Старий мотлох

                Дійові особи

Йося - київський антиквар 48-ми років. Носить борідку та окуляри. Хитра цинічна, корислива людина здатна на все заради прибутку.
Стефанія - служниця Йосі. Молода дівчина з провінції, що вперто намагається звабити Йосю в корисливих цілях.
Белла - Йосина дружина. Огрядна, впевнена жінка з гучним голосом і владною манерою поведінки..
Христина - Йосина донька.  Тендітна, добра й трохи романтична дівчинка років 12. Дуже відрізняється від батьків і не може з ними як слід найти спільну мову.
Рудий - віртуальний персонаж. З'являється в п'єсі лише у вигляді листування. Йосин колишній компаньон по бізнесу. Насправді блондин, а прізвисько отримав за те, що багато займався золотими речами і добре на них розуміється.
Клієнт 1 - Свирид Пилипович, дідусь з іконою.
Клієнт 2 - Жека, підліток, що продав дідусеві ордени.
Клієнт 3 - Марія, мати хворої дівчини, що продала рубль Івана Антоновича.
Клієнт 4 - Юра-Юля, транссексуал, що продав портсигар від Фаберже.
Клієнт 5 - Отець Георгій - представник бабусі з золотою щелепою.
Клієнт 6  - Лара, мати хворого хлопчика, що продала статуетку.

                Дія 1

Йосин кабінет. На сцені суцільна темрява. Раптом спалахує сірник і запалюється свічка. На сцені стоїть стіл. На ньому попільничка, пляшка віскі та бокал, блокнот, ручка. У кріслі з високою спинкою сидить Йося. Він тримає у руках листа. Квапливо розкриваючи його, він починає читати.
Йося. Любий друже! (До себе: "Десь я таке вже чув. Хтось так казав, я пам'ятаю").
Довго тобі не дзвонив. Все не було часу та й, відверто кажучи, бажання також бракувало. (До залу: "Глузує падлюка").
Безсумнівно ти вже поспілкувався з професором Редутним і впевнився у цінності картини. Я ж тебе знаю,ти спочатку робиш, потім - думаєш. Просто незрозуміло, як ти взагалі з таким підходом зміг нажити хоч якісь статки (сильно гупає кулаком по столу: "Не твоя собача справа!")
Що я тобі можу сказати, професор цілком правий, бо я тобі казав все те ж саме. Та хіба ж є віра людині без диплома? (До залу: "Такій холері проносній віри взагалі немає, хоч би ти був академіком!")  Картина й справді належить пензлю Анрі Матісса. А той підпис невідомого художника, звісна річ, було підроблено, щоб до часу не привертати до неї зайвої уваги. Я тобі, довбню, пояснював, що підпис не оригінальний ,бо був нанесений не в тісті рідного шару живопису, а зверху, прямо по кракелюру. Зроблено, скажемо прямо для дебілів, але ж ти купився. (До залу: "От сука").
 Звісно, ж це не його знаменита робота "Нарциси". Більш рання, значно дешевша. Проте ж і ти не легендарний меценат Микола Ханенко. І розмістив би ти її не в музеї, а десь у себе в туалеті, щоб ніхто більше не бачив і не знав. (До залу: "Ах ти ж тварюка!")
Як ти там сказав: "Що за дурний комікс?" А нічогенький такий вийшов комікс ціною в...  (Вирячує очі. До себе: "Та щоб же ж тебе!") Кидає листа, обхоплює руками голову, скиглить: "Боже, Божечки, та краще б ти мені печінку живцем вирвав, сучий ти потрох!!!" Секунд з 10 глибоко вдихає-видихає, повільно опановує себе. До залу: "Зрештою я вже й раніше чув приблизну ціну від Редутного. Нема сенсу скиглити. Треба зосередитися на тому, як картину повернути. Я цього чорта з під землі достану... з під землі оцими ручками!" Стискає кулаки.
У мене для тебе дві новини: хороша і погана. Почну з хорошої, бо поганих, знаю, ти не любиш. Картину я тобі планую повернути. (Підхоплюється з крісла: "Якщо це жарт, то я тебе підвішу за твою чоловічу гідність до люстри. От клянуся тобі! КЛЯ-НУ-СЯ!". Масажує скроні, сідає назад. Наливає й залпом випиває півбокалц віскі, запалює цигарку).
Бачиш, я нещодавно був у лікаря. Ну, ти знаєш, які в нас лікарі. Матуся нещодавно ходила з радікулітом, то їй прописали пояс з собачої шерсті. А в неї на собачок, ти ж в курсі, алергія. (До себе: "А, щ-щоб ти чортам у пеклі свої байки розповідав!" Водить пальцем по листу, бурмоче собі під ніс. "Ага.ось..." ... проте повернемось до справи, бо я знаю, що все це тебе мало цікавить, та все ж не міг втриматися і не додати нашій бесіді трохи жартівливого тону саме тому, що знаю, як для тебе вся ця історія важлива. Занадто вже велика була спокуса. (До себе: "Щуряче ж ти лайно!)
Ти мабуть не повірив, коли я тобі пообіцяв повернути картину. Я тебе знаю. Мабуть підхопився, витріщив беньки, розмахував руками (збентежено закашлюється). Нервова ти людина Йося. Про таких у нас в камері казали: "дешевий фраєрок". (До залу: "Ні, я його вб'ю! Я сяду, але ж, бляха,  вб'ю!"
От і зараз мабуть читаєш це і скиглиш наче дівчисько, що позбавили цноти на покерній вечірці. (До себе: "А от за цей жарт ти мені відповіси ОК-РЕ-МО. Це ми ще побачимо, хто там кого позбавить цноти". Кидає листа на стіл, хрустко розминає пальці, підбирає й читає далі). Та втім все це не важливо. Для мене, Йося, вже взагалі майже нічого не важливо. Бо жити мені залишилося - з собачий хвіст. (Збуджено: "Що, що?" Підносить листа до очей, читає більш голосно). Це мені сказав той самий лікар, про якого я згадав вище. Звісно я б старому на слово не повірив, сам розумієш. Здав усі аналізи. Аж два рази. А потім не витримав і здав третій. Та дідуган не помилявся. Ув'язнення, Йося, дається взнаки. І для душі і для тіла. Та не буду тебе грузити своїми діагнозами. Боюся, твої розумові здібності не витримають такого навантаження. (До залу: "От же ж хамло базарне"). Тому просто вважай, що у мене піздєцома. Притому, піздєцома, умовно кажучи, четвертого ступеню. А отже залишилося мені либонь кілька місяців. То ж сам подумай, нащо мені та мазня? Забирай собі. (До себе: "У яку гру цей покидьок зі мною грає?"
Але просто так, Йося, нічого не буває. (Інтонація змінюється, стає більш нервовою). Ще Ньютон казав, що кожна дія має протидію. Чи щось таке. Мені з фізики, на жаль, як не кол, то пару весь час ставили. Та не в тому річ. Я тобі картину - а ти мені що? Грошей з тебе, жидомасона, не отримаєш. Та не дуже то вони мені й потрібні, відверто кажучи. Валізи ТУДИ не забереш, а дітей, як знаєш, в мене нема - жив для себе. То ж що з тебе взяти, крім аналізів? Була у мене така ідейка, щоб ти поганим язиком своїм Хрещатик вилизав, а хтось на камеру зняв. Ну і на ютюб виклав. Ото було б весело, скажи? (Гнівне гарчання). Проте шкода мені стало землі української. Ії ж на хліб можна мазати, як Ляшко казав. І вирішив я, що не достойний ти такої шани.
А тепер без жартів. Багато я Йося ***ні зробив за своє життя. Менше звісно ніж ти, штопаний ти ган... (До залу: Тут... нерозбірливо). Але теж чималенько. І дуже мене це, Йося гнітить. Ой, щоб ти лишень знав, як гнітить. Бо душа моя ще не зіпсована вщент. Залишилися ще якісь світлі почуття. (До себе: теж мені ще граф Толстой).
Довго я думав, Йося. Три дні і три ночі, як у казці. Жартую, значно більше. А саме весь той час, поки ти з висолопленим язиком і обісраними штанями бігав за Редутним і компанією, запізнено наводячи довідки про втрачений шедевр. Дуже мене це тішило і надавало снаги до життя. Бігай, Йося, бігай. Псам від природи належить бігати. (До себе:"Вб'ю. Вб'ю. Вб'ю стерво. Їй-бо". Наливає півбокалу віскі, залпом випиває).
І прийшла мені до моєї розумної голови (гмикає) єдина вірна для цієї ситуації ідея. Знаєш, думками я вже весь там, наче херувім. А грішним тілом ще тутоньки. Але воно конає останні місяці, тобто думати належить вже про вічне. Тож вирішив я, Йося, так би мовити, замазати свої грішки. А точніше, наші, бо були ми партнерами, як ти пам'ятаєш, а значить і відповідальність несли сумісну. Часу у мене багато було, сам розумієш. І спливали в моїй уяві надурені нами люди. Один за одним, один за одним. Мов на параді. Ті, в кого за копійки купували цінні речі, користуючись їхніми скрутними обставинами. Давай вже напряму: ми ж з тобою ще ті піда... (До залу: "Оце,до речі,  брехня - ні разу взагалі!")
 Горіти нам за це у пеклі. Для тебе це може поки що абстрактна річ, а мені вже, можна сказати, пекельний вогник лиже мої порепані п'яти.
Та досить цієї дікенсовщіни. Вибачай мою манеру, доки сидів - багацько читав, бо займатися особливо було нічим. Коротко і ясно доводжу до тебе останню волю вмираючого (дозволь вже мені тепер так пафосно висловлюватися, не дуже то й багато в мене радощів у житті). Розумію я, Йося, що фізично не зможеш ти повернути все, що нечесно загарбав, як зробив те біблійний митар Закхей. По-перше духу не стане, а по-друге вже й не згадати, скільки людей ми з тобою взули. Але не дають мені спокою шість найболючіших, так би мовити, випадків. Не п'ять, не сім. Саме шість. Диявольська якась цифра. Але ж і ремесло в нас с тобою було як раз до пари.
Тож ти, Йося, будь розумним хлопчиком, грошики їм поверни, розписочки візьми і розписочки ці мені листом надішли на анонімну абонентську скриньку. Правдивість цих розписок я, звісно, перевірю - тебе давно знаю. Тільки не треба трюків - просто будь слухняним хлопчиком і зроби все ідеально,як татко наказав. За те отримаєш свою цукерочку, я вже обіцяю.
Ні по телефону, ні по інтернету з тобою спілкуватися не буду. Знаю всю твою ментовську братію та їхні фокуси. Будемо спілкуватися з тобою романтично - листами. Наче два старих гомосєка. Про всяк випадок, май на увазі, що скринечку я заведу подалі від дому і не на своє ім'я. Та й ходити туди буду не я. Тож не роби різких рухів та інших дурниць, бо мені на порозі потойбіччя абсолютно все фіолетово. Будеш рипатися - мені картину й спалити не проблема (кривиться наче від болю: "Ах ти ж!..." ) Або ні, це занадто банально. Закопаю десь і здохну не лишивши ніяких орієнтирів. І ти будеш знати, що у теорії картина ДЕСЬ Є. А от де саме - не зможеш сказати навіть під китайськими тортурами. І нехай ця думка тебе розриває на шматки аж поки не з'їдеш з глузду. А я буду дивитися на тебе з хмарки і реготати. (До себе: "Твар-рюка ж ти шолудива!")
Проте не лякайся. Якщо зробиш все, як я сказав, то калякі-малякі свої отримаєш назад. Ти ж знаєш, я, на відміну від тебе, слово своє тримаю.
Нижче додаю список людей, яким треба повернути гроші. І не забудь про розписочки. Я все перевірю.
Цьомки-бомки і солодких тобі снів цієї ночі. Хо-хо-хо.
З любов'ю, Рудий.
Йося (жбурляє листа на стіл). Щоб ти здох! А, ти вже й так здихаєш... Щоб ти скоріше здох!  Скоріше і якомога болісніше! Ой лишенько. (Береться за серце, наливає ще віскі і знов випиває його залпом).
Входить Йосина донька Христина у піжамі і капцях.
Христина (здивовано). Пап, ти з ким тут розмовляєш? Ти мене розбудив. І чому при свічках? Що це за романтика тут у тебе?
Йося (несподіванно лагідно). Лягай, лягай, доню. При свічках, бо світло знову вирубили. Вже котре твій папка обіцяє поставити генератор, щоб не залежати від цих довбнів...
Христина (радісно). І ні хєра не робить!
Йося (стривожено). Рибонько моя! Це ти від кого такі слова негарні почула?
Христина (радісно). Від тебе!
Йося (розгублено). Я... я - поганий приклад!
Христина. Ти ж казав, що хороший.
Йося. Ну,в цьому випадку поганий! (Роздратовано) Так... іди спати! Не вештайся...
Христина (ображено). Я не вештаюся. Еее! (показує язика).
Йося (лагідно). Ото мавпеня ще! Це ж все для тебе, дитино. Все для тебе. Оці всі нерви, оці всі щурячі перегони (трясе листом у повітрі). Аби ти була щаслива і не скуштувала тієї чаші, що її скуштував твій батько.
Христина (з підозрою. Це що за чаша така?
Йося. Оййй... Краще тобі не знати. (Дивиться кілька секунд угору, обхопивши руками підборіддя, ніби щось згадує. Потім ніби оговтується, переводить погляд на листа).А ну ж бо, що там за список ця паскуда накатала?
Христина (весело).Ось бачиш, бачиш! Тепер зрозуміло, від кого я слів набираюся?
Йося. Це погана людина, про неї можна. Так, так, так... (Читає листа, ворушить губами, бурмоче про себе). А це що значить? Хто ще кого надурив? Вона приперла мені чищену монету, без патіни!
Христина. Що таке патіна?
Йося. Це, доця, наліт часу на монеті, коли вона темніє під впливом окислення, взаємодії з іншими предметами, мацання руками.
Христина. Фу, то це ж просто бруд.
Йося (повчально). Бруд - це бруд, а патіна - це патіна! Мотай на вус сімейну справу.
Христина. А я безвуса!
Йося. Головне, щоб не безмозка. (Читає далі). Так от, питається, що з того, що це рубль періода Івана Антоновича? Шо з того, що монети при ньому всього два роки випускалися, а потім нищилися? Так, рідкість. Але ж блищала мов котячі бубенці! Геть ніякого тобі нальоту часу. Скільки варених курячих яєць задля тої патіни перепсував, скільки монету ними обкладував на сонці оцими ручками! (Підіймає руки). А вона, падлюка, (дивиться на Христину, ляпає себе по губах), то темніша, ніж треба робиться, то світліша. А то й взагалі плямами береться, най чорти нею вдавляться! Це ж хіба не вартує грошей? Це ж хіба дари природи? А потім ще розумники кажуть: "Якась патіна у вас НА-ВЕ-ДЕ-НА". Та що ви розумієте?! Експерррти... А самі пасти зубної, мабуть, нажерлися позавчора, як той Шаріков.
Христина. Хто такий Шаріков?
Йося (зітхає). Наш потенційний президент. Шкода, що помер, мабуть давно. (Читає далі, ворушачи губами). Ні, котику, ти вже як вважаєш невеличкі професійні хитрощі шахрайством, то значить не цінуєш ні власний труд, ні себе. А як ти сам себе не цінуєш, то хто ж буде? (Дивиться на Христину). Знай, доню, твій татко  не шкодую ні про один свій вчинок! НІ ПРО ОДИН!
Христина (здивовано). Невже ні про один?
Йося (з гордістю). Так, уяви собі, НІ ПРО ОДИН! Я знаю, що я не янгол. Та хїба ж навкруги янголи? Хіба не дурили мене самого,не парили фуфло, не підсовували фальшиві долари?
Христина. А фуфло - це що?
Йося. О, у цього слова широченний спектр вживання! Знаєш, от є речі - фуфло, а є люди - фуфло (б'є по листу долонею). Та не зважай. Трохи підростеш - сама все зрозумієш.
Христина. А ти, татусику, не фуфло?
Йося. Ти що таке питаєш в рідного батька? Геть вже розпустилася! Не бачила ти, дитино, у цьому житті смаленого вовка. А татко бачив. Ой вже бачив! Пам'ятаю, як обікрали мене в 90-тих у Варшаві на ринку так безбожно, що я три дні мав жебракувати, щоб настригти на зворотній квиток? А вдягнутий, звісно, був пристойно, тож ні одна тварюка не подавала, уявляєш? (Сміється)
Христина. Як? І їсти не було чого?
