Под льський край - мо кохання

Виношу щиру подяку пану Мругу Віталію Івановичу,
                керівнику Української Диаспори в Молдові,  за
                допомогу видання цієї книги. СПАСИБІ. Живіть
                довго. Нехай ВАМ кожен ДЕНЬ відкриває двері в ваш
                будинок, і приносить ВАМ: тихе щастя, цінне здоров’я
                і сімейний ДОБРОБУТ.
                З повагою Світлана Лозінська.

                м. Кишинів, Молдова. 2021 рік.







                ПЕРЕДМОВА 


     Книгу – «Подільський край - моє кохання», присвячую всім мешканцям мого рідного села Михайлівці, Мур-Куриловецького району, Вінницької області, України.
    Кожне окреме оповідання взято із життя людей, які жили, або можливо ще живуть в цім селі. В моїй пам’яті світло збереглись окремі сільські події, які звеличили і розширили її історію - суть земного буття.
    Коли мене запитують, чи щаслива я – я тут же відповідаю, що щастя мені дала моя Подільська Земля, де я народилась, де жила до 20-ти років, де до цього часу живуть мої спогади і люди, з якими мене зв’язувало земне буття, і на душі стає легко, райдужно і святково.
    Читайте на здоров’я. Буду рада, якщо мої повісті принесуть вам настрій, ласкаві роздуми, і поведуть вас в світ минулих років, тих років, які будували фундамент нинішнім дням.
                З повагою до Вас, Ваша землячка, член спілки письменників 
                Молдови,   Світлана Лозінська.
               



      





                ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАЙ – МОЄ КОХАННЯ

                Розумний  шукає істину –
                мудрий дарує її.
                А. Коваль
               

    

    Стоїмо з мамою біля хвіртки, чекаємо гостю, яка обіцяла прийти під обід.
Протягнуло вітерцем, колихнуло гілку грушки, що росте недалеко хати, майнуло в кудись, незримо і спішно.
    - Не можу зрозуміти, - кажу мамі, – чого це Зося була у сина на Камчатці цілих чотири роки? Мені здалось, ніби то вона туди мала їхати на рік.
- Всі так думали. Та … Нині узнаємо, що її там тримало так довго. 
Вчора, зустріла її в магазині. Очам не повірила. Вона так гарно виглядить. Помолоділа. Змінилась. Я запросила її до нас. Як не кажи – ми з нею гарні друзі.
    - Придивись, - звертаюсь до неньки. – Біля Плотніцьких хтось іде.  Це вона.
    - Вона, - сміється радісно мама.
    Через кілька хвилин наша гостя уже була недалеко нашого двору. Ми з матінкою не втримались, пішли їй на зустріч, а вона, не дійшовши до нас метрів п’яти, шести, зупинилась, підняла руки, і в ту же мить, стала махати ними. Мені враз здалось, що так вона з Кимось вітається.
    - Боже, яка красота навколо! – з інтонацією щастя видає радісно гостя. – Та це ж мій, один в світі, самій найдорожчий  ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАЙ – МОЄ КОХАННЯ.  Я так за ним сумувала - не розказати. Він мені снився. Його бачила в своїх дивних видіннях. Вела з ним розмови. А нині я уже тут. Слава Богу, що вернулась назад. 
    -  З приїздом! – радісно вітає подругу, мама.
    - Дякую щиро, - зітхає гостя, і, озирнувшись на мене, запитує: - Невже це Світланка? - І підійшовши ближче, додає привітно: –  В свій рід пішла. Рада, дуже рада вас всіх бачити здоровими і щасливими.
     - Запрошую за стіл. Він тебе уже давненько виглядає, - метушиться ненька.
    - Цей столик, зладнав батько, який став для нашого сімейства головним місцем зустрічей з самими близькими нам людьми, - кажу я, і, тут же запитую гостю: - Кофе? Какао, чи чай?
    - Чай.  Я принесла вам калачик. А ще й російські кренделики, - виставляє на стіл свої дарунки жінка. – Хочу сказати - коли ти мене запросила в гості, я була на Сьомому небі, -  і, озирнувшись, згадує ласкаво: -  Хата мого батька теж була в краю села. З раннього дитинства  Поле для мене стало за Подружку. Вийду за хвіртку, а воно зве  до себе.
- Для мене теж красота нашого Поділля мала і має особливе значення, -
кажу я. – Воно мені сниться, бачиться в видіннях, радіє в розмовах з друзями, бо я теж живу за межами України.
    - Якби ви знали, як я сумувала за Батьківщиною. Не передати словами. Коли мої ноги ступили на рідну землю, я … заплакала, -  тихо признається наша гостя.
     - Питання можна? - звертається мама до подруги.
     - Знаю, яке питання. Зараз розкажу все, як я мандрувала чотири роки стежками і дорогами, що стелились переді мною добром і втіхами, але … то були інші стежки, інших держав, інших місць землі. Почну з від’їзду до сина, - зітхнула жінка, і, погладивши поглядом кусочок неба, що дивилось на нас через гілля яблуні, повела свої спогади далі. - Ви же знаєте, що мій  синок Андрій, за фахом профессії, поселився жити на Камчатці. Там одружився. Там осів сім’єю. Коли в нього народилось двоє хлопчиків, та ще й вони народились недоношеними, він, знав хто йому допоможе – це я, його матінка. І я туди полетіла літаком. Мої внучатка такі малесенькі, такі худенькі, такі немічні – мене зболіло серце, і я, сказала сама собі, що буду жити з ними стільки, стільки їм потрібно буде виправлятись в здоровеньких хлопчаків. Рік за роком віддала моїм дорогим внукам, те, що повинно в них залишитись на довгі літа. Якби ви бачили їх тепер: кріпенькі, височенькі, здоровенькі – вони моє життєве щастя.
    - Цікаво. А раніше, скажемо через два роки, ти не могла приїхати? – перепитує мама.
    - Не могла, -  каже Зося. -  Дружина сина вчилась в Академії. Вона з людей, які все життя жили в містах, знали тільки науку, єднали людське буття з технікою. Вчені, аж страшно. Не було мені з ким поговорити про те, що таке Природа. В ній я бачила щось інше, чим вони. Сидять, і толкують, що міста потрібно розширяти, будувати більше підприємств, кораблі звеличувати, риби тягнути з морів тонами і т.д. А в мені жила надія, що я  залишу  у внуках щось від себе, стану їх вчити українській мові, розказувати про край, де народився їх татко, де живе бабуся, а ще, що їх чекають Лелеки, які живуть на моїй старій шопі. Про Лелек я придумувала казки. Та не тільки про них, я внучаткам складала цілі повісті про Землю, яка зветься Українським Поділлям, де Вечорами невгамовно співають соловейки, а вдень  зозуля розказує скільки років буде жити той, хто її слухає. Так минали рік за роком, а я була щасливою, що ЗЕРНА моїх слів не пропадуть даремно. Кожна людина Землі повинна знати історію свого Роду. Я ж не відаю, де і як стане далі жити мій Андрій. Хто знає  куди закине його доля. А так … Поки я жива, повинна ввести своїх внуків в суть батьківського РОДОВОДУ. Признаюсь -  сумувала я. Та що й казати. Всі ми сумуємо за своєю Батьківщиною, коли життя нас водить по світу чужими дорогами.
    - Так.  Саме так … - зітхаючи, каже мама.
    - У сина будинок двоповерховий. На першім жила я.  На другім – син з сім’єю. В останні три роки хлопчики жили в основному зі мною. Весело нам було. Ми ходили дивитись на море. Красота дивна, але вона не тепла, а … водяна. Мені здавалось, що там все зроблено з другого земного матеріалу. Вийду з кімнати, протягну руку, а сонячні промінці не такі, як у нас, в Поділлі. Можливо так мені здавалось, але я так бачила, так відчувала, так все сприймала. 
    Гостя перевела погляд на пасіку, усміхнулась:
    - З дитинства я теж була знайома з бджільництвом. У дідуня і у татка була пасіка. Коли жила на Камчатці,  розказувала сину і невістці дещо із свого життя. Андрій слухав, зітхав… Мовчав. Ви же знаєте – він в 14-ть років покинув село, поїхав вчитись на моряка. Що його туди тягнуло – не знаю. Мій чоловік казав, що його дід виходець з Одеси. А Одеса – це і є морська душа. У Андрія вища освіта, і вся зв’язана з морем.
    - Гени. Це вони передають із покоління в покоління родову стать, - каже мама.
- Дійсно так, - годиться Зося. - Там я познайомилась з однією жіночкою,
яка мешкає в тім краю з дитинства. Її батьки з України, з Черкащини. У неї є книги віршів Шевченка. Ми з нею їх читали в голос. Її звати Євою. Зі мною вона розмовляла на українській мові. Я їй розказувала за своє Поділля. Вона обіцяла приїхати до мене, - горне гостя погляд до ластівок, що гойдались на дроті, усміхнено веде розповідь далі. - Жаль, що у сина не було Дачі. Я би попросила його, щоб він там побудував пічку, де можна було пекти хліб – наш Подільський, на черені, на листочку з клена.
    - Сімейство сина  живе в великому місті? – питаюсь жінку.
- В центральному. Працюють в Відділі Камчатського інституту, де
вивчають все, що має відношення до моря. А воно дуже різноманітним буває. Землетруси, ями в морях, які появляються невідомо як, шторми, бурани, морські вихри. Люди привикли до цих явищ, сприймають, як дійсне і потрібне. Я так, і не прив’язалась до тої землі. Чудно все. Іноді любувалась сходом, чи заходом сонця, який там особливим буває. Ліси і парки, будинки і підприємства, заводи і фабрики. Риби там багато. Я навчилась готувати з риби все, навіть в млинці ставила трішки рибного фаршу.
    … Кудись поступово відходив день. За розмовами з гостею, ми засиділись довгенько, слухали її згадки за Камчатку, перегортаючи сторінки минулого і сучасного, тішились погодою, складали плани на наступні дні, і все, про що ми тільки не вели розмову, мамина приятелька світло і радісно озиралась навколо, все її тішило і сміялось.
    - Якби ви знали, яка я щаслива, що народилась в краю Поділля, моєї славної батьківщини, України. А любов до рідного землі – це основа всього на світі. Так було, так є, і так буде,  - не каже, а ніби сіє словами наша гостя, які вигравали яскравими барвами, сплітались в родинний вкраїнський вінок життєвого буття. 
- Можна, - звертаюсь я, до Зосі і мами, - Прочитаю вам свій вірш, де
живуть слова моєї любові до Подільського краю.
    - Навіть потрібно, - весело годиться жіночка.
    - Тоді слухайте.
                Я з краю Подільських нив…
                Я з України ненечки святої.
                Отам дитинство виросло у спів,
                Де хати при відчиненому полі.
                Широкий шлях Чумацький не дрімав,
                Коли татусьо нас учив Шевченку,
                І так натхненно «Заповіт» читав,
                В життєвий  світ зітхала моя ненька.
                А люди там вродливі, балакучі,
                Про все і всім розказують життям.
                Весілля там веселі і співучі,
                Вклоняюсь я донині тим пісням.
                У даль весни росисті ранки сині,
                Несуть пісні в замріяні світи.
                У вікна хат вдивляється калина,
                Вишневим цвітом тішаться сади.
                Співуча мова в світ високий лине,
                І я туди замріяно іду.
                Де рідний край – де вся моя Родина -
                І я звідтіль, і гордо цим живу.
    На якусь високу мить за нашим столиком усілась чуйна, доброзичлива тиша, і, тільки в широкій долині про щось мило і щиро виспівувала якась пташечка, вносячи в чутливий день дивну інтонацію буття.
     - Дай я тебе поцілую, - простягла до мене руки гостя. – В тобі  живе гарна зміна нам, тим, хто щирим серцем любить свій край. Дай Боже, щоб і твої діти і внуки любили його, бо без любові до рідного краю - ти ніхто.
     …Зосю ми проводили ген, ген, аж до роздоріжжя хати Зваричів. А коли вона пішла широкою дорогою вниз, в видолинок Велетнюків, я, підняла руки, так як їх піднімала наша гостя, сказала в повний голос:
     - СПАСИБІ, ПОДІЛЬСКИЙ КРАЮ, що ти є.
 На душі було приємно, світло і високо-святково.


