Христианство и творчество

Людська творчість буває двох видів: християнською і світською. Християнська творчість — це створення того, що є в Церкві: богослов’я, церковна література, мистецтво, музика і т. д. Християнська творчість цілковито походить з віри, в ній немає нічого, окрім християнської істини. Світська ж  творчість — це створення того, що є зовнішнім щодо християнства. Якщо певний витвір здається чимось середнім між християнськім і світськім, то така творчість швидше світська, тому що розмежування тут суворе і “компромісів” бути не може.

Чи можна поєднати світську творчість з християнською вірою? Звісно, можна, але лише за правильного ставлення до першої. Світська творчість не лише можлива, але й необхідна. Лише вибрані можуть займатися тільки християнською творчістю: писати ікони, богословські праці, будувати храми. А потреба у творчості є майже у всіх. На творчість, як і на все в житті, треба дивитись “з точки зору вічності”. Але духовне життя не повинно спричинити інтелектуальну смерть. Якщо ми відмовляємося від творчості, то чи не закопуємо ми свої таланти в землю? Але як нам треба ставитися до своєї творчості? Якою вона повинна бути і навіщо потрібна?

Будь-який прояв творчості є свідченням про сутнє, причому, як правило, про істотне сутнє. Можна навіть взяти на себе сміливість сказати, що будь-який витвір, яким би не був предмет його буквального вираження, говорить про сутнє загалом, про все сутнє. Ясно, що кожний сприймає твір по-своєму. Але, не зважаючи на це, будь-який прояв творчості є певною цілісною картиною світу (у стислому і прихованому вигляді). Будь-яка творчість — це завжди і мистецтво, і наука, і філософія.

Християнська творчість відображає істинний, християнський погляд на сутнє. Тому вона не має права на помилку. Натомість будь-який світський витвір завжди пропонує своє, світське бачення життя. Самим своїм існуванням воно стверджує світські цінності. Світський прояв творчості є зовнішнім щодо християнства, а тому певною мірою протистоїть йому. А все, що альтернативне істині — хибне. Взагалі все є хибним, окрім самої істини. Тому будь-який світський прояв творчості відображає хибний погляд на сутнє. Справжня істина про сутнє вже є (в християнстві), і все, що стверджує дещо інше (навіть таке, яке не суперечить істині), є хибним. Приступаючи до творчості, треба однозначно вирішити, якою вона буде — християнською чи світською. І якщо світською, то треба бути впевненим в тому, що в будь-якому випадку воно буде хибним. В християнській творчості, навпаки, треба прагнути, щоб не було помилок — і цього можна досягти. Християнська творчість не має права на помилку, подібно до того, як світське не повинно вважати себе істинним.

Зазвичай, в кожному витворі людина ніби кричить поміж рядків: “Моя правда!”. Але невже це правильно? Невже категоричність такої установки не підлягає сумніву? Адже схильність до помилок — в природі людини. Не даремно кажуть, що людині властиво помилятися.

Кожний вважає результат своєї творчості істинним тому, що він відображає його бачення світу, відображає те, до чого він “сам” дійшов і до чого “сам” додумався. Ясна річ, що для кожного не-скептика вважати свої думки про сутнє істинними чи істинними “з зауваженнями” — є досить нормальним. Але справа в тому, що якщо для людини основою погляду на світ є християнська віра, то лише її, а не свої досягнення, вона може вважати істиною. Ми пишемо так, як дихаємо, але ми не дихаємо тим, що пишемо. Тому творчість не повинна бути відображенням пошуку істини про сутнє. Істина про сутнє в цілому — в християнстві, на якому і повинне будуватися наше бачення світу. А світська творчість повинна відображати не наше бачення, а лише наше переживання дійсності, яке приходить і відходить. Тому в кожному світському витворі замість прихованого “Я правий!” повинно бути “Я помиляюсь!”. Окрім сказаного, можна відзначити і те, що в порівнянні з істинами християнства будь-яка тривіальна істина, типу два на два — чотири,—   не більш ніж помилковість. І вся наука порівняно з цією істиною — лише незначне марновірство.

Ставлення до власної творчості, як до помилкової, досить виправдане, але воно, окрім того, має переваги і з точки зору продуктивності творчості.

