Лисенятко Фоксi. Глава 9 Зоохахиcники

       Шановні читачі-письменники, дякую Вам за те, що ви заглянули до мене на сторінку. Я вже не перший рік пишу вірші, і вони багатьом припали до душі, а зараз вирішила опанувати прозу. Раніше мені здавалося, що це буде легко й просто, оскільки моє слово ніщо не стримує: ні рима, ні ритм, ні довжина рядка. Але коли я почала працювати над своїм першим оповіданням, я зрозуміла, що в кожній справі потрібен досвід, чого мені не вистачає. Хоча, не Боги ліпили горщики, але, на жаль, до вправного гончаря мені ще далеко. Мій перший «горщик» вийшов не дуже рівним і місцями шорстким.
       Так от, шановні читачі-письменники, в мене до Вас є невелике прохання — не судіть мене суворо за помилки, а краще вкажіть мені на них, за що я буду щиро Вам вдячна.
       З повагою, Соломія Галицька.

___________________________________________


ЛИСЕНЯ  ФОКСІ
ГЛАВА 9: ЗООЗАХИСНИКИ

Продовження. Початок за посиланням:
http://proza.ru/2022/02/08/1811

Данный рассказ на русском языке:
http://proza.ru/2022/01/03/759

       Наперекір рясному снігопаду, група зоозахисників виїхала за місто, щоб оглянути територію біля мисливської станції. Через кілька днів мав відбутися пікет і для цього їм потрібні були свіжі фотографії, які підтверджують жорстоке поводження з тваринами.
       Їх було шестеро осіб різного віку. Найстаршою була Раїса, повна жінка шістдесяти років. Незважаючи на свій вік, в кожному її русі відчувалися сила й твердість характеру. Бадьорою впевненою ходою активістка крокувала попереду всієї команди та, петляючи між деревами, вказувала іншим дорогу, намагаючись непомітно підійти до ями біля паркану, в якій ще місяць тому її дочка знайшла кістки замордованих тварин. Слідом за нею йшли журналісти — Галина та Влад, їм було близько тридцяти. Позаду них йшли молоді студенти академії ветеринарної медицини — Сергій і Настя. А за двадцять кроків від інших, плентався кремезний сивий чоловік п'ятдесяти років. Ліниво перевалюючись з ноги на ногу, він намагався обійти замети, й кожен раз, чортихаючись, струшував налиплий сніг з важких зимових черевиків.
       — Михайло, ну чого ти там плентаєшся? Поспішай, ми вже майже прийшли. — Раїса похмуро глянула на чоловіка й прискорила крок. Через кілька хвилин вся компанія підійшла до паркану. — Та-а-а-к, це тут. А тепер тихіше. — Сива жінка обернулася назад і перейшла на шепіт. — Ось це власне та стара береза, про яку мені розповідала Тетянка, а це — велика яма. Тепер потрібно підійти ближче та, не привертаючи зайвої уваги, відшукати кістки.
       Це зробити було непросто, через те, що за ніч випало стільки снігу, що створювалося враження, що сама мати - природа була налаштована проти зоозахисників, ретельно приховавши під сніговою ковдрою всі потрібні їм докази. Компанія тихо підкралася до берези, обережно спустилася вниз, присіла навпочіпки й стала вручну ритися руками в снігу. Першим на кістки натрапив Сергій:
       — О, здається, знайшов. — Хлопець витягнув череп тварини. - Це лис.
       Влад відразу включив камеру й почав знімати.
       — І я щось знайшла. — Раїса витягла реберну кістку. — А ось ще одне ребро. Дивіться, й череп.
       — Це єнот. — Глянувши на кістки підсумувала Настя. — О, і я знайшла. — Сказала дівчина та тут же зойкнула й відкинула знахідку.
       Це була голова недавно убитої дворняги. Всі встали й підійшли ближче до знахідки.
       — То ж треба? — Пробурмотіла Галина. — Мало їм лісових звірів, так вони ще й дворняг вбивають.... — Жінка витягла фотоапарат і зробила пару знімків.
       Раптово їх збуджений шепіт порушив дзвінкий уривчастий гавкіт собаки. Компанія притихла. Через кілька секунд до нього додався гнівний ведмежий рев, змішаний з дзвоном металу.
       — Давай, Гердо, молодець! — З двору мисливської станції почувся бадьорий жіночий голосок.
       — А нумо, Влад, візьми швидше камеру та тихенько підкрадися до паркану, там явно щось відбувається. — Раїса вказала кивком на вузький проріз між листами профнастилу.
       Чоловік обережно підійшов до вказаного місця та притулив око до щілини. По той бік паркану стояла ще досить молода струнка жінка, яка нацьковувала молоду лайку на старого ведмедя. Клишоногий був прикутий до паркана й, трясучи масивним ланцюгом, відчайдушно намагався відігнати настирливого пса, але марно. Ведмідь був дуже слабкий та виснажений, з його ран сочилася червона кров, а мускулистий пес раз у раз з азартним гавкотом намагалася впитися ведмедю в зад.
       Включивши камеру, Владислав почав непомітно знімати відеоролик, але в цей момент сторожові пси, відчувши запах чужинця, залились гавкотом та кинулися до огорожі, тим самим видавши його присутність. Журналіст відскочив, але було вже пізно, його помітила господиня мисливської станції.