       
                КОМОД  ПАЛАНИ
               

                Наша пам’ять – самій цінний контакт -
                який у нас зберігся.
                Народна мудрість
   

      - Ось тобі сумка, - подає мені мама гарненьку кольорову сумочку. – Не купуй лишнього нічого, важко буде нести.  Купи хліб і булки. Все останнє завтра прикупить батько. Він на машині, а ти на своїх ногах, - сміється ненька.
     - Добре, - кажу весело. – Куплю хліб, і до хліба.
    … В магазині було багато чого, що привернуло мою увагу. Купила заказ матері, а ще прикупила пряники, дві консерви з м’ясним  паштетом, копчену рибку, цукерки, тоненьку вермішель.
    Дорога додому завжди коротша. Іду неспішно, веду різноманітні розмови з людьми, яких зустрічаю, бо всім цікаво, на скільки днів я прибула до батьків, як живу, якими новинами повниться моє життя.
    Дійшовши до обійстя  Юхоменка Фільона і Наташі, лину в  згадки за минуле, як ми - діти цього сільського кута, ходили святами до цієї сім’ї в гості, (вони нас кликали), бо в них діточок не було, а ЖАЛЬ. Люди вони добрі, щирі, приємні. Далі доріжка потягнулась до тину і оселі Ганюти Лосковської, а через хвилиночку сонце гарно освітило будинок Палажки Коваленко, від чого мені здалось, що хтось сипнув туди багато золота, яке робило цей кут особливим і загадковим. Кілька кроків, і … здивовано зупиняюсь – на порозі хати Палазі, стоїть вона сама, а, побачивши мене, голосно заспішила гукнути:
    - Боже мій, я тільки що думала про тебе, а ти тут як тут. Не здумай відказуватись, проходь до мого обійстя, у мене для тебе така файна новина, ніколи не відгадаєш, яка.
    - А я і не відказуюсь, - відповідаю привітно.
    Через дві хвилинки, уже вітаюсь з тіткою, оглядаючи її подвір’я, квітник, і високу черешню в краю межі.
    - Іди прямо в світлицю. З першого погляду скажи, що ти там нове бачиш? – з солодким натиском в голосі, пропонує тітка.
    Перше що мені кинулось у очі, коли я переступила поріг великої кімнати,  – старий, але добротний Комод. Був він поставлений між вікнами, і як мені здалось, вписався гарно в хатні меблі.
    Підхожу до Комоду, торкаюсь руками, а думка сяйнула в далеке, в ті дні, коли його виготовили. Тітка сміється, очі в неї зразу же освітились  зірочками, а на вустах особливі слова радості.
    - Не зрозуміла, що це таке? – кажу я, придивляючись до старовинної меблі, 
яка, по моєму розумінню не відказує служити людям і тепер.
    - Сідай до столу, - запрошує хазяйка. – Зараз підемо в історію мого життя. А для цього нам потрібно попробувати мій компот, і тільки що запечену солодку  паляницю.
    Не встигла я щось відповісти, як на столі появилась велика миска з паляницею, і кольорові чашечки.
    Жінка веселенько присіла на стілець, налила в філіжанки напиток, кивнула головою, що значило – пробуй , а сама в цей же час, глянула в бік Комода, усміхнулась, продовжила розмову:
    - Почну з мого дитинства. Не дивуйся, бо про моє дитинство мало хто пам’ятає. Зараз я тобі дещо розкажу  за себе. Народилась я в 1910-ім  року, в багатій сім’ї. У мене ще був брат Микола, він на три роки старший. Татусь  із людей, які міцно стояли на ногах. Будинок наш був великий. У мене малася своя кімната, яку називали, ДІВОЧОЮ. Але, той час був не легкий: революційні настрої будоражили всіх і все. Тато в політику не влазив, і не приймав її для себе. Твердив, що державне керівництво потрібно міняти, але не так, як розписували тодішні нові партії. Що воно таке, я не розуміла, бо ходила в школу, і мені там було дуже цікаво. Та враз моя цікавість до навчання обірвалась РЕВОЛЮЦІЄЮ. А далі … Далі був кошмар - не більше. У батька забрали коней, одну корову, овець і свиней. Господарство зменшилось, зміліло, осиротіло. Та, як би там все проходило – людям потрібно було жити. Із-за того, що зменшився прибуток в родинному сімействі, батько рішив продати дещо з меблі, а гроші, то б то - золоті червонці він сховав на потім.   
    - Палазю-ю! – почувся голос з дороги. 
    - Подружка кличе, - усміхнулась жінка, і, прихватив кусок паляниці, вийшла з кімнати, а вернувшись через п’ять хвилиночок, сказала задоволено: - Марія Зварич. Пішла до племінниці допомогти поратись в огороді.
    Сонячний промінчик освітив більшу половину великої кімнати Палани, від чого комод при стіні заграв якимось різними відтінками.
    - Бачиш, - мовить Палажка, - комодик сміється кольоровими барвами, бо він був колись таким, є такий і нині, і буде таким потім.  Зараз вернусь  знову мовою в минулі літа. Коли я народилась, тато заказав у столяра оцей Комод, і назвав його – КОМОД  ПАЛАНИ. В нім я берегла самі найдорожчі речі. Але … не стану тобі дрібнити історію того часу. Ти сама знаєш її по книгах і розмовах. Думаю, тобі, твої бабки і дідусі багато чого з історії того періоду  розповіли. Я тим часом торкнусь життя мого КОМОДУ. Коли мені минуло 20-ть  років, ми уже жили не так багатенько, як це було раніше, але й не бідно. Дівувала я в гарному одязі, у мене одних спідниць було більше 10-ти. Коса довга, стрічки кольорові, усміх в очах. Приглядались до мене хлопці, ой, приглядались. Сватались, та я відказувала всім, бо ні одного із них не любила. Батьки бачили все, але … мовчали. Якось татусь заговорив, що син мельника Григорій хоче мене сватати. Я здивувалась – Грішка був гарним, але … злий, і задавака. І якраз в цей час я на базарі випадково зустрілась очі-в-очі з Павлом Коваленком. Він син вдовиці, можна сказати дуже бідної сім’ї. Не знаю, що зі мною сталось, я ніби пірнула в кудись, де рай земний, де аромати небесні, де мир і спокій для душі. Коли Павлуша вперше появився перед очима моїх батьків, я … ніби обімліла – тато зціпив зуби, а мама вийшла геть з кімнати. Потім були недобрі розмови, ніби то Павло мені не пара, і я повинна його забути. Та серцю не прикажеш, я … вийшла заміж за Павлика. В придане мені батьки дали оцей КОМОД з моєю одежею, і, деякі дрібниці для кухні. Ось саме тоді я відчула, що таке БІДНІСТЬ. Жили ми в хаті Павлової бабусі. Будиночок маленький, низенький, хлів з козою і курочками.
З відчиненого вікна майнув вітерець, ринувся попри мене і Палани,
впірнув у відкриті двері. Жінка погладила скатертину, мовила виразно: - «Бути коханим – це більше, ніж бути багатим, бо бути коханим, значить бути щасливим».
    Здивувалась я такому виразу від простої жінки, а вона, прижмуривши очі, пішла знову в розмову, вкладаючи в неї випадки з свого життя, як вона з Павлом виживали, бо в них народився хлопчик, який  прожив всього два рочки. А ще вона розказувала мені за великий голод 1933-го  року. Все, що було і її комоді вона продавала, міняла на їжу, і навіть миски, ті миски, дорогі і особливі, які їй дала її бабуся, вона використала в голодний рік.
    Я слухала тітку, а перед очима вставало те, про що ні розказати, ні   описати неможливо. Про голод 1933-го року мені багато розповідали  мої родичі, але … вони виживали за рахунок ЗОЛОТИХ монет, які у них були. Я не втрималась, і, запитала Палажку, чому їй не допомогли батьки.
    Тітка змовчала, ковтнула компоту, тихо, ніби витягувала звідкись пам'ять минулого, сказала:
    - Золоті монети, які були у тата, він віддав за звільнення брата із-під арешту. Мій братик попав за грати із-за свого упертого характеру – йшов проти радянської влади. Прийшлось батькам багато дечого продати, бо не хватало ЗОЛОТА, якого «ковтнули» ті, хто брата відпустив на волю. В голодні роки їм теж було важко, тим більше тато хворів, та і мама лишалась сил.
    - У брата як склалось життя? – запитую жінку.
    - Він женився на одній вдовиці. У неї був синок, а з братом вона дітей не мала. Ось тому, я  не маю рідні, тої рідні, яка купчить людей до радості. Є у мене родичі від мого чоловіка.
    - Ой, - видала тітка. – У нас мало компоту. Хвильку, і ми продовжимо розмову.
    - Чашки у вас гарні, - хвалю сервіз господині.
    - Його мені подарували мої похресники. Ось якраз, за них зараз піде розмова. Ти знаєш сімейство Василя Петровича. У його дітей  я була  хресною мамою. Чому саме він вибрав мене, не знаю. Догадуюсь… Все це зв’язано з голодним 1947-им роком. Та не стану його згадувати. Торкнусь злиденних голодних років 33-го, і можна сказати, і трішки  34-го. Я тоді народила синочка Володю.
    При цих словах, жінка стишилась, встала, засвітила лампадку біля образа, і, помовчавши, продовжила:
     - В 1935-ім року ми з моїм чоловіком зайшли в таку скруту, що  не розказати. Померла його мама, захворів брат, а у його братика була купа дітей. Прийшлось нам допомагати, чим могли. Саме тоді ми продали КОМОД. Купець дав гарних грошей. Не стану розказувати, що то був за чоловік, його уже на світі немає, Царство йому небесне. За виручені гроші ми справились з багатьма проблемами. А кілька днів тому, до мене хтось в двері постукав. Глянула – завмерла - переді мною стояв внук того чоловіка, який купив у мене колись Комод. На душі затріпотіло, заграло барвами, засміялось. Я все життя, з того часу як ми з Павушею його продали, злості на чоловіка, який купив Комод,  не мали – він звершив саму цінну справу, вивів наш рід в стежку здоров’я. І раптом – родич, а саме внук нашого купця Комода стоїть переді мною. Поздоровались, а він, так ласкаво і доброзичливо каже:
    - Я прийшов до вас з проханням – хочу віддати ВАМ ваш Комод. Не тому, що він став нам непотрібний, а тому, що він сумує за вами.
    Палажка глянула на Комод, в очах щось веселенько  блиснуло, продовжила мову:   
    -  Серце зайшлось від щастя. Я була готова людям, які колись купили у мене Комод, віддати гроші, ніби відкупити його назад.  Та, не тут то було – молодий чоловік, присів на тапчан, заговорив, що та річ, яка належала Комусь, з часу свого начального існування, повинна повернутись до нього. А ще він передав, що все що ми маємо в цім Світі, живе  нероздільне з нами.
По тому, як він вів розмову - зрозуміла – чоловік не з простих людей, він наділений Вищим  Світом дійсністю і правдивістю. Але це ще не все: коли машина, яка привезла КОМОД поїхала назад, я відкрила його Віко, а там … там, наш Подільський килимок. Знать поклали його люди туди, з надією, що КОМОДЧИК  не буде стояти порожнім.   
    На душі у мене було привітно і радісно, бо по виразу Палани, по її розмові, по її   рухах зрозуміла – Комод вернув їй  якусь високу, невідомо людям минулість, яка оживила в ній споминами, давала їй настрій і щастя, так як такі події завжди приносять здоров’я і радість, без чого, як каже сама Палажка, ніяк не обійтись.
    Я встала, підійшла до Комоду, оглянула його, і … враз побачила збоку надпис - 1910 рік. Заграло на душі високими українськими цимбалами і скрипками, заспівало веселими Подільськими переспівами, засміялось чистим сміхом Подолянки, і все це, як мені здалось йшло від Палажки, її обійстя, Комоду і … ще чогось, дійсного і життєвого.
… Додому я йшла в гарному і щасливому настрою. Мати зустріла мене в подвір’ї, усміхнулась, запитала:
    - Тебе затримали кольорові розмови когось із колишніх наших сусідок?
    - Тобі привіт від Палажки. Вона дуже щаслива. В її хаті, разом з нею, поселилась жити її молодість.
    З поля прибіг вітерець, грайливо обняв мене і неньку, ринувся в кудись, поніс наш діалог в незнані світи, де він ніколи не пропаде, не розтвориться,  не щезне.   

                А БАТЬКО СТОЯВ І ПЛАКАВ…

                Люди одомашнили тварин, окультурили
                рослини, а самі здичавіли.
                Мудрість людей.


