Марiам

     Я обожнюю писати українською. Я обожнюю читати українською. Думати українською.
Хоча це прийшло до мене лише зараз  - після того, як я провела майже три роки в країні, в якій говорять іншою – не моєю – мовою. Мені хочеться співати українською, творити українською. Мені хочеться жити УКРАЇНСЬКОЮ  і любити УКРАЇНСЬКОЮ. Тож, я перестаю силувати себе і писати іншими мовами – цей блог не для популярності, але задля мого власного задоволення. Тому я не бачу сенсу писати мовою, котрою я не думаю.

     Це сталось багато років тому. Або, можливо, лише вчора?
Маріам було десять - ось вона,  худеньке дівчисько з прямим темним волоссям, збирається на дерево в парку Вікторії. Вони часто гуляють тут. Вони -  то Маріам та двоє її братів, Пітер та Давид. Пітер був на два роки старше Маріам. А Давид був найменшим, йому лише декілька тижнів тому виповнилось чотири.
Як вже було написано (чи то надруковано) автором – вони часто гуляли в цьому парку. Він був неподалік їх дому. Дванадцять хвилин  ходьби людною вулицею, повз маленьких місцевих крамничок з одягом, прикрасами. Повз пекарні їх сусіда – Емета.
     Діти долали цей шлях набагато швидше ніж їх нянька Енн – вона ж бо мусила зі всіма привітатись, перекинутись словом  з пекарем  (а заодно  і з його сином – Джоном). Джону було двадцять, а Енн – сімнадцять. Всі їх знайомі чекали, що ось-ось хлопець зробить Енн пропозицію – та поки вона лише несміливо піднімала на нього очі, говорячи з його батьком, хоча  в мріях уже малювала себе у білій сукні біля вівтаря.
     Тому, поки няня Енн зупиняється поговорити з пекарем, тримаючи малого Давида за руку, Маріам та Пітер наввипередки мчаться у парк. Ось вони вбігають у  велику кам’яну арку при вході, оминають альтанку, лавок. І ось, нарешті,  діти в їхньому особливому місці.
     Насправді, «особливе місце» - це всього лиш сонячна місцина, оточена зі всіх боків кущами,  з декількома величезними похилими деревами на ній. Пітер сказав, що то є ідеальні дерева для них. Сперечатись було дарма – то дійсно були найкращі дерева для них. Їх гілки переплітались одна з одною зверху,  та спадаючи вниз, відпускали одна одну  - створюючи казковий природній намет, щоправда, з проходами з обох боків. Такий собі коридорчик, котрий дарує прохолоду в найспекотніший літній день.
     Що ще потрібно було Пітеру та Маріам? Вони були щасливими дітьми. Їх батьки любили їх – пестили, купували багато подарунків і солодощів. Ці діти завжди засинали з думкою про те, що їх люблять.
     Отже, брат з сестрою подолали дорогу до парку, і своєї таємної місцини, менш ніж за половину часу, котре знадобилось би для їх улюбленої нянечки Енн, котра вела за руку Давида, розповідаючи йому казку про трьох поросят.
- Пітере! Хіба ж не чудовий сьогодні день? Матуся сказала, що на вечерю зробить вишневий пиріг, - усміхаючись, проговорила Енн. Вона вже встигла сісти прямо на траву, зовсім не турбуючись, що на її сукні можуть залишитись зелені сліди. – А ще, тато казав, що завтра до нас приїде дядько Сем з сім`єю! Я збираюсь цілісінький день гратись в ляльки з Емілі!