       — Агов, хто там? — Тамара різко обернулася назад. — Валерію, Миколо, швидше сюди, здається, за нами хтось шпигує!
       Двоє міцних чоловіків, помітивши журналіста, накинулися на нього з нецензурною лайкою.
       — Йди геть паскудо, поки не спустили псів!
       Вони вправно перескочили через огорожу й стали загрозливо розмахувати кулаками. На допомогу Владові приспіли інші зоозахисники, й між ними зав'язалася бійка. Подавшись усім тілом вперед, Микола спробував відібрати в журналіста відеокамеру, та жвава Раїса живим щитом встала між чоловіками. Але той грубо штовхнув її в замет і накинувся на Влада. Він вже майже дотягнувся до мети, але міцна рука Михайла схопила його ззаду за комір та відтягла назад. Зчепившись, чоловіки покотилися по снігу. Скориставшись моментом, журналіст сховав відеокамеру в сумку та відскочив убік, але тут наспів Валерій і з усієї сили вдарив по сумці ногою. Влад встиг ухилитися, й удар припав йому по стегну. Вилаявшись, чоловік скинув ношу з плеча й прийняв загрозливу стійку, йому прийшов на допомогу Сергій. Поки чоловіки розминали кулаки, Настя схопила сумку та щодуху помчалася в бік лісу, де стояв їхній автомобіль. Відбившись від Михайла, Микола спробував наздогнати дівчину, але Раїса, обтрусившись від снігу, з криком кинулася йому на переріз, а Галина й Михайло миттю схопили його за руки. У цей момент до них вийшла господиня мисливської станції:
       — Досить, пішли геть! Усі геть!
       Цей крик обурення немов хлист розрізав морозне повітря та відлунням покотився по лісі. Жінка стояла в кількох метрах від інших, тримаючи на поводях двох сторожових псів. Натягнувши ремені, тварини були готові кинутися на непроханих гостей і розірвати їх на шматки. Грізно вискаливши пащі, вони з нетерпінням чекали потрібної команди. Бійка припинилася й тільки Настя, притиснувши до грудей невелику спортивну сумку, щодуху бігла далі. Не помічаючи на своєму шляху перешкод, дівчина спотикалася, падала в замети, вставала й бігла далі, поки через кілька секунд не сховалася за засніженими гілками чагарнику.
       — Чого ви добиваєтеся, тварюки, на що розраховуєте?! — Тамара злобно глянула в бік зоозахисників, насилу стримуючи своє бажання спустити на них вівчарів. — Невже ви вважаєте, що ваша нікчемна боротьба за права диких звірів приносить суспільству користь?! Ви подивіться скільки бід несуть одні тільки лиси! А що казати про такі захворювання як сказ, хіба вас це не лякає?! Ну раз ви такі жалісливі, так чому ж вас не хвилюють права мисливських собак, їм же треба десь тренуватися?! А ви, мабуть, і самі в шубах ходите та ковбасу жерете, або я щось не так сказала?! — Від гніву її оксамитові щоки розчервонілися й стали схожі на дві половинки спілого яблука.
       — Диких звірів? — Владислав махнув рукою в бік ями. — А щодо дворняг, ми знайшли серед кісток голову дворняги, що скажете на це? — Лицеміри! Хіба дворняги не несуть шкоду суспільству? Вони бігають по смітниках, нападають на перехожих, а головне — розносять небезпечні захворювання, ви про це не думали?! Не дарма ж міські служби їх труять та відстрілюють!
       — Послухайте, голубонько. — Раїса зробила крок вперед. — Вам хочеться собак тренувати, а ви хоч подумали над тим, як тваринам терпіти ці щоденні знущання? В наш час в Європейських країнах давно вже практикується безконтактне тренування, так що ж вам заважає взяти приклад із західних сусідів?
       — Пані, — процідила крізь зуби молода господиня. — Одного безконтактного тренування не досить, воно собак нічому не навчить! Це лише може призвести до небажаних наслідків на полюванні, розумієте?! Та взагалі, що б ви не говорили, наші дії цілком законні, так що нема чого сюди шастати! Краще забирайтеся звідси по-доброму, поки псів не спустила!
       — Ну, не знаю - не знаю. — Діловито заперечив Михайло. — Ось європейці якось не скаржаться. Так ваші дії законні, кажете?! А це ми ще подивимось! Не думайте, що вам усе з рук зійде, ми в суботу знов вийдемо на пікет та будемо виходити знову й знову, поки депутати Держдуми не підпишуть потрібні закони, ось тоді й поговоримо!
       — Ну і стійте, ідіоти, це все одно нічого не дасть! І щоб ви собі знали, що Рада Федерації усе поправки до закону про полювання відхилила, так що даремно стараєтеся, нічого в вас не вийде! А тепер — геть звідси!
       Продовжувати словесну перепалку не було ніякого сенсу, та обидві сторони розійшлися по різні сторони. Закривши за собою важку металеву хвіртку, Тамара відпустила собак і повільно пішла в бік будинку. Жінку бив озноб, в її очах потемніло та, в якийсь момент їй навіть здалося, що з-під ніг спливла земля. Пересиливши себе, господиня зробила ще пару кроків й непритомна впала на холодну землю.