     Стара осінь, а мені не терпиться поїхати до батьків в рідне село Михайлівці.  Викроїла три вихідних дні, радість зустрічі присіла в очах, збираю сумку, складаю туди все, що маю повезти. За вікном вітрець нагадує - на вулиці кінець листопада, та для мене погода не має ніякого значення, я готова їхати до рідних, навіть в важку вихрову зимову пору.
    Сідаю, переліковую, чи все, що потрібно, взяла з собою, і тут вмить в пам’ять вернулась моя поїздка до батьків, в ранню весну, якраз на початку березня. Ще  лід ранками затягував водичку, ще вітрець колючий щипав за личко, але день уже ширшав, кріпився сонечком, грав веселими барвами в небесній далині. Я тоді привезла батькам дві глиняні миски, розписані художником з Прикарпаття. Мати їх зразу же поклала на видноті –такі речі вона дуже любить і цінить. В вечірню пору ми гуртом: тато, матуся і я присіли на довгу вечірню балачку, розказуючи різнобарвні новини, тішились побаченням, яке буває не так часто, бо …(все залежить від моєї праці), як кажуть люди - вирватись частенько немає змоги.
    - У мене особлива новина, - весело з вогниками щастя в очах, веде розмову батько, і глянувши на неньку, запитав: - «Ти не поділилась за нашу лісову радість»? – І, зрозумівши, що мама не похвалилась мені за якісь особливості в їх житті, заговорив, мов проспівав, що в Михайлівецький  ліс прибилась Косуля, і він її назвав – Айна. І тут же став радісно вести розмову, що в Вінницьких лісах раніше водились Косулі, і дикі Кози, та ліси стали  чистити, вирубати, зменшувати. Тоді кози і косулі перейшли в Прикарпатську місцевість. А тут раптом в Дідовім лісі живе Косулька! А далі він веселенько передав, що мав розмову про це з Назаром, другим лісником, а ще з головним лісничим області, з старим лісоводом з Курилівець, і всі вони твердять, що Косуля могла тікати від мисливців Прикарпаття, а Прикарпаття не так і далеко – це ліси, що смугою тягнуться до Нової Ушиці - містечка, по сусідству з Михайлівцями. Скоріше саме так  вона і появилась в наших краях. Так чи не так, та батько був щасливий, що така гарна тваринка мешкає в нашім лісі. І всі мої наступні приїзди до них - багатенько уваги приділяли розмовам про Косулю. Щоб Косулька  мала чим поживитись, тато, в ту, ще  холодну березневу пору, рвав для неї першу осоку з долини, віти верб, і  залишав в одному місці, де по його розумінню, Айночка любить відпочивати. Я навіть хтіла йти з татком в ліс, щоб побачити її, та, не вийшло, відклала цю радість на осінню пору. Про Косулю батьки писали в листах, розказували за неї цілі оповідання - яка вона  ніжна, привітна, розумна. Одного разу татусьо похвалився, що Айна вже пізнає його – біжить назустріч, та не добігши метрів десяти, зупиняється, киває головою, вроді вітається, а батько махає їй привіт, залишаючи там гостинець.
… Спогади, думки, плани, надії підганяють мене в поїздку. Не важно, що
листопад  переходить в зимову пору, ще не все листячко залишило своє дерево, ще сонячні промінці нагрівають затишні куточки на землі, а вечори високо-співучі, дзвінкі і втішні, бо місяць Листопадник, має в собі багато чарівного.
     …Передвечірня високо-привітна днина ходить Михайлівцями, передає спішні і неспішні новини. Наприклад, про мій приїзд до батьків, вона рознесла скоро, я ще не встигла зайти в батьківське подвір’я, як мати уже стояла в хвіртці, виглядаючи мене.
    За довгі роки проживання в місті, навідуючись в село, привикла до таких сільських звичаїв. Дійшовши до кута Слободи, де якраз мешкають батьки, побачила біля криниці сусідку Марію, що стояла, і, ніби когось чекала, -  я подумала, що  вона чекала на мене.  Привітались радісно, гостинно, добродушно. Кілька слів, і …я уже махала рукою матусі, яка вийшла мене зустрічати на дорогу біля свого обійстя. 
    … Святково прибране батьківське подвір’я. Обійми матері ласкаві,  слова солодкі, зустріч щаслива.
    - А де татусь? – запитую неню.
    - Поїхав в ліс, - зітхнувши, каже мама.
    - Нині ж неділя, - дивуюсь тихо.
    - Назар сказав, що по вихідними днями люди села Підлісного, в лісовій ділянці, яку охороняє твій батько -  ріжуть дерева. Так уже пропало три  великих дуба, і все це вони роблять, коли лісники відпочивають. Ось він і поспішив туди, бо це його робота.
    - Злодіїв треба карати, - кажу я. – Невже вони не можуть виписати собі  матеріал для будування будинків? Але там потрібно платити. а … платити не хочеться.
    - Дійсно так. Вечоріє…Батько повинен приїхати ось, ось… - веде мову мати, перекладаючи на тину килимки. – Федя Плясецький, який кудись їхав на машині, сказав мені, що ти прибула автобусом. Гарний, розумний і добрий чоловік. Його мова, що солодкий подарок в життя.
    - Федю всі люблять: за правдивість, ввічливість і чемність, - кажу ненці,  і, присівши на лавку, вслухаючись в посвист синичок, що присіли на яблуні.
     - В цю ніч, снився мені чудний сон, ніби то дві хмарки темні і непривітні стріляли вогнями над лісом. Прокинулась, а в кухні світло горить - не спалось чомусь і твоєму татусеві. Він хтів їхати в ліс, як тільки почало світати. Та, небо звурдилось дощовими хмарками. Батько залишився дома. Зранку сіяло невеликим дощиком. Прийшлось твоєму татусеві їхати в ліс в обідню пору.
- Чим  поїхав? – запитую маму.
- Конем, і лісним возиком, що находяться в Петра Панчішина. Жаль, що у    
нас подвір’я мале, хлів куций, немає де тримати коника. Петро згодився, бо і йому цей коник допомагає в господарстві. Та це неважно. Тато каже, що ліс не любить машин і мотоциклів, він приймає коней і велосипеди, -  задумливо мовить ненька. 
    - Все навколо нас живе. Я кожен раночок вітаюсь з небом, всім тим, що бачу через  вікно і балкон. Приємно відчувати земне буття.
    - Вірно. Твій батько похожий на тебе, - горне солодко слова мама, ласкаво усміхаючись. - А я нині спекла палянички з сиром і яблуками. В Молдавії їх називають ПЛАЧИНТИ, і жарять  в маслі, а ми їх печемо на черені, чи на деках. Теж саме тісто, тільки … жарене їсти потрібно менше, а випічка … то є випічка, - їж і радій, - стелить мати на лавці килимок, чуйно прислухається до чогось.
    … За розмовами з ненею пройшла година. Днина пожвавішала, потепліла, хоча, кінець листопада, це той місяченько, який свої віжки уже віддає, Грудневі.
   - Як живуть ваші сусіди? – весело запитую маму.
   - Не жалуюсь. Маруся  дуже добра, працьовита, приємна. Ми дружили з її батьками. Волошини люди з гарної порослі землян. Жаль…що рано світ цей покинули.
   Раптом мама обірвала розмову, сказала прислуховуючись:
    - А ось і твій татусь їде. Не один. Мабуть Петро рішив підвезти його аж до дому, - спішить до воріт, ненька.
Кілька хвилин, і, батько, взявши з возика свій Вічний Портфель, в якому 
крім документів, він тримає власний «сухий пайок», і пляшку водички, відкрив хвіртку, оглянувся, попрощався з Петром, і, побачивши мене, заговорив так, як він говорив зі мною, коли я була малою:
    - Свіканочка приїхала! Рад зустрічі. На скільки годин прибула? – сміється тато.
    - На два дні. Погостюємо від душі.
    - Погостюємо, - якось сумненько відповів батько, і, глянувши на неньку, додав: - Добре, коли все добре, але і зле приходить і присідає тісно і … на довго.
    - Тутуню, що трапилось? – здивовано запитую батька.
    - Трапилось. Велика смута затягнула небо над селом, полем, і лісом. Вибачайте. Помию руки, переодягнусь, розкажу новину, яка … - не договорив тато, і, пішов до вмивальника.
    Ми з матір’ю переглянулись, змовчали, в чеканні батька який, через три хвилинки, присів на лавці, вдивляючись кудись поза нас, поза обійстя, поза сусідні будинки, сказав тихо, з болем:
    - Немає у нас більше Косулечки.
    - Як це немає? – спішно запитала мама.
    - Застрелили її Барські казнокради. Я одного впізнав.
    - Тату, - з тривогою звертаюсь до батька, - розкажи, що трапилось?
    В цю же мить висока тінь хмари, зупинилась над батьковим подвір’ям, все притихло, вроді би затягнулось чимось незнаним, важким і хмурим.
    - Хвилиночку, - попросив батько. – Я вип’ю водички. Почну з того, що сьогодні дуже спішив в ліс, та поїхав лише тоді, коли дощик перестав. Поїхав, щоб перехватити злодіїв, які крадуть дерева, а зустрів … страшних людей, та їх і людьми назвати  не можна.
    Тато знову ковтнув водички,  глянув на мене, потім на маму,  глибоко зітхнув, і, з якимось високим і чорним болем, сказав:
    - Почну з того, як я приїхав в ліс. Пустив коника попастись, а сам, рішив  пройтись до Підлісянської межі. Іду тихо, тихо. Враз до мене долинули  якісь веселі голоси, але не з сторони Підлісного, а - з іншої. Голоси чоловічі. А ще я відчув запах диму. Зупинився. Стою, перебираю в голові, що це може бути. Не можу сказати - в цю же мить мене щось здавило біля серця – оцей димок підказав -  в лісі чужаки, і не прості. Ці дерева пилити не стануть. Присів  на пеньок, міркую, прикидаю, як мені вести себе. І враз до мене прибігла думка – тут хазяюють мисливці. Сунув руку в кишеню – там у мене посвідчення, що я працівник лісу. Став прислухуватись, про що йде у непрошених гостей, мова. Вроді би регочуть з якої пригоди в місті. Димок тягнеться лісом, підказує, що вогонь підтримують гарненько. Так пройшло мабуть хвилин  п’ять. Підвівся я з пня, поправив кашкет, комір сорочки, і … попрямував до місця, звідки чулись голоси. Підхожу, і…  бачу: на невеличких розкладних стільчиках сидять три чоловіки. Посеред них палає багаття, і тут же на клейонці розділена туша Косулі. Я, насилу знайшов в собі сили привітатись, і запросити Ліцензії на охоту. Один встав, підійшов до мене, сказав зло з натиском:  - «Йди звідси чоловіче, а не то…»    В цю же хвилиночку другий клацнув затвором рушниці.  Я не злякався а напористо попросив у них документи мисливців.  Та не тут то було – самий старший між ними, підійшов до мене в притулок, просичав: - «А ми заявимо на тебе, що це ти вбив Косулю… Хто докаже, що це не так?» Тут почувся сміх, і … знову, дуло рушниці націлене на мене. Один ривок, і я вчепився в того, хто вів зі мною переговори.  Не пам’ятаю як, прийшов до пам’яті -  я  уже лежав на землі, а один із непрошених  гостей, сказав, мов виніс вирок: - «Заявиш… Жити тобі залишиться мало…»
    Мама піднялась з стільчика, сказала злякано:
    - Хвилиночку, я дам тобі твоє лікарство. Не хвилюйся так.
    - Я мав з собою валідол. Та не в цім справа, а в тім, що, перед такими як були ті, в лісі, немає законів, вони його попирають, як їм вигідно.
    Тато сидів, і про щось глибоко думав. Ми з матусею мовчали, схиливши голови, тихо схлипуючи. Батько піднявся з лавки, пройшов до воріт, потім вернувся, сів на стілець, і, якось дуже сумно промовив:
   - Вона ж до мене підходила близько, близько. Я бачив радість в її очах. Були думки забрати її жити зимою в нашім хліві, а з весни, ген,  аж до зими -  відпускати в ліс. Це все були мої мрії і бажання. Чув, що деякі люди тримають Косуль в своїх великих огорожах. Та …Думаю, Айвочка, скоріше всього сама  підійшла до них… побачила людей… Так просто, вбити її вони би не змогли  – ліс у нас густий, полювати в нім не можливо. Майорить думка - хтось їм за неї сказав. Вона ж була довірливою…Поплатилась життям …
    - Батько встав з стільця, оперся на тин руками, стояв і плакав… Я не мішала йому, просто відійшла, тихо звернулась до матері:
    - Давай і ми посидимо в високих роздумах життя в нашім світі.
    Мати витерла мокре лице від сліз, ковтнула водички, якось особливо стишилась, присіла на лавочку, і невідривно дивилась в даль широкого поля, що виднілось через дорогу. 
    

