Щось не так

Віктор Матюк

Щось не так

Щось у цьому житті діється не так, що ні час, сильнішими стають темрява та морок,
Постійно про себе на поминає ворог, він постійно тривожить нас, зовні ти – не дурак,
В тебе око – алмаз, воно повсякчас бачить бардак повсюди, потомки грішного Іуди
Нагадують про себе всюди, куди поділись чемні и приємні на перший погляд люди?
Хто нас судить? Хто наше буття паскудить? Не знаючи зніяковілості, продовжую плести
Дивні і тонкі сіті, а навкруги тільки заздрощі і вороги, ти їм не до вподоби, в твоїй утробі
Мало довіри, люди немовби звірі, невже у цьому світі весь час треба смердіти,
І постійно потіти, щоб трохи хліба для сім’ї заробити? Жити и кожного дня тремтіти,
Щоб не угодити за грати і стрімко подолати всі перепоні буденного життя – це повсякденна мета?
Сковані руки, тлін и муки всякчас і повсюди наповнюють твоє життя, доля стрімка, як гірська вода
Мимо тебе пролітає, тяжко перешкоди долає, і  душа постійно волає, що кращого часу чекає,
Але не знає, де і коли тутешні пани накинуть зашморг на шию тобі? На цій благодатній землі
Рівні всі, але є рівніші, вони живуть в тиші буремного життя, у них доля інша, чим твоя, не гірша,
Чим твоя. Летить життя, немовби випущена стріла із лука, разом с з нею в груди влітає мука!
Як не суди, як не ряди не можна дати ради собі, якщо жити всякчас на межі світла і темряви,
Умови тяжкі та несприятливі не до вподоби тобі, а втім хто стоїть за цим всім?
Тільки один величний пан – нежданий випадок, рум’яна зникли зі щоки,
Трохи вище з’явились глибокі зморшки, проґавиш трохи  і тебе закусають блохи,
Залишаться одні тривоги посеред людної дороги, а боги небесні і земні не дадуть відповіді тобі:
Чому тебе людська зневага так стрімко гонить з батьківського дому?
В чому провина твоя і чому долю людська така зневажлива і сумна?
Ти жив для набуття великого знання, вивчав всесвітній опит,
Малим виявився попит на добуті в тяжкій праці знання,
Навчання приносить одні страждання, рухнули всі сподівання
Бог вість куди, приглядаюсь в пітьмі до своєї грішної души,
Бачу світло усередині, але ці вогні постійно мерехтять,
Нібито не бажають ярке світло із гущі темряви виривати,
Щоб морок буття якось подолати, життя привикло тільки карати,
Воно не може ради дати! Куди курс тримати? Знову сідати за грати?
Не тому мене навчали тато і мати, але життя хрупне гне своє,
Ті ніде підтримки не знайдеш, що посієш, те пожнеш!
Весь час чогось чекаєш, чогось ждеш, але ж шлях весь,
 Посипаний камінням, веде свій рахунок буремним дням,
То тут, то там щось майне, хтось палку зненацька перегне,
Або зайве хильне і п’яне обличчя стає синім, чуб теж став білим, як свіжий іній!
Губи в білій піні, скроні сині і очі впалі не можуть пізнати незначні деталі буремного життя,
Коли в голові немає царя, тоді нужда заїсть, а життя втратить приємний зміст,
Твій хист – в творчості, там канони свої, їх розуміють не всі, думи киплять,
Повернувшись назад подумають стократ, чому немає спокою нікому?
В дорозі і дома неспокій і втома вершать свою справа, біс лукавий
В буденне життя привніс свої повсякчасні справи, з першою зорею
Ти зустрічаєшся з ними, сперечаєшся з людьми простими, грішними і святими,
І в мить єдину береш за руку чемну дружину, щоб від буденних справ відійти
Раз и назавжди, не дочекавшись біди! Щось йде не так, напевно спутав Зодіак
Світло і морок,  тільки тиша навкруги і шелест зеленої трави дає трішки наснаги
Для пера і паперу, без сподівання і віри жити неможливо, ти ждеш диво терпеливо,
Але його чогось нема, доля стрімка закриває очі на всі примхи буденного життя!
Гострі кути треба якось обійти, здавалось би до мети рукою подать, але їй не достати,
Життя може розум сильно здивувати, його треба в своїх руках міцно тримати,
Щоб зненацька долу не упасти, любити и кохати рідний дім, сім’ю і хату,
Але чомусь не виходить так, як хотілося, навкруги виляє стезя, грішна земля,
 Але ц1е вітчизна моя! Хоча життя тече, час йде, спокою немає ніде,
То сніг, то дощ пройде, то стежки замете, то вода грязь по всій окрузі розвезе,
Все, що є, мені не до вподоби, болять суглоби всю ніч, а тепла піч горить і трохи смердить,
Душа болить, а серце плаче, хтось про буденне життя весь час судаче,
Але ніхто не бачить гріха свого, недужає нутро, зморшками вже давно покрась чоло,
