A letter to nowhere. Version 4. 0

Отже, мій шанований читаче, якого я змальовую в деяких творах подекуди побіжно, але й потужно, настав час мені дропнути (англ. жбурнути) в Вас коштовним камінням своєї риторики.

З чого б це?

Я живу в XXI ст., намагаюся побачити якомога більше святих і просто загадкових місць, розвинути уяву, стати письменницею міжнародною, ще й з великої літери, принести з собою цінність, але не все те гарне й осяйне, що вкрито пафосом солодкозвучної лірики. Кому, як не Вам, це знати?

Тут, так би мовити, моя амбіційність напинається на Вашу Велич.

Минуло свято, а настрій мій усе ще піднесено-урочистий.

Є що з чим порівняти: галас, розкіш, потужність, рішучість, чорно-біла антиномічність параду до Дня Незалежності 2018 р. і ліризм, іронія, фокус на художніх деталях, непевність, вразливість параду 2021 р.

Я починаю згадувати хиткий час між 2016 та 2019 рр. - час, коли між телеканалами точилася боротьба за аудиторію, коли книги продавалися дивовижно активно, коли країна була вкрита яскравими бігбордами зі слоганами, і ці бігборди мали навіть духовні лідери, не кажучи вже про державників.

Це був час розквіту музеїв, і нові культурні установи вимпромінювали то єзуїтське, то хіпстерське сяйво, і кожна з них чомусь була вкрита таїною. Було дивно споглядати й усвідомлювати, що все квітне, але квітне не як український степ, а як англійський сад.

Вогонь натхнення в беззаперечно елегантній просторовій формі. Музеї з функцією таємних спільнот. Квестова естетика.

Чому я називаю свої звернення листами в нікуди?

Так це вона і є, повага до Вашого особистого простору в чистому вигляді. 

Ледь відчутний вогник надії на продовження розвитку української культури й естетики, ледь чутне зітхання величного й сумного Дніпра, ніжно-рожеві магнолії, довге моє стояння на Театральній площі вночі, яке, мов в алхімічному тиглі, переростало в open-air репетиції української народної пісні...Була ж бо не сама і, мов на картинах Брейгеля, вела за собою тих, хто мав честь бачити ще менше.

Так, після повернення з підвищення кваліфікації я знову ввімкну кельтську чи японську музику, бо бажаю задобрити свої нейрони цією красою, але зрушення всередині мого світосприйняття все ще неосяжні й міцні.

Я - незворушна скеля, всередині якої розростаються кімберлітові кристали.
Ви - шалений потік вітру й води в El Nino, оаза в пустелі, гра в змій та сходинки.

Вже декілька тисяч разів поспіль запевняю себе, що все мине, що я заспокоюся, схаменуся, ось мій розклад життя на майбутні роки - там все зрозуміло...Я можу сумлінно дотримуватись правил редагування, рецензування, драматургії, філософії...

Зрозуміло, що плани наші інколи розвалюються вщент, що Сценарист Буття там, нагорі, мудріший за нас.

Йти проти себе самої мені важко.

* Маленьке дівча - тихе, гармонійне, мабуть, у минулому ще й лякливе, знову виводить пісню, і що з того, що до Великого Герба варто було б додати малі гімни, і я особисто бачила цих малих гімнів понад 60 за три роки, потискала руки авторам...Не зазіхали вони ані на образ, ані на територіальну цілісність країни. Там  були високі слова. Дуже якісних, новаторських посвят нашій країні було безліч, і з них чимала частка належала закордонним українцям.

Мені здається важким це завдання - знаходити найкраще серед невизнаного, найяcкравіше серед забутого, але це й почесна місія, в якій не хочу поступатися нікому.

Якщо раптом Ваші космічні очі натраплять на цей текст, можу тільки побажати собі й Вам: Gaudeamus!

Бажаю сил, наснаги й часу...