     Пітер лише хмикнув. Емілі була їх кузиною,  ще молодшою за Маріам. А це означало, що крім ляльок те дівчисько нічим не цікавилось. Отже для нього, Пітера, приїзд дядька з сім`єю – не становив ніякого інтересу. Ба, навіть гірше – бо це означало, що їхня прогулянка в парк завтра буде відмінена і йому доведеться весь день розважати купку малих дітей.
- Дуже цікаво… Краще біжи перевір нашу пастку на щурів, яку ми поставили вчора. Впевнений, там вже міг попастись жирнючий щур. От би підкинути його нашій кухарці Віві! Тоді наступного разу вона б двічі подумала, чи готувати нам на сніданок оту противну вівсяну кашу, чи таки дозволити з`їсти декілька сандвічів з малиновим варенням! – віддавав розпорядження Пітер.
Маріам лише скривилась. Вона терпіти не могла щурів. Тим паче «жирнючих»! Та й, якщо на те пішло, Віві завжди балувала її і за вечерею віддавала їх найкращий шматок десерту. Та, якби там не було, її брат знав краще. Тому вона, підібравши поли сукенки в руки, побіжала до місця, котре вчора вони завбачливо помітили, засунувши  в землю біля пастки величезну палицю.
На щастя, пастка – зібрана з невеличкого хмизу, перев’язаного блакитною стрічкою Маріам (ох і отримала вона ввечері від Енн, за те що згубила ту стрічку!) – стояла собі на місці. Без жодного натяку, що хоча б поряд з нею пробігав щур.
- Нічогісінько, Пітер! – прокричала Маріам, повертаючись в центр галявини. – Мені здається, щур не такий дурний, щоб просто прийти до пастки, і чекати поки ми прийдемо його ловити.
- Багато ти знаєш! – гаркнув Пітер. – Пастки і щури – то не дівчачі ляльки! Тут потрібно бути серйозним, мати витримку. На те, щоб піймати щура, може піти не один день. Але якщо ти будеш отак репетувати – то відлякаєш їх всіх!
В голові у Пітера уже з`являвся геніальний план – нехай тільки нянька розкладеться з невеличким пікніком на галявині (а таке у них кожного разу, якщо лише Віві в гарному настрої ладнує їм корзинку), потрібно буде стягнути в неї шматочок сиру. Жоден щур не пройде повз запашного шмату сиру! А вже тоді, Пітер піймає його хоч голими руками – бо ж він такий самий смілий, як і його тато, котрий з друзями полює на куріпок кожного вівторку!
- Отже так, малеча. Сьогодні щура не ловимо. Потрібно дістати для нього приманку! А ось післязавтра…
Міріам лише потиснула плечима. Для неї ці хлопчачі забавки були нецікавими. Вона мріяла про маленьку сестричку. Адже, коли мама була вагітна, вона обіцяла Маріам сестру! Звісно, Давида вона також любила… Та ні він, ні Пітер, не хотіли разом з нею одягати і заплітати ляльок, злились, якщо вона  влаштовувала чаювання в саду (а вона влаштовувала їх часто, бо ж мала майже справжнісінький порцеляновий сервіз для ляльок!), і воліли лише цілісінький день бігати й галасувати.