Йося. А ти як думала! Батьків під боком не було, як оце у тебе. Довелося пару днів по парках ночувати, доки не набув "робочого вигляду". І мені оця халепа (б'є по листу долонею) буде розповідати, що я там комусь винен? А за самого Рудого, зрештою, хто грошики вніс, щоб не посадили за контрабанду культурних цінностей? За другу ходку - уххх... вмазали б на повну котушку. (Він вже не звертає уваги на Христину. Бігає по кімнаті з листом і розмовляє ніби сам з собою. Христина тільки здивовано водить за ним головою). Так, хай віддав, так, хай з процентами. Аякже? Та без мене пропав би, мов руда миша, недаром Рудим і кличуть. Та ж ось тобі дяка! Хай я й наволав на нього, коли він за цю мазанину десять тисяч євро у Марселі віддав. Хай сказав, що може забиратися до чортів разом із нею, але спочатку поверне грошики. Хай і матінку згадав... покійну... у грубій формі. Що з того? Хто ж знав, що це клятий Матісс?! Хіба ви ідеальні, коли нервуєте? От ви! (Показую пальцем в зал). Хіба ви шляхетно себе ведете, коли вдаряєте мізинцем ноги куток шафи? Коли на білісіньку сорочку чашку кави виливаєте, хіба кажете: "Ах, який конфуз". Ні, мабуть інші слова пташками злітають з вуст ваших. А тут не сорочка. Тут десять тисяч євро викинуті на вітер. Їх ще спробуй зароби! А потім вже мене суди. Ху-у-у-у-у-хх... (Переводить дихання, витирає спітніле чоло, похапцем наливає півбокалу віскі).
Христина (лагідно). Татку, не пий. Ти втомився. Лягай краще спати.
Йося (гірко всміхається). Доню, де вони ті часи, коли татко міг заснути без цієї бодяги! (Сумно дивиться декілька секунд на бокал і знову залпом його випиває. Кривиться і струшує головою). (До залу). Я вам, знаєте, так скажу. Найщедріші люди - це ті, що чужі гроші рахують. Вони б їх у хоспіси, вони б їх у дитячі будинки, вони б їх скрізь, куди б тільки не відірвали від серця. Чужі, звісно. От мої, до прикладу. А самому в руки дай - так воно тобі і збудує вмить дачу а'ля Пшонка-стайл. Покладе золоті кахлі і павлінів розведе. А сирітки так і будуть харчуватися склизькою вівсянкою на воді, хє, хє. Знаю я трохи життя, любі мої. (Запалює цигарку). Знаю. Це ви вже мені повірте.
(Напружено читає листа, нервово вдаряє по ньому тильною стороною долоні). А оце, вибачаюся, що? Прийшов дідусь-божа кульбабка, крекче, кашляє. Через слово чути. Приніс ікону. Так, це тринадцяте сторіччя, я й сперечатися не буду. То й що? Хіба б зміг я її продати у 10 разів дорожче, якби не грамотний реставратор, що, можна сказати, їсть з моїх рук? Хіба б розгледів хто у тій порепаній, припалій пилюкою дошці шедевр Новгородського іконопису? А отой мутант з обличчям людини, що зловживає дешевим портвейном - хіба впізнав би хтось у ньому архангела Михайла? Ні, кажу я вам, ні! То все золоті ручки мого майстера і золоті мізки власно мене. Лише цей гармонічно працюючий дует повернув людству шедевр. І за це я взяв свою скромну винагороду. А шедеври - вони, між іншим, безцінні. Те знає кожен школяр. І взагалі, рукописи, так би мовити, не горять і все таке інше! (Він вже помітно п'яний).
Христина. Па, ну, тобі геть погано вже. Лягай, серйозно. (Підходить, бере його за руку).
Йося. Цить, дитино! Відчувається мені, що тут найцікавіше у кінці! (Читає далі, починає голосно реготати). Ну я ж казав! Це вже просто цирк-шапіто якийсь. Купив я у бабуні щелепу.
Христина (здивовано). Щелепу?!
Йося (весело). Щелепу,доня, щелепу. Те чим їдять! (Показує на собі, ніби щось жуючи).
Христина. А як же вона без неї обходилася?
Йося. От цього я не знаю та й знати не хочу. Моє діло - комерція. Ну здалося мені, що то позолота - заплатив відповідно. Надурили, вас, кажу, бабцю. Так, виявилося, що золото, все ж таки. То й що? От ти мені скажи, нащо тій старій вішалці гроші?
Христина. Ну, не знаю. Айфон можна купити.
Йося (регоче). Айфон, прости Господи! Там вже, мабуть, й дисковий телефон за несплату відключили.
Христина (здивовано). Дисковий телефон? Це як?
Йося. Довго тобі, дитино, пояснювати. Не суть. А в тому суть, що їй там жити залишилося два рази чхнути! Смерть погуляти відпустила. Боже мій, що б вона з тими грошима зробила? Заповіла у монастир?  Або ж ще гірше, хтось би взнав, та ще й  прибив. Я їй, можна сказати, життя врятував. І ось така дяка, люба моя, така дяка. (Підходить до залу, знижує голос). Їй такі речі ще рано чути. А вам довірюся. Якби ви лише знали, скільком злиденним я давав гроші у найскрутнішу хвилину. Скільки чоловіків врятував від пияцтва, скільки жінок - від торговлі тілом, скільки душ вберіг від самогубства. І ось мені дорікають тими кволими копійками, що я їх брав за свою благородну місію. Хіба ж для себе я стараюся? А якби й для себе - що поганого? Треба робити добре перш за все собі. Якщо кожен буде робити добре собі - стане добре усім загалом. Чим вам не політична програма? Та хіба сприйме це наше суспільство? Враз вилізуть з нор добродії, що занадто піклуються за інших і почнуть роздавати поради, як творити добро. А ти не радь - ти твори! Або стули пащеку, с-собачий сину!
Христина підходить, обіймає його ззаду, ніжно притискається.
Христина. Папчику, я тебе так люблю, так люблю. Але мені чогось здається, зо забагато ти в житті зробив зла.
Йося (патетично). Ось! Ось вона дяка за все, що я для неї роблю! Чи ти знаєш, скільки коштує одна твоя школа?!
Христина. Па, я вже казала, вона мені не подобається. Вони усі там якісь пихаті, гордовиті. І злі, па. Дуже вони злі. Я хочу вчитися з нормальними, звичайними дітьми.
Йося (нахиляється до неї, заглядає прямо в очі). Та чи ти розумієш?! Проте, в кого я питаю! Ясна річ, що не розумієш. Курча ти ще нерозумне. Якби ж мені - та в твоєму віці таке щастя!
Христина (обіймає його). Папусику, для мене найбільше щастя, коли ви з мамою не сваритеся. Коли у домі тихо, затишно, чути лишень, як цокає годинник на стіні і пахне випічкою.
Йося (лагідно куйовдить їй волосся). Ех, романтик ти, Христя. Бачу, нема на кого й справу свою залишити. Гірко. Гірко тут на душі (стукає себе в груди). Нема вам, жінкам, віри.
Христина. Дивно, мама, здається, щось таке про чоловіків казала...
Йося. Ти побільше її слухай! І взагалі... біжи спати! (Дивиться на годинник).Божечки! А ну, бігом до ліжка! Комусь завтра до школи!
Христина (капризно). Не хочу, не хочу, не хочу!
Йося. Буде ще в тебе хтось питати! (Розвертає її, ляскає понижче спини). Бігом, я сказав!
Христина (розвертається). Па, я піду. Але пообіцяй мені, що ти не будеш більше сьогодні пити і теж ляжеш.
Йося. Ти подиви на неї, вона ще батьку умови буде ставити! (Раптово його тон різко змінюється, він міцно притискає Христину до себе і цілує в лоба). Лягу, доню. Лягу. Твоя правда. Мені теж час до ліжка.
Христина. От і чудово. Добраніч, па.
Йося. Добраніч, моє янголятко.
Христина (біжить до дверей, на порозі розвертається). А знаєш, завтра ти прокинешся і всі твої проблеми будуть позаду. Я точно знаю. Я сама так роблю.
Йося (з сумною посмішкою). Неодмінно. Неодмінно, доню.
Христина. Бай-бай. (Вибігає з кабінету).
Йося (до залу). Де ж вони ті часи, коли усе отак просто вирішувалося? Нічого не гріє. Нічого не рятує. Лиш вона (показує на двері), вона єдина. У ній все моє серце. Як і власні очі попросить виколупати, то виколупаю ж! І на блюдці подам. "На, скажу, донечко, тішся!" Моє бідне серденько не пережило б, якби вона винесла й десяту частину того лайна, що в цьому житті випало на мою долю.
Христина (заглядає у двері). Татусю, ти обіцяв!
Йося (лагідно). Іду, іду, доню! Татко вже майже хропе.
Христина. Дивись мені (зникає).
Йося (наливає віскі, робить пару ковтків. На решту дивиться з декілька секунд, трохи збовтує і теж допиває). Ухх, щось так вдарило в голову. Старішаю. Раніше дві пляшки залпом на спір випивав, а потім на тачках гоцали наввипередки. Була у мене вишнева дев'ятка, знаєте, як ото у пісні. (П'яно наспівує). Твоя вишнёёёвая девяяятка... (Гикає). Чорт... Ні точно нажерся. Треба служницю покликати. Завтра з ранку хай обдзвонить всіх цих вилупків. (Похитуючись, сідає за стіл, пише щось на папері, заглядаючи в листа. Потім натискує кнопку на столі. У кімнаті неподалеку лунає дзвоник).Стефанія, рибонько (гикає) зайди до мене. (Пауза. Натискає ще раз). Стефанія, ну зайди зрештою, тобі що шкода? (П'яно сміється). Оййй... Оце й бери дівку з села. Лінива, дурненька, весь вільний час сидить у своєму Інстаграмі. Але (показує долонями великі груди) досить старанна...
Входить Стефанія. З одежі на ній легка сорочка, чорні панчохи та лакові туфлі на височенних шпильках.
Стефанія. Між іншим, там (показує пальцем) УСЕ ЧУТНО.
Йося (приспускає окуляри, витріщається на неї). Нє понял (гикає). Це шо за відок?
Стефанія (з невинним виглядом). А я вже власне... спати збиралася (вдавано позіхає). А тут ви дзвоните. Ну то я і...як була, так би мовити...
Йося. Спати? У туфлях (гикає) на двацятисантиметрових шпильках? І як воно? Зручно спиться?
Стефанія. А туфлі... туфлі - це перше що під руку потрапило. Поспішала просто до вас.
Йося. Ага, поспішала...(гикає, показує пальцем на обличчя) А часто ти спиш при повному макіяжі на мармизі?
Стефанія (з удаваною. образою). Який ви черствий.
Йося. Я тобі не хліб. А, до речі, тобі в цьому вбраннячку не так то вже й... погано (хтиво посміхається).
Стефанія (радісно). Справді? А хочете я тепер кожного дня так буду ходити?
Йося (відразу стає серйозним, злякано маше руками). Цур тебе, цур! Ти що верзеш, дурепа? Та мені дружина останні пейси повидирає! Гарненького потрошку.
Стефанія (розчаровано зітхає). (Тихо). Друж-жина...
Йося. Ти що там сичиш? Іди сюди, я тобі поясню, кому ти завтра вранці маєш зателефонувати.
Стефанія. Іду, іду. (Підходить до Йосі, нахиляється над столом, демонструючи груди у розстібнутій сорочці).
Йося (не відводячи погляду). Це що таке?
Стефанія (невинно). А що таке?
Йося (не відводячи погляду). Це... оце навіщо?
Стефанія. Та в чому справа? Не розумію... (Нахиляється ще нижче).
Йося (кидає ручку). Ні, так не можна працювати! (Запалює цигарку).У мене завтра відповідальний день, а тут казна-що відбувається.
Стефанія (злякано). Ой, у вас попіл впав на штани!
Йося (гикає, дивиться вниз). Де?
Стефанія. Оно, оно. Прямісінько.
Йося. Та де ж той попіл, трясця твоїй матінці!
Стефанія. Стривайте, стривайте! Заре все розмажете. Дайте я акуратненько сама все зроблю... (стає на коліна).
Йося. Е-е... ти куди лізеш?!
Стефанія. Та я ж за штани турбуюся! Де ви ще такі купите? Ану заждіть, тут треба здмухнути...
Йося. Та що ж це таке? (Недовго вагається, наливає віскі, випиває). А, в принципі, чорт з тобою. Можеш здмухнути... разок.
За дверима чутно кроки.
Йося (злякано). Дружина йде! Під стіл! Бігом!
Стефанія ховається під стіл. До кімнати входить Йосина дружина Белла.
Белла. Любчику, з ким це ти тут базікаєш проти ночі?
Йося. То я... по телефону, рибонько. Ні вдень ні вночі нема спокою. Дай їм те, дай їм се. Наче я казковий лепрекон з горщиком золота.
Белла (підходить впритул, гладить його по голові). Ну, чого, чого, а золота в тебе, кицюнчику, вистачає...
Йося. Так, білочко моя, але ж його завжди мало.
Белла (зітхає). Що є - то є. Пристойне життя потребує таких витрат, таких витрат. Ох, мені аж млосно стає. (Закриває очі, махає на себе руками, наче їй душно).
Йося (їй в тон). Та й не кажи. Цей будинок в'є з мене всі жили. За те заплати, за се заплати. А ці рахунки за комуналку! Вони останніми роками зовсім неможливі.
Белла. А на прислугу скільки витрачаємо! Кухар, садівник, служниця... До речі, де ця лінива хвойда? Не бачила її ввечері. Хропе мабуть вже замість того, щоб працювати.
Йося. Я... я не знаю. Чи в мене своїх справ не вистачає, щоб ще за нею слідкувати?
Белла. (Бере Йосю за підборіддя, пильно вдивляється йому в обличчя, солодким голосом). Воно так, золотко моє, але, знаєш, час від часу мені здається, що ти слідкуєш. (Підвищує голос). І АЖ ЗАНАДТО пильно.
Йося. Не розумію тебе, пташунечко моя.
Белла (з єхидною посмішкою). Ой та й не розумієш?
Йося. Не розумію.
Белла (удавано ласкавим тоном). Ти ж не думаєш, єнотику, що дружина в тебе сліпа? АБО ТУПА.
Йося. Н-не думаю, марципанчику. Це до чого все взагалі?
Белла (різко змінює інтонацію). А до того, що я ДОБРЕ БАЧУ, як ти на неї дивишся, старий козел! (Дає Йосі ляпаса).
Йося (хапається за щоку). Ай! Що це ти собі дозволяєш?!
Белла. Я дозволяю! Я ще не таке собі дозволю! Думаєш у мене провали в пам'яті? Чого витріщаєшся? Думаєш, я забула, що своїми статками ти завдячуєш погонам мого батька? (Ляпає себе по плечах). Або може я не пам'ятаю, хто відмазував від тюряги тебе і твоїх дружків-шахраїв? Я йому зв'язки, я йому дитину, я йому домашній затишок, а воно наче той шакал за курками.  То я вже тій курці пір'ячко пообсмикую!
Йося. Та що ти верзеш таке, жінко?! Ти взагалі бачила ту лахудру. Нащо вона мені... Ай! (Підхоплюється із-за столу, хапається за пах, згинається і розкачується).
Белла (підозріло). Це що за вистава?
Йося (корчиться). Та... простата прихопила. Невчасно...
Белла (єхидно). То воно може й добре. Принаймі будеш свої причандали тримати у себе в штанях.
Йося (крізь зуби). Ви наче збожеволіли сьогодні.
Белла (підозріло). Хто це "ми"?
Йося. Ви...ви... ну, в сенсі - ти. Чоловік з дружиною взагалі один одного так раніше називали - на "ви". До революції. Повага була якась, не те що зараз.
Белла (сухо). Від мене ти такого не дочекаєшся. І не мрій. А матінка мені казала: "Ти подиви на цього баригу. Воно ж тебе продасть разом з іконами своїми й не помітить!"
Йося (ображено). Щось я ніколи від неї такого не чув!
Белла (суворо). Ти від неї БПГАТО ЧОГО ще не чув.
Йося. То воно мабуть і добре...
Белла (грайливим тоном, яким розмовляла на початку діалогу). Ну що ж, на добраніч, котику мій. На добраніч,золотко моє (крізь зуби) ФАЛЬШИВЕНЬКЕ... На добраніч, пінгвінчику.
Йося (насилу розпрямляючись). Надобраніч, квіточко моя.
Белла. Ой, ну просто ідилія... Тьху! (Роздратовано спльовує і прямує до виходу).
Стефанія (з під столу). Апчхі!
Белла (завмирає на місці, різко розвертається). Це що було?
Йося (з невинним виглядом). Еее... що... еее... що було? Застудифіліс! (Удавано чхає, намагаючись наслідувати високі ноти Стефанії).
Белла (крізь зуби). То сходи перевірся на ВІЛ. Може чорти тебе нарешті приберуть. Застуда у нього в травні... Щоб до мого ліжка не наближався на кілометр. Спатимеш на дивані. (Виходить).
Йося (собі під ніс). Не дуже то й хотілося...
Белла (повертається). Що?
Йося (розгублено). Кажу... кажу... щоб тобі приємне наснилося!
Белла (крізь зуби). Бовдур! (Виходить, гучно ляскаючи дверима).
Йося (знесилено падає на стілець, хапається за голову). Хууухх... Та за що ж це все мені?...
