Мои фрукти

І. Яблуко

Марія лежала на дивані, звісивши одну зі струнких ніжок, і з гучним хрустом гризла яблуко. На цей хруст я підняла голову від паперів, над якими працювала за столом весь вечір, і подивилась на дівчину. Вона була в яскраво-червоній майці, а шкірка ябука -- жовтувато-зелена. "Який ефектний контраст!" -- подумала я, за професійною звичкою дивлячись на неї поглядом художника. "А мякіть у яблука саме такого  відтінку, як Маріїна шкіра...
Гучний оегіт відірвав мене від спогляданя:
-- Ха-ха! Ти знаєш, Міло, а я ж уперше в житті їи яблуко отак, лежачи! Це дрібничка, звісно, але...
-- А я зараз уперше зрозуміла, що ти, Маріє, -- моє яблучко! Так-так, червоне спокусливе яблучко, таке свіже, хрумке й поживне, що тамує спрагу і голод одночасно...
-- Е, Міло, ти що? Я не яблуко!
-- Так, яблучко, і не просто якесь там, а райське!
-- Ну от, ще вигадала!
-- Маріє, послухай-но! Відколи я тебе зустріла, відколи вперше поцілувала, все моє життя змінилося незворотньо, я сама змінилася, стала інакше відчувати, інакше думати...Я немовбби отримала якесь знання, і воно перевернуло весь мій світ...О так, я ніби Єва, а ти, Маріє, ти...
-- Яблуко з Едемського древа, я зрозуміла. Ну що ж, дякую за вишуканий комплімент. Я ціню твоє красномовство. Але жосить балачок. Іди до мене, ти сьогодні зовсім запрацювалась. Я цілий день тобі не заважала, але тепер...
-- Ти маєш рацію, моя люба, я щось втомилася...Треба відпочити.
Я підійшла до дивана і стала навколішки. Зачудовано прошепотіла: "Яка ж ти гарна, моя люба! Обожнюю тебе!", і схилилась в екстазі на її пишні груди, ледве прикриті майкою, а вона ніжно перебирала моє волосся...

ІІ. Мандаринка
 
Прокинулась я рано -- мляве світло ледь пробивалося крізь штори. Диван стояв біля вікна і, сівши на постелі, я мала змогу визирнути на вулицю. А там...Там царював туман, такий густий, що навіть найближчі дерева тонули в імлі, не кажучи вже про будинки напроти, яких зовсім не було видко.
Я розсунула штори, впустивши до кімнати світло, таке моторошно-нереальне. що шкіра сплячої Марії мяко засвітилась, наче мармур, і її напівприкритий ковдрою бюст нагадав мені прекрасні статуї Літнього саду, де ми нещодавно гуляли разом.
Раптом "статуя" невдоволено зморщилась, пробурмотіла "Вимкни світло" і відвернулась на інший бік. Я прикрила штору наполовину і, спершись на підвіконня, задивилась у туман.
Я завжди любила туман...В ньому є щось казкове, чарівне! Коли видаються ось такі імлисті ранки, на мене напливають спогади і мрії...
Кілька років тому я була близько знайома з однією дівчиною, яку звали...неважливо як, та я називала її Мандаринкою. Вона була руа, висока на зріст і дуже гарна. Мандаринка любила яскраво вдягатись і мала веселу вдачу, тож її завжди супроводжувало відчуття свята! От вона туману не любила, ба навіть боялася його. Я подарувала їй парфюм з цитрусовими та жасміновими нотами. Він так пасував їй! Коли траплялися туманні ранки, Мандаринка рясно пшикала ним волосся, надягала яскраво-червоного капелюшка, якого пошила "спесіяльно для днів дощу і туману, їм назло" і, визирнувши перед виходом з дому у вікно, погрожувала туману кулачком і, войовничо насупившись, казала, що йде "на битву з імлою". Ця мила звичка дуже тішила мене і я завжди сміялася...
-- Міло! Люба моя Міло! -- почула я раптом сонний голос Марії. -- А знаєш, чого я хочу зараз? Будь ласка, принеси мені мандарин!
-- Для тебе -- все, що завгодно, -- відповіла я, і підвелася за мандаринами..
 
