Тайные закоулки памяти... глава 16

               
     Останнім часом мене все більше вражає, дивує думка, яка якось несподівано виникла в моїй голові під впливом всіх тих досягнень в сучасній науці, про які нам так настійливо та з подробицями розповідають цілодобово Інтернет та Фейсбук. Ця думка може здатися декому, особливо молодим читачам, звичайною фантазією на вільну тему вже трохи старшого дивака. Але я все-таки спробую так сформувати її, щоб мене зрозуміли та навіть в якійсь мірі замислилися над такою фантастичною гіпотезою. А почну я свої роздуми з історії виникнення і блискавичного розвитку інтернет-ідеї. Тридцять років тому, 6-го серпня 1991-го року, в Швейцарії, в дослідницькому центрі з ядерних досліджень з’явився перший в Інтернеті веб-сайт, винахідником якого називають Тіма Бернерса-Лі. Тоді ж, в 1991-му, першу веб-камеру під’єднали в Кембриджському університеті, щоб спостерігати за кавоваркою.



     З цього часу захоплення Інтернетом лавиною посунуло планетою. Для кращого сприйняття масштабу цієї перемоги науки, наведу тільки кілька цифр – з 7 мільярдів населення планети вже 4,05 мільярда людей підключено на даний час до всесвітньої мережі. Хочу підкреслити, що цей дивовижний зріст інтернетівської спільноти відбувся всього-то за тридцять років (тож, за миттєвість, беручи до уваги вік Всесвіту на протязі мільярдів років його існування). Тому, молодому поколінню, віком до сорока років, перебування в інтернетівському світі зовсім не здається дивним, навпаки – без нього їм неможливо уявити свого існування (вони ж народилися з ним і зараз живуть тільки з ним і в його мережах).

     А от старше покоління та такі мастодонти, як я, та мені подібні, з подивом констатуємо – хтось (в цих роздумах я не маю наміру загострювати увагу читача на тому – хто персонально таке витворив з нашою цивілізацією), мабуть з кращими намірами, миттєво перевів весь наш світ в інший паралельний вимір! І цей паралельний світ, якщо чесно признатися, захоплює, гіпнотизує і вдало нас перевиховує (от тільки ніхто не спроможний оцінити в який бік ми змінюємося – в кращий, чи в гірший). До того-ж, згідно досліджень соціального центру Pew Research Center переважна більшість людей вже до 2025-го року почне сприймати Інтернет, як основну потребу людини – тобто, як частину свого буття, на зразок електрики або водопровід!  Але досягнення в науці мене приваблюють, як природжена цікавість кожної людини до нового, незвичайного, тоді як звичка порпатися в СВОЇЙ пам’яті, згадувати минуле, це й відчувати наново все те, що довелося колись пережити дякуючи СВОЇЙ примхливій долі.
     От і зараз, несподівано згадав випадок, який поставив під загрозу не тільки мою подальшу працю пілотом, а й здорове існування мого мозку. В розпалі літа другого року життя та польотів спецрейсами в Аральську мені пощастило отримати пару вихідних днів (в літній час то бувало рідко)  і я вирішив поїхати на залізничний вокзал – мріяв в ресторані потягу Москва – Алма-Ата, який робив зупинку на кілька хвилин, придбати кілька пляшок чеського пива. До вокзалу їхав в переповненому міському автобусі, в зв’язку зі спекою в цивільному, тільки майка та шорти. Переді мною стояли два, доволі дебелі, хлопця (згодом я дізнався – один кореєць, а інший казах тільки-но вийшли на волю після трирічного покарання за хуліганство), від яких таки добре тхнуло алкоголем, а біля них, на сидіннях, сиділи дві молоді дівчини-росіянки. Під дією алкоголю та жари вони абсолютно втратили контроль над своїм розумом – матюччя на весь автобус і непристойні домагання до молодих дівчаток, розпускання рук. Мене вразило – ні одного осудного слова від пасажирів переповненого автобуса, водія та кондуктора. Не витримав, відтіснив їх і попросив вести себе пристойно. Автобус якраз став на зупинці, в центрі міста. Вони обоє вчепилися, схопили мене за руки та потягли з автобуса. А що, я молодий, колись займався боксом, вирішив, що подужаю. Автобус поїхав, я в бойову стійку і спочатку таки вдало  відбивався, нас оточив великий натовп місцевих жителів, який мовчки спостерігав за безкоштовним видовищем…