Стефанія вилазить з під столу, підходить до Йосі, руки в боки, пильно дивиться на нього згори донизу, постукуючи ногою по підлозі.
Йося (чуючи стукіт, підіймає на неї погляд).
Стефанія (залізним тоном, повільно, майже по складах). ЛА-ХУД-РА?...
Йося (кривиться). Айй... хоч ти вже йди заради Бога!
Стефанія (єхидно). А, то я вже вам не потрібна? З вами вже зробили все те ж саме, що ви хтіли, тільки В МОЗОК? (Знову чхає). От пилюка ж тут у вас!
Йося (крізь зуби). Пилюка - то, між іншим, твій клопіт. А ну, йди до своєї кімнати, я сказав!
Стефанія (глузливо). Він сказав! (До залу) Ні, ви лишень подивіться на нього! Він сказав! А що як Я дещо скажу вашій ДРУЖИНІ?.
Йося (злякано підхоплюється з підлоги). Шо?! Що саме ти збиралася їй казати???
Стефанія. Та... що завгодно. Що захочу - те й скажу. Ми ж живемо у вільній країні, чи не так? (Невинно) А скажу, до прикладу, як ви хотіли, щоб я дещо там вам... ЗДМУХ-НУ-ЛА.
Йося (гучним шепітом). Ти що, збожеволіла?! Навіть не жартуй так!
Стефанія (невинно накручуючи волосся на палець). А я й... не жартую.
Йося (крізь зуби). Та я тобі... Та я ж тебе...
Стефанія (поблажливо). Що? (Запрокидує голову догори, гучно сміється). Що ви мені зробите? (Презирливо). ПА-НИ-ЧУ. Я ж не знала ваших сімейних НЮ-АН-СІВ. Служницям про таке не звітують, авжеж. А у вас он хто у сім'ї чоловік! (Вказує на двері). Он у кого є яйця (робить руками різкий жест, ніби намагається вхопити Йосю за пах. Той злякано відсахується). Он на кому тримаються усі ваші статки. Зрозуміло, зрозуміло. (Зітхає, сідає за стіл, замріяно дивиться вгору). Ех, не туди я підмазувалася. Треба було до дружини вашої заливати. Шкода, що вона не лесбійка. А втім, хто зна? Може просто не пропонували ще...
Йося (хапається за лоба). Та що ж ти верзеш?...
Стефанія (різко). А що хочу - те й верзу! Ви мені більше не наказ. І взагалі... я вважаю, що нам треба з вами трохи передивитися умови нашої... (іронічно) СПІВ-ПРА-ЦІ.
Йося (насторожено). А це ще що значить?
Стефанія (невинно). А це значить, що я хочу отримувати вдвічі (дивиться на пальці), ні, скажімо, ВТРИЧІ більше. (Показує Йосі три пальці).
Йося. ЩООО??? Та ти збожеволіла, дурна дівка! Ти хоч розумієш, скільки це грошей?! І так обходишся недешево! Я за таку платню найму собі Шерон Стоун, щоб вона мені здмухувала пил із шаф у самій спідній білизні!
Стефанія (встає зі столу повільно наближається до Йосі, намотуючи волосся на вказівний палець). Дурна дівка?
Йося (задкує). Нуу...стривай, стривай. Я погарячкував. Н-не дівка (струшує головою). Себто я хотів сказати... не дурна...
Стефанія (підходить до Йосі, пильно дивиться йому в очі). Ваша Шерон Стоун - стара куріпка. А ви подивіться лишень на мене. (Підіймає сорочку, гладить себе по стегну). Ось таке ви бачили? (Повертається до Йосі задом). А ось таке?
Йося голосно ковтає слину. Різко хапає зі столу пляшку і, закинувши голову догори робить декілька великих ковтків прямо з неї.
Стефанія . Шерон Стоун, кажете? То зараз трохи пограємо з вами в "Основний інстинкт". (Бере стілець, ставить його посеред кімнати, сідає до Йосі обличчям і починає перекидувати ноги, наслідуючи сцену з фільму. Фоном лунає Sam Brown "Stop").
Йося (приспускає окуляри на ніс, вилупляє очі). (Хриплим шепітом) Королева! Богиня! (Стає навколішки, починає повільно повзти до неї).
Стефанія (впираючись йому ногою в обличчя). Нє-а. Це все МОГЛО бути ВАШИМ. А тепер вам залишається лишень пускати слину, наче тій старій собаці...
Йося (жалюгідно). Любчику, ну я благаю, ну будь ласочка... Ти така гарнесенька.
Стефанія (єхидно). Ах, люююбчику... Як то кажуть, від лахудри до любчика - один крок. І я так бачу, що його вже зроблено.
Йося. Дорогенька, я ж зовсім не те мав на увазі....
Стефанія (емоційно). О так! Авжеж! Я неправильно зрозуміла сенс слова "лахудра", бо я ж із села. Якщо ми відкриємо тлумачний словник, то лахудра там означатиме щось на зразок "мудра, порядна жінка", чи не так?
Йося (жалюгідно). Рибонько, ну не сердься. Я так тебе хочу...
Стефанія (суворо). Ваша рибонька вже ВПЛИЛА. (Показує на двері). Не принижуйтесь. Це - асексуально. Ви мені й так...не дуже, відверто кажучи.
Йося (повільно підводиться з підлоги, залпом допиває з пляшки залишки віскі.  Спирається на стіл, сумно дивиться на підлогу). Господи, що мені тепер робити?
Стефанія (холодно). Ну, для початку врахувати мої пропозиції по зарплатні. Або мені доведеться озвучити їх вашій жінці. Разом із ще ДЕЩО ЧИМ.
Йося. Хапається за голову. О Боже! Божечки! Нащо ти мене, єврейська мамо, на світ породила!
Стефанія (холодно). Не знаю. Мене теж, відверто кажучи, цікавить це питання. Маю варіант, що ваш батько просто завчасно висмикнути не встиг. (Вальяжною ходою прямує до дверей, похитуючи стегнами).
Йося (бере зі столу папірець). Любчику, я чого тебе, власне, кликав... Обдзвони, будь ласочка, завтра з ранку оцих всіх людей, запроси їх до мене на зустріч з інтервалом десь у... годинку.
Стефанія (презирливо міряє його поглядом). САМ ОБДЗВОНИШ. (Неквапливо виходить з кімнати).
Йося (знімає окуляри розтирає обличчя). Ой, матусю, роди мене назад... Щось я геть нажерся. А з ранку всі ці зустрічі. Ще й грошики повертати! БО-ЖЕЧ-КИ. Який тільки жах. Що робити з цим усім? Наче я образив долю? Наче я ніколи бідним не подавав?! (Замислюється). А, в принципі, не подавав. То й що? Хіба на шмаття тепер мене розірвати? (Стискує плечима, розводить руками). Ні, я так більше не можу. Все! Все... Мене врятує тільки сон. Коротке забуття, а вранці знов уся ця жахлива реальність. Досить! Всім спати. (Задмухує свічку).

Кінець першої дії.


               









                Дія 2

Йосин кабінет. Сам Йося, тримаючись за голову, сидить за столом, на якому стоїть величезна пляшка мінеральної води та стогне, мов ранений звір. На голові у нього мокрий рушник.
Набираючи в легені повітря, він декілька разів намагається щось сказати, але раз від разу в нього з грудей виривається то стогін, то свист, то якесь хрипіння.
  Зрештою він глибоко набирає повітря у груди і вже здається майже готовим щось сказати, та лише гучно видихає з щок повітря.
Йося (дивлячись на зал, дуже тихо й хрипко). Не пийте...
Підпирає щоку кулаком і сидить так секунд з 10, дивлячись кудись вгору і важко дихаючи.
Йося. Коли вам 19, ви з ранку після (клацає пальцем по шиї) культурної програми ще можете піти в тренажерний зал. В 25 ви будете апатично сидіти вдома до вечора, а там, можливо і продовжите. В 33 пора б зав'язувати, адже це вік Христа і самий час для останньої Тайної Вечері. Та й вигляд з ранку вже, м'яко, кажучи, не дуже. Але, коли вам, бляха, за сорокєт...
Хоче щось сказати, цокає язиком і зітхає, вдивляючись кудись за спини глядачів.
Йося. Отже... коли вам за... (зітхає) кого я дурю? Коли вам ПІД полтішок, вас будить власний пульс у елегантному супроводі дикого танцю огидних зелених кіл перед очима. Він нахабно тарабанить у скроні, наче той непроханий гість (стукає себе по голові). І ти у повному відчаї,бо всі ці ліки з телеекранів тут майже безсилі. Одного разу, коли я вже думав, що мотор стане (береться за серце) викликав,було, швидку. Ну, те що ніяка вона на ділі не швидка - то розмова окрема. Тож приїжджають ці гасконці. Неквапливо так, десь через годинку. Ну а я вже такого кольору, наче з планети Пандора. Та й вигляд десь під стать. Був там старший фельдшер такий добродій (крутить пальцями) п'ятдесят плюс. Печінкові кола під очима (показує пальцями на обличчя), морда червона така, ніби лусне зараз. Видно, що людина з глибоким, так би мовити, життєвим досвідом. Не пацан сопливий. І він такий дивиться на мене наче на ворога народу, каже: "Ти оце нащо нас викликав?" А я йому: "Всмислє! Нічо, шо я тут ласти клею?". Зітхнув він, узяв прямо з моїєї тумбочки недопиту вчора пляшку, налив мені пальці на три, ну й.... собі заодно... на п'ять. Простягає мені стаканюру, а мене ж від одного запаху... (кривиться). Ну, ви  розумієте, тут же безгрішних нема? Безгрішні всі в раю, чи не так? Коротше, кажу йому: "ти афанарєл, чи шо?" А він мені: "Пий дурню! Нас там справжні хворі чекають - затримуєш!" Ну, я очі замружив, носа пальцями затиснув і на одному подиху, наче мікстуру, оту все шнягу випив. Мало не блювонув. Але ж потім... Першою відступила клята зелень (маше рукою перед очима). Я, знаєте, зелень люблю виключно у гаманці. От... А потім дивлюся і пульс такий спочатку отак: цок-цок-цок-цок-цок (швидко стукає по столу), а потім повільніше (цок... цок... цок), а потім взагалі нормальний став  - хоч у космос лети, назад на Пандору. Коротше, зробив я з тих пір вісновки і майже не п'ю більше... БЕЗ ОПОХМІЛУ! (Дістає з під столу пляшку вдвічі більшу за попередню). Будемо лікувати мотор (зітхає).
Наливає півстакана, кривлячись випиває, з видимим зусиллям ковтаючи. На якусь мить до горла підходить блювотний рефлекс, який він переборює, декілька разів глибоко вдихнувши.
Йося (з заплющеними очима). Ха-ра-шоо...
Сидить так секунд з 10, потім неспішно розплющує очі.
До кабінету входить Стефанія. Вдягнена вона вже значно скромніше - у звичайну форму покоївки. Вона кладе Йосі на стіл папірець.
Стефанія. Ось графік запису відвідувачів. Перший буде буквально хвилин за 10.
Йося (здивовано). Дякую...
Стефанія (люб'язно). Міцної кави?
Йося (ще здивованіше). Так, було б доречно...
Стефанія. Вже майже готова. Буде за хвильку.
Йося (ошелешено). Дякую.
Стефанія. Зараз принесу. (Виходить з кімнати).
Йося (до залу, гучним шепітом). І як, вибачте, оце усе розуміти?  Хіба піддаються жінки законам логіки? Учора - демон на шпильках, сьогодні - пухнасте ягнятко. Втім знаєте, саме ягнятко мене лякає набагато більше, відверто кажучи...
Входить Стефанія з підносом, кавником і чашками.
Стефанія. Ось, будь ласочка.
Йося. Вельми вдячний. Я бачу, ти схаменулася, рибонько.
Стефанія (янгольським голоском). Ой, ще й як схаменулася...
Йося (посміхається Стефанії).Я знав, що ти у мене розумниця.
Стефанія (посміхається Йосі). До речі, я все як слід обміркувала. Збільшувати зарплатню мені не потрібно.
Йося. Моя ти дитино! Який негідник сказав, що жінки - безглузді створіння? Та хай у нього язик болячками вкриється!
Стефанія (посміхається Йосі).
Йося (посміхається Стефанії).
Стефанія. Я хочу десять відсотків.
Йося (здивовано). Від чого?
Стефанія (зітхає). Усе геть цим чоловікам розжовувати треба. Такі вже нетямущі - мама рідна... Ну, добре, пояснюю. Загубила я учора з руки свій малесенький ланцюжок білого золота....
Йося. Так, так. Пам'ятаю. Грами зо три...
Стефанія. Два з половиною. (Глузливо) На золото у вас хист від Бога, що вже й казати. Ну то мова про інше. Отже прокидаюся я. Ланцюжка нема. Я - туди, я - сюди. Нема, ніде, ніби чорти злизали. Обшукала я кімнату, обшукала коридор...
Йося. Сонечко, навіщо мені всі ці подробиці, не розумію...
Стефанія. Зараз зрозумієте. Отже все я обшукала, що могла. Залишився ваш кабінет. Заходжу я, ви на дивані у позі морської зірки (заплющує очі, широко розчепірює руки). Хропете, наче рота солдатів...
Йося (зніяковіло). То все з серцем проблеми. (Зриває окуляри, нервово протирає іх).
Стефанія. Ще б пак - так клюкати. Втім то ваша справа. А моя - дещо інша. Обшукала я підлогу ретельненько - ланцюжка не знайшла. Дай, думаю, гляну на столі. Там ланцюжка теж не знайшла, але знайшла дещо цікавіше у вас на столі (дістає   з-за пазухи листа від Рудого).
Йося. (Короткозоро мружиться, надягає окуляри назад). Це що?.. Це ж вчорашній лист! Ти...як ти... Віддай! (різко підхоплюється зі стільця, але тут же хапається за голову і падає назад). Ой,клятий тиск...
Стефанія (іронічно). Тихіше, дідусю. У вашому віці не слід так хвилюватися.
Йося. Як ти смієш! Мені лише 48!
Стефанія (глузливо). А виглядаєте на всі... 49. Ви каву відставте, доки дуба не врізали - вона, бачу, заміцна для вас. І дослухайте мене, будь ласочка.
Йося (крізь зуби). Слух у мене музичний...
Стефанія (зітхає). Шкода, що голос бридкий. Давайте до справи. Ой, такий, до речі, ранок сьогодні чудовий (сміється). Настрій - агонь!
Йося (крізь зуби). Ти там, наче, хотіла до справи...
Стефанія. А... ну, безумовно. Слухайте. Я ж оце як листа взяла зі столу - прочитала. Так написано... знаєте... від душі. Ну, читала наче поему, якщо відверто...
Йося (крізь зуби). Так що ж там щодо справи?..
Стефанія (глузливо). Ох... швидкий який. Ви мабуть і в ліжку такий (підморгує). А от Рудий ващш, до речі, ммм... (солодко замружує очі) хлопець НЕС-ПІШ-НИЙ.
Йося (здивовано). Що? Ах ти ж хвойда бісова! Ти - не Стефанія. - ти... ти Шлюханія!
Стефанія (крізь зуби). Ви нариваєтесь на 15 відсотків.
Йося розлючено сопе, наливає півстакану, залпом випиває.
Стефанія (презирливо). Що ви знаєте про дівча, яке приїхало з забитої провінції? Про його проблеми. Що ви знаєте про ці запльовані електрички? Мерзенні общаги, що рояться тарганами. Про дурну працю в супермаркеті з ранку до ночі за копійки! (Вона все більше розпалюється). А потім вона їде "додому" (показує пальцями лапки), якщо це можна так назвати, щоб нашвидкоруч зварити суп з дешевих сосисок і вирощеної мамкою картоплі та відключитися на 5-6 годин важкого, гнітючого сну. А вранці разів 6 відкладати будильника і бігти на роботу, не встигнувши й пожерти, бо за твоє запізнення тебе позбавлять навіть тих сльоз, що вони з переляку називають зарплатою! (Вона майже плаче).
Йося (крізь зуби). Так, я ж у палаці, ****ь, народився. Де там мені вже таке знати...
Стефанія (з ненавистю). Ви - місцевий! Так,  місцевий! Ви ніколи не просиналися від того, що до хазяйки, у якої ви з подружкою знімаєте куток, посеред ночі ломиться п'янючий коханець, а ви удвох лежите і труситеся, бо гадки не маєте, що у того козла в голові! Гарантую я вам! Гарантую, що ви цього не знаєте. А ще не знаєте, як то - дозволяти старому дідугану-викладачу з ватою у волохатих вухах мацати себя за ляжку заради заліку.
 Йося гмикає.
Стефанія (зі сльозами на очах). То вам смішно? Смішно?! Та я б не з Рудим, я б Люципером самим у ліжко лягла, аби лише шанс мати видряпатися з цього нескінченного нічного кошмару!!! І ви не маєте права мене осуджувати, чуєте? НЕ МА-Є-ТЕ!