     Єдине, що їй дійсно подобалось – це прогулянки в парку Вікторія. Особливо, вона любила брати книжку, ховатись в один з природніх «наметів» і читати. Могла просидіти там декілька годин (якщо лише хлопці і Енн її не відволікали). Читала книги і малювала в уяві цілі світи. Так, ці години прогулянки були одними з найкращих за весь день.
     Ось і зараз, вона збиралась заховатись в один з магічних наметів і прочитати наступний розділ легенд. Цю книгу їй подарував тато. Сказав, що дістав її в одній з невеличких крамниць в сусідньому місті. Матуся була невдоволена – мовляв це не те, що треба читати дітям. Але якщо вже книга потрапила Маріам в руки – то вона мусила її прочитати.

- Маріам, ти ж пам’ятаєш, як потрібно заходити до нашого таємного намету і виходити з нього? – запитав Пітер, обриваючи з куща листки. – Бо ж вийдеш і зістаришся! Я буду молодим, а ти старенькою бабусею!
Ту дурницю Пітер придумав ще декілька років тому. Мовляв, якщо заходиш у цей коридорчик-намет, то мусиш виходити через той вхід, через який зайшла. Якщо ж ні – то дерево забере твою молодість і віддасть її тому, кому вона буде потрібна. Так, мовляв, зайдеш десятирічною дитиною, а вийдеш вже старою бабцею. Кожного разу Пітер нагадував сестрі про це, а та злилась – та більше боялась, що забуде і вийде не тією стороною.
- Ну і дурний ти, Пітере! Це просто дерево! – пробурмотіла собі під ніс Маріам, заходячи під гілля. – Такий дорослий, а таке вигадує…
Маріам дістала книжку з під пахви, і всілась на землю (шкодувати сукню вже не було сенсу  - вона й так була зіпсована). Дівчинка чула, як підійшла Енн і почала розкладати покривало. Як сміявся Давид. Чула, як Енн сварилась на Пітера – мовляв знову той вигадує казна що, ще не вистачало розкидати навкруги сир, щоб піймати щура!
Маріам перегортала сторінку за сторінкою. Легенди дійсно були цікавими. І зовсім не страшними. І чому матуся так переживала? На декілька хвилин  дівчинка відклала книжку і поринула в думки. Завтра в неї буде справжнє свято! Матуся і Енн виберуть їй найкращу сукню, зав’яжуть волосся стрічками.  А потім цілий день вони будуть бавитись з Емілі! Можливо їм навіть вдасться вмовити батьків, щоб ті відпустили їх допомогти Віві готувати вечерю! Ну що може бути ліпшим?
Картинки змінювались одна за одною, Маріам і не зчулась, як заснула. А прокинулась лише тоді, коли почула, що Енн її кличе.
- Ну досить, місс, не змушуйте мене лізти туди! Виходьте! Ваші батьки вже зачекались.
- Йду, Енн! – відгукнулась Маріам і, потираючи очі, поплелась до виходу з намету.
І як це їй вдалось заснути? Навіть не чула як бавились Пітер з Давидом! Ось так і мрій  в наметі.
- Енн, ти уявляєш, я заснула! – вибачилась Маріам. – Сама не зрозуміла, як. Енн?
- Місс… - Енн хапала ротом повітря, немов риба, котру викинули на сушу. – Місс! Що з вами?
Маріам озирнулась, не розуміючи, що так налякало її няньку. Поки в її голові не запульсувала думка… Заснувши, вона переплутала вихід з намету. Дівчинка опустила очі на свої руки – ті були скручені, з напухшими  синіми венами, майже сухі. І… Старі…
- Енн, що сталось?...
      А далі були крики, плач  і багато сліз. І не диво. Як була б реакція у вас, якби ви побачили свою дитину, котра за декілька годин прогулянки перетворилась у стареньку бабцю? Або сестру, котра була молодша вас на два роки, а вже мала сиве волосся і зморщену шкіру? Чи вихованку, за котрою ви недогледіли, а тепер вона виглядає втричі старше ніж ви?

     А якщо ви самі лише декілька хвилин тому були десятирічною дівчинкою,  в котрої все життя попереду, а зараз являли собою моторошну, розпатлану, стару бабцю? І  єдине, що нагадувало вам про те, що ви та сама маленька дівчинка – було сукенкою, котру ваша няня прасувала для вас  сьогодні зранку, і жовта стрічка у волоссі, котре заплітала ваша матуся? Уявіть себе на місці тієї дитини – і всі інші слова та описи будуть зайві.
Ніхто не міг би вам сказати, скільки хвилин – чи годин -  бідна няня Енн та троє дітлахів (середній з яких на вигляд було за сімдесят)  стояли на галявинці, молячись, щоб все те виявилось сном, дурним жартом. Та діватись було нікуди – Давид знов почав рюмсати і просити їсти, і Енн мусила йти назад.
- Місс, натягніть на голову мого капелюха. І відправимось додому. Ваші батьки, - нянька запнулась. – Вони будуть чекати на нас.
- Енн, але як же ми це пояснимо? Невже це не жарт? Я не вірю! – тупнула ногою старенька Маріам. – Це все неправда! Це мені сниться! Пітер так багато розповідав мені про це, що я в це повірила, але такого не може бути!
- О, місс. Будь ласка, візьміть мого капелюха, і ходімо додому! Ваші батьки якось це виправлять! Вони щось вигадають! – просила, майже благала, нянька. Вона й сама була перелякана до смерті, та мала при собі ще двох дітей – чи то трьох – і мусила триматись молодцем.