По-перше, звільнення від страху творчості. Адже, згідно з авторитетними дослідженнями в цій сфері, саме страх більш за все інше заважає людині приступити до творчості. Людина боїться витворити чергову дурницю і стати посміховиськом (наприклад, перед собою). А що є дурниця, як не “очевидно-хибне”? Проте, якщо наша творчість наперед приречена на хибність, то боятися нема чого — нас вже не лякає те, що наша творчість буде недостатньо досконалою. Коли ми знаємо, що істина вже є, наша творчість буде найбільш продуктивною, Адже творчість, метою якої є пошук істини, межує з величезною відповідальністю. А якщо такої мети немає (тому що істина нам вже дана),  ми можемо більш вільно висловлювати і втілювати свої ідеї.

По-друге, звільнення від надокучливих ідей. Людям притаманно перебільшувати свої досягнення. Безпристрасно ми можемо оцінити лише чужу творчість. Ми цінуємо наші винаходи не за їх значущість, а за їх “нашість”. Насправді ж своїм відкриттям можна довіряти менш за все. Кожне наше — навіть найменше — відкриття ми схильні проголошувати (принаймні, подумки), як “відкриття століття”. Наші ідеї стають тоді “ідеями фікс” — і іноді на доволі тривалий час. На щастя, в більшості випадків це рано чи пізно минає. Але на весь період цього “захоплення” самим собою наші творчі здібності паралізуються. “Якщо вже зроблене таке значне відкриття, то навіщо шукати ще щось?”,— здається нам. Якщо ж будемо вважати нашу творчість хибною, то ніколи не розглядатимемо її як завершену і вичерпану. Окрім того, нав’язливі ідеї затуманюють наше бачення світу. Буває, що книга, яку написав письменник, впливає на письменника не менше, аніж письменник вплинув на книгу. Але істина є незмінною, і тому наше бачення її не повинне змінюватися від кожної вдалої думки, яка приходить в голову. Наступне в нашому мисленні не завжди краще за попереднє. І як це не дивно, наші думки не завжди істинні. А ми, як правило, цього не розуміємо. Все це знімається, якщо вважати будь-який продукт своєї творчості хибним. Тоді про жодні докучливі ідеї не може бути мови.

Однак, окрім цих переваг, переконаність у хибності своєї творчості може мати важливий недолік: втрату глибини. Проте, це можливе лише тоді, коли творчість  має грайливий, несерйозний характер. Навіть вважаючи свою творчість хибною, треба сприймати її серйозно і прагнути, щоб в ній якомога більше було істинного і корисного.

Окрім хибності, важливим елементом ставлення до своєї творчості є прагнення уникнути зарозумілості, гордості. Адже творчість почасти є основою відчуття власної значущості. А з християнських позицій це — чи не найнебезпечніше. Тому таку гордість треба в собі тамувати — як і будь-яку іншу. Прагнучи досягти найкращих результатів, не можна вважати себе хоча б трохи видатним в своїй сфері творчості: це більш за все стримує творчість. Основою творчості повинно бути смирення. І в цьому полягає ще один шлях обґрунтування хибності світської творчості. Адже вона виражає наші індивідуальні почуття чи думки, а вважати їх істинними — справді гордо. Якою мірою наша творчість є творчістю в точному значенні слова, такою мірою вона і  помилкова. Окрім того, за християнським вченням, усі свої вчинки треба вважати неправедними. Отже, творчість також. А якщо ми не вважаємо її праведною з моральної точки зору, то не можна її вважати і істинною. Адже праведність творчості значною мірою залежить від її істинності.

Ще одним підтвердженням хибності творчості може слугувати той факт, що з часом продукти нашої творчості знецінюються в наших очах, і те, що колись здавалося видатним і майже геніальним, через рік видається смішним. Просто наша знахідка вичерпує себе. (Якщо ж цього довго не відбувається, то не виключено, що це дійсно дещо важливе). В такому разі чи не краще замість того, щоб говорити потім: “Як я помилявся!”, сказати зараз: “Я помиляюсь!”?..

Переконаність в хибності своєї творчості заснована на ідеї незалежності істини від людської діяльності, зокрема від творчості. Нам потрібна не свобода творчості, а свобода від творчості.