Йося (дивиться на підлогу, поклавши ногу на ногу. Роздратовано похитує носом черевика).Що ж, подякуй за це батькам, що не забезпечили тобі кращої долі.
Стефанія (гнівно). Ви не смієте чіпати моїх батьків! Ви пальця їхнього не вартуєте. Втім, досить. Сльози у кишені не бринчать. (Спокійніше). Мені набридло ковтати пилюку з ваших полиць. Я подивилася на ютюбі декілька цікавеньких вебінарів про саморозвиток і якось зрозуміла, що треба круто міняти життя. Десять відсотків - і у мене все буде в шоколаді. А, до речі, І У ВАС.
Йося. Мене грабує жовтороте курча... Який сором.
Стефанія. Кмітливе жовтороте курча. До речі, ротик у нього замаленький. Треба трохи накачати губки. А для цього потрібні гро-ши-ки.
Йося (похмуро). Можу безкоштовно врізати разок. Будуть губи, мов у Джолі.
Стефанія. Ви мене втомили. (Витирає сльози, дивиться на годинник). Між іншим, з хвилини на хвилину з'явиться перший клієнт. Будьте з ним люб'язні. Від цього залежить доля НАШОЇ картини.
Йося (розлючено гарчить).
Стефанія (прямує до дверей. Біля самого виходу різко розвертається). А я ж, до речі, знала, що Матіс той був справжній...
Йося (ошелешено). Щооо???
Стефанія (глузливо). Коханкам частенько відомо більше, ніж компаньонам.
Йося (зриває з ноги черевик). Щоб тебе чорти дерли, зараза!!! (Жбурляє його в її напрямку).
Стефанія спритно ухиляється від черевика і з реготом щезає за дверима. Чутно дзвоник і голос Стефанії: «Так, сюди, сюди... Прошу». Двері відчиняються. На порозі з'являється Свирид Пилипович з ковінькою в руках..
Свирид Пилипович. Доброго раночку. Мені сказали, що ви хочете зі мною зустрітися.
Йося. Так, так. Звісно, Свирид Пилипович, заходьте! (На одній нозі стрибає за черевиком, взуває його, незграбно балансуючи. З удаваною посмішкою простягує руку). Чудовий ранок, чи не так?
Свирид Пилипович (прикладає руку до вуха). Шо?
Йося (Голосніше). Чудовий, кажу, ранок, чи не так?!
Свирид Пилипович. Як ви кажете? Гопак? Хай Бог милує! Якщо я таке утну, то я розсиплюся, хє-хє. Та й без чарки, скажіть мені, які ж то танці...
Йося (крізь зуби, фальшиво посміхаючись). Та щоб ти скис, глушмане.
Свирид Пилипович. Який ліс? У лісі я давно не був. Не ті вже сили в мене для піших прогулянок.
Йося (дуже голосно). Сідайте, будь ласка! (Вказує на стілець, сідає за стіл).
Свирид Пилипович. Оце діло, ноги старі вже не держать. (Шкутильгає до стільця, важко сідає).
Йося. А я, власне, еее... З приводу вашої ікони.
Свирид Пилипович (здивовано). Які балкони?) Щось я вас геть не розумію. Це ви до чого?
Йося. А щоб же ж ти в житті щастя не мав... (Дуже голосно). Кажу, я з приводу вашої ікони!!!
Свирид Пилипович (здивовано). Нема в мене ніяких ікон. Одна була - то ж я вам її продав.
Йося. Так я з приводу неї вас і запросив!
Свирид Пилипович (стривожено). А що ви, власне, хтіли? Якщо гроші взад, то нема вже їх давно. Ви ж самі бачили, що купували.
Йося. Та ні, не назад. Так би мовити, навпаки....
Свирид Пилипович (злякано сахається). Пацюки??? Де???? (Хапає ковіньку, панічно озирає підлогу).
Йося. Гооосподи! Та які пацюки!!! Я вам ікону неправильно оцінив! Хочу вирішити це питання.
Свирид Пилипович. Скільки ж ви мені передали зайвого? (Ставить ковіньку поруч) У мене, бачите, післязавтра пенсія, то гривень двісті я вам зможу...
Йося. Стоп! (Простягує перед собою руки). Стоп, стоп, стоп! Ви взагалі мене чуєте?
Свирид Пилипович. (Прикладає руку до вуха). Що ви кажете? Я вас не чую.
Йося (волає з усієї сили). Я вам грошей дати хочу, хай вам чорт!!!
Свирид Пилипович (кілька секунд мовчить, здивовано дивиться на Йосю). Оце діло. А чого ви кричите?
Йося. Я некоректно оцінив вашу ікону, розумієте?! Я винен вам деяку суму грошей!
Свирид Пилипович. Отакої... Вперше у житті таке бачу. І скільки ж ви мені винні?
Йося. Та, дріб'язок, хє,-хє.  (Нахиляється до нього, каже щось на вухо).
Свирид Пилипович (прикладає руку до вуха). Прошу, скільки?
Йося (голосніше бормоче щось на саме вухо).
Свирид Пилипович. Доля'рів? (Замислюється). Це скільки у нормальних грошах буде? Я так не розумію.
Йося (бере зі столу папірець, щось пише, простягає Свириду Пилиповичу). Ось така сума, дивіться.
Свирид Пилипович встає зі стільця, спираючись на ковіньку, бере папірець. Підсліповато мружиться, намагаючись розгледіти, що там написано. Хлопає себе по кишенях, витягує окуляри, надягає і читає, ворушачи губами.
Свирид Пилипович (після паузи) Що це за номер телефону?
Йося (роздратовано). Який ще номер телефону? Це сума, яку я вам винен!
Свирид Пилипович. Не зрозумів.
Йося (встає, перехиляється до нього через стіл, кричить майже у саме вухо). Я вам маю віддати оцю суму грошей!!!
Свирид Пилипович. Ви?
Йося. Так.
Свирид Пилипович. Мені?
Йося. Так!
Свирид Пилипович. Оцю... суму грошей?
Йося. Та так же ж!!!
Свирид Пилипович (посміхається). Аааа... (Втрачає свідомість, падає на підлогу, смішно беркицьнувши ногами у повітрі).
Йося. Гоооосподи, ще здохни мені тут від щастя, старе опудало! (Починає метушливо бігати навколо Свирида Пилиповича). Як же ж тебе привести до тями? (Хапає зі стола пляшку води, набирає повний рот і щедро дмухає Свириду Пилиповичу у обличчя. Той не реагує).
Йося (до залу). Осьо,бачите... Роби людям добро! Жив дід собі, горя не знав. А тепер що? Оце вам благодійність! (Підхоплюється з підлоги, бере пляшку віскі і ллє Свириду Пилиповичу в рот).
Свирид Пилипович (не розплющуючи очей). Ще.
Йося. Слава Богу! Я тут вже мало не збожеволів.
Свирид Пилипович. Ще, кажу.
Йося наливає йому в рот з пляшки ще віскі.
Свирид Пилипович (повільно сідає на підлогу). Отепер можна й гопака! Хє, хє...
Йося (стривожено). З вами все гаразд?
Свирид Пилипович. Та що мені буде! Я міцний, мов дуб...
Йося. Так, я бачу.
Свирид Пилипович. Дайте руку, чоловіче.
Йося простягає Свириду Пилиповичу руку. Той повільно, крекчучи, спирається на неї, підіймається і починає себе обтрушувати.
Йося. Ну, все добре?
Свирид Пилипович. Ой, як добре. Самогончик у вас, що треба! Я аж, знаєте, чути якось почав краще (ляпає себе рукою по вуху).
Йося (радісно). Ну от і чудово! (Кладе перед Свиридом Пилиповичем ручку й папір). Ви поки що пишіть розписочку, а я вам - законне, так би мовити, хє-хє... Ейн, цвейн, дрейн (викладає на стіл пачки грошей).
Свирид Пилипович. Це що таке?
Йося. Та це ж вам!
Свирид Пилипович. Оце?
Йося. Ну так.
Свирид Пилипович. Мені?
Йося. Ну а кому ж іще? Вам, звісно. (Посміхається). Розписочку поки пиш...
Свирид Пилипович втрачає свідомість, падає на підлогу, беркицьнувши ногами в повітрі.
Йося. Бляяяяяяяяяяяяяяяядь!!!
Стефанія (з'являється у дверях). Кликали?
Йося. Допоможи мені підняти це старе луб'я!
Удвох вони метушливо, раз по разу стикуючись лобами, підіймають Свирида Пилиповича з підлоги та садять на стілець. Стефанія дістає з кишені хустку та починає нею махати йому на обличчя.
Йося. Тут  інші методи потрібні. (Бере пляшку віскі і починає вливати Свириду Пилиповичу до рота). Та приходь же ж ти до тями, іроде!
Свирид Пилипович (не розплющуючи очей). Я все чую.
Йося. Господи, який же ж ви вразливий! Просто лихо якесь з вами.
Свирид Пилипович. А ви доживіть до моїх сивин, кхе-кхе (намагається підвестися зі стільця).
Йося (панічно). Ні! (Протягує перед собою руки). Стривайте! Сидіть. Сидіть і не підводьтеся! От вам ручка, от вам папір. Пишіть розписку у отриманні грошей, ось зразок. А потім робіть вже, що хочете.
Свирид Пилипович. Не пише щось.
Йося. Ви що, знушаєтеся? Тримайте іншу. Пишіть, заради Бога! Пишіть, пишіть, пишіть! Ну ж бо!
Свирид Пилипович, висолопивши язика, неквапливо пише.
Стефанія (відводячи Йосю в сторону, неголосно). Перший улов, бачу, вдалий.
Йося. Еге ж, вдалий. Якби цей мухомор наїбнуся втретє - я б лежав поруч, клянуся. Нерви - вони ж не канати.
Стефанія (глузливо). Ніякої поваги до старших.
Йося (крізь зуби). Як, власне, і в тебе.
Стефанія (грайливо).  Не будьте таким злюкою. Що вам ті десять відсотків? Зробите добру справу, а доля вам віддячить, не сумнівайтеся
Йося. Досить базікати. Поки що я не отримав жодної копійчини, якщо взагалі отримаю.
Стефанія. Не треба так жартувати.
Йося. А я й не жартую. Ти ж начебто Рудого знаєш добре. КУДИ БЛИЖЧЕ за мене, як виявилося.
Стефанія гмикає.
Йося (підходить до Свирида Пилиповича). То що тут у вас? Все виходить?
Свирид Пилипович. І входить і виходить, хє-хє. Ось, будьте ласкаві (простягає Йосі розписку).
Йося збуджено іі вихоплює, пробігає очима.
Йося. Хвала Яхве! Стефанія, крихітко (простягає їй свій смарфтон), викликай нашому гістю через додаток таксі - адреса там у збережених, осьо. А то з таким пакуночком на автобусі не їздять, хє-хє...
Свирид Пилипович. Так вже, вірно кажете. Господи, скільки грошей... (Він сумно дивиться на пачки з доларами). Якби ж мені іх раніше, то моя б Маруся... (дістає хустинку, прикладає  до очей).
Йося Ваша дружина? Вона померла?
Свирид Пилипович (злякано махає рукою з хустинкою). Та Господь з вами! Жива!
Йося. Чого ж ви вбиваєтеся?
Свирид Пилипович (сумно, наче вирок). Паралізовало. Дивиться на мене, з вигляду - моя Маруся. Але ж очі... Очі чужі, каламутні. Наче чиюсь душу встромили в неї. І вона - і не вона.
Йося (похмуро). Як це сталося?
Свирид Пилипович (зітхає). Операція вкрай була потрібна. І не в нас, звісно. Що в нас можуть зробити? Кров - й ту нормально переливати розучилися. Була та ікона в нашій сім'ї єдиною цінністю ще з прадавніх давен. Де взяли - не знаю. Казали, наче вкрали. Тому, мабуть, щастя і не принесла (знову прикладає до очей хустку, плечі його починають здригуватися). Дивишся - наче й Маруся моя. Та ж очі чужі зовсім. Ой, божечки...
Йося (похмуро) А скільки грошей вам потрібно було на операцію?
Свирид Пилипович (крізь сльози) та якісь там десятки тисяч єврів цих. Не розумію ні чорта в цьому. Я в Україні живу...
Стефанія (невпопад).Україна - це Європа.
Йося і Свирид Пилипович розвертаються і дивляться на неї такими поглядами, що вона закашлюється.
Стефанія. Піду я... кави зварю (бере зі столу тацю з посудом, виходить).
Свирид Пилипович. Жвава дівка. (Гучно сякається в хустинку).
Йося (задумливо). Вам би могло вистачити тієї суми, що я дав вам сьогодні... (наливає собі півстакану віскі, залпом випиває).
Свирид Пилипович. Та ви що! То я міг би звозити Марусю на операцію?
Йося. Так, цілком можливо.
Свирид Пилипович (глибоко зітхає).  Боже милостивий... (наливає собі третину стакану віскі, залпом випиває).
З вулиці чутно звуки клаксону.
Йося. Таксіст сигналить. Вам час іти (перекладає гроші в пакет).
Свирид Пилипович. Охх...Ну, як вже пора - то й пора. (Спирається на ковіньку, важко підіймається, бере пакет). Дякую вам сердешно. Ви - надзвичайної душі людина. Скільки років живу - а вперше бачу таку кришталеву чесність.
Йося (зітхає). Так... чесність - її вже, знаєте... не проп'єш.
Свирид Пилипович повільно шкутильгає до дверей.
Йося (йому навздогін). Свирид Пилипович!
Свирид Пилипович (зупиняється, повільно розвертається впівоберта). Що? (Стривожено). Ви передумали?
Йося. Та ні, ну що ви. Я... цей... простіть мене, будь ласка (знімає окуляри, протирає їх).
Свирид Пилипович (ошелешено). За що?!
Йося. Ну... простіть та й усе. Прощаєте?
Свирид Пилипович. Та... прощаю. Але ж за що?
Йося (з полегшенням). Ну, як простили - то й добре. Щиро бажаю вашій дружині одужання
Свирид Пилипович. Ой, то ми вже з такими грошиками не пропадемо. Тут у Києві є один цілитель кажуть - спеціаліст з руйнування проклять та лікування різноманітних хвороб. Люди з колясок встають! Мені його вже радили, але він каже, що треба жертвувати, щоб Господь почув. А що жертвувати? Ваші гроші звели на таблетки до останньої копійчини, ще й у борги влізли. Пенсія жалюгідна, у холодильнику мало що не павутиння висить... Ну, нічого! Тепер то я вже грошики віднесу, та Маруську свою миттю на ноги поставлю, хє-хє...
Йося (злякано). А от цього ТОЧНО не слід робити! Запевняю вас. Якби я знав -  я б ті гроші краще викинув за вікно Більше б користі було.
Свирид Пилипович (із сумнівом). Ви думаєте?
Йося (впевнено). Я знаю. З ним мій кореш сидів. Ще до того, як той став... святим. Каже, більшої падлюки у камері не було.
Свирид Пилипович. Йой, лишенько... То що ж, скрізь самий обман?
Йося (сумно розводить руками). Скрізь...
Свирид Пилипович. Хоч ви чесний. Господи! Хоч ви... Дайте я вас обійму на прощання чоловіче... (Міцно притискається до Йосі). А я ж, розумієте, дивлюся на неї, і Маруся - і не Маруся. Наче вона, а очі не її. Ой, доля моя нещасна...
Йося закашлюється, з вулиці повторно звучить клаксон.
Йося. Ну все, все, Свириде Пилиповичу, вам вже час (лагідно плескає його по плечу).
Свирид Пилипович. Та ваша ж правда. Дай вам Бог здоров'я! Бо нездоров'я - то... то не дай Бог.
Йося (сумно). Каламбур...
Свирид Пилипович наостанок ще раз гучно сякається і, крекчучи, повільно виходить.За дверима чутно дзвоник.
Йося (зітхає). От яка ж гидота, ну ти подумай. (Підходить до столу, наливає віскі, залпом випиває, сідає на стілець, повільно запалює цигарку, похмуро дивиться в підлогу).
Стефанія (вносить тацю із кавою). Тук-тук. О... що я бачу? Рефлексуєте?
Йося (відволікається від своїх думок, з подивом на неї дивиться). Ти звідкіля слова такі знаєш?
Стефанія. (Ставить тацю на стіл, впирає руки в боки. Та я щоб ви знали, вивчала психологію! По фейсбуку. Думаєте, як вже з села - то й гірша за вас?
Йося (задумливо зітхає). Я вже й не знаю, чи можна бути гіршим за мене Щось лайном таким себе відчуваю...
Стефанія. Інтуїція вас не зраджує.
Йося (роздратовано). Не базікай. Хто там у нас на черзі?
Стефанія. Школота.
Йося. Яка ще школота?
Стефанія. Та що дідусеві ордени загнала.
Йося. Ооо... мерзенне створіння. Ну, запрошуй (трясе головою, масажує скроні).