               


                НЕЗМІРЕННЕ  МАТЕРИНСЬКЕ  ГОРЕ

                За свої злі вчинки, людина повинна
                відповісти, інакше…як далі жити …
                Людські висловлювання.

     Недільний день літа високий і райдужний. До батьків, з міста Шаргорода, приїхала їх давня товаришка, Санда, дуже приємна жінка, з якою мати дружила, в молоді роки. Гарні відносини продовжились в їх дорослім віці. В обідню пору, сидимо за столом в подвір’ї,  мама веде розмову, як вона навчилась пекти пироги з квасолею, горохом і … щавлем.
    - Хтось кричить, - прислухається Санда.
- Сусідка Палана, - зітхає мама. 
- Палана? Хто вона? – запитує жінка, -  І чого вона так голосить?
- Ми привикли до її крику. Проклинає чоловіка, який, по її розумінню вбив    
її сина, кілька років тому, - підтримує розмову батько.
     - А чому вона думає, що саме він вбивця? – цікавиться гостя.
     - Мамо, - звертаюсь до неньки, - розкажи, як все це сталось.
     - Якби не голод, все було би не так. Трапилась ця трагедія в голодний, 47-й рік, - задумливо пішла в розмову ненька. -  Всі ми знаємо за післявоєнні страшні літа. Засуха. Неврожай. Важкі закони, відносно того, які податі повинно село віддати державі зерном, фруктами, овочами.  Все що вродило на полях  – вивезли кудись, а селяни зостались  ні з чим. Виживали ті, в кого були запаси, я маю в вигляді золотих монет, гарного вбрання, посуд, меблі. Все йшло на  обмін: оливи, муки, крупи і т.д.  А ще трішки легше було - у кого господар вернувся з війни. Як не кажи – чоловік в сімействі – це стовбур  дерева. Наша сусідка Палажка, або як її тут називають, Палазею, або Паланою, залишилась після війни вдовою з двома дітьми. Хлопчику, Володі, в 1947-му - було 12 років. Височенький, худий, бідно одягнутий. Дівчинка, Надя – їй -  сім рочків – худесенька, бліда, часто хворіла (у неї було хворе серце). Скажу правду – у нас, в сімействі була корова, яка дуже багато виручала нас, і не тільки нас – молочком ми підтримували тих, у кого корівки не було. Голод прийшов від страшної засухи: сонце все випалило, навіть струмки завмерли. Ми всім сімейством ходили кожен день в ліс, ломили там віти з дерев і кущів, дома сушили – для корівки на зиму. У Палазі теж була корова, та вона її продала – не мала  чим годувати. Курей, мало хто тримав, а свиней, в селі зовсім не було.
     - Міста теж головували, - зітхає Санда. – Хто працював – тим давали хлібний пайок -  скибка глевкого хліба і … кусочок маргарину. У нас були цінні речі, ми їх пустили, щоб вижити.
    - Дещо, і у нас було. Теж пішло на виживання. Тримались ми завдяки тому, що Ваня працював головним агрономом, взамін грошей отримував пайок. Я варила з ячмінної муки затірки, а діти їли і … плакали, - переставляє миски на столі, мама. – Іноді я носила такі супи сусідкам: Палажці і Дарці, яка в ту пору жила з самим меншим сином, Іваном і донечкою Любою. Колись розкажу за її сімейство. Не дай Боже нікому таке в житті мати. Зараз перейду згадкою за Палажку. На дворі стояло літо,  рання червнева пора. Тепло. Дні погожі, ночі зірні, а село уже приходило в себе – в полях визрів ячмінь, людям стали оплачувати роботу, цим зерном. Мололи його на жорнах, думаю, знаєш, що це кате.
    - Знаю…Хліб з ячмінної муки я теж їла. Пахне, але не тим ароматом, як хліб з жита чи пшениці, - хитає головою Санда.
    - Що правда, то правда, - продовжує згадки мама. -  Палажка трішки стала відживати. Веселіше про щось розказує, радіє, що гарно росте огородина. Все йшло до тогу, що голод закінчувався. Та якось, в один ранок до нас в подвір’я  забіг Іван Овчарук, сусіда, просить йти  допомогти шукати в криниці чи то відро, чи може… Палажчиного сина Володю. Ось тільки тоді ми узнали, що трапилось. Як виявилось – під вечір минулого дня Володя взяв відро, сказав матері, що йде до криниці принести води. Пішов … і не вернувся. Вона чекала його довго, довго, подумала, що синок пішов до родичів, бо якраз в той день, її троюрідна сестра запрошувала племінника прийти до них. На вулиці стемніло, ніч накрила село сном. Я не знаю, чи ходила Палазя в вечір до криниці, шукати Володю, чи не ходила. Скоріше не ходила.
    - Як так не ходила? Син пішов до криниці і … не вернувся. Потрібно було бігти до родичів, до друзів, до сусідів, - дивується гостя.
    - Справа в тім, що Володя іноді ночував у свого друга, в сімействі хороших людей. Мабуть, вона про це і подумала. А тут ранок прийшов, а Володі немає. Жінка кинулась до всіх, де би він міг бути, та … як виявилось – його там не знайшла. Всі чоловіки нашого кута пішли на пошуки хлопця. Все обійшли, ні Володі, ні його відра, не знайшли. Пішли в Сільську Раду. Приїхав міліціонер, не один, з якимось важним чоловіком. Перепитували всіх, хто живе з Палажкою по сусідству. Дві неділі частенько бачили міліціонера, який обходив все, навіть ліс, Стару леваду, Дальню долину. Саме головне – ніхто його в той ранній вечір не бачив. Багато горя і сліз прийшлось перенести Палазі. Пошуки нічого не дали. Хтось пустив розмову, ніби то його вкрали цигани, але які…  У нас їх не було давно. Десь через півроку, селом пробігся слух – що якась одна стара жінка, недалека наша сусідка, в той вечір верталась від родичів, йшла попри криницю, чула два голоси: дорослого і дитячого. Дитячий голосок просив  не бити його, він більше не полізе в його город, а – чоловічий, зло бурчав, сичав, грізно щось виказував. Хто там був – невідомо. Правда, недалеко криниці – мався город одного сімейства, але, люди тих грядок, добрі і чесні. Всі ці балачки дійшли до мами Володі. Її можна зрозуміти… загинув синок. Казали, що вона на колінах просила ту жінку, яка про це комусь, ніби то шепнула, що щось чула в той вечір, в долині.  А та тітка відказувалась, що нічого не чула, це якісь чужі балачки… які переросли в щось неймовірне.
    - А ти вірила тій жінці, що ніби то чула щось похоже на вбивство? – запитує маму, подруга.
    - Не знаю, як сказати. Пропала дитина. Про те, що його немає на світі, це ясно, як Божий День. Та тільки того, хто це вчинив – не знайшли. А на  чоловіка,  якого указувала жінка - Палазя подала заяву. Визивали його, допитувались, грозили, просили, кричали, а він стояв на своєму – що це зробив не він.
    - А що росло в тім огороді, куди  міг залізти хлопчисько? – цікавиться гостя.
    - Картоплі. Там росли картоплі, які уже можна було шпортати. Знаєш, що значить, шпортати? – питає мама, товаришку.
    - Знаю. Буваю в селі.
    - З того часу, як тільки той чоловік, на якого думає Палажка, що ніби  він вбив її сина, стрічається їй в дорозі - починає його проклинати, обзиває  поганими словами, бажає зла і страшної Божої кари.
    - Виходить, слідчі не знайшли, хто зробив цей страшний злочин? – цікавиться гостя.
    - Не знайшли. А жаль. За свої злі вчинки чоловік повинен відповідати. Я  думаю, краще би було, якби знайшовся той, який це вчинив, і … прийшов з повинною. Прийняв би кару, яку заслужив. А так … Уяви собі – жити людині з таким поступком цілий вік… Що йому сниться ночами? Як він може горнути до себе дітей, після такого вчинку? Як може ходити, вести розмови, радіти, співати, вітатись з людьми? Яким би не був той землянин – він все своє життя носить в собі незрівняно-велику тяжкість, яка не покине його навіть тоді, коли він навічно закриє очі.   
    - Одна доросла жінка, якось, сказала мені, що самий великий біль в серці, це коли ти хорониш свою дитину, - задумавшись, тихо промовила, Санда.
     - Вірно. А тут …Тут ще страшніше, бо мати не знає, де могила її дитини. Не дай Боже пережити таке в житті, - глибоко зітхнувши, сказав батько.
     Над Слободою поступово мінявся колір неба. Західна його половина рожевіла, повнилась якимось чудними малесенькими хмарками,  які мінялись в тональностях, то витягувались, то збирались купочкою, від чого небо приймало вигляд, ніби то кінокадри, які Хтось Десь передає людям,



               

              ДІЙСНА ПОВІСТЬ ЛЮДСЬКГО ЖИТТЯ
 
                Життя наше не пусте слово,
                це складний варіант Всесвіту.
                А.  Вернадський
               
            