Все, що було, давно пройшло, воно в іншу сторону відійшло від буденних справ,
Якби я менше ловив гав, на ноги би міцно встав, а так за чужим житлом стоїть автозак,
Чомусь в цих місцях все так, як думалось і гадалось! Коли так сталось, і впритул підійшла старість,
Нічого іншого не залишалось, як підкорити радість буття під своє буремне творче життя!
Біжить стезя все далі і далі, нові пригоди грішника давно вже чекали, але він духом зміцнів,
Здаватись на розсуд долі не захотів, лише одного разу на стілець для роздумів присів,
І благословення у бога наодинці попросив! Він від холоду тремтів, подумки летів
В далекі краї, де колись жили прапращури мої, там ліси і степи, зелені доли і пагорби,
Немає зайвої метушні, люди живуть наодинці з природою, а навкруги тільки райські кущі,
Треба дорожити свободою, прояв до неї неповаги  не витримає білосніжний папірець,
Хай йому грець, всемогучій Творець знає земного буття кінець, бутність земна
Душе швидко лама залишки світового набуття, мені б привстають, прийти до тями,
А потім помолиться в православному храмі, до істини рукою дотягнутися,
Достигнуть би рівноваги духа і тіла,  щоб цілком розгледіти темряву за вікном!
Ліки для голодного – їда, ситим людям невідома ця велика біда!
Ми всі рівні проміж собою, йдемо до фінішу неспішною ходою,
Святу віру я на допомогу візьму, не дам спокою нікому,
Хто почуває справжню втому, з допомогою бога
Піду незнайомою  дорогою в напрямку світла
Для набуття справжнього життєвого досвіта1
Встану досвіту, щоб в передранню пору 
Відкрити всі замки та запорі на масивних дверях,
Де видно кожний цвях, щось йде не так, за плечима рюкзак,
Але зигзаг вдачі над вухом всю ніч стрекотить, напевне, йому кортить
Всі проблеми утрясти, щоб не чути наклепу ні на себе, ні на жінку ту,
Яка стоїть на вітру і чекає свого часу, коли битви результат нові сходи дасть,
Контраст в ділах, думках і словах дозволить зрозуміти, що далі треба творити,
Щоб якось дійти до сокровенної мети, забути зло, нехай воно маючи знатне походження
Напоготові розум тримає, але руки ні на кого загодя не піднімає! Серце кров’ю стікає,
В роті пересихає,  думка перешкоди швидко долає і не бажає розбрату нікому,
Немає ні крику, ні сорому в жіночих очах, хоча брехня злітає з язика кожного дня!
Старий чоловік знеміг, він збився з ніг, став білим, як сніг, світло ледь не померкло,
Але життя ще не вмерло, у людей нема ні честі, ні стида, скрізь панує біда,
Теча крижана вода недалеко від с старенького житла, повітря і земля
Спонукають чудові почуття для відродження буремного життя!
Вони качаються на одній струні, немов би в морі кораблі на буремній хвилі,
Міць і сили хочуть знехтувати животворящим зав'язком, б’ють землю чолом,
Життя тече повз людські долі, різні стежки пропонують грішникам ватажки,
Навіть в тяжкі часи вони не можуть самі дійти до знаменної мети!
Німіють два крила, немає на що опиратись під час важкої робити,
Ні на що сподіватись, перед очима залізні грати, погляд нікуди дівати,
 Можна на коліна встати, щось богу сказати і довго відповіді чекати,
Поки вона з неба дійде, сніг зійде, земля заново оживе! Життя сумне
На дуель визиває мене, час мине і все, що душу зігрівало и розум турбувало,
Сховалось під білосніжне простирадло, щоб ворогам було непорадно
Грішників зайвий раз турбувати, прийшов час відпочивати від буденного життя!
 Всі мої знання бажають преображення в рядках вірша,
Ніхто не знає, що нас далі чекає? Життя тримає, воно нас надихає
На великі відкриття, але сил і мощі нема, долу падає порохня
Понад три чи чотири дня! Як довго продовжиться життя?
Яка кривизна його спіткає на півдорозі, ті йдеш пішки, їдеш на возі,
Оббиваєш ноги, зате роки буття позбавляють краси твої набуття!
Ти чуєш чужі голоси,  тобі вони не до вподоби, болісті та хвороби
Пропонують зійти з тернистої дороги, природа і словник , хрестоматія і довідник,
Немовби як нищій і цар ждуть людської поваги, шарудить на деревах пожухле листя,
Начебто янтарне намисто, небо чисте кружева свої плете, а життя неспішно йде
В царство незнайомих тіл і душ, зникає духовний тягар, палить кострище старий вівчар,
Життя прожити і не тремтіти хочуть дорослі і діти! Неминучій кінець путі,
Треба кращу долю  знайти, щоб розпорядок подальших дій мали подих святий!

м. Ржищів
25 серпня 2021р.
23: 52