Стефанія виходить і повертається з підлітком вдягненим у все чорне та вифарбованим у бузковий колір. На шиї бовтаються великі навушники. З неприємним плямканням він жує гумку, періодично надуваючи бульбашки. В руці у нього вейп, яким він періодично затягується.
Йося. Сідайте, юначе. Що це ви таке палите?
Жека. Ну, самі ж знаєте. Електронна цигарка.
Йося (зітхає). Та я то знаю. Просто згадався бородатий жарт про гумову бабу.
Жека. Не чув. Чого кликали? Мусора приходили?
Йося. Можеш не панікувати - всі мусора давно свої (підморгує).
Жека (з повагою). Заздрю!
Йося.  Як там дідусь?
Жека. Нічого. серцевий напад.
Йося. Матінко рідна...
Жека. Та нічого. Вже розмовляє. (Гидко лопає гумову бульбашку).
Йося. Ти б не міг більше так не робити?
Жека. Як? Отак? (Лопає бульбашку ще раз).
Йося (крізь зуби). Саме так.
Жека. Як скажете (гидко плямкає).
Йося. Так теж не слід.
Жека. А що можна?
Йося. Сидіти і слухати. Якщо питають - відповідати.
Жека. Гиги... наче в школі, бля. (Затягується вейпом).
Йося. То що там з дідом?
Жека. З прадідом. Та нічо. Шукав свої залізяки, що я вам загнав  і трохи показився.
Йося. Це як?
Жека. Ну, там якийсь їх оцей гей-парад намічався ветеранскький, ги-ги, а мєдалєк нема. То щось там у нього спочатку серце прихопило, а потім зовсім здурів. Лазить по квартирі цілими днями, наче привид і шукає той свій мотлох. Розмовляє сам з собою, з якимись фронтовими побратимами, ги-ги.
Йося. Це тебе, я так бачу, дуже тішить.
Жека. Ну, хз, прикольно, ги-ги. Цяцьки шукає, а вони тю-тю вже давно.
Йося (задумливо). Уммм... цяцьки, кажеш, шукає...
Жека. Та да. Він трохи у мене попаяний.
Йося (здивовано). Попаяний
Жека. Ну, на приколі. Ви що, не розумієте?
Йося. Не розумію.
Жека. Ви знаєте, що таке газенваген?
Йося. Знаю, у мене...
Жека (перебиває). Ну от. А мого ж прадіда засудили до страти у цій шнязі.
Йося (підіймає одну брову). Шнязі?
Жека. Ну... шнязі.
Йося. Угу...
Жека. То був Київ, наче грудень 41-го року. Прадіду і ще 29-ти щасливцям випав квиток на цей автобус, ги-ги...
Йося нервово стукає по столу пальцями, пильно дивиться на Жеку.
Жека (не помічаючи його реакцію). Буквально за лічені секунди до того, як їм врубили вихлоп, дверцята раптом відчинилися і у отворі з’явилася пика цього...  рагуляйтера.
Йося (тихо). Гауляйтера. І це не зовсім з тієї опери...
Жека. Ну да. (Маше рукою). Пох. Карочє, він каже, що на честь Різдва вирішив відпустити одного смертника, але, Боже врятуй, не єврея, а доброго християнина!
Йося. Ух ти.
Жека. Так. А в прадіда єдиного на шиї теліпався хрестик – ще від його бабусі лишився. До речі, треба пошукать. Старий такий – теж мабуть коштує огого.
Йося (крижаним голосом). Мабуть, мабуть...
Жека. Ну, карочє, хрест був лише в прадіда. Всі інші були або євреї, або комуністи. Ні тих, ні тих, як би, не шкода, ги-ги...
Йося (з перекошенним обличчям починає підсміюватись йому в тон. Лізе під стіл, щось там шукає).
Жека. Ну, і прадід мій, тіпа, вижив, але після цього на приколі залишився. Трохи їбо-бо, так сказать.
Йося. Ха-ха! Їбобо. Буває... (Дістає з під столу якийсь пакет, неспішно підіймається, виходить з-за столу і висипає його зміст на підлогу. Звідти випадають ікони, вишиванки, дерев’яна праска та ще якись старовинне хатнє приладдя).
Жека (сидячи до нього спиною). Ну а тим всім, карочє, дали газку, ги-ги. Жесть, канєшна, я навіть уявити не можу, як це отак, коли сидиш зовсім без кисню. Цікаво навіть...
Йося. Не хвилюйся,я тобі допоможу! (Різко накидує йому ззаду на голову порожній пакет, міцно обхоплює руками та силоміць притискає до себе).
Жека. Ааааааааа!!! Що ви робите!!! Ааааааа!!! Рятуйте!!!
Йося (з зусиллям утримуючи пакет). Допитливість – почуття благородне. Я вважаю, воно має бути вдоволене!
Жека. Ай, божечки, немає чим дихати!!! Ааааа!!!
Йося. Та що ти таке кажеш! Не видумуй...
Жека. Господи! Матуся! Я ще молодий!
Стефанія (заходить з тацею). А я вам тут ще кави... Ооо, бачу, у вас тут своя атмосфера. (Хутко виходить задом).
Жека (починає хрипіти). Вря-вря-туйте. Змилуйтесь заради Бога!
Йося (Хапає його за комір, роздирає сорочку). Щось я хрестика не бачу! Мабуть, що не доля...
Жека. Врят... врят... (хрипить).
Йося знімає пакета, жбурляє його на підлогу, протирає окуляри, спирається на стіл, тримається за серце.
Жека сидить з виряченими очима і оскаженіло хапає ротом повітря, тримаючись за шию.
Йося (сідаючи за стіл, захекано). Моєму діду, латишському єврею пофартило менше за твого прадіда. Його було замордовано в душогубці у Ризі в тому ж самому 1941-му. І теж у канун різдва. (Наливає віскі, залпом випиває). А звали його Шломо і був він місцевим ребе. Теж, мабуть, хрестика не опинилося під рукою. У них таке, вибачай, не в пошані...
Жека мовчки на нього дивиться з під лоба, важко дихає.
Йося (з силою переводячи подих). Нахєр звідси.
Жека важко спираючись на руку підіймається зі стільця. Задкує до дверей.
Йося. Стояти!
Жека (злякано підскакує). Що ви хочете? Не чіпайте!
Йося. Буду я ще гівно таке чіпати. (Відчиняє шухляду столу, риється там,. дістає пакетик). Оце нагороди твого прадіда, я їх ще не продав, дякувати Яхве. Проконтролюю особисто, щоб віддав прямо в руки! А тепер підпис тут, хутко! (Підводиться з-за столу, підходтить до Жеки з папірцем та ручкою).
Жека (злякано). Це що таке? Я не буду нічого підписувати!
Йося. А я тебе ще питати буду! (Хапає його за комір, тягне до столу). Бігом! (Загрозливо підіймає з підлоги пакет).
Жека миттєво підписує папірець, не читаючи, злякано дивиться на Йосю.
Йося. А тепер вже настав нам час, люб’язний друг, прощатись. (Знову хапає Жеку за комір, тягне до дверей та добрячим стусаном під зад випроваджує його з кабінету). Ауфідерзейн, майн лібер френд! (Зморщує обличчя). Тьху ти, яка ж гидка мова! (Сідає за стіл, наливає повний бокал віскі, залпом випиває, струшує головою).
Жека (з'являється в дверях). Ще пабазарім! (Злякано тікає).
Йося (підхоплюється за стільця). Ах ти ж лайно таке!
Стефанія (заходить). Кликали?
Йося. Ти мені скажи, що це за клієнти такі пішли? Оце наша зміна така росте. (Вказує рукою в сторону двері). Ні, краще вже хай ця цивілізація катиться під всі чорти!
Стефанія (іронічно). Дякувати богові, хоч ви один - Д'Артаньян.
Йося (досить вже п'яним голосом). Не базікати! Хто на черзі? Сил моїх вже немає...
Стефанія (сухо). Рубль Антоновича.
Йося (з п'яною грайливістю). Так прям сам і прийшов? (Серйознішає). А отой чищений. Ну, веди її сюди. Баришні лягли і просють. (Похитуючись встає, лягає на підлогу, підперши голову рукою).
Стефанія (зітхаючи, прибирає зі столу пляшку віскі). Ну всеее... це вже бєлка.
Йося. Нє трож! Мою самосвідомість... Диви, яка розумна. (Похитуючись, встає, обтрушується). От ти мені скажи, в чому тут несправедливість? Ну, вона ж приперла мені чищену монету (трясе руками). Розумієш? ЧИ-ЩЕ-НУ! То чому ж я мав платити за неї нормальну ціну? Де патіна, я питаю?
Стефанія (презирливо). Нажерлися в мотлох...
Йося. Р-разгаворчікі! Ви подивіться лишень на цю куріпку! Голосок в неї прорізався. Звільню без компенсації!
Стефанія (молитовно підводячи очі догори). Господи, дай лишень дочекатися тієї картини!
Йося (грубо). Та картина тебе не обходить. Веди сюди пані. Бігом!
Стефанія. Слухаюся, мій генерале! (Виходить).
Йося (до залу, п'яно зітхаючи). Розумієте, був у Росії такий імператор. Ну, як... імператор у лапках (робить пальцями лапки). Було воно по факту немовля, тільки-но народилося. А правили за нього то один то інший. Ну, потім, як підріс - взагалі ізолювали парубка в одиночній камері. А двадцяти чотирьох ще не було - шльопнули (голосно ляпає долонями). Та, в принципі, й біс би з ним. Але ж офіційно він, все ж, був імператором. І з його мармизою (показує на обличчя) випустили монетки (показує пальцями коло). Щоб ви розуміли, чеканили їх всього-то  зо два рочки. А потім в політичних цілях масово винищували під загрозою тортур. Та я знаю, це все вам нецікаво (махає рукою). А суть у тому, що залишилося тих монет, як, вибачте, волос у дяді Хайма на лисині. За рубчик у гарному стані (цокає язиком, підводить очі догори, беззвучно промовляє цифру губами).  Як з куста! Принесла мені та мадам цього рубля 1740-го року. Але ж він, падло, чищений. ЧИ-ЩЕ-НИЙ!. Ну це ж, вибачте, не зуби, щоб їх чистити (показує рухи чистки зубів). Не туфлі. Це монета. Культурна цінність! Історична спадшина! Я ось цими ручками патіну наводив! Цить! (Прислухається). (Пошепки). А втім я вам вже це розповідав. Йдуть!
Відчиняються двері. До кабінету входить Стефанія, яка вводить заплакану повну жінку середніх років із задишкою, що раз по разу витирає хусткою сльози.
Стефанія (співчутливо). Так, так, я вас чудово розумію. Ви сідайте, вас сьогодні чекають дуже гарні новини. (Роздратовано зиркає на Йосю, виходить).
Йося (з удаваною бадьорістю). Ось, сідайте будь-ласочка. Чудова погодка!
Марія (сумно). Там дощ взагалі-то ллє. Я на таксі їхала.
Йося (чухає у потилиці). Справді? Ну, добре. Перейдемо до поточних справ.
Марія (злякано). Тільки не кажіть заради Бога, що то була фальшивка! Й так грошей ні копійчини. Усе те кляте лікування витягло.
Йося (простягаю руки поперед себе). Ні, ні, ні. Ви що. Ні в якому разі. Оригінал - наче з Ермітажу! А що, до речі, за лікування?  Хворієте?
Марія. Не я. (Її обличчя кривиться, вона починає плакати). (Тихо). Донька.
Йося. Ой лишенько. Хіба ж щось може бути гіршим за хворобу улюблених дітей?
Марія мовчки плаче. Плечі її здригуються.
Йося (делікатно кашляє). А що, так би мовити...
Марія. Ой, і не питайте... (Намагається ще щось сказати, але її душать сльози).
Йося (наливає віскі собі і їй, співчутливо підносить). Ось, будьте такі ласкаві. Стане легше.
Марія (крізь сльози) Як би ж то! (Вагається, бере стакан, надпиває, кривиться).
Йося. До дна, до дна, до дна! (Лагідно, але наполегливо підтримує стакан рукою). Ось так. Тепер стане трохи краще. Я точно знаю. Сам у цей спосіб, так би мовити... лікуюся. (Випиває свій бокал залпом).
Марія (мружиться). Оййй... Господи! Яка ж гидота!
Йося (трохи обурено). Це не гидота. Це, між іншим, витриманий односолодовий скотч. І взагалі, ліки не можуть бути солодкими! Осьо, тримайте лимончика на закусь.
Марія (механічно бере скибочку лимона, жує, знову кривиться). Яке воно все... (здригує плечима).
Йося. Нічого. Плакати ви, між іншим, перестали. (Наливає собі ще на декілька пальців. Рухи його невпевнені, а доза помітно поменшала).
Деякий час вони мовчки сидять один напроти одного, уникаючи поглядів. Панує важка тиша.
Марія. Вона працювала у Польщі.
Йося з розумінням гмикає.
Марія (зітхає, промокає очі). Так, у Польщі муляром.
Йося. Гарна професія, на пенсію раніше йдуть.
Марія (збентежено дивиться на нього). Та яка там до бісу пенсія їй у Польщі?
Йося (зніяковіло кашляє). А, дійсно, вибачте.
Марія. І працювали вони часто-густо на драбинах. Я їй казала... Я казала! (знову заходиться у риданнях).
Йося (похитуючись, підскакує). Ну, ну, ну! Тільки в нас з вами, так би мовити, зав'язався діалог і тут знову ця, вибачте, мокра справа! (Наливає ще півстакана, подає Марії). Залпом!
Марія. Та воно ж мерзенне.
Йося. А ви думали, я мед оце п'ю? (Невблаганно). ПА-ПРРА-ШУ!
Марія мружиться, залпом випиває.
Йося (відсьорбує зі свого бокалу, похитуючись, підіймає вказівний палець догори). Отже, ми власне про що? А... про драбини! Вона працювала на драбинах...
Марія (тяжко зітхає). Так, на драбинах. А я їй казала...
Йося (п'яно). Що казали?
Марія. Казала... казала, що в неї слабкий вестибулярний апарат, часто в голові паморочилося ще з дитинства. А вона... а вона...
Йося (п'яно). А що вона?
Марія . А вона все одно лізла. За роботу на висоті платили більше, хай би їх вдавило тими грошима! (Знову починає плакати).
Йося (заперечливо простягує перед собою руки). Все! Все! Ніяких сліз! А то ми з вами такими темпами, вибачте, до чортів доп'ємося (гикає).
Марія (зі злостю). А хай би і до чортів. (Встає, сама наливає собі півстакана, залпом випиває).
Йося (здивовано витріщається на неї, приспустивши окуляри). ПО-ВА-ЖАЮ! (Підходить до неї, щиро тисне руку).
Марія (сідає на стілець, секунд десять мовчить, дивлячись перед собою, потім починає говорити на диво спокійно і холоднокровно). Полізла вона на ту кляту драбину. Шваркнулася з висоти між другим і третім поверхами. Розтрощила потилицю. Не питайте, як сюди везли, не питайте, скільки операцій, скільки швів. Це знає лише мати.
Йося (похмуро). І... що далі?
Марія (зітхає). А нічого хорошого. Жахливий струс мозку, закриті і відкриті травми. Суцільне пекло. Постійний біль, запаморочення, втрата свідомості, провали в пам'яті. У транспорті взагалі їздити не може. Ка-лі-ка... Будемо оформляти інвалідність. (Похитуючись, дістається пляшки, наливає собі повний стакан по самі вінця і закинувши голову випиває його одним махом. Стакан ставить назад, але промахується. Він падає і розбивається).
Йося. На щастя.
Марія. Куди вже щасливіше... (невпевненою, механічно. ходою повертається до стільця, сідає, дивиться перед собою в одну точку).
Йося. Вам погано?
Марія (меланхолійно). Мені було погано. А зараз я ні-чо-го взагалі не відчуваю. Я порожня, мов труна, яку не вдалося продати...
Йося. Як лірично.
Марія (дивиться на нього мутним поглядом). А ви навіщо взагалі-то мене кликали? Гроші повернути? Грошей нема! (категорично маше рукою).
Йося. Та який там повернути. Навпаки, я вам винен трохи... так би мовити, доплатити.
Марія (здивовано тицяє в себе пальцем). Мені???
Йося. Вам.
Марія. Цікаві справи. І скільки ж ви мені винні? (Похитуючись встає).
Йося. Та... дріб'язок, так би мовити. Тримайте. (Передає їй пухкий конверт. Щось згадує, злякано простягає до Марії руки). Тільки не втрачайте свідомість! Дуже прошу.
Марія (презирлииво). Пффф... Я що вам студентка на іспиті? Я, знаєте, життя вже бачила-перебачила (багатозначно трясе вказівним пальцем). Таке вам розповім - навіть на спині волосся дибки стане. (Відкриває конверт, голосно скрикує, втрачає свідомість).
Йося (меланхолійно розводить руками). Не може бути!
На цей раз він вже впевнено й відразу наливає віскі, підносить до губ Марії. Та деякий час не реагує, але зрештою розплющує очі.