     З гарних свят Дня народження тітки Мілі Вінницької, нашої чудової родички, я з батьками верталась, можна сказати, світло і радісно. Ми йшли  довгою вулицею нашої  Слободи, а нас зупиняли люди, світло і привітно вели різні розмови, розказували своє, тішились почутим, сміялись і раділи земним буттям.
    Дійшовши до господарства Михаська Велетнюка, я, зупинилась, запропонувала батькам:
    - Давайте пройдемось біля нашого колишнього обійстя.
    - Пройдемось, - щасливо годяться тато, а за ним і мама.
    Попереду садиби і хати:  Древінських, Овчаруків, Хілінських і Коваленчихи. Далі горбочок, і,  різкий поворот вправо, який тягнеться  в тиху загадково-приємну вузеньку вуличку, де колись була наша хата. Пройшовши кілька метрів, ненька, тише хід, каже, зітхнувши:
     - Гляньте - Берізка, яку ти посадила в дитинстві стала зовсім дорослою. 
     - Вона схожа з моїм пройдешнім і нинішнім, - мовлю, і, спішу до дерева, торкаючись його стовбура, і, погладивши її, добавляю: - Живи довго. Рада зустрічі.
    - Так чудно знати, що тут колись була наша хата, а нині … Нині чужий садок, - зітхає батько. - Все в світі міняється.
    - І ми теж міняємось, - кажу стишено. – Покидаючи хату, де я виросла - тужила за нею. Там пройшло моє світле дитинство, школа, юність.  Жаль. Та так  воно написано для нас. Життя поставило в нашім бутті крапки, коми, риски.
    - Вірно, - годиться мама.
    - В один вечір, вертаючись з контори, якраз тоді пройшов дощик, я, задумався, не знаю як сталось, пішов на старе обійстя. Потім, сам з себе сміявся, - розказує батько.
    - Коли тут буваю, не можу просто іти. Завжди зупиняюсь. Думками лечу в різні роки. Минулось тут багато доброго, і не дуже доброго.  Всяко було, - зітхає, ненька.
    - Покидаючи це обійстя, я посадив горіх. Нині він такий великий.  Дивуюсь, невже пройшло так багато літ? –  веде згадку тато… і,  тут же стишено, шепче: - Нас слухає красуня Сойка. 
    - Сойки жили в Горіховій леваді. Іноді літами над Слободою. Гарні птахи, але …Вони могли вкрасти курчатко, а можливо і молоденьку курочку, - каже мати. – В нашім саду тоді жило багатенько різних пташечок.
    - Я їм робив із сіна і болота гнізда., - усміхається татусь.   
    Пройшовши кілька метрів, зупиняюсь, звертаюсь до батьків:
    - Гляньте, як гарно звідси бачиться мостик, який кожну весну зносила вода, а потім, ми  всі гуртом його ремонтували. А ще – приємне враження справляє город і будинок Івана Попіля. Побудувати оселю в цім місці -  мрія Івана. І вона збулась.
- Я дуже рада, що Ванько став гарним господарем. Сімейство його
доглянуте. Двоє діточок. Дружина Галя,  красуня, - радо говорить мама.
    -  Так воно, так. Молоде, нове і вродливе мається  кругом. А ось оселя Савчуків  постаріла, змарніла, зменшилась. В ній ніхто не живе. Зіна,  сама молодша донька Ганни і Фоми,  побудувала новий будинок.  Коли тут іду, думаю, та так воно  і є - в  старій  хаті Савчуків, живуть спогади  пройдешніх літ. А вони, ці  спогади дуже різні і… таємниче-загадкові. Ніхто і ніколи не розгадає тих років життя, який прийшлось пережити Ганні Савчук, - стишено мовить батько.
- Що ти маєш в вигляді? Які спогади? – цікавиться ненька. 
- Великі.  Високі. Дивні, - хитає головою татусь, приглядаючись до густої
огорожі  господарства  Савчуків.
    - Про яку таку таємницю ти говориш? По тобі видно, ніби боїшся, що нас хтось підслухає, - зупиняється мама.   
    - Дома розкажу. В розмові є всього потрошки, - озирається назад  батько, і, тут же ласкаво веде рукою по килимку трави на невеликім горбочку, добавляє: - Відчуваю, не відстанете, поки  не поділюсь з вами особливими спогадами за наших сусідів. 
     … Рідне подвір’ячко стріло нас піснею: хвіртка гойднулась співуче, а ластівки на дроті тут же видали свої ніжні голоси, а за ними в саду якась пташечка з переливами розказувала всьому світові, щось незвичне, цікаве і потрібне. Все разом – пісня Обійстя.
   … Через хвилин 20-ть, ми з батьком стали  переносити  рубані дрова під повітку, складали рівно, а татусь вів приємну розмову, що зимою він з матір’ю люблять сидіти в теплій хатині, торкатись словами різних споминів,  дивитись і слухати, як пісенними звуками  горять в грубці дрова.
    - І я так люблю в зимову пору сидіти в теплій кухні, і прислуховуватись, як горять і тріщать поліна в грубці, як приємно пахне димком, а за вікнами ходить Мороз з Вітром, ведуть розмови, сміються, лякають людей голосними викриками, тішать самі себе своєю дійсністю і своєю роботою.
    Татусь слухав мене, дивився в сторону відкритих дверцят грубки,  заговорив якось особливо і,  злегка сумненько:
     - Згоряючи, дерево знає, що це його остання музика.
    Я з цікавістю  вслуховувалась в роздуми татуня, думала – невже і я Колись буду розказувати своїм дітям, чи може внукам, а можливо і правнукам, про останню пісню ДЕРЕВА.
    … Через годинку мати покликала нас за стіл, приказуючи: - «Вечірня пора зве до вечері».
     Я застелила столик білою скатертиною, принесла каструлю, з якої йшли такі приємні аромати, від чого ми всі разом ахали і охали щасливо.
    - Сьогоднішній день пройшов дуже гарно, - веселенько каже, мама.
    - З іменинами Мілі, з зустріччю  родини, співами, високими згадками прожитого, солодкими мріями про майбуття, - ще один прожитий  день пройшов. Жаль, що так рідко  зустрічаємось, як було нині. Все якась праця, замало вільного часу. А вік проходить так скоро, що не розказати… - перекладає чашки на столі, мовить тато.
    - А ще ми з вами нині були в гостях нашого старого МАЄТКУ, - мовлю я. – Теж зустріч, і не проста.
    - Ти про щось особливе обіцяв нам розповісти, - звертається мати до батька. 
    - Мав і маю. Давненько хтів відкритись вам в одній ТАЄМНИЦІ. Нині час настав. Буде вам гарна розмова за минуле. 
    - Таємниця? – здивовано питається мати.
    - Можна все це назвати і так, - киває головою тато, і тут враз до нас долетів жіночий голос. Я прислухалась, а батько, сказав усміхнено:  - Маруся Явтушишина зве до столу своїх домочадців. Співає вона дуже гарно, тому поклики її звучать приспівами.
    - Доброзичливі у нас сусіди, - усміхається мама.
    - Саме так. Чуйні і розумні. Деякі із них навіть мали заслуги за свою розумність, - годиться татусь.
    - Ти кого маєш в вигляді? – перепитує ненька.
    - Про це саме хочу з вами нині поділитись, -  пробуючи картопельку в сметані, весело горне слова, батько. -  Спочатку  вернусь в 1950-ті роки. Бідні вони були, нікчемні, і якісь чудні. Розумних людей, саме тих, хто бачив життя наперед, частенько не примічали. Було таке, що їх гнобили, не мали за людей, сміялись над їх розмовами. А вони жили пророкуючи майбуття.
    - Починаєш спомини загадками. Це і є твоя,  ТАЄМНИЦЯ?  - допитується  мама. 
    - Можна і так сказати. Все, про що стану говорити, почалось з однієї осінньої дощової пори, - глибоко задумавшись на мить,  почав розмову батько. -  На вулиці сльота, дні коротенькі, а роботи, то б то, писанини багато. Я затримався в конторі за річним робочим планом, а коли глянув на годинник – там майнуло сім годин вечора. До перехрестя доріг, то б то, до садиби Зваричів,  мене машиною підвіз водій голови колгоспу.  Далі я  пішов попри черешні, і не дійшовши кілька метрів до садиби Савчуків, побачив, як хтось відділився від черешні, став на стежку, якою я йшов. Не злякався. Подумав, можливо якийсь чоловічина іде кудись так, як іду я. Підхожу ближче, вітаюсь, а незнайомець мені каже: - «Доброго вечора, Іван Антонович. Не признали? Я Фома Савчук». Мені мурахи побігли по тілу – всі люди села знають, що Фома Савчук, чоловік Ганни Михайлівни, помер в 1945-ім року. Я не з боязливого десятка,  протягую йому руку, мовлю спокійно: - «Радий вас бачити. А те…Ладно, не стану про щось тлумачити», - продовжую   ввічливо. - Чоловік усміхнувся, сказав привітно: - «Нам потрібно зустрітись. Я багато про це думав. Немає в селі такої людини, як ти. Тебе знаю з юнацтва. З твоїм батьком дружив. Ти, чоловік чемний, добрий, розумний. Важко жити так, як я живу. Є для цього причини. Якщо можеш, прийди до мене завтра, під вечір – буду рад.  Постукаєш в хвіртку, скажеш, що зайшов за сокирою, яку Ганна в тебе брала. Буду знати, що це ти, - приємно видав чоловік, і, тут же, подав мені руку, направився в сторону свого обійстя.
    - Боже, праведний, - заспішила мовою мама. - Фома живий.
    - Живий. Пам’ятаєш, три роки тому, в одну темну вечірню пору я вертався   з  району, йшов попри будинок Савчуків, і… мені здалось, що я бачив Фому. Думав – показалось. Так ні.
    - Слава Господу, що так сталось, а то би давно загинув розумний чоловік у в’язниці. Таких як він не жалкували, не розбирались в суті, що і як насправді було, гнобили як могли, - приглядається до чашечки, ненька.
    - І я так думаю. Зараз продовжу, - каже тихо батько. - Фому Михайловича знаю з юнацтва. Прибув він в наше село з Бару, звідти його направили в Михайлівці, на роботу в школі. За один рік збудував для своєї сім’ї  хату, в три кімнати. Господар хороший, людина чемна, освічена, дуже розумна. Крім того, що він працював вчителем, у нього був статус чи то журналіста, чи якогось молодшого працівника наукового історичного інституту, чи чогось іншого - мені невідомо. Багато людей знали – він пише якісь статті, посилає їх в Вінницю, в Київ, і ще кудись. Що воно таке – ніхто толком не відав, а люди села говорили за нього з авторитетом. Та ще й він дружив з вчителем технікуму Колоржем Вячеславом Івановичем. Гідні земляни. В клубах читали лекції на різні історичні і географічні теми. Не можу знати, як він жив в роки, коли мене там уже не було, бо по закінченню  технікуму я  подався в інститут. Ніщо не стоїть на місці. Передвоєнні літа були дуже різноманітними. Було в них багатенько несправедливого. Не хочу за них згадувати, як казала моя мама, коли згадую – плачу. В нашій розмові торкнусь післявоєнної пори. Знаєте, коли мене, після війни, перевели працювати з Вінниці в наш районний центр, я… вибрав житло в своїм ріднім селі Михайлівці. Тут родинний гурт, пам'ять прожитих років. Та, село – є село. В нім живуть саме що не є різні розмови, спомини, видумки і дійсність. Мені, після війни дехто з вчителів розказував, ніби то Фома Савчук, при німцях працював старостою села. Велись різноманітні згадки, які переростали в цілі оповідання, де, по моєму розумінню – було змішано все: війна, обставини, причини, боязнь смерті,  і т.д. Я не вірив нікому, бо моє бачення Фоми Савчука було іншим: він  освічена людина, можна сказати вчений, розумний і істинний мешканець планети Земля. А те, що він був старостою при німецькій владі, не говорить за його зрадництво перед людьми. Всяко в житті буває. В мені жила  думка, що скоріше всього він згодився бути ним, із-за того, що німці грозили, якщо він не піде працювати до них -  знищать його сім’ю. Це було моє бачення, і … нічого іншого.
    - Саме так говорив Паламарчук, наш  колишній сільський медик, - входить в розмову ненька. – Ви пам’ятаєте його сімейство. Їх будинок знаходився поруч з Сільською Радою. Гарні спогади людей села за них можна почути і нині. Наша тіточка Міля, коли веде розмови про минуле, згадує  Паламарчуків. Його дружина Саша, пережила його на багатенько років.
    - Я не раз гостила у цієї тіточки, - веду згадку і я.
    - Її я кликала Сашеньклою. Так називав  її чоловік.  Славним був лікар Паламарчук, - задумавшись говорить матінка. -  Після війни вона пригорнула до себе одну жінку, вихідцю графського роду. Та про це, я вам розповім в другий раз.
    - Згадай розмови тіточки Мілі. Вона божилась, що Савчука німці силою заставили працювати. Привели в центр під дулом рушниці, - пересуваючи стілець, мовить батько.