     Мене вразила та німа тиша, ні єдиного звуку, тільки крики про допомогу тих двох дівчаток, яких я захистив в автобусі – і в цьому натовпі (чоловік п’ятдесят) зібралися і літні жінки і аксакали і немов всі оніміли. Ні, якби я бився один на один, я б вистояв, але то були вже навчені карним життям зеки – поки я боксував з одним, другий підхопив булижник і, зайшовши ззаду, зі всієї сили приклався мені в тім’ячко.
     Що було далі, тільки зі слів тих мужніх дівчаток, яких я намагався перед цим захистити. Вони кинулися на тих двох кримінальників, які лупцювали мене, вже непритомного, своїми підкованими, кирзовими чоботями, в яких їх випустили з в’язниці, відбили таки мене і майже кілометр тягли в лікарню (відразу, як тільки ті виродки втекли, весь натовп мовчки розійшовся, ніхто не виявив бажання допомогти їм). Мої рятувальниці бідкалися мені згодом: “Ми дуже боялися не встигнути – з розбитої голови постійно на землю капала кров, а Ви без свідомості і дуже важко було Вас тягти!” Так, я потім дивувався, як їм, двом худеньким дівчаткам, дістало сил самостійно дотягти мене до лікарні! 
     Коли прийшов до тями, побачив біля ліжка зовсім молодого лікаря-хірурга: “Ви мій перший пацієнт після мед академії, череп цілий, тільки кілька невеликих тріщин, маю надію, що мозок не ушкоджений, наклав Вам з десяток швів, через кілька днів треба направити Вас на консультацію до нейрохірурга. Крім того Вам потрібно написати заяву до міліції, щоб покарали кривдників.” Коли  я почув таке резюме, зрозумів – над моєю льотною долею нависла загроза, ні один нейрохірург не дасть згоди на допуск мене до польотів після таких ушкоджень моєї голови. Повинно пройти довгострокове лікування та ретельне дослідження, аж до обстеження в Москві, в Центральній лікарні Аерофлоту.
     Мій лікар, росіянин був не жонатий, я був в нього перший і єдиний, на той час, пацієнт тож ми спілкувалися з ним весь вечір і майже до ранку, явно сподобалися один одному. До того ж, лікарі в Приаральському регіоні пов’язані з санітарною авіацією. Щоб лікарю дістатися до тяжкохворого в далекий аул в Приаральському регіоні, або вивезти хворого з аулу потрібен тільки АН-2, чим ми, пілоти Аерофлоту і займалися. Тому ми домовилися – він виписує мені лікарняний з підозрою на грип, а я регулярно з’являюся до нього на медичний огляд. Три неділі знадобилося мені, щоб більш-менш відновити своє здоров’я.
     Десь через місяць наш екіпаж, згідно наряду, повинен був виконати пасажирський рейс до рибацького селища на березі Аральського моря, де знаходився великий рибопереробний завод. В мої обов’язки, як другого пілота, входило – зустріти пасажирів, перевірити квитки, розмістити їх в літаку та перевірити надійність прив’язних ременів. І раптом я побачив, чимчикуючих до мого літака, тих двох виродків, що ледь не вбили мене в бійці в центрі міста! Вони, явно, теж впізнали мене, бо раптом зупинилися і розгублено дивилися на мене. “А вам не лячно летіти зі мною над морем, та й ще без парашутів, можу помститися?” – запитав з посмішкою. Можете не повірити мені, але ці два ”урки” розвернулися та швидко подалися до автобуса. Так і злітали в той день  без них. Але ввечері, в гуртожитку, несподівано для мене, чекала розв’язка цієї сумної історії.



     Після повернення з польотів, в гуртожиток раптом заявилися ці два йолопи з повною сумкою непоганої випивки, при всіх просили в мене пробачення і запевняли, що я можу в усьому на них покластися, вони назавжди мої боржники. І я їм таки повірив, а при польотах на рибозавод в Уяли ми завжди поверталися з чудовою в’яленою або копченою рибою.

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ   - 2021-й рік.
перекладено українською мовою - 2025-й рік.