Марія. Що відбувається?
Йося. Я так бачу, у вас в родині слабкий вестибулярний апарат - це спадкове.
Марія. Так, ще бабуся страждала.
Йося. Це помітно.
Марія. А що, власне?..
Йося (меланхолійно). Нічого. Абсолютно нічого. (Бере конверт). Дивіться, тут гроші. Відразу кажу - БАГАТО ГРОШЕЙ. (Простягує до неї руки). Падати не треба! Ви зараз берете цей конверт і ставите на он тому папірці автограф. (Голосно). А Стефанія, що підслуховує за дверима викличе вам таксі!
Стефанія (невдоволено). Давно вже викликала!
Йося. От і добре.
(З вулиці роздається клаксон).
Йося. А от вам вже й з вулиці сигналять. (До Стефанії). Що в нас там, рибонько?
Стефанія. Сірий Деу Ланос.
Йося. Класика!
Марія (ошелешено). Відверто кажучи, ніколи не тримала в руках СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ.
Йося. Все буває вперше.
Марія. Оце точно (намагається підвестися, Йося подає їй руку).
Йося. А чоловік, до речі, якось підтримував вас у цій ситуації?
Марія (зітхає). Муж - абьєлся груш.
Йося. Зрозуміло. (Підводить її до столу). Ось, будь ласочка, один підпис і велкам у нове життя, так би мовити, хє-хє.
Марія (підписує, пильно дивиться на Йосю). Яка ж ви, все-таки, чуйна та чесна людина.
Йося. О, не вперше, не вперше за сьогодні подібне чую.
Марія. Дайте я вас обійму, бережи вас Господь! (Міцно обіймає й цілує Йосю, починає плакати).
Йося. Ооо дорогенька, ну що ви. (Плескає її по спині). Все буде добре. Ви тепер при грошах і все у вас в житті налагодиться.
Марія (схлипуючи). Так, так, я розумію...
Йося. Ще раз кажу, все буде добре. Не сумнівайтеся. Вас попереду чекає довге і щасливе життя (делікатно бере її під руку і підводить до дверей). Ну, бувайте. На вас чекають.
Марія (схлипуючи). Так знаєте. Моє життя тільки почалося. І це завдяки вам. (Ще раз цілує його і, похитуючись, виходить).
Йося (миттєво сповзаючи по стіні). Ах ти ж Боже ж ти мій... (Береться за голову). Занадто багато для одного дня. ЗАНАДТО. Цей бісовий Рудий змусив мене копирсатися у темних і мерзенних куточках мого минулого, де вже давно усе благополучно припало пилюкою та павутинням. От же ж бісове лайно...
З вулиці раптово доноситься різкий звук гальмування і жіночий крик. Йося підхоплюється. До кімнати вбігає захекана Стефанія.
Стефанія. Господи! Там цю жінку машина збила! Прямо під нашими вікнами!!!
Йося. Та що ж за день сьогодні такий!
Стефанія. Біжимо, мерщій! Може ще встигнемо щось зробити!
Стефанія та Йося стрімко вибігають геть. На сцені блимає тривожне освітлення. Фоном лунає тема Reinforcements від гурту Sparks. Сцена Стефанія з Йосею бігають туди-сюди. В руках у них то бінти, то каструлька з водою, то тонометр.
Раптом музика вщухає. Зал занурюється в повну темряву. У ній починає жевріти вогник цигарки. На вогник наводиться прожектор. Це Йося сидить на стільці і меланхолійно палить.
Йося. Да, человек смертен, но это было бы ещё полбеды. Плохо то, что он иногда внезапно смертен, вот в чём фокус...
(Глибоко затягується і секунд з 15 мовчки палить).
Йося. Чи лякає мене смерть? Знаєте, з роками - так. У п'ятнадцять ти начитався дурних романтичних книжок і тобі смерть здається чимось красивим, героїчним. А потім один твій приятель стрибає з даху, вочевидь вирішивши зекономити час на користування ліфтом, іншого шпиняють ножем під кіосками за якусь драну п'ятірку, третій - помирає від аневризми судин головного мозку у двацятисемирічному віці, наче якась зірка рок-н-ролу. Ти на все це дивишся і розумієш, що не хочеш ТУДИ. До цього клубу,так би мовити. Не те щоб тобі дуже лячно. Ні. Просто якось... нема часу. Хай вони там... без тебе поки що. Ти підтягнешся пізніше, мов на не дуже бажану вечірку. Так плинуть собі роки, а запрошенням на цю саму вечірку ти все нехтуєш і нехтуєш. Але одного разу тебе туди притягнуть силоміць, наче в мєнтовку.
(Знову робить декілька затяжок).
Йося (тяжко зітхає). Це ж я власними руками її й накачав. От і поперла під колеса з п 'яних очей. А тут ще щастя таке. Грошей підвалило. Грошики то я, звісно, прибрав, чого їм без діла валятися? (Дістає з під стільця конверт з грошима і показує залу). Завжди, ясна річ, є спадкоємці, але мене це вже не обходить. Свій підпис я отримав. Проте зачекайте кидатися по мені стиглими томатами (витягує перед собою руки). Я переписав з мобілки телефон доньки, допоможу принаймі з похороном. А це - просто невеличка комісія. Ви думаєте, може ті гроші з неба падають? Вірите, чи ні, та я зробив усе, що міг. Проте ж я не Господь Бог. Не судилося їй скористатися грошенятами. А мені от судилося. (Гасить недопалок). Божечки, як подумаю... Скільки я всього сьогодні пережив, а це ж лишень екватор, половина. Вже й бухло у горлянку не лізе. Загорнутися б у ковдрочку, лягти мамі під бока і хай гладить волосся, хай пестить мов у дитинстві. Проте...  де та... ковдра. І де та мама? (Крадькома витирає очі).
До кабінету заходить Стефанія. Вона прикриває рота рукою і всіляко намагається придушити сміх. Йося роздратовано на неї дивиться.
Йося (роздратовано). Що тебе так смішить, я не розумію? Тест на айкью пройшла, чи що?
Стефанія. Не хаміть мені, алкогольний ви філософ. Там прийшов четвертий клієнт. Пам'ятаєте? Той, що Фаберже вам припер.
Йося. Портсигар з брюліками! Аякже. Пам'ятаю й дуже добре. А що там з ним не так?
Стефанія. Та... все так... майже. Але є певні нюанси (знову починає душитися сміхом).
Йося. Посмійся ТАМ! (Тицяє пальцем в сторону двері). Клич вже - день в нас не гумовий. Якщо я всю цю вакханалію за сьогодні не скінчу, я просто збожеволію. 
Стефанія виходить, продовжуючи давитися від сміху.
До Йосиного кабінету входить незрозуміла істота. Це молодий хлопець у чорній сукні, на підборах (видно, що ходити на них він ще тільки вчиться), з довгим білим волоссям, жіночими грудьми.
Йося. (приспускає окуляри і витріщає очі). Шо це, ****ь, за Кончіта Вюрст?
Юра-Юля. (ображеним манерним голосом, тягнучи голосні букви) Я бы попросил! (Томно обмахується рукою). Фу, духотища-то какая тут у вас.
Йося. (довго й здивовано міряє істоту поглядом, зрештою вказує на стільця). Сідай... те.
Юра-Юля (закочує очі). Слава те, Господи! Предложили даме сесть... (Сідає на стільця, закидує ногу на ногу, продожує обмахуватися).
Йося (мнеться, покашлює, протирає окуляри). Я оце... соромлюся спитати, але спитаю. ТИ В БІСА ХТО???
Юра-Юля. В смысле "хто"? Вопросики, как на зоне. Вообще я мастер педикюра...
 Йося. Оце помітно відразу. А в чому ж саме ти, Юра, майстер?
Юра-Юля. Я - не Юра, я - Юля!
 Йося (з сумнівом поглядаючи поверх окулярів). Юля?
Юра-Юля. Так точно! Вы чё хотите-то от меня? Полтора часа сюда в пробке пёрся... лась.
Йося. Розумієш - це начебто й ти, але з тобою від часів нашої останньої явно щось сталося. (Вдавано придивляється до нього). Ти мабуть... брови вищипав? Чи щось таке.
Юра-Юля (Цокає язиком, закочує очі). Вот прям очень смешно! Вот прям обосрусь щас от смеха!
Йося. Не варто таких жертв. Це - антикварний стілець, між іншим.
Юра-Юля. Сами пригласили - сами издеваетесь. Вы что, хотите, чтобы я сейчас ушёл отсюда? Я уйду! (Привстає зі стільця).
Йося. Я тобі взагалі-то грошенят хочу підкинути.
Юра-Юля. Но я не уйду! (Стрімко сідає назад).
Йося (гмикає). Десь я таке вже чув. На якійсь конференції.
Юра-Юля. Так чё там с деньгами-то? Натурой хоть раплачиваться не придётся? (Кокетливо хихикає).
Йося (зпльовує). Тьху! Боже збав! (Здригається).
Юра-Юля. Ну ясно, ясно. Не особо-то и предлагал... ла. Не в моём вы вкусе. Но ведь монетки за просто так не звенят, угу? (робить пальцями характерний "грошовий" жест).
Йося. Твоя правда. Трохи обрахувався я тоді з тобою. На свою користь. А совість спати не дає. Не ті вже роки.
Юра-Юля. Обсчитались? Ин-те-рес-нень-ко! И на сколько же?
Йося. Та фігня (кидає на стіл пакет з грішми). От на стільки. (Злякано!) Тільки не думай мені тут втрачати свідомість! У мене вже віскі закінчується. Підпиши спочатку цей папірець (кладе перед ним бумагу і ручку).
Юра-Юля (заглядає в пакет). Мама дорогая! (Картинно притискає руки до щік). Да с чего бы мне сознание-то терять! Я его наоборот обрету наконец. Месяц уже от психотерапевта не вылезаю.
Йося. Це у зв'язку з чим?
Юра-Юля. А то сами не видите! (Проводить по собі рукою).
Йося (крізь зуби). Та краще б і справді не бачити, відверто кажучи.
Юра-Юля. Вот да. Вот не хотите вы, гомофобы замечать нас. Неудобны мы для вас, да?
Йося. Що за слово дебільне? ГО-МО-ФОБ! Гомофоб вас має боятися, бо фобія - це страх. А я вас не боюся... якщо ви не ззаду.
Юра-Юля (цокає язиком). Вот очень прям смешно, угу.  Какие еще стереотипы знаете? Мы - разносчики СПИДа, правильно? Вот это вот всё...
Йося. Ну, точно що не газети розносите. Хіба що якась... "Блакитна правда".
Юра-Юля (Махає рукою). Ой, думайте себе, чё хотите - мне, так то, плевать. Мне теперь ваще на всё плевать. (Міцно притискає до грудей пакет з грішми). Боже мой, сколько денежек, а! Как же кстати. Еще немного - и совсем бы уже без копейки остал... лась..
Йося. Та я ж тобі нещодавно не менше відвалив. Куди подіти примудрився?
Юра-Юля (передражнює). Куды-куды... На кудыкину гору воровать помидоры! Лишнее отрезал, разве незаметно?
Йося. Були такі здогадки. А з цими грошами що робити збираєшся?
Юра-Юля. Назад пришью.
Йося (іронічно). Що ж таке? Не пішли справи?
Юра-Юля (передражнює). Нэ пишлы! Не были вы женщиной! И никогда не понять вам нашу боль!
Йося. Оце твоя правда. Якось не доводилося.
Юра-Юля. Вот идёшь ты вечером из соседнего клуба. Весь такой красивый... вая. На шпильках такой - цок-цок, цок-цок. А тебе какое-то быдло с лавочек в спину: "Э, малая, сышь, иди сюда, познакомимся!"
Йося. То треба було підійти. На них би чекав неабиякий сюрприз.
Юра-Юля (фиркає). Ага! Ща! Ненавижу таких вот мужланов. Я искал...ла НАСТОЯЩЕГО МУЖЧИНУ! Искала... да не нашла. (Дістає хустку, промокає очі). Выродились нынче мужики...
Йося. І це його щастя, скажу я тобі, що не знайшлаі. Що ще розповіси про свою нелегку жіночу долю?
Юра-Юля. Утром раньше собирался за полчаса. Теперь не хватает двух. Не успеешь уснуть - а уже трещит этот проклятый будильник.
Йося (іронічно цокає язиком). Жахіття яке...
Юра-Юля. Смейтесь, смейтесь. А работа? Это же какой-то кошмар. Раньше я работал программистом и прилично зарабатывал.
Йося. Угу. А зараз що?
Юра-Юля (передражнюэ). Що, що... А то! Блондинку в программисты брать никто не хочет!
Йося. Ой біда!
Юра-Юля. Еще какая! На одном собеседовании отказали без причины, на втором спросили, в курсе ли я, где включается компьютер, на третьем вообще кобелина пытался потрогать, извиняюсь, за жопу.
Йося. Бідолашний...
Юра-Юля. Шо "бидолашній"? Я ему не далась. Не в моём он вкусе.
Йося. Я, сподіваюсь, теж?
Юра-Юля (кривиться). Да уж не сомневайтесь!
Йося. І що з роботою тепер?
Юра-Юля (фиркає). Да ничего! Окончила курсы, болтаюсь в этом маникюрном салоне за копейки, чтоб он сгорел!
Йося. Ясно. А... як тобі ідея така цікава до голови прийшла? Ну... цей... (показує пальцями ножиці).
Юра-Юля. А с чего бы ей не придти? Рос с мамой-бабушкой, всю жизнь слышал, какие мужики - козлы. Что я - копия папочки.
Йося. О... бабина яма! Розумію.
Юра-Юля. Что уж яма - то яма. Рвать мне оттуда надо было, пока не поздно. А теперь вот... (затуляє обличчя руками).
Йося. Навіть не знаю, що тобі сказати: досить цих жіночих сліз, чи чоловіки не плачуть. В будь якому разі, ким би ти не був - треба ляпнути. (Бере пляшку, наповнює до половини два стакани). Ну, за прєкрасних дам!
Юра-Юля (посміхається крізь сльози, бере стакан, надпиває, закашлюється). Ах, какой крепкий!
Йося. Терпи, ти ж мужик!
Юра-Юля дивиться на нього, наче ображено і раптом починає сміятися. До нього долучається і Йося.
Йося. Добре... Юлєц... підписуй бумаженцію та йди собі цюцюрку пришивати.
Юра-Юля (хитро). А зачем вам бумаженция, если говорите, что просто совесть замучала?
Йося. А я лад у всьому люблю. Багато будеш знати - швидко постарієш. Грощі треба?
Юра-Юля (махає рукою). Ааа... где моя жопа не пропадала! (Сміється). Хапає ручку і впевнено підписує розписку.
Йося. Найогидніший жарт, що я чув останнім часом. Після "95-го Кварталу", звісно.
Юра-Юля. Шутки шутками, а мне пора (підводиться).
Йося. Стривай, таксі викличу (бере телефон).
Юра-Юля. Не надо, меня парень ждет. И сюда привёз и назад отвезёт.
Йося. О, Господи...
Юра-Юля. Между прочим, он не жалуется!
Йося. А він... цей... тобто... з-знає?
Юра-Юля. Нет, зачем?
Йося (зітхає). Ну, тому й не жаліється, бідолашний. Зламав хлопцеві життя. Він шо, сліпий в тебе?
Юра-Юля. Ой, вот не надо только выдумывать... У него до меня вообще разведёнка с тремя детьми была от разных браков. Так что я - вообще джекпот для него.
Йося. Ото екстремал... А що ти йому скажеш, коли хазяйство своє назад пришиєш?
Юра-Юля. А чё тут говорить? Любит - поймёт.
Йося (критично). Угу... Ясненько.
Юра-Юля. Эх, ладно. Пора мне. Хороший вы мужик!
Йося. Та я в курсі. Цілий день лише те й кажуть.
Юра-Юля. Нет, ну правда! (Наближається до нього, намагається поцілувати).
Йося (злякано відстрибує, простягає перед собою руки). Обійдемося без фамільярностей!
Юра-Юля. Хороший мужик, но гомофоб! (Цокаючи шпильками виходить з кабінету).
Йося. Хуууууххх... (знесилено падає у крісло). Що мене далі сьогодні чекає? Одноногий карлик-зоофіл, що підступно полює на гусей під музику Олега Вінника?
Стефанія (з'являється у дверях). А ви хіба й з такими справи вели? Карлик-зоофіл - це ще так-сяк, але Вінник...
Йося (стогне). Щезни заради бога...
Стефанія. Я щезну зі своїми десятьма відсоточками. А може двадцять? Щось я здешевила начебто...
Йося (єхидно). З ким, з Рудим?
Стефанія (єхидно). З Рудим можна й безкоштовно. У нього ж не якийсь там... обріз (гмикає в кулак).
Йося. Якби у мене дійсно був обріз, я б тебе давно вже пристрелив.
Стефанія. Ха-ха! Ви можете хіба що так (робить пальцем рух, ніби натискує на спусковий гачок). Піу-піу!