    - Я вам ось що скажу, в тему Савчука, - підливаючи сметану в миску,  стишено каже ненька. -  Я не знаю як звати оту жінку, що живе в старенькій хатині на розі трьох вулиць,  в районі житла Горбатюків. Ви її знаєте: худенька, висока, сіроока жіночка, з великою косою на голові. Її син теж служив  у німців. Після війни його судили, дали 20-ть  років ув’язнення. Про це все село вело пересуди. А насправді все було інакше. Хлопцеві  вдови в 41-му року виповнилось 20-ть. Хворів з дитинства, якась болячка жила в нім -  його не брали в Армію, і не взяли на фронт.  А німці його знайшли … дали автомат … заставили виконувати якісь їх вказівки….Хто знає, що там було, і як було. У нього, на суді був адвокат від села.  Не стали його слухати.  Зламане життя було у хлопця, і більше нічого. Жаль.
    - Не вірив, не вірю, і не буду вірити, що Савчук добровольцем став служити німцям, - з наголосом мовить тато. -  Вернусь в мою зустріч з Фомою Михайловичем, яка відбулась на наступний вечір, так як ми з ним домовились. Він мене сам зустрів біля хвіртки. Йшов дощик, панувала темнота, люди спішили в будинки до вечері. Фома мав веселий вигляд, привітні розмови, щасливу усмішку. Ми зайшли в його кабінет, я кажу – КАБІНЕТ, бо насправді, те що я там побачив – відповідало цій назві приміщення. Стіл, крісло, три стільці, шафи з книгами, папками, журналами і газетами. Невеликий диван, і стіни з полками книг. Диво дивне. Я відчув себе в кабінеті ВЧЕНОГО. Ганна приготовила нам напиток з листя вишні і … меду. У Савчуків, поруч з хатою, я маю в вигляді при центральному вході,  (ви знаєте, у  них було два входи в будинок) -   мається гарна пасіка. Я тут же зрозумів – за пасікою дивився сам Фома, коли тут бував.
    - Як це бував? - цікавлюсь спішно.
    - Так і бував. Слухайте,-  хитнув головою батько. - Сидимо ми  з Фомою, ведемо новини нинішнього часу, смакуємо чай, приємно поглядаючи один на одного. Поступово торкнулись минулого. Не пам’ятаю як він ввійшов в розмову того періоду, коли почав цікавитись історією слов’янського люду. По тому, що він читав історію і географію в школі, а ще й літературу, я зрозумів - його випадково закрутив і залишив жити в провінції якийсь скрутний час, будь він неладним. Тай ще й життя йшло не просто. В ту пору Фома одружився. Жив кілька років з гарною жінкою, але … в один лихий болючий час,  її не стало. Три роки мешкав один. І, раптом, випадково зустрів молоду дівчину, яка прилинула до нього, запитала дружби, а далі - він одружився з Ганною. Їй тоді йшов вісімнадцятий рік. За роки життя до війни, вона народила йому три сини, і одну донечку Зіну. А тут… нещастя, яке називається війною. На фронт його не взяли. Роки, та ще  – у нього на лівій руці два пальці погано згинались. Це наслідок аварії, і до того всього - права нога, часто підводить  - теж від аварії. Три рази ходив Фома в Воєнкомат, три рази відказували. Так він залишився жити в селі. Та, в один злий день, до нього завітали німці, і … примусили бути старостою. Відказувався, показував хвору ногу, казав, що його часто болить  голова. Тоді ніхто нікому не вірив. Вручили ключ від приміщення кабінету старости, сказали, що між ним і німцями буде переводчик, хоча, як мені признався Фома, мову німецьку він непогано знав. Не говорив про це німцям, що розуміє їх, почав думати, як знайти причину відійти від цієї напасті. Німці теж не були дурнями, розуміли - Фома хоче звернути в бік від них. Так пройшло трішки більше чотирьох місяців. Тоді до нього прибігла думка, прикинутись хворим.  В один підвечірок Фома вийшов у двір в літній сорочці, сів під дощ, і…таки добре замерз. Під ранок піднялась температура.  Під обід в будинок Фоми прийшов німець, а Ганна, плачучи сказала, що у чоловіка тиф – погане захворювання, яке передається від людини до людини. Німець злякався, поспішив назад, і … скоро село заговорило, що у Фоми тиф. На місце старости приступив якийсь чоловік із Долинян. Та Фоми це не цікавило, він помаленьку приходив в себе, але не виходив нікуди, а Ганна всім розказувала, що у чоловік хворіє, іноді буває без свідомості і т.д. Зима спасла Фому, він весь час кашляв, (це так було потрібно),  люди розносили новину - у нього мабуть чахотка. Весною Фома з жінкою і дітьми перебрались жити в якесь село біля Бару, до родичів Ганни. З того періоду, він почті не жив в Михайлівцях. Рік за роком – минулись 4-ри роки війни. В 1945-му -  в село вернувся мир. Перемога, радість, щастя. Уже весною, коли погнали німців в Європу, до влади прийшли радянські законники. Саме тоді стали розшукувати тих, хто служив німцям. Якраз в цей період Ганна принесла новину в село, що помер її чоловік. Посвідчення про смерть рішило долю Фоми. Тоді же почали арештовувати тих, хто служив німцям. В нашім селі судили того хлопця, про якого ти розказувала.
    - Виходить, - каже тихо мама, - що Фома не помер. Добра новина. Значить буде довго жити, раз так трапилось.
    - Мені скоро 55-ть стукне, а Фомі …приблизно - 70-ть. За всі часи, коли він сидів в закритті, багато працював, для науки, для майбутніх поколінь.
     - Ось куди їздить папі Ганна, - усміхається мама. – Людям каже, що в буває в Києві, чи в Вінниці, там вона підробляє у людей, а ще звідти привозить синьку, дрожі, соду, фарбу і т.п. Тут вона все продає, бо в наших магазинах цього обмаль. Виходить, вона звідти везе чоловікові якісь книги, журнали, газети.
    - Виходить так. Не завідую я такій долі ні жінки, ні чоловіка, ні їх дітям, - каже тато. – Мене Фома запросив не просто – йому необхідно було, щоб хтось чуйний і добрий вислухав його гірку сповідь життя. Цей тягар він носить в собі багато років, хоча не винен в тому, що пішов служити німцям – цим самим спас від смерті своїх самих близьких: дітей і дружину. За себе не думав – знав, ворог жорстокий і свавільний. Тому, більше 20-ти років жив під чужим прізвищем, потаємно, хоронячись від людей, які його добре знали. Другим розділом нашої зустрічі було те, щоб я допоміг йому  завезти його труди в Київ.
    - Завезти документи, кому саме? – тихесенько перепитує мати. 
    - Якомусь вченому. Як я зрозумів, Фома Михайлович довгі роки працював в області історії народності України. Не читав я його праці. Без лишніх слів  зрозумів: Фома хворіє, роки спішать, життя на краю бездоння… 
    - А чому не повезе їх туди Ганна? – перепитує мама.
    - Возила. Не раз возила. В останню поїздку за нею хтось слідив. Вона замітила спостереження, як тільки вийшла з квартири Київського вченого, куди возила, і забирала від нього літературу для Фоми. Я повинен був спочатку  зателефонувати, а далі… як мені там підкажуть, так і діяти. Згодився, і через три дні поїхав в Київ. Ніхто не знав, куди я їду, сказав, що зве до себе брат з Вінниці. Ви можете пам’ятати, як я  одного разу, як кажуть, зірвався, і … поспішив в Вінницю. Тоді я був в Києві.  Виконав те, про що мене попросив чоловік, чиє ім’я мається в виданнях наукових праць.
    - Той, вчений з Києва, знав історію життя Фоми, чи …? – цікавлюсь у батька.
    - Знав…Це його друг по інституту. За деякий період післявоєнних років Фома Михайлович разів три сам їздив до Києва. Як все проходило, не знаю.
    - Коли це було? – задумавшись, питається мати.
    - В 1959-му.
    - З ним ти більше не стрічався? – перепитую тата.
    - Стрічався. Не випадково. Йшов вечором біля його будинку, де він і перестрів мене. Ми зайшли до нього в кімнату, бо на вулиці говорити не могли. Він так щиро і приємно дякував за мою поїздку до Києва, що мені сльози на очі навернулись. Сказав, що його роботи мають можливість бачити світ. І саме головне – уяснив - його труд прийняли просто так, без ліцензій, без підпису прізвищ, хто його творив, без вказівок на дозвіл друкуватись і т.д. Він згоден – лише би його наукові праці не пропали.
    - Ти щасливий чоловік, що тебе примітили, тобі повірили, тебе вибрали виконати високу справу, в якій закладена суть життя, і ціна його, -  приємно підтвердила розмову батька, матінка, і тут же, переставляючи миски на столику, усміхнувшись, замітила: - А я зараз доповню дещо сказане тобою. В один вихідний деньок, я стрічалась з Діною Іванівною – розумною і привітною жінкою, вчителькою арифметики. За її біографію життя ніхто із мешканців іого. Інші добавляли, що вона сама втекла від жениха. Головне, що Коларж ніколи і ні з ким не ділився, як він зустрівся з своєю майбутньою  дружиною. Скоріше всього там малась якась таємниця, але … та таємниця була закрита за семи колодками. А я скажу відверто – Діна дійсно донька графського сімейства. Про це знала Саша Паламарчук.  Син Саші вчився в Києві. Там він жив у друга свого тата, а друг … не хто інший як родич Діни Іванівни, людина графського родоводу. Савчучка, то б то, Ганна, одного разу, а це було  якраз через три роки після війни, приходила до Саші, (а в той час я там гостила), і … залишила якісь цінні папери, щоб вона передала їх сину, коли він приїде до Михайлівець. А ті папери, як я зрозуміла, Савчучка посилала в Київ потаємно. Думаю, що не одна таємна ниточка зв’язувала Ганну з Паламарчуками. Паламарчуки  були відомі своїм славним походженням, умінням жити в важких умовах, виконувати високо-земні справи в допомозі людям.
    - А що, на все це, ти  сказала, Саші? – цікавиться батько.
- Сказала, що все те що я там побачила і узнала  - не моя справа. Я умію
тримати слово честі. По правді - не знала і не відала, що Фома Савчук живий. А відносно того,  що Ганна передала в Київ, … думала, що то якісь роботи її покійного чоловіка. Виходить, що Фома тоді жив і працював над своїми трудами по утворенню СЛОВЯНСЬКОГО люду землі,  - приємно веде розмову ненька, усміхнено дивиться, як гурт горобчиків споживають хліб, який їм кидає батько.
   - Сто раз казав, і стану повторяти, - замітив батько, -  що…життя прожити, не поле перейти. І тут же хочу добавити, як написав про це, Федір Достоєвський: - «Жити потрібно для тих, кому ти потрібен. Дружити з тими, в кому ти упевнений. Спілкуватись з тими – хто тобі приємний. І бути вдячним тому, хто тебе цінить».
      Тато потер руки, озирнувся навколо, а в очах його я  враз побачила сльози - тут до мене дійшло - його сльози, не що інше, як суть всього того, що пройшло у житті людини Землі, то б то, у Фоми Савчука. Рідко хто може так поступити, як поступив мій татусь. Його не просто вибрав Фома, можна сказати - вчений землянин. Він вибрав його, як людину, яка ніколи не зрадить. І цим чоловіком став мій батечко. 
    - Не часто приходилось мені чути такі спомини. А ця - дійсна повість людського життя, принесла мені несказанно-високу світову правдую, - кажу я задумливо, і, прислуховуючись до чогось високого, незримого і ніжно-потайного,  подумала, що любити батьків потрібно з раннього дитинства, а коли ти стаєш дорослим, необхідно високо цінити час, коли ти з ними проводиш. Не приїхала б я на День народження тіточки Мілі, не мала би щасливого побачення з татусем і мамусею, не прийшло би до мене те дійсне, яке ЖИЛО, ЖИВЕ, І БУДЕ ЖИТИ в людей з світлим значенням Чоловіка на Землі. 
     Тонесенькі промінчики сонця, яке уже хилилось в ЗАХІД, торкнулись нашого стола, нас самих, мрійно гойднулись, заграли  кольоровими відтінками, заспішили далі, освітлюючи широку вулицю, даль поля, вершечок кольорового лісного масиву, розкриваючи собою живу неповториму красоту землі і неба. З долини, де живе і діє земна дійсність сільської природи, неслись різнокольорові пташині голоси, які робили Подільську місцевість похожу на райську землю.
     Тато піднявся із-за стола, усміхнувся, сказав: - «Моя матінка казала, що є три заповідних місць в світі: бути в чиїхось думках, в чиїхось молитвах, в чиємусь серці. Я думаю, що Фома Савчук був не в одному місці, а в цих трьох, про які я сказав. Він заслужив в них бути».
   
