському регіоні, в Кизилкумській пустелі та на протязі восьми років.
Як їх дивували, лякали умови життя в готелях зі складними побутовими зручностями, як їх шокувало життя з кочівниками в їх юртах, наметах і постійне бездоріжжя російських доріг. А для нас то була правда життя – постійна нестача води (тільки привізна, за гроші),  відсутність телебачення, туалет надворі за кільканадцять метрів від дому. Продовжую порівнювати і дивуватися зараз деякій схожості і абсолютній відмінності епізодів з мого життя і короткочасної пригоди в житті двох британських акторів-везунчиків.  Їм пощастило зі спонсором, знаменита та багата фірма все прорахувавши, вирішила прорекламувати свої мотоцикли, а потім ще й заробити, оприлюднивши опис екзотичного життя населення Росії, Казахстану, Монголії.
Ну що ж, мені теж пощастило – моїм спонсором виявився Радянський Союз (теж не слабка фірма), тільки щоб мати гроші на прожиття, мені треба було самому “пахати” з ранку до вечора заробляючи кров’яні мозолі на долонях. А для цього, мій спонсор виділив мені літак, як знаряддя праці. От тільки, нажаль, не дісталося мені фото та відеоапаратури. О-оо, який би документальний серіал я зняв би, а зараз можу тільки мемуари писати та видавати, за рахунок своєї пенсії, книжки, щоб донести до Вас, дорогий мій читачу, хоч крихту екзотики того часу і різницю побуту Сходу і Заходу колись великого Радянського Союзу. Постає питання – чому ж не знаходиться спонсор, меценат, щоб видати достойним тиражем історію зовсім недавнього минулого, записану зі спогадів ще живих, уцілілих свідків? Відповідь дуже очікувана – зараз ці спогади не на часі, нема коштів.  Ох, ця настирлива, іноді така неочікувана пам'ять. Слухаю і аналізую таку чудову розповідь про британських удачливих акторів, а в голові зринають спогади про невдалий проект радянських фантазерів-редакторів та може й талановитих журналістів. Наскільки мені відомо, цей проект виник в редакції газети “Комсомольская Правда” в 1967-му, або 1968-му роках (скільки не шукав, згадок про цей невдалий проект у Фейсбуці не знайшов). 



На той час я, як другий пілот, кожного дня приймав участь в пасажирських та спец рейсах по всій території Кизилкумської пустелі. Одного ранку, перед самим вильотом, наш екіпаж познайомили з групою молодих хлопців. Вони розповіли нам про амбітний план – під егідою “Комсомольской Правды” здійснити пробіг на сухопутних яхтах (буєрах), за допомоги парусу, через Кизилкумську пустелю від Аральська до Нукусу.  Прямий радіозв’язок з редакцією вони мали, але не могли спрогнозувати тривалість цього неординарного перебігу (тяжко було передбачити напрямки та силу вітру, інші несподіванки на тому маршруті). Тому попросили екіпажі літаків кожного дня, трохи змінивши маршрут, пролітати над ними і скидати їм, як вимпели свіжу пошту з газетами.
В перші ж дні ми переконалися, що маршрут для буєрів в цій пустелі виконати неможливо (вся пустеля вкрита зарослим кочкарником через які буєра не пройдуть і тільки де-не-де зустрічаються висохлі пласкі блюдця такирів). З повітря ми бачили їх стоянки і чесно скидали їм пресу і питну воду, іноді з цукерками, яку закупляли заздалегідь в місті. В газеті читали щодня репортажі про рейд і, ясна річ, коментували між собою різницю між прочитаним та побаченим. Дуже співчували учасникам цього рейду. Через якийсь час, коли експедиція подолала кілометрів 120 – 150, ми стали свідками завантаження буєрів та всього майна на вантажівки і далі ми вже їх не бачили. З того часу і репортажів в газеті не було, жаль, що так безславно завершилась та епопея. Зараз згадую – в далекій молодості я колись читав розповіді в журналах про подібні рейди, перебіги на буєрах під парусом в пласких пустелях Америки і там були зафіксовані доволі високі швидкості при наявності постійних вітрів. Тож, той задум “Комсомолки” мабуть і був відголосом тих сміливих експериментів відчайдух з ворожого, на той час, табору суперників.

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ    - 2021-й рік.
переклад  українською  мовою   - 2025-й рік.