Йося (ляпає долонею по столу). Досить мені тут базікати! Я хочу прийняти двох останніх клієнтів, а потім прийняти двісті грамів і ванну. Та забутися безкомпромісним сном годин на двадцять!
Стефанія (глузливо вклоняється). Слушаю і повінуюсь! (Виходить за двері, повертається з православним священиком, вдягненим у чорну рясу). Отець Георгій! Проходьте будь ласка.
Отець Георгій (стривожено, зниженим голосом). Що це за содоміт від вас вийшов, прости Господи? (Киває в бік двері і хреститься).
Йося. Та то... Юра. (Струшує головою). Себто... Юля.
Отець Георгій (співчутливо). Не визначився?
Йося. Ох, отче, отче... хто в цьому житті визначився... Ви сідайте, будь ласка, сідайте. Я лишень не розумію, ви в ролі кого прийшли?
Отець Георгій. Я від раби божої Євдокії.
Йося. Ааа... так, так. Це та сама бабуся, що продала свою золоту щелепу. А я ж думав, що позолочена й... трохи, так би мовити, не доплатив. (Сміється з фальшивою веселістю). А ви їй хто?
Отець Георгій. Євдокія Іванівна наразі перебуває у притулку для літніх людей під патронатом нашого храму і не дуже добре себе почуває для подібних поїздок. Ваша секретарка дзвонила їй на квартиру, а наш номер дала її онучка. І ось я тут від її імені.
Йося (примружується). Оно як... Виходить відхопили хату, а бабусю - в богадільню?
Отець Георгій (трохи ображено). У нас - не богадільня. Цілком пристойний притулок. А щодо онучки - самі знаєте, у якому світі живемо. Таке коїться в наші часи скрізь.
Йося (здригається). Ох, не доведи господи - так виховати. У самого донька підростає.
Отець Георгій. То виховуйте на Священному Письмі. Там усе чітко сказано про повагу до батьків. Інтернет - максимум годину в день. Ніяких дурних шоу і блогерів. (Хреститься).
Йося. Повагу не можна виховати - іі можна лишень заслуговувати. Проте ми з вами забалакалися. Я правильно розумію, що ваша еее.... організація...
Отець Георгій. Церква.
Йося. Так. Ваша церква взяла Євдокію Іванівну під опіку і ви офіційно представляєте її інтереси.
Отець Георгій. Можна сказати й так. (Дістає з під ряси папірець). Ваша секретарка мені усе докладно розповіла. Ось підпис Євдокії Іванівни. Усе, як належить!
Йося. Дозвольте. (Пробігає папір очима). Так, це й справді те, що потрібно.
Ось ваші гроші (кладе пакет на стіл).
Отець Георгій. А як воно так, дозвольте поцікавитися, вийшло?
Йося. Що саме?
Отець Георгій. Ну, ви начебто їй щось не доплатили, а зараз, по тривалому часі вирішили це виправити. Подібне з людьми буває не так вже й часто. Про душу замислилися?
Йося. Еее... ну... певним чином. Хоча й трохи зарано.
Отець Георгій. Про душу піклуватися ніколи не зарано. Знаєте, я пам'ятаю випадок, коли один завзятий бандюган з 90-х на схилі років оговтався і почав церкви будувати. До речі, на його грошики й нашу зведено.
Йося. Он як?
Отець Георгій. Саме так. І знаєте, що найцікавіше? Коли він помирав, а я при цьому був присутній, він плакав мов дитина і стогнав, що так не почуває себе прощеним.
Йося. Яка сумна історія.
Отець Георгій. Навіть не уявляєте наскільки. І я от собі подумав, чи не варто було йому розпочати раніше, доки дущу вщент не заляпав? Щоб почити собі в бозі тихо й  мирно, як належить доброму праведнику.
Йося. Так... еее... вірогідно.
Отець Георгій. А то ще, знаєте, буває, планує собі людина довге й щасливе життя, а тут - БАЦ! І з машиною, приміром, не розминулася.
Йося (зітхає). О так, це я вже знаю. (Наливає собі віскі). Дозвольте запропонувати.
Отець Георгій. Боже збав! Два роки вже ні гу-гу.
Йося. А до цього?
Отець Георгій. А те, що було до цього - обмито кров'ю Христа.
Йося (іронічно). Зручна-а філософія...
Отець Георгій (стискує плечима). Хто з нас безгрішний...
Йося (закінчує з ним в унісон). Хай першим кине камінь!
Вони сміються, Йося випиває.
Отець Георгій (зітхає). Вам, до речі, теж не радив би. Хоча ви вже й не дитина, звісно. Хіба що в тому сенсі, що всі ми - діти Божі.
Йося. У великих дозах - отрута, у малих - ліки. (Задумливо). Хоча в моєму випадку, мабуть, що, все ж таки, отрута.
Отець Георгій. Ви й сам чудовоо розумієте, що алкоголь не змінює об'єктивну реальність. Він змінює лише свідомість (стукає себе пальцем по голові). Та й то не змінює, а просто тимчасово затуманює. Коли це нарешті розумієщ, то й пити стає нецікаво. Щезає наснага. Ми так не лише від пляшки людей рятували, але й від голки. А це куди-и складніше, скажу я вам.
Йося. Оце ще тільки голки мені й не вистачало. Ні вже, дякую. Це - повне дно.
Отець Георгій. Ех, та різниця ж незначна. Суть єдина - втеча від реальності. Ескапізм.
Йося. Ох ця вже реальність. Ох зараза...
Отець Георгій. Важко на душі?
Йося. Я вас благаю... А кому легко?
Отець Георгій. Буває ноша по тобі, а буває й не по тобі...
Йося (сумно). Але розумієш ти це найчастіше всього вже коли надірвався.
Отець Георгій. Ви - мисляча людина.
Йося. Так, часом аж забагато. (Наливає собі ще на два пальці).
Отець Георгій. Тому й п'єте.
Йося. Так, це найвірніший спосіб отупіти. (Залпом випиває).
Отець Георгій. Ось бачите, самі всі й розумієте.
Йося (п'яно). Оце - й найгірше. Коли все розумієш, а вдіяти нічого не можеш. От ви скажіть мені, отче, що робити, коли на душі хєрово? (Обережно б'є себе в груди).
Отець Георгій. (Зітхає).Немало я на цю тему роздумував. І знаєте, що скажу? Найвірніша відповідь - одна, проста і очевидна. Знайти того, кому ще гірше - і допомогти.
Йося. Отак просто? І що, реально працює?
Отець Георгій. (Сміється).Ще й як! О, ще й як працює. Але це зовсім не просто,бо на шляху завжди непробивна стіна з нашого егоїзму. Нема часу про когось подумати - постійно зациклюєшся на власних проблемах. А вони від цього лише розповзаються, мов ті ракові метастази.
Йося. Що ж, дякую за пораду. Але не впевнений, що зможу нею скористатися, бо, скажу я вам, невідомо, чи є хто на всій Землі, кому зараз ще гірше за мене. (Зновe б'є себе в груди, вже сильніше).
Отець Георгій. Гріх таке казати! Ви - молодий, здоровий чоловік. Руки при вас, ноги при вас, голова при вас. Подумайте про тих, хто не може ходити. Не може дати собі ради. Про тих, для кого елементарний похід до туалету перетворюється на справжню кругосвітню подорож!
Йося. Бррр... страшно й уявити!
Отець Георгій. А мені от уявляти не треба, бо я все це бачив на власні очі. І  не таке ще бачив. (Встає зі стільця). Ви замисліться над тим, що я вам сказав, а номер мій у вашої секретарки є. Якщо матимете потребу поговорити - дзвоніть. Ми відкриті для всіх.
Йося. Номер - це добре. Грошики не забудьте.
Отець Георгій (посміхається). Не забуду. Я ж священик!
Бере гроші, широко хрестить Йосю, виходить.
Йося. (До залу). Нє, ну, нормально? Перехрестив єврея! Просто якесь хамство... (розводить руками, гикає).
Стефанія. Тук-тук-тук! Я бачу, НАША картина все ближче й ближче.
Йося. Твого на цій землі - хіба, що волосся, яке ти залишаєш на умивальнику.
Стефанія (граційно струшує зачіскою). Шо вже Господь дав - те дав!
Йося (задумливо). Цікавий дядько. Здається, дав досить непогану пораду...
Стефанія. Вас там остання клієнтка чекає. А потім вже рефлексуйте собі скільки заманеться.
Йося (з відразою). Порожня ти... наче український бюджет. Клич!
Стефанія (виходить, повертається з невисокою, тендітною жінкою, що вдягнена в елегантний синій костюм, туфлі на невисоких підборах та носить зачіску каре. На шиї в неї бант, а на плечі - добре підібрана до костюма жіноча сумка.
Стефанія. Лара! Прошу вас...
Йося. Доброго дня вам, шановна! Як ся маєте? (Зображує радісну посмішку).
Лара (стримано). Доброго дня.
Йося. Добре доїхали?
Лара. Нормально.
Йося. Ну то й чудово! А у мене до вас, так би мовити, невеличка справа.
Лара. Он як.
Йося. Саме так!
Лара (холодно). Слухаю вас.
Йося (трохи здивований її підкресленою холодністю). Бачите, так сталося, що я вам винен трохи грошенят...
Лара (презирливо). Та невже?
Йося (здивовано). Так, саме так.
Лара (з удаваним здивуванням). Он воно як! За що ж саме?
Йося. Нууу... продали ж ви мені ту статуетку порцелянову. Комсомолка у... цій... червоній хусточці (показує на голову). Двадцяті роки минулого століття. Так званий агітфарфор.
Лара (з презирливим єхидством). А, наче й справді щось таке було.
Йося. Так, так. Ну, і от бачите, виявилася вона трішечки... еее... дорожча, ніж я іі оцінив.
Лара (ледь стримуючи себе). Та ви що?
Йося. Ну, так. Вийшла,так би мовити.... еее... накладка і я тепер винен вам певну суму грошенят.
Лара (тремтячим від люті голосом). Справді? Яка кришталева чесність! Нечасто таке побачиш. І скільки ж?
Йося (кладе на стіл пакет). От стільки.
Лара (єхидно). Вражає!
Йося (здивовано). Ви, начебто.... не раді?
Лара. Та ви що! Я рада. Я така вже рада. Але я ж теж до вас не з пустими руками, щоб ви знали.
Йося. Он як! Цікавенько, хє-хє... (потирає руки). Щось ще принесли?
Лара. Принесла, принесла. (Дістає з сумки папірець, кладе Йосі на стол).
Йося (здивовано). Це що таке?
Лара. Офіційне заключення лондонського аукціону "Сотбіс". Ви "помилилися" всього на всього в чотирнадцять разів.
Йося (розгублено пробігає папірець очима). Еее... буває.
Лара. О так, звісно ж буває! Але ж це ще не всі подарунки.
Йося (з улесливим сміхом). Страшно й уявити, що ви ще принесли.
Лара. Так, дріб'язок один. (Дістає з сумки мотузку, заплетену у вузол лінча, кладе перед Йосею на стіл).
Йося (вражено). Що.. . це що таке?
Лара (сухо). Мотузка.
Йося. Так, я бачу. Але ж... до чого це все?
Лара. А до того, що на цій мотузці повісився мій єдиний син - Андрій, хворий на карциному. Він не зміг витримати цих тортур, від яких в нас не вистачило грошей його позбавити і пішов у кращий світ. (Її голос буквально бринить від люті).
Йося мовчки дивиться на неї.
Лара. Але ж вам, мабуть, ці гроші були потрібніші (вона переходить на крик), чи не так?! (Вона обводить руками Йосин кабінет). Ви ж у нас бідний! Чи не подати вам декілька гривень?
Йося (помовчавши). Чому ж ви нічого не сказали, отримавши заключення?
Лара. А розуміла, що з такими, як ви розмови даремні. (Єхидно). Чи може б ви мені повернули статуетку, або заплатили справжню ціну?
Йося мовчки дивиться на неї, опускає очі.
Лара (бере пакет з грошима зі столу). Совість заговорила? Хоча це навряд. Є тут якась прозаїчніша причина, я відчуваю, я впевнена. (Заглядає всередину). Матінко рідна! Скільки грошиків.... Але знаєте що я вам скажу? Мертвого вже не викопаєш! (Дістає з пакету гроші, з силою жбурляє їх Йосі в обличчя, вони розлітаються по кімнаті). Залиште собі на згадку про свою мерзенність. А ще - оце (вказує на мотузку). Вона чудово пасує до грошей зароблених таким чином.
Йося. Я...
Лара (з люттю нахиляється до нього через стіл). І пам'ятайте, ОКО ЗА ОКО! Бумеранг завжди повернеться до вас - кого б він перед цим не вразив. (Стрімко встає зі стільця, цокаючи підборами прямує до дверей).
Йося. Ви...
Лара. Лайно! (Квапливо виходить, стукнувши з усієї сили дверима).
Йося (закидує голову догори, обхопивши її руками). Гоосподии!
Стефанія (з'являється у дверях). Чого це вона так звідси чкурнула? І без пакету з грошима. (Здивовано дивиться на підлогу). Ого! Ви що, в автоматах джекпот зірвали?
Йося мовчки масажує скроні.
Стефанія. Щось ви мені не подобаєтесь. (До себе). Хоча це й не дивно. Все гаразд? У нас всі підписи на руках?
Йося (стогне). Ні, не все гаразд. Взагалі ВСЕ НЕ ГАРАЗД. Із-за однієї нервової сучки зривається вся справа! (Гупає щосили кулаком по столу).
Стефанія (підскакує). Боже, не лякайте! Поясніть докладно в чому річ?
Йося. А річ, здається, у тому, що все пропало! Розумієш? Пропало! Фініта ля комедія.
На сцені гасне світло.
Через невеликий проміжок часу включається прожектор. Він світить на Йосю, що сидить за столом і читає листа.
Йося. Любий напарнику! Як там поживаєш? Ще не здох? Я уже ось-ось. (Крізь зуби: "Скотина! Туди тобі й дорога").
З кожним днем мені стає все гірше й гірше. Тішать мене лише ті хвилини, коли уявляю твою жадібну мармизу. Твої павучі лапки, що гиденько перебирають пальчиками у передчутті наживи. (Гнівно гарчить).
Про твою ситуацію мені все розповіла Стефанія, ми підтримуємо зв'язок. (Вражено: Ах ти ж хвойда білява!) Дуже мене потішив такий фінал всієї цієї історії. Намучив я тебе, як слід, а слова свого маю права не дотримуватися, адже підписів усього п'ять. (Стогне). Хоча, Господи, що я таке кажу? Як може тішити, що з твоєї сучої волі помер хлопчина-підліток, майже ще дитина. Я тобі так скажу: якщо у пеклі буде всього лишень одна розпечена сковорода - вона буде на твій зад. Так, мерзото, собі й запам'ятай! (Гарчить).
Думав я, що робити. Як тебе краще покарати. І так вже прикидував, і сяк. А знаєш, вирішив я тобі картину, все ж таки, надіслати... (Підскакує: ЩООО???). Вона вже мені все одно не знадобиться. А в тебе... що ж... хай висить на стіні і приносить тобі віднині суцільні нещастя, бридкий ти покидьок. Хай буде вона віднині твоїм прокляттям. Без поваги, твій колишній партнер. (Збуджено). Як це розуміти???
У двері лунає дзвоник. Йося виходить.
Голос кур'єра. Доброго дня. Вам цінна посилка. Розпишіться, будь ласка. Дякую, на все добре!
Ошелешений Йося повертається до кабінету. В руках він тримає картонну коробку.
Йося. Цього не може бути! Господи... Цього не може бути. (Стрімголов кидається до столу, риється в шухляді, хапає ніж. Похапцем вертається до коробки, опускається на коліна і починає несамовито шматувати упаковку. Відриває верхню частину, заплющує очі). Хух, як серце коле (береться за груди). А що як там порожньо? Або якийсь перекидний настінний календар. Я знаю почуття гумору в цього ідіота. Хоч би мотор витримав. Хух... хоч би, бляха, витримав. (Дістає прямокутний предмет, обмотаний плівкою, панічно зриває її, вдивляється в нього). ГОСПОДИ!!! ЦЕ ВОНА!!! ВОНАААААААА!!! ГОСПОДИ, ЦЕ ВОНААААА!!! (Падає на спину, дригає у повітрі ногами, мов жук). ВОНА! ВОНА!!! ВОНААААА!!! (Обіймає й цілує картину).
До кабінету вбігає Стефанія.
Стефанія. Чого це ви тут репетуєте, наче вас б'ють? (Помічає картину). Що я бачу! Таки дотримався слова! (Підстрибує, плескає в долоні). Рудий, все ж таки, справжній джентльмен, на відміну від вас. А вгадайте, хто його вмовив? Хто вблагав? Хто улестив? Ну ж бо! Ви вгадайте, вгадайте! (Підпирає руки в боки, постукує ногою по підлозі).