               

                СОЛОМ’ЯНИЙ  КАПЕЛЮХ

                Пташка створена для літання,
                а людина - для несподіванок.
                Мудрість народу


     Сиджу на запашному грушевому пеньку, в батьківськім подвір’ї, слухаю як  вулицею хтось тихенько їде возиком. Колеса поскрипують, віз їм вторить, а коники пофиркують – все разом – сільська мелодія. Мама перебирає листя щавлю, усміхається, киває головою:
    - Тепер рідко їздять кіньми. Все машинами ганяють.
    - А мені часто сняться сни, як дядько Янко їздив волами. Набере повний віз малечі, провезуть його волики дітлашню на метрів сто, а вони радісно покинуть  «кабріолет» дядька, біжать назад туди, де грались. Дядько сміявся весело, казав, що на такому возі вони уже більше ніколи не будуть їздити. І він був прав. Поступово ми пересіли на м’якенькі сидіння в машинах, - веду мову, поглядаючи в сторону долинки, де попід огороди іде молода жіночка.
    - Згадай, не так ще й давно Янко їздив волами біля нашого двору. Ти вибігала до нього, носила йому солодкі пряники з Молдавії, а він їв і  ділився ними з воликами. Останній їздовий на волах – Плотніцький Янко. Немає і не буде уже таких добрих їздових, яким був він.
    - Вірно. Я ось що хочу сказати. Коли б не приїздила до вас, при зустрічі з Зонею Плотніцькою, донькою Янка – вона  не перестає мене запрошувати прийти до неї в гості. Нині  йшла з села  - глянь – Зоня махає  косиночкою, зве до себе. Я обіцяла, що  завітаю. Обіцянка – святе слово.
    - Якраз гарні години дня посидіти і поспілкуватись. Надвечір’я – пора  зустріч, - привітно мовить мама.
    У сусідки високо і голосно кричав когут, ніби чогось злякався. Ненька  сміється:
     - Чужий кіт перелякав курей у Марусі.  Село… В місті таких кольорових подій немає. У нас все в квітучих тонах.
    - Знаю.  У нас все по стрілках годинника: Ранок. Південь. Вечір. Ніч.
    - Як добре, що ми не залишились жити в Вінниці. Жили би по стрілках, - доповнює мама.
    - Тоді я не стану міряти години і хвилини, піду до Зоні, і … засиджусь там довгенько. Візьму їй молдавських цукерків, і пачку чаю – він їй буде довго нагадувати про мене.
    - Візьми їй  баночку меду. Вона добра жінка. Коли наша корівка не доїться – носить нам молочко. Подякуй від нас щиро за все добре.
    … Через пів-годинки, стою уже біля воріт Зоні Плотніцької, гукаю співуче:
    - Хто, хто до цієї хати топче стежку?
    - Я топчу, - каже весело, йдучи мені назустріч, Зоня. – Чекала на тебе. Серце підказало – ти до мене завітаєш. Дуже рада, - обіймає мене жінка, а в очах її лягла волога – мій прихід - ЩАСТЯ для неї. 
    - Підемо в світлицю, чи тут за столиком посидимо? – веде питання господарка.
    - Тут … У тебе не простий столик -  панський, - кажу привітно.
    - В світлицю купила розкладний стіл, а малий … забрала у подвір’я. Бережу його від дощиків, ховаю в повітку.
    - Гарно живеш. Будинок справний. Хліви невеликі, навіть підвал мається. Все сама, сама, сама.
    - Коли батьки забрались в інші світи, я, все охопила в обійми. Син підростав. Брат… та  у нього своя сімейна ідилія. А я стала за господаря і господарку.
    - Не поталанило тобі з чоловіком, - веду мову, ставлю на столик мед, цукерки і пачку чаю. – Все це наш спільний гостинець. Як не кажи – ми родина. Нехай не близька, але … У нас з тобою дзюрчить в жилах кров наших родинних пращурів. Твій татусь Плотніцького роду, він родич з родом Вінницьких, то б то, моїх пращурів по татусеві. Я ніколи не забуду твого весілля. Моя матуся пошила тобі білу сукенку для нареченої, як казала твоя ненька – модну, міську. А ще пам’ятаю, як я танцювала з Яськом Габовичем. Він старший мене на чотири роки, парубок, а  мені тоді йшов шістнадцятий рік.
    - Сама не знаю, чому я вийшла заміж за хлопця. якого зовсім не знала.
    - Буває і таке. Зате синок у тебе мов дубок. Армію відбув, вчиться, скоро приведе тобі невістку, – радісно веду розмову.
    - Мені дуже жаль, що батьки не дочекались правнуків. Спочатку не стало тата. А незабаром і мати, не хворіючи довго, пішла за ним.
    - Ти не думала вийти заміж знову? – запитую, Зоню.
    - Ні. Не думала і не думаю. Раз ти не хочеш іти в хату, вгощу тебе новими ягодами ранньої черешні. В нашім кутку ранні ягоди є тільки у мене і Марусі Явтушиної, - спішить Зоня, і через кілька хвилин, ставить  на стіл велику череп’яну миску з червоними черешневими ягодами.
    - Ось … Солодкі… Сама рвала. Глянь, бачиш довгу драбину. Це її  мій татусьо заказав для того, щоб лазити на черешні. Я її бережу, тримаю в повітці, щоб не мокла на дощах і снігах. Пам'ять за татка, - перехрестившись, мовить лагідно Зоня.
    - А де воли твого батечка? Він мені розказав, що ці воли належали тільки йому, - запитую жінку.
    - Дійсно так воно і було. Татко  їх беріг, ходив за ними, доглядав. Голова колгоспу сказав, що волами має право розпоряджатись тільки мій татуньо. Вони заробляли самі собі на їжу і притулок. Дехто називав їх - «МУ-2», а голова колгоспу, сміявся, величав їх РЕАЛІТЕТАМИ. Що воно таке батько не знав, але гордився, що сам голова цінить його, і його воликів.  Роки, роки, роки … Старів батечко, старіли й воли. Один із них помер випадково. Вечором ліг відпочивати – ранком не проснувся. Тоді татові прийшлось переробити возик на одного волика. В одну осінню пору, ВОЛИК занедужав, а ветеринар сказав, що він хворий від старості. Пішов в світи ТВАРИН, останній із волів нашого колгоспу. Тато дуже переживав ці події. Йому виділили коника: гарненький, рижий, добрий. Та … Кінь, то не ВІЛ, - твердив батько. В осінню золоту пору татуньо ще ходив на роботу – він працював на фермі – а коли упало останнє листя в його Життєвім Саду, перестав ходити на роботу. Не хворів… Через рік  помер. Лишились тільки спомини за нього, і його СОЛОМЯНИЙ КАПЕЛЮХ. 
    - Який капелюх? – дивуюсь я.
    - Солом’яний. Зараз я тобі його покажу, - спішить в хату Зоня, і виносить звідти простий капелюх, зроблений з соломи. Глянула я на нього, відмітила – він старий, але мало ношений, а ще й на ньому, мається тонесенька червоняста стрічка, яка довершує його буття – він мав якесь відношення до чогось святкового і значимого.
    - Розкажи за нього більш доцільно, бо … ти сказала, що твій батько його дуже беріг, - говорю, погладжую капелюшок.
    - Чому не розказати. Розкажу. Вернусь, як ти мовиш, в минулі літа, - привітно усміхнулась, Зоня. -  Мої батьки казали, що всі свої пам’ятні розмови минулого тримають в Скрині Життя. То я теж, уже своє минуле, тримаю в Скрині свого буття. Зараз трішки їх витягну звідти,  - весело додає жінка. - Мій татко з роду шляхетського. Ім’я у нього польське. Рід розрісся, став бідніти. Але … гоноровитість мали гарну, тому одружувались і виходили заміж за людей із більш хазяйського і багатого роду. Так чи не так, не знаю, про це мені розказували батьки. Коли моєму татові виповнилось 25-ть років, став думати за сімейну згоду. Ходив, придивлявся до дівчат, дружив з деякими, та … ні одна не визвала в нього почуття закоханості. В одну ранню весняну днину, пішов мій татусь на базар – в нашім селі здавна ставали базари по неділям. Приходили люди з різних сіл: торги, сміх, події, новини. В той час, в селі Богушівці жив чоловік, який виготовляв капелюхи: з очерету, соломи, ниток і т.д. Ремесло гарне, потрібне, грошове. Батько якраз шукав собі капелюха на літній сезон. Приглядається, міряє, торгується, та … не може ніяк підібрати для себе. Тут до торгівця капелюхами підійшли дві дівчини, і один хлопець. Стоять, посмішкуються. Хлопець питає батька: -  «Не підходять?». Тато задумавшись, сказав: - «Немає кому підказати, який мені буде більше всіх личити». Одна із дівчат, спритна, кароока красуня веселенько говорить: - «Я тобі підберу капелюх. Хочеш?». Не встиг татко щось відповісти, як дівчина один із капелюхів поставила йому на голову, добавила: - «Жених». Саме в цю мить, батько глянув їй в очі і … не зміг нічого відповісти - його огорнуло щось несказанне ніжне і щасливе. Коли прийшов в себе, дівчина махнула йому рукою, сказала: - «Не забудь мої слова». Додому тато йшов в новому солом’яному капелюсі, а з ним поруч, так йому здалось, йшла дівчина, яка вибрала йому капелюх. А уже в осінню пору мій татко одружився з моєю матір’ю, саме тою дівчиною, яка підібрала йому солом’яний капелюшок. Коли вони посватались, мамуся зав’язала на ньому червоненьку стрічку, щоб батько знав, як вона його любить.
    Зоня усміхнулась,  почепила капелюшок на  а гілку вишні, що росла недалеко, і, присівши поруч зі мною, промовила, задумавшись.
    - Моя тітка Раїса, якось сказала: - «Пташка створена для літання, а людина - для несподіванок». Ось так трапилось і у моїх батьків. Капелюх батьки дуже берегли. Тато одягав його в особливих днях. Він є свідок великого кохання моїх предків. Мама розказувала, як вона бігала до мого батеньки на зустріч, а вони зустрічались при долинці, яка і нині красується у роздоріжжі, недалеко Велетнюкового обійстя. Коли не проходжу там, усміхаюсь щасливо. Як по твоєму – долина може пам’ятати все, що колись проходила при ній?
    - Думаю, так. Вчені говорять, в світі все живе, і ніколи нічого не пропадає. Я тебе розумію. Як було би цікаво послухати відголоски розмов наших бабусь, дідусів, батьків …
    Зоня провела рукою по краю столика, глянула на мене, тихо перевела очі на капелюх, і рівненько складаючи слова, промовила спокійно, якось особливо і загадково: 
    -  Мені здається, що в КАПЕЛЮСІ до сьогодення збереглись перші ніжні доторки пальчиків моєї матері, коли вона наділа його на голову мого батька. 
    …Додому я прийшла, коли західні промінці Сонечка, впірнули в свої Небесні  Пенати, залишаючи Землі останні кольорові відблиски, в яких сміялись і грались чудні чарівні вишиті кимось шатра, що насувались один  на другого поступово міняючись в відтінках, ніжно тремтіли, перетворюючись в потаємну темряву. 
    … Через день я покинула село, поїхала в Молдову. В Атаках сіла в автобус який брав напрямок в Кишинів, і, присівши в салоні на своє місце, примітила чоловіка, в солом’янім капелюсі. Капелюх був новий, а чоловік - моложавий. Не знаю чому, мені враз на душі стало якось дуже приємно, мило і щасливо. Виходить, що до цього часу люди виробляють із соломи капелюхи, носять їх, люблять їх, бережуть традиції, і хто знає, можливо і цей капелюх, що на голові гарного чоловіка, теж має свою історію, зв’язану з чимось добрим, щирим, можливо і любовним.


               А Я ЗВІДСИ НІКУДИ НЕ ПОЇДУ …

                Права вона чи ні –
                вона наша Батьківщина.
                П. Іванчук               
               