       Перше, що вона побачила, це відблиски вогню, які танцювали на стінах. Вони плавно ковзали по масляних картинах і головам вбитих звірів, граючи з їх тінями. У будинку панувала тиша, яку порушувало лише тихе потріскування дров, а за вікном тихо падали пухнасті пластівці снігу. Все це створювало атмосферу умиротворення та спокою. Тамара спробувала піднятися на лікті, але слабкість відразу ж дала про себе знати, викликавши легке запаморочення й нудоту. Застогнавши, жінка знову впала на подушку й натягнула на ніс теплий картатий плед. Незабаром за дверима почулися важкі кроки та схвильований голос Дарини.
       — Тосю, любонько, як ти?! — В будинок влетів Дмитро й підбіг до дружини. — Що ці тварюки з тобою зробили?! Я їх з-під землі дістану! — Чоловік обійняв дружину та ніжно торкнувся губами її чола. — Ти температуру вимірювала?
       — Так, зі мною усе добре, не турбуйся, це лише просте нездужання, нічого страшного. До речі… Поки ти був в місті, до нас знову приходили ці ненормальні, але що нам до них? Нехай собі галасують, все одно їм нічого не добитися. Не варто про це, любий, ти мені краще розкажи, як твої успіхи.
       — А в мене для тебе є чудова новина! Я домовився з директором цирку та наприкінці березня нам привезуть молоду кульгаву ведмедицю. Після отриманої травми, вона на арену більш не виходить ось її й позбулися, а нам така як раз і потрібна! Уявляєш, її майже задурно віддають — супер!
       — Прекрасно, а то наш Потап зовсім вже слабкий, певно, і до літа не дотягне... — По обличчю жінки ковзнула загадкова посмішка. — Коханий, а в мене для тебе теж є хороша новина. Я давно хотіла тобі про це сказати, просто чекала слушної нагоди, ось вона й настала. Дмитро, я зовсім не хвора, я чекаю дитину. В нас скоро буде маля.
       Дмитро оторопів:
       — Ма-маля? В нас буде маля?! Ура, в нас буде дитина!
       Він, як хлопчисько схопився з дивана, підстрибнув і радісно замахав руками:
       — В нас буде дитина!!! Ура, в нас буде дитина!!! Сонечко, проси чого хочеш, я все для тебе зроблю!
       — А мені нічого й не потрібно. — Жінка змахнула зі щоки сльозинку та розсміялася. — Я хочу лише гарячий чай з лимоном і корицею.