ІІІ. Малина

Ближче до полудня туман трохи розсіявся, і можна було погуляти. Якраз сьогодні, в неділю, у Літньому саду мав грати духовий оркестр, і ми з Марією вирцшили знову піти туди. Мешкали ми недалеко, тож повинні були встигнути. І дійсно, нам поталанило зайняти останні місця. Поки музики готувалися, я пішла в сусідню алею купити стакан пізньої малини.
В кіоску була черга, тому повернулась я, коли концерт уже розпочався. Відшукавши очима Марію, я побачила, що біля неї, на моєму місці, сидів якийсь чоловік і нашіптував щось їй на вушко! Тут вона помітила мене, відвернулась на мить від нього і скорчила таку благаючу міну, що я зрозуміла: концерт ми слухатимемо окремо.
Справа в тому, що моя Марія страшенно подобалась чоловікам, вони липли до неї, як мухи. Зазвичай вона рішуче відмовлялась від їхніх знаків уваги, та інколи,  от як зараз, не неї нападала охота побути трохи Прекрасною Дамою для чергового залицяльника, а потім клацнути його по носу, заявивши: "Все це дуже мило, але у мене є дівчина". Я вибачала їй цей потяг до театральності, не вважаючи такі жарти за зраду, і приймала її правила гри. Моя роль полягала в ефектній появі за Маріїним знаком (коли кавалер їй уже набридав) з вигуком: "А от і я, кохана! Пробач, затрималась!" Ми цілуались на очах у залицяльника, насолоджуючись його розгубленим виглядом, а потім, удома, ще довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя...
Вільних місць на лавах уже не було, тож я притулилась до найближчого дерева і віддалась подвійній насолоді: малині іі музиці (а концерт був дуже гарний). Одна з пісень здалась мені знайомою. Я, безсумнівно, чула її раніше, та де і коли?
І тут на мене напливли спогади: позаминулого літа я мала короткий, але бурхливий роман з чудовою дівчиною на імя Марина. Її пятирічний племінник, з яким вона гуляла, поки батьки були у відїзді, ще не вимовляв "р" і називав її "Малиною". А вона й дійсно була схожа на цю ягоду: малинова помада ф червонуватого відтінку волосся дуже пасували їй. А які солодкі буди її поцілунки!
Якось одного спекотного вечора ми ввімкнули радіо і почули цю пісню, і теж у виконанні дужового оркестру. То був найдовший поцілунок у моєму житті -- три з половиною хвилини щирого щастя!

ІV. Персик
   
Колись у грудні я вирішила поїхати на вихідні до Естонії. Там я провела дві щасливі ночі з дівчиною, чиє складне імя так і не змогла запамятати, але чиї рожкві щоки з густим світлим пушком не забуду ніколи. Я називала її "Персик", і їй це подобалось. Вона частувала мене невимовно смачними консервованими персиками з пухеим білим хлібом, а я її -- нескінченими пестощами і поцілунками. Напевно, не менше тисячі разів цілувала я її прекрасне личко!
Це все пронеслося у мене в голові, коли Марія сказала, що хоче провести зимові канікули в Тарту. Я згодилася, чом би й ні. Там дуже гарно.
За ці три місяці з моїм коханим Яблучком я зрозуміла: так, як із нею, ні з ким мені не було так спокійно, цікаво і весело водночас, і, я думаю, ні з ким уже не буде. Так, я була по-своєму щаслива і з Мандаринкою, і з Малиною, і з Персиком, але справжнє Щастя-На-Все-Життя я знайшла з Яблучком і більше мені нікого не треба. Вона начила мені посміхатися кожному дню, незважаючи ні на що, цінувати кожен сонячний промінь і кожну квітку. Її нестримна радість життя і непереможний оптимізм звільнили мене від нападів чорного спліну, які сучили мене раніше доволі часто, і я безмежно їй за це вдячна!