     Дорога додому зайняла у них більше години. Пітер ніс  корзинку з їх ланчем (відчувалось так, ніби там були камінці!), Енн лівою рукою тримала Давида, а правою підтримувала під лікоть Маріам, котра ледве ворушила ногами.  Всі, окрім наймолодшого, котрого ніби й не здивувало, що замість його сестри вони тепер мають незнайому бабусю, мовчали.
Маріам могла думати лише про те, що вона може назавжди залишитись такою безпомічною, страхітливою бабцею. На щастя, протягом всього свого життя вона не стикалась близько зі смертю. Тому зараз вона не замислювалась, що вона може не просто назавжди залишитись старою, більш того це  назавжди може тривати для неї  лічені дні.
Про що ж думав Пітер, ніхто не знав…
     Зрозуміло, що наступного для не було ніякого святкування приїзду їх дядька. Ніяких забав, ігр у  ляльки і готування десертів. Минуло декілька днів. Маріам лише лежала в ліжку, інколи піднімаючи голову, щоб випити ковток води, або з`їсти шматочок сиру. Її мати, здавалось, також постарішала років на двадцять. Декілька лікарів оглянули дівчинку – та їх вироки були невтішними. Маріам помирала. Помирала від старості - у свої десять років!
     Пітер не заходив до неї. Хоча сестра  шепотіла матусі і Енн, що хоче побачити його, просила брат прийшов хоч на хвилинку. Вона не злилась на нього – та їй було страшно! І підсвідомо Маріам розуміла, що лише старший брат зможе її розрадити.  Та  Пітер не відчинив двері її кімнати ні в той день, ні в наступний.
Поки опівночі, через п’ять днів після того, як маленька дівчинка заснула під гіллям дерев  і перетворилась в старезну бабцю, двері її кімнати відчинились. Тепер вона розуміла, це може бути лише Смерть.
- Я… Я не боюсь. Я не боюсь йти з тобою, - прохрипіла Маріам. – Та, прошу, дай мені попрощатись з братами. Дай дочекатись мого татка! І в останнє обійняти матусю…
Дитина, котра була заручницею старого тіла, почала плакати. Величезні сльози котились по її обвислим, зморщеним щокам.
- Не плач, дурна. – Пітер тихенько зачинив двері зсередини. – Це лише я! А ти подумала хто? Казав же ж я тобі, будь уважною! Вважай, звідки ти заходила і куди йдеш!
- Пітере! Чому ти не приходив раніше? Мені так страшно! – схлипувала Маріам. – Лікарі кажуть, що я помру. Вони думали, що я спала, але я чула кожне слово, котре вони говорили матусі і Енн!
Старший брат сів біля постелі Маріам  і взяв її за руку. Міцно стиснувши її пальці, він проговорив:
- Ти не помреш. Але мусиш робити все, що я скажу. Отже зараз вдягайся, і я допоможу тобі дістатись до нашої галявини.
- Але ж, Пітере! – запротестувала дівчинка.
- Я ж казав мовчки робити все, що скажу! Отже, зараз ти вдягнешся, і ми підемо на галявину. Ти знову пройдеш через коридорчик з гілля. І станеш такою ж, якою була тиждень тому.
- Хіба це можливо? – недовірливо прошепотіла дівчинка. – Лікарі сказали, що…
- Лікарі нічого в цьому не розуміють! Ти не хвора! Ти – зачарована. І я – також…


     Дорогі мої читачі, скажіть, у вас є брати? Чи сестри?  Чи друзі, котрі б не пошкодували для вас власного життя? Повірте, найбільше щастя – мати близьких людей, котрі ладні віддати за вас ( і для вас!) все.

     У Маріам були брати. Та настав час відкрити для вас завісу  таємниці.  У Маріам не було братів. У неї був лише один брат. Блакитноокий (як і вона сама) чотирирічний хлопчик, котрий зараз солодко спав у своєму ліжечку, обійнявши м`якого медведика. Котрий вже звик, що його сестрички немає, але натомість її ім`ям вони назвають смішну бабусю, котра лише те й робить, що лежить у ліжко та приймає лікарів. Сподіваюсь, ви зрозуміли, мої читачі? А якщо ще ні, то ось вам маленька підказка.
     Вісім років тому старенький садівник підрівнював кущі у парку Вікторія. Його дружина померла за декілька років до того, а  діти давно вже мали власні сім`ї. Він не бідував – о ні! Йому вистачало на дах над головою і на їжу. Інколи він навіть дозволяв собі кататись на поромі, котрий повільно плив по озеру Онтаріо, якраз неподалік від парку. Отже, самі можете зрозуміти, він не мав більше, ніж йому було потрібно – але садівнику цілком  того вистачало.
     Садівникові привиділось, що між гіллям дерева (котре виглядало так, ніби казковий намет!) затріпотіла пташка. Йому здалось, що вона застряла – а старенькі люди мають, зазвичай, добре серце, - тому й не дивно, що  він налаштувався ту пташку визволити. 
Він спритно піймав старенькими руками червону – немов самий вогонь – пташку. Скоріш за все, в неї було підбите крило – тому садівник, обережно тримаючи вогняну красуню, вийшов з-під гілля. А опустивши очі на свої руки, побачив маленькі пухлі пальчики. Такі, які мали б бути у дитини. Та аж ніяк не в вісімдесятирічного чоловіка! Пташка висковзнула з його рук  і Пітер – а це був саме він – зомлів.
Пітер прокинувся в одному з госпіталів, неподалік парку. Він пам’ятав своє минуле. Та не міг навіть в думках сформулювати, що з ним сталось. Єдине, що він розумів, що Бог дав йому ще одне життя. І він мав намір його не змарнувати.
Через півроку його всиновила гарна пара, котра дуже хотіла дітей -  та, чомусь, не могла їх мати. День йшов за днем, тиждень за тижнем. Рік за роком. Через два роки Бог дав парі своє благословення  – так на світ з’явилась Маріам.
     Повірите чи ні, але Пітер полюбив її як власну сестру.  В його пам’яті с кожним днем ставало все менше спогадів про своє минуле життя – і все більше його думки полонило нове життя. І він молився кожного дня, дякуючи за те, що має ще один шанс прожити життя.
А ще через шість років його сестра ступила в зачарований намет. І, необачно вийшовши з нього, перетворилась в стару бабцю. 