       Сьоме березня. Цей день видався сонячним і теплим. Після зимового смутку місто помітно пожвавилось, по його асфальтованих дорогах задзюрчали весняні струмочки, а вулиці наповнилися співом птахів. Напередодні весняного свята, його мешканці радісно заметушилися: жінки займали чергу в салони краси, а чоловіки радісно ходили по магазинах, купуючи подарунки та квіти. Усі будували плани на вихідні дні й нікому не було діла до людей, які стояли на головній площі міста з плакатами та фотографіями замордованих тварин. Вони не вперше сюди виходили, й мешканці вже давно не звертали на них уваги. На цей раз їх було четверо осіб: Михайло, Тетяна, Галина та Влад. Переминаючись з ноги на ногу, вони підняли плакати вище голови, намагаючись привернути увагу городян, але на жаль, тих більше хвилювали свої проблеми, ніж проблеми диких тварин. І лише один літній чоловік зупинився біля мітингувальників і невдоволено пирхнув:
       — Та тьху-ти, дурні! Тут в людей проблем вистачає, а вони за тварин турбуються. Я з Донбасу приїхав, ось там лихо, так лихо! Після «Майдану» до влади прийшли головорізи. Україну грабують, народ знищують, фашистів героями називають та всі як осліпли. А ви, мабуть, добре живете у своїй Росії, раз від жиру скаженієте, ех...
       Старий махнув рукою й тихо побрів далі. Тут з-за рогу будинку вискочив Сергій. Він біг по мокрому снігу, не помічаючи калюж, і радісно розмахував руками.
       — Ура, перемога !!! — Його переможний крик, налякавши голубів, рознісся по міських вулицях. — Ура, Перемога !!! Сьогодні президент нарешті підписав закон, в якому заборонив контактне тренування!!! Тобто, наша взяла!
       Зоозахисники опустили плакати.
       — Ура! — Тетяна радісно сплеснула в долоні. — Ось це подарунок так подарунок. Треба ж, Путін власне до восьмого березня підгадав!
       — Так чого нам тепер тут мерзнути? Давайте цю справу відзначимо, за одне й наших жіночок привітаємо! — Михайло демонстративно звернув плакат та обійняв жінок. — Ну як, панночки, ви не проти?
       — Не проти!
       Весело відгукнувся жіночий хор.
       — Ну раз так, тоді я знаю одне непогане місце. — Він показав рукою у бік невеликої затишної кав’ярні. — Там і атмосфера, й тістечка, й вина — все як у Парижі. Шановні жіночки, ви будете в захваті.
       Весело сміючись, компанія вирушила відзначати свою перемогу.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(2021 рік)

Продовження за посиланням:
http://proza.ru/2021/12/28/1331