Зазвичай в нашій творчості є й істинне, і хибне. Але ложка дьогтю псує бочку меду. І коли невідомо, чи істинною є наша творчість чи хибною, ми чомусь вважаємо її істинною. Чому б не вважати навпаки? Історія науки і філософії засвідчує, що помилки трапляються там частіше, ніж істина. І свою творчість треба вважати помилковою — хоча б для того, щоб зменшити кількість помилок. І це не просто принцип чи метод, а фундаментальна передумова творчості.

Творчість не повинна обмежуватися власною необмеженістю. Вона не повинна суперечити вірі, але те, що вона перебуває в цих межах, має лише позитивне значення: творчість росте в глибину і висоту. Взагалі, чим творчість вужча, тим вона може бути глибшою. Відсутність обмежень творчості нагадує “дурну безкінечність”.

Краще забути про творчість заради себе, аніж забувати себе заради творчості. Можливо, відмова від будь-якої творчості — найвища творчість, доступна людині.  Але в кожного свій шлях. В будь-якому разі, необхідно не “виправдання творчістю”, як вважає дехто, а виправдання творчості. І питання не в тому, чи подобається нам творити чи ні; питання в тому, чи повинні ми це робити і чи маємо право на це. Все, що говориться про творчість, стосується і мислення взагалі — адже це одне і те саме.

Ясно, що немає нічого нового під сонцем. Єдиний справжній Творець — Бог, і лише Він може створити дещо справді нове, а новизна людської творчості завжди відносна, і тому назвати її творчістю можна лише умовно.

Є ще одне цікаве і далеко не зайве питання, а саме: навіщо взагалі потрібна і яку може мати ціну світська творчість, якщо вона хибна? (Звісно, окрім того, що іноді вона може допомогти заробляти на життя)?

По-перше, прагнення до творчості — в природі людини: творчість є відображенням стану нашої душі у певних витворах, і це задовольняє нашу потребу у самовираженні. Вона виражає наші переживання, тобто наше життя. Будь-який стан душі (і думка, і почуття) має право бути відображеним в творчості, якщо тільки це не принесе шкоди іншим. Творчість — один з видів спілкування. Тому можна говорити про “творчість для творчості”.

По друге, якщо творчістю займається віруюча людина, в кожному її витворі обов’язково буде щось християнське. І знайомство з такою творчістю може примусити замислитися людей, які перебувають виключно в колах світської культури. Якщо творчість і не відкриває істини, вона може спрямовувати людей до неї. Будь-яка творчість є мостом між нижчим і вищим. Навіть світський витвір мистецтва (частково) може проголошувати найвищі цінності (адже віруюча людина у всьому спирається на них). Також можна помітити, що представники світської культури значно впливають на “суспільну думку”, а тому бажано, щоб серед них були християни. І навіть в межах світської культури треба дещо протиставляти творчості відверто антихристиянській.

По-третє, в творчості людина трохи пізнає світ, що має виховне значення: пізнання світу дає можливість побачити Божественну мудрість. Людська творчість не знецінюється тим, що істина вже є, адже вона шукає не істину, а істини (щоправда, як правило, безуспішно). Є також суперечлива думка, що технічний прогрес, заснований на науковій творчості, робить життя людей кращим. Окрім того, знайомство з серйозним витвором людської творчості (не лише наукової) інтелектуально розвиває особистість.

По-четверте, будь-який продукт творчості — навіть хибний — може містити дещо прекрасне. Він може бути хибним за змістом і гарним за формою.

Тому творчість примножує красу в світі, а прекрасне підносить душі до Бога. І в науці краса — не менш частий  гість ніж в мистецтві. Хтось наважується навіть говорити, що творчість людини  продовжує творчість Бога. (Якщо ж творчість говорить не про красу, а про жах існування, воно стверджує необхідність спасіння).

Проте, очевидно, що і мистецтво, і філософія, і наука можуть бути як корисними, так і шкідливими. І треба бути готовим в будь-який момент кинути свій винахід у вогонь, якщо він не лише некорисний, але й шкідливий.

Говорячи все це, я нічого не стверджую. Швидше за все, я помиляюсь.