Йося (весело). Що ж, визнаю. Свої десять відсотків ти заслужила. Гарантую тобі, сьогодні ж ввечері ти отримаєш свої гроші. (Лагідно притискає картину до грудей). Божечки, вона в мене! В мене!!!
Стефанія (зітхає). Ех, малувато я вам зарядила... Треба було все ж качати двадцять відсотків.
Йося (весело). Ха-ха! Та ти хоч розумієш, дурне ти дівчисько, що таке двадцять відсотків з цього шедевру?! На них усе ваше село можна купити разом з головою сільради!
Стефанія (єхидно). Та вже ж розумію ТРОХИ. Порадилася, знаєте, з потрібними людьми, щоб ви не оцінили цей шедевр, як ту статуетку жінці. А то дуже у вас СПЕ-ЦИ-ФІЧ-НА система оцінки.
Йося (радісно). Що б ти зараз не молола - нічим ти не зіпсуєш мій настрій! Шампанське, неси шампанське! Будемо святкувати.
Стефанія. Ой, а вам ото аби налигатися... (Виходить, повертається з пляшкою та двома бокалами). Хоча... за таке й справді гріх - не випити.
Йося (збуджено). За нас! Ми це зробили. Таке, знаєш, відчуття, немов дивишся фінал фільму "Одинадцять друзів Оушена", чи ще якесь оте американське мило. Солодко і блювотно. Не вистачає лишень феєрверку! (З шумом відкорковує шампанське). Та власне ось і він! (Розливає напій по бокалах).Ну, чін-чін, як то кажуть! За нас! Ой, крихітко (приобіймає її за плечі, дивиться кудись вдалечінь), майбутнє видається мені цілком райдужним, наче отой гомосячий прапор на параді в Амстердамі...
Гасне світло. Голос диктора промовляє: "Майбутнє!"
Спалахує прожектор. Він висвітлює Йосю, що сидить за столом, підперши рукою підборіддя. Коло нього на столі та на підлозі ціла батарея пляшок, які він по черзі перевіряє на предмет залишків алкоголю, струшуючи ними над своїм широко відкритим ротом. До стільця притулена рушниця. На стіні висить та сама картина. Йося дуже п'яний. Мутним поглядом він обводить зал і помічає, що на нього дивляться.
Йося (дуже п'яним голосом). Чого дивитесь? (Розводить руками). Не бачили зпиваючихся євреїв? (Сміється). Ваша правда, мені теж вони якось не траплялись... Але що робити, коли в цій країні тобі на кожному кроці ставлять палки в колеса! (Він зненацька люто гупає кулаком по столу, від чого бринчать пляшки, а декотрі й падають на підлогу). Життя тут просто несумісне зі здоровим глуздом... Просто НЕСУМІСНЕ! (Він гупає по столу ще сильніше). Ви в курсі скільки мені викатили в мінкульті за дозвіл на вивоз цієї шняги за кордон? (Рупором прикладає руку до роту, беззвучно називає якусь цифру). Я на нього дивлюся, очима кліпаю й думаю, хто із нас верблюд? Та мабуть сама ця картина стільки не коштує! Ви, може, питаєте, чому не допомогли мої дружки з ПО-ГО-НА-МИ (плескає себе по плечах). (Запрокидує голову, п'яно сміється). А там мені викатили ще на двадцять відсотків більше! (Показує два пальці). ДВАДЦЯТЬ, щоб їх чорти вдавили! І що ви хочете? Сиджу я з цією картино, хай їй грець! (Прожектор висвітлює картину, що висить на стіні). Сторожу і п'ю. П'ю і сторожу! Але, здається, я вже вижлуктив усі свої запаси! (Перевіряє чергову порожню пляшку, з огидою кидає її на підлогу).
До кімнати входить Христина.
Христина. Папуня... (підходить до Йосі, лагідно куйовдить йому волосся).
Йося (ніжно). Що, душа моя? Що, моя солоденька?
Христина (сумно). Папусику, ну скільки ти будеш пити? Вже місяць не висихаєш.
Йося. Еге... це тебе мати прислала?
Христина. Та яка мати! Вона до бабусі поїхала. Та й хіба ж я сама маленька? Ну подивися на себе. (Знову проводить йому руками по волоссю й обличчю). Волосся дибки стирчить, неголений. Це ж казна-що.
Йося. Доню, тату нема коли...
Христина. Хіба ти мене не любиш?
Йося. Та як ти подумати таке могла? Та як у тебе язик повернувся таке сказати?
Христина. Не любиш. Сидиш тут цілісінький день зі своїми пляшками.
Йося. Доню, тато сторожить Матіса. (Знижує голос). Ти знаєш, скільки він коштує? (Гучним шепітом) Це наше майбутнє! Та хіба ж я для себе стараюся?
Христина. А пам'ятаєш, як ти мене в дитинстві виховував? Що головне не гроші, а близькі люди поруч?
Йося. Золотко, тато був молодший і дурніший. І його ще тоді не кинули стільки компаньонів. Але ти у мене й досі на першому місці! От клянуся тобі! Навіть не сумнівайся. От хочеш... хочеш, у дитячий театр тебе відвезу? На мюзікл! (Він встає, п'яно хитаючись і тримаючись за стілець).Поїхали! От прямо зараз!
Христина. Господи, та який театр! Ну ти себе бачив? Сядь, я тебе благаю, сядь!
Вона вішається на нього, від чого Йося падає на стілець. Він незграбно обіймає її і утикається носом у волосся.
Йося. Донечко... Донечко моя рідна! Ти ж єдина моя втіха у житті.Чи ти думаєш, я для себе так надриваюся? Чи мені потрібні ті гроші? (З єврейським акцентом). Так, в принципі, потрібні! Але ж задля тебе у першу чергу всі ці нерви і тривоги! (Куйовдить їй волосся). Тато щось придумає! Ти не сумнівайся. Тато в тебе розумний... А ти уся в нього.
Христина (притискається до нього). Я знаю. Але не пий більше. Я тебе благаю. Не треба. Я так тебе люблю. (Починає плакати). Папусику, ну не пий! Ну будь ласка... Ти сам на себе не схожий. І очі не твої зовсім.
Йося (весело). Та нема ж вже чого пити! Все випив...
Христина. От і добре! Я побігла спати і ти лягай. На добраніч! (Цілує Йосю в лоба, виходить з кімнати, затримавшись на порозі і надіславши йому повітряний поцілунок).
Йося. Зайченя мале... Затискав би! От затискав би, ій-бо! Тільки у цьому житті й радощів, що вона... і це (стукає пальцем по пляшці). Але з цим як раз напряги! (Перевіряє пляшку, роздратовано відкидає її на підлогу). А що накажете робити, коли душа бажає свята, а тара геть порожня? О! А я знаю, що робити. (Відчиняє в столі шухляду, дістає пакетик з білим порошком). Шліфанусь трохи. Як Міша Єфрємов. Ви не бійтеся, я дозу знаю. Просто конче потрібно зараз оце саме відчуття... (він замислюється), коли по мозку наче пальцем провели (робить відповідний жест). Ну, наче пил з нього стерли. Ви ж розумієте? (Дивиться в зал). От ви пані. Так, так, ви. Нюхали у цьому житті щось окрім троянд? Хє-хє... Ех, маладьож...
Йося неквапливо висипає частину порошку на стіл.
Йося. Парадоксально, що найбільше слідів кокаїну знайдено не на столах колумбійських нарколабораторій, або якихось там притонів у американських гетто. Ні, запевняю вас, там вилизують геть усе аж до крихточки! Найбільше слідів кокаїну знайдено на кредитних картках та стодоларових купюрах - себто речах цілком собі пристойних, хє, хє... І те і те завжди під рукою, а стодоларові купюри - просто найчистіші, бо рідше ходять по руках. От і весь вам фокус (акуратно розрівнює порошок на дві доріжки). Середньостатистичні буржуа по всьому світі після важкого робочого дня середньостатистично нюхають середньоостатистичний бодяжений кокс, щоб мати сили трахнути своїх середньостатистичних дружин, бо без коксу на них вже останні років п'ятнадцять, я вибачаюсь... (показує вказівний палець опущений донизу). Я теж (прикладає руку до рота, знижує голос) зі своїм опудалом періодично користуюся. Бо ж як інакше на таке можна влізти? (Здригається). Бррр, що поробиш... за все в цьому житті треба платити. (Згинається над столом, робить глибокий вдих однією ноздрею. Замружується, стискає кулаки). Охх... бляха, який ТЕРМОЯДЕРНИЙ! Щось ці собацюги ще туди намішали, бо штирить просто пекельно! (Робить такий же глибокий вдих іншой ноздрею). Твою ж матінку, як добре! (Знесилено падає на стілець). Аж Вертинський у голові заграв. (Грає пальцями на уявному піаніно, наспівує: В бананово-лимонном Сингапуре, в бури, когда ревёт и плачет океан...)
Відкинувшись на стілець, сидить так секунд з 10, заплющивши очі, потім запалює цигарку.
Йося. А з картиною. я щось нарішаю. Це ви вже мені повірте. Я у таких халепах бував - та ти що! Ха-ха... (Знижує голос) Скажу вам відверто, раз якось навіть нашому прєзіку Трипілля фуфлове загнав, ги-ги... Глечики оці усі... А кераміка вона і є кераміка - спробуй її ще відрізни, коли ти дуб (стукає пальцями по столу). Проте ж заманулося йому показати це музейним експертам. Ой (зітхає). Два роки в Ізраїлі довелося відсиджуватися, доки не переобрали. Дякувати богові, у нас президенти довго не тримаються, хє-хє... А з картиною вирішимо! Контрабасом відправимо. Хоча за мною і стежать тепер сволоти (прикладає руку до голови, наче віддає честь). Чують наживу, наче ті пси... Ну, ви розумієте. В цьому ж кодлі "своїх" не буває. Щоб їх паралізувало усіх!
Фоном починає грати головна тема з "Майстера і Маргарити".
Свирид Пилипович (виходить з темряви). Нікому такого б не бажав, чоловіче. НІ-КО-МУ! Параліч - це страшно, ви вже мені повірте, старій людині..
Йося (підскакує). Аа? Шо? Хто? Як ви сюди потрапили???
Свирид Пилипович. Через вашу голову.
Йося (ошелено). Що за жарти?
Свирид Пилипович. Карти? Ні, дякую. Не ті вже роки. То по молодості в преферанса, бувало грав. Або там... в пульку....
Йося. Яка пулька?! Що за жарти, кажу!
Свирид Пилипович. Ніяких жартів. Ви на декілька пляшок пійла (показує на стіл) пустили, так би мовити, по ноздрі півграму біленького. Хіба ж тут до жартів? Тепер от я існую у вашій голові. Хоча матеріяльно мене тут нема, хє-хє...
Йося (струшує головою). Доведіть!
Свирид Пилипович. Легко! (Розбігається, робить "колесо"). От скажіть, хіба ж я можу у реальному житті таке зробити?
Йося (вражено) Ні за що!
Свирид Пилипович. Цілковита правда. Я ж розсиплюсь! Хє, хє... Тепер ви й самі розумієте, що це гальонікі.
Йося (сідає на стілець, прикладає руку до лоба). Тільки цього ще не вистачало. Що далі?
Жека (виходить з темряви, підкрадається ззаду). А ось що! (Накидує Йосі на голову пакет).
Йося. Ааа! (Хапається за шию!) Ааа! Рятуйте, нема чим дихати!!!
Свирид Пилипович (поблажливо). Заспокойтеся, це також галюн. Здоров був! (Вітається з Жекою за руку).
Йося. Від таких галюнів і копита відкинути можна (розтирає шию, жадібно вдихає повітря).
Марія (виходить з темряви). Можна! І відкинеш. Я ж он відкинула - і нічого. Жива.
Свирид Пилипович (чемно підіймає капелюха). Мої вітання дамі! Ласкаво просимо до клубу.
Йося (вже менш емоційно). Ооо, то й ви тут.
Марія. Тут, тут! Як там тобі, падлюка, мої грошики не муляють?
Йося. Ні, ви знаєте! Грошики - вони, наче яєчка в чоловіка. Ніколи не муляють і не бувають зайвими.
Юра-Юля (виходить з темряви). А мне вот мои муляли! Так я отрезал... ла.  Теперь, конечно, жалею...
Свирид Пилипович (чемно підіймає капелюха). Мої вітання дамі!
Йося. О! І цей... ця... тутоньки. (До Свирида Пилиповича) Не ведіться. То дама з сюрпризом. Там один вже повівся.
Юра-Юля (ображено закочує очі, цокає язиком). Он, вообще-то, не жалуется! Мы, вообще-то, такие же люди, как и вы, угу!
Отець Георгій (виходить з темряви). Содоміти ви. Содоміти! Усі на суді перед Господом постанете (грозить йому пальцем). Усі до єдиного... єдиної!
Юра-Юля (закочує очі). Гоооспади....какой отстой...
Отець Георгій. Не згадуй ім'я Господнє всує! (Хрестить його).
Йося. Як мило! Майже всі (гикає) в зборі. Та декого, бачу, не вистачає.
Лара (виходить з темряви). (Презирливо). Совісті тобі не вистачає. Совісті й честі, нелюде.
Свирид Пилипович (чемно підіймає капелюха). Мої вітання дамі!
Лара (чемно). Доброї ночі.
Йося. Чудово! Просто чудово! Я вам не заважаю?
Всі (хором). Ніяким чином! Ми - плід твоєї уяви.
Свирид Пилипович. Так, чоловіче, без тебе б нас не було. Кажу на правах старшого.
Тема з Майстера і Маргарити голоснішає. Всі беруться за руки і починають кружляти навколо Йосі. Той, обхопивши голову, диким, стривоженим поглядом роздивляється цей хоровод. Раптом чутно скрипіння двері.
Йося. О! А це, мабуть, вже й мій друг Рудий з того світу завітав! Вирішив приєднатися до вашої диявольської компашки! Ну, зараз, падло я пригощу тебе сливою! (Хапає рушницю стріляє).
Різко гасне світло. В кімнаті миттєво стає абсолютно темно й тихо.
Йося (з темряви, тихо). Піздєц.
Ніхто не відкликається.
Йося. Друзі, ви де? Хоча, боже, з ким я розмовляю? Геть вже чайник скипів. Де цей клятий вимикач?
Йося вмикає світло. На підлозі, розкидавши руки, лежить Христина.
Йося. Що це? (Застигає на місці). Це... це не Рудий. Що це? (Хитаючись, підходить ближче). Що це, я питаю? Поганий приход! Жахливий приход. (Б'є себе по щоках). Жахливий приход! У ванну і спати. (Насилу встає, підходить до дверей, на порозі обертається назад). Воно не щезає. (Б'є себе по щоках. Раптом стрімголов кидається до Христини). ЩО ЦЕ??? ААА!!! ЩО ЦЕ Я ПИТАЮ??? ЩО ЦЕ??? (Підіймає їй голову, хапає за руки). Хєровий приход! Хєровий!!! Ти - сон! (Він знову підіймає Христині голову і кричить їй прямо в обличчя). Ти - мій дурний сон!!! Я хочу прокинутись! Я хочу прокинутись!
Він обхоплює голову руками і починає, сидячи на підлозі, з плачем розкачуватися, повторюючи: "Я хочу прокинутись!"
Гасне світло.
Вмикається прожектор. Його направлено на Йосю, який сидить на стільці і меланхолійно палить цигарку.
Йося. Да, человек смертен, но это было бы ещё полбеды. Плохо то, что он иногда внезапно смертен, вот в чём фокус...
(Глибоко затягується і секунд з 15 мовчки палить).
Йося. Дурість. Так, саме дурість. Яке ж це ДУР-НЕ відчуття, коли ти платиш хабаря, щоб не сісти за вбивство власної доньки. Божечки... (обхоплює руками голову). Виявилося. що вона "бавилася зі зброєю" (робить руками лапки) і... сама... (у нього зривається голос, він намагається себе опанувати). Ну, ви ж знаєте. У мене друзі... (ляпає себе по плечах). Велося слідство. Велося, велося.... А потім виявилося що я... невинний (він різко схлипує). Виявилося після того, як передав я, куди слід ту саму картину (прожектор освітлює пусте місце на стіні, де раніше висіла картина). Дивний збіг, чи не так? Не помилився Рудий. Прокляв на совість. (Він опускає голову донизу, його плечі здригаються).
Йося. Розлучення, спроба самогубства, дурка, пригорщі якихось мерзенних жовтих таблеток. Ніколи не думав, що зненавиджу цей сонячний колір....
Секунд 10 мовчки палить.
Йося. Знаєте, я весь час згадую того бандюгана, про якого мені розповів отець Георгій. І оце думаю, чи буду я відчувати себе прощеним? (Підіймає очі до неба). Господи Всемогутній, свою згубив, але ж чужу врятував. Клянуся Тобі, буду їй за батька. Змилуйся наді мною. Тим паче, що її загиблу матір звали, як і Твою. 
Дивиться на зал.
Йося. Амінь.
Гасне світло.
Кінець.
2020.