- Пітере, мені тяжко йти! – хрипіла Маріам, просячи його йти повільніше. – Давай зупинимось на хвильку…
- Не будь дівчиськом, потерпи хоч трішки. – Скомандував Пітер.
- Але я і є дівчисько… - схлипнула Маріам.

     Далі Пітер майже власноруч тягнув сестру до галявини. Він знав точно – ось-ось няня Енн або матуся підхопляться і зрозуміють, що Маріам немає в ліжку. І якщо ті наздоженуть їх – то нізащо не відпустять назад до парку Вікторії.
Вони пробрались крізь невеличку браму (взагалі то, парк у такій годині зачинений – і полісмени часто перевіряють, чи бува ніхто не засидівся довше дозволеного часу) і повільно, крадучись, пішли  в напрямку до їх галявини.
- Тож, що ми будемо робити? – віддихуючись, запитала Маріам.  По її обличчю стікав піт. Її щоки, вкриті зморшками, почервоніли. Її старечі руки трусились  Будь кому було б зрозуміло, що вона на волосині від смерті.
- Зараз, я зайду до нашого намету. А ти зачекай декілька хвилин і рушай за мною. А після того,  як вийдеш з іншого боку – чимдуж біжи додому і не оглядайся. За мене не переживай – я прийду додому зранку.
- Пітере… - слабко запротестувала дівчинка.
- Роби як кажу! Я твій старший брат, отже знаю краще, аніж ти – Пітер потягнув сімдесятирічну сестру за руку. – Порахуй до двадцяти і йди за мною. І навіть не думай лякатись, дівчисько!
- Гаразд. - кволо погодилась Маріам.

     Як я вже казала, мої читаті, немає більшого багатства ніж вірна душа, котра готова віддати за вас своє життя. Тому так, Маріам була дуже багатою. У неї був брат – ба, навіть два. І поки один з них солодко сопів у ліжку – інший ступив крок у їх казковий намет, і…

     Маріам біжала щосили. Шлях з парку Вікторії до її дому зайняв сім хвилин цієї ночі. В її грудях кололо, серце калатало як божевільне. Вона стукала в двері будинку так, що збила кісточки до крові.
- Мамо! Тато! Вів! Енн! Відкривайте! Хто не-будь! – кричала Маріам. – Будь ласка, відкрийте. Пітеру потрібна допомога…

     Через два дні були похорони. Труна була закрита – інакше як би батьки дітлахів пояснили, що вони ховають дванадцятирічного хлопця, котрий виглядає так, ніби йому дев’яносто? Їх кухарка Віві не прийшла на цвинтар. Вона мусила готувати поминальний обід за своїм маленьким господарем  – Пітером…
     Нянька Енн плакала, схиливши голову на плече Емета. Мама стояла, тримаючи  на руках  маленького Давида,  –  а той не розумів нічого, окрім того, що сьогодні готують дуже багато їжі  а в їх домі купа незнайомців. Тато тримався віддалік, сьогодні він не проронив жодної сльозинки. Було ще багато інших людей. Рідних, друзів, знайомих.
     І ще була десятирічна дівчинка, з блакитною стрічкою у волосі, тримала в руках білі лілії. Вона прощалась  з братом – нехай він і був їй нерідним.
- Прощай, Пітере. І… Дякую.
 
     Альтернативне закінчення:
Пітер зайшов до магічного місця, будучи впевненим, що воно вбере в себе його молодість – і віддасть її Маріам. Та, після того, як він пройшов скрізь коридор, а Маріам пішла за ним – вона не змінилась. Хоча він і постарів, його сестра все ще залишалась у віці сімдесятирічної бабусі.
Їх знайшли наступного дня. Вони тримались за руки, і здавалось, ніби дідусь з бабусею просто сплять. Їх мати посивіла в момент, коли зрозуміла, що двоє її дітей – мертві.