Поезii мiсячноi ночi

Звечоріло. Шовковиста місячна смужечка впала на лапасту огудину молоденьких огірочків. Не помітила, як на зморені плечі прилягли вечорові сутінки : тихі і невагомі, мов неба зоряна височінь. Як безмежний простір.

Дихаю на повні груди. Солодкими снами пахнуть зірки. Мерехтять на тлі чорного оксамиту вечірнього неба. А мені вчувається, ніби вони шепочуться поміж собою і посміхаються заклично до мене. Здається, що вони не такі вже й холодні, як вважають.

Раптом здіймається мій погляд у темну даль виднокола і переді мною постає дивовижне явище, щемно знайоме. І обвітрені денним суховієм вуста мої, мимохіть шепочуть віршовані рядочки, омріяні глибокими почуттями поетичного слова.

Так. Вздовж вулиці, на тлі смеркового супокою, застигли в задумі дві граціозні тополі. А поміж ними, в обіймах тонких тополиних галузок, замешкався місяць, наче вогненна кулька стиглого бурштину. І тісно йому у цих жагучих долонях, але ж дочекався, коли у душі поета визріли, наче зернятка, кілька натхненних рядочків.

Ще мить… «Дав же Бог такий талант, - спадає на думку, - таку внутрішню потребу поетизувати будь-яку миттєвість нашого життя, найрізноманітніші явища живої природи, подій, зазирнути в таємничій світ людських почуттів.»

Пізній вечір, мабуть, як і мене зараз, застав поета у хвилину неймовірного явища і душа його не змогла промовчати, проникаючи всім своїм єством у глибинне таїнство природи.

Яка радість! Ось вона – вірогідність! Вирвалася, як одкровення із душі справжнього майстра слова, короля метафор, вишуканих образів.
Торкається душі щось дивовижно-тепле і радісне. І хочеться ще і ще мріяти, нести у світ добро і гармонію.

Це - одкровення талановитого поета, зазнавшого солодку муку творчості.
«Щасливого тобі лету, мій друже!» - натхненно шепочуть вуста у глибоку височінь.