      В один час у мене боліли ноги, і я ходила з палицею. Батьки дуже бідкались і сумували, бо ні один лікар, не поставив моєму захворюванню вірний діагноз. Які би я ліки не приймала – ні одно із них не давало свій позитивний напрямок. Все це трапилось тоді, коли я закінчила один курс технікуму. Заочного відділу не було – прийшлось, як казали батьки – чекати, коли настане час мого оздоровлення. Рік минув, а мені покращало дуже мало. Батьківський будинок знаходився далеченько від центра села, ходити туди мені було незручно і скрутно, я … жила тим, що у мене  були подружки, і всі вони з радістю товаришували зі мною. Але,  все таки – стала  я частенько сумувати за гуртами людей, які збираються до клубу в кіно, на концертні програми, на базар  і т.д. Мені потрібне було вести розмови з різними людьми, бо, найдорожчого в світі, немає нічого – чим спілкування. Іноді, батько машиною возив мене в гості до друзів, в ліс, в леваду, та … такі поїздки це не те, якби я самостійно побігла в Старий панський парк, в долинку Чорненького, до Ставків, в кіно… без  палки.
    … Так проходили дні за днями, які сплітали не зовсім запашний вінок в моїм житті. Якось, неждано в один весняний недільний день до нас в гості прийшла наша родичка тітка Меланія, або як її всі називали, Міля. Цю жінку нашого, і не тільки нашого, а і сусідніх сіл, всі знали: дуже любили, поважали, цінили, бо дійсно – в характері і душі тіточки жили якісь особливі почуття, що відповідали, якою повинна бути насправді людина на Землі, а саме: чуйна, понятлива, доброзичлива, в міру весела, працьовита і т.д. Жила тіточка в центрі села, де рядом всі культурні заклади сільського характеру. Посидівши годинку, тіточка, звернулась до моїх батьків:
    - Досить тримати доньку в цім кутку. Я її хочу запросити до себе. Не в
гості, хоч би на півроку. А ще, від мене вона продовжить ходити в технікум.         У нас нині весна, далі літо, а там осінь. Вона обов’язково продовжить  навчання  в технікумі.  Моя пропозиція не терпить відказу. Завтра же Світла повинна бути у мене.
Батьки сиділи мовчки, переглядаючись між собою, а тіточка, обняла
спочатку мого татка, потім маму, доповнила: - Так буде справедливіше, і потрібне всім.
    … На другий день я уже жила у тітки Міляни, яка виділила мені одну кімнату, сказала, сміючись тихенько:
    - Я хроплю.  Нікому не кажи.
    Для мене життя «перевернулось вверх ногами», я була на сьомім небі від щастя. Хто знає, можливо якраз та обставина, що я жила серед людей, а їх кожен день було багатенько в центрі, зробили свою добру справу. Я  стала відчувати, що у мене проявився інтерес до гуртку співаків, (завідуючим клубом був той час Степан) – людина грамотна, привітна і шановна. Він до мене ставився дуже приємно, тихесенько сміявся, що ніхто ніколи не примітить, що я в гурті дівчат я буду спиратись на палку. Я вірила йому, і … у мене проявився інтерес до всього, що проходило в культурному центрі.
    В передвечірні години ми з тіткою  частенько сиділи в подвір’ї, де у неї був добротний стіл, і довга лавка.  Тітонька сміючись, розказувала -  до неї приходять гості, якраз в неділю, особливо ті, які живуть далеченько: на Хторі, в Вигоді, в Дубині. Ці люди менше спілкуються з населенням, яке живе в селі, у них є велика охота поговорити з ними. Ось і заходять для цього в тітчин дворик, де можна гарно і світло здибатись.
     - Знаєш, як я все це розумію? - питає тітка. – Тому, що ставлю себе на їх місце.
    … В спілім літі, коли все село пропахло овочами і фруктами, ми з тіткою рішили зварити яблучне варення. Сидимо в дворі чистимо яблука, ведемо солодкі і запашні розмови, які похожі на пору медового літечка. Слова за слова – нові теми. Я знаю біографію тітки не тільки від неї, яку вона передає кусками, згадуючи щось цікаве із свого життя,  а ще й від батька,  від моїх рідних тіток, деяких сусідів і т.д. Тітка трішки старша мого татуня. Він до неї звертається по імені, а вона його називає – Йваном. Чоловіка у тітки вбила війна. Вона про це говорить з сумом, який ніколи не покидає її, а коли річ заходить про її роки до війни – зітхаючи, каже:
    - Так воно повинно було статись… Кожному чоловікові назначений свій початок і кінець, то б то -  Альфа і Омега -  і… місце на землі, де він повинен мешкати.   
    - Тітко, - звертаюсь до жінки. – Тіточка Наталя якось сказала, що ти була просватана за якогось багатого міського чоловіка з Вінниці. це правда, чи видумки?
    - Правда. Чиста правда. Ти знаєш - наш рід Вінницьких здавна славився тим, що ми володіли гарними  землями, мали навіть свій герб, своє закарбоване в Книзі Роду, то б то - родове значення. Ми Подоляни, були, є і будемо ними. Я тут народилась, я тут повинна жити, так мене вчили батьки, бабусі і дідусі. Мої брати всі мали непогану освіту, а особливо самий менший, Григорій, той, що живе в Вінниці. Степан, самий старший – той вчився не багато – всього сім класів мав. А середущий … я не можу за нього говорити, ти знаєш  чому. Загинув він.  Офіцер царської армії. У нього була незакінчена вища освіта. Він строїв  плани – побудувати з України особливу державу. Яку саме, ніхто не знав, а він … він бачив її по своєму… Я, вчилась в школі гарно. Тато завіз мене в Вінницю, вів переговори, що я буду там продовжувати  навчання. А тут … почалась революція. Підняли голови якісь чудні люди: крім Червоних і Білих, були Зелені, Сині, Розові … - голосно сміється тітка.
    - Не було зелених, - радію весело.
    - Це я так кажу. Та й що говорити - каламутилось так, що страшно ставало. Мені йшов  18-тий рік, коли у батька похилились плечі, він  знав – його власні землі заберуть в один кагал. Щоб відповісти тобі, як до думки татка прийшло, що мене потрібно віддати в Вінницю, за одного хлопця, якому я подобалась, та не тільки подобалась, він слав мені листи, передавав привіти, звав до нього в сімейне  життя, Непоганий з личка, високий, примірний, мав освіту. Він  з роду Мережевських – відомих людей, які мали підприємства не тільки в Вінниці, але й в Києві. Йому було 24-ри  роки, а мені – 19-ть. А тут як на зло, тато отримав звістку від самого Мереживського Адама, що його син з двоюрідним братом збираються приїхати свататись до мене, бо трапилось те, що вони всі через місяць покинуть Вінницю - їдуть до Києва.
     - Значить ти повинна була їхати до Києва, як дружина Євгена? – питаюсь спішно тітку.
    - Повинна. Та узнавши все, що робиться у мене поза плечима, сказала, батькам, мов відрізала, що я звідси нікуди не поїду, навіть тоді, як закують мене в кайдани, я їх перегризу, але не поїду.
    - Ти мабуть не любила того чоловіка, який сватався до тебе, - кажу я.
    - Не знаю. Ми з  ним мало були знайомі. Коли він мене вперше побачив, очі у нього заблищали, він навіть розгубився, повторяв, що я похожа на Польову царицю.
    - В той час в селі не було хлопця, який би тобі подобався? – питаю тітоньку.
    - Не було. Сама не знаю, що мене так утримувало тут. Мабуть так мені на роду написано, притримуватись того, що в душі робиться.
    - Свати приїздили, чи …?  - цікавлюсь тихенько.
    - Ні. Скоріше всього батько дав їм знати, що я … - не договорила тітка, усміхнулась, сказала, чомусь ніби змовницьки: - з мого Поділля я нікуди не поїду… Я люблю все, що огортає мене так, що серце заходиться від щастя. Моє кохання до рідного краю розділив хлопець, якого я стріла біля Графського парку… Зустріла і … до цього часу та зустріч живе в мені… Півроку ми стрічались, а в осінь побрались. Не стану тобі розказувати за нього, бо з жалю стану плакати.
   …  Над двором тітки пролетіла зграйка синиць, грайливо виспівуючи, світло залишаючи за собою ніжні пісенні звуки. Тітка провела їх очима, вкусила кусочок яблука, зітхаючи сказала:
    - Бог нагородив мене любов’ю, яку я шаную і буду шанувати до моїх останніх днів. Коли отримала похоронку за свого чоловіка, так плакала, що лікаря викликали до мене. Його одяг, його взуття, його миска, яку він дуже любив, я тримаю  до сьогодні. Сниться мені часто. Дві донечки – як два очки в голові, і обидві похожі на свого татуся. Коли стрічаємось, дивлюсь на них, а мені здається, що він стоїть поруч і … тішиться нашими доньками. Внуки перепитують за дідуня, а я не можу нарозказуватись за нього.
- Мій батько був у тебе на весіллі. Згадував …  він тоді був ще школярем,
але пам'ять зафіксувала  - у тебе на весіллі грав духовий оркестр з Куриловець. Так, чи не так?
    - Так … Саме так… В шафі тримаю букет з свого весілля. Це той букет
який я подарувала нареченому, приколовши його,  йому на піджак. 
    - Покажеш мені той букет? – ласкаво звертаюсь до тітки.
- Покажу… Ні, не поїду я звідси нікуди. Звуть мене до себе у Львів
діточки мої. Обіцяють панське життя… Як це можна жити і нічого не робити? Кажуть, що біля будинку, який там мене  чекає,  є грядка з квітами. Добре…Квіти є, а як же жити без городу, саду… курочок … Ні, то життя не для мене.
   - Ти дивуєшся як живуть міські люди, а вони дивуються, як ми живемо в сільській місцевості, - кажу я, і, тут же додаю: - З мого класу всього шість дівчат залишились жити в селі… Як тобі такий розклад? 
- Бідний розклад. Давай, розкажу дещо з того, що прийшло мені
голову. А стало воно приходити з того, що частенько зупиняюсь на  питанні, якби не війна, а жили би ми, скажемо так, як живемо нині. І тут же сама собі даю відповідь - життя було би зовсім іншим. В цім року, не так давно, 9-го травня ми відмітили День Перемоги. Сама знаєш, що воно таке.  СВЯТО велике, дійсне, життєве. Коли перед людьми села виступив голова Сільської Ради, і … назвав цифру загиблих  мешканців Михайлівець, я … за голову взялась. Подумала, а якби вони не загинули, а жили тут поруч з нами…. Нехай ба десята частина не вернулись, а так.... Ця війна принесла стільки страждань і розрухи, що, ніхто і ніколи не назве цифру утрат і болі людської. Селу досталось зверх норми. Та… як би там не було, ми, сільські мешканці  не повинні тікати від всього того, що принесла нам та лиха година. Ми повинні триматись тої  Істини, яка відкриває нам щодень щось нове, дійсне, надійне і  щасливе. Одне тільки те, що ЗАКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА несло нам стільки радості на світле майбуття, що не вмістити його ні в які обійми. Згадай, як було приємно, під вечір, слухати, коли йшли жінки з поля і…  СПІВАЛИ. Душа завмирала… Де таке щастя можна знайти, як не в селі! Ні, я Ніколи не покину свій рідний Подільський край, в якому живуть несказанно дивні і нескінченно величні помисли, що кожно-денно в’яжуть цвітний килим життя.
  …  Я слухала тіточку, вбираючи в себе її роздуми, її життєву віру, її переплетене Сільською Істиною Буття, і, тішилась, що вона є у мене, і як не складеться моя дорога, я, буду любити своє ПОДІЛЛЯ, свою Батьківщину, своє село, з якого я родом, де жила одна із щирих, добрих і чесних людей моя тіточка Міля.
   
               
                ТАТУНЬО  І  МАМУНЯ

                Кожен із нас людей, має два крила – Батька і Матір.
                І поки вони живуть на світі, ми літаємо. Але
                так важко летіти з одним крилом, а ще важче
                іти пішки… Дай Бог вам летіти якомога довше з
                двома крилами. Цінуйте своїх батьків.
                Мудрість із народу
   

    - Андрію, - звертається батько до сина. – Пора тобі думати за свою сім’ю. Уже ген за 25-ть  років майнуло, а ти все парубкуєш і парубкуєш.
    - Знаю… Приглядаюсь до дівчат. Подобається мені одна… Вона з роду не багатого, але… доброго і поважного. Звати її Зося. Їй десь біля 22-х років. Тиха, приємна, згідлива… Зустрічався з нею два рази… Горнеться до моїх слів… Мало грамотна, та то нічого … Ти ж не хтів відпустити мене в місто, де би я набрався більше освіти …
    - Я не хтів? Що ти говориш? Роки були шалені. Місто бурлило революцією. Вбивства.  Крадіжки. Син Плясецького насилу вирвався з того нового болота. Ти маєш грамоту, нехай і не велику. Життя покаже, що до чого. Сім класів, це вже знання, можна працювати в управі.
    - Які управі? – сміється Андрій.
    - Добре… Поживемо, побачимо. Придивись до Зосі. Чув за неї. Жити станете в бабусі.  Вона займе одну половину хати, а ви …другу.
    - Яку другу? Там же одна кімната, без кухні, - перечить Андрій.
    - Кухню приладнаємо, - сміється батько.
    …Весілля  Андрія Древінського і Зосі прийшлось на середину вересня. День стояв високо-золотий, нарядний, музикальний. Молоді прийшли жити до бабки Андрія, дуже доброї жінки, яка бідкалась, що половина її хати тягне  глибина Землі.
    - Придивись, - звертається вона до внука. – вікно на стіні від саду уже низько над землею. Один вчений чоловік дивився на ці зміни в хаті, сказав, що тут місце погане. Хто знає, можливо там, в глибині є якась яма, порожнеча, а може і річка. Все що ми маємо зверху на Землі, часто відповідає тому, що мається там, в глибині Планети.
- Можливо там, під стіною, є якась схованка з золотом, - регоче внук.
- Ану тебе, - махає рукою бабуся. - Завтра же прийде майстер класти  піч.
Кімната там велика, на половину всього будинку… Перегородиш її, буде в тебе житло панське, -  радить жінка.
    - Хату ти називаєш будинком, і так смачно мовиш, що чужий чоловік подумає, що перед ним панський маєток, - весело видає своє бачення, Андрій.
- Другого у мене немає. Ми цю хату побудували з чоловіком, коли               
подружились. Всім миром ліпили вальки. Було радісно, так як ми тоді були молоді і щасливі. Зараз другий час.
    … Через тиждень в другій половині хати Андрієвої бабусі, уже була перегородка, яка ділила кімнату на дві частини – світлицю і кухню. Щоб попасти в кухню, потрібно було іти через кімнату. Молода пара, Андрій і Зося згодились жити так, а десь далеко, в їх планах жив інший будинок, де вони стануть мешкати другим життям: там буде три кімнати і … велика кухня. Та поки що вони були раді і тим, що мали нині.
    … - Тік! Так! Тік! Так! – йде ВІЧНИЙ годинник, якого ніхто не бачить, на Планеті ЗЕМЛЯ. Він відміряє людям роки, які відведено  їм прожити.
    Через два місяці бабуся Андрія перейшла жити до доньки, у якої два будинки, правда, один старенький, але жити можна.
    - Побоялась бабка жити в хаті, де стіна кожну ніч тріскає, гойдається, стогне, - тихенько ділиться Андрій з батьком.
- А ти нічого не бійся. Бачив я все. Коли затильне вікно другої
половинки твоєї оселі зрівняється з землею, ми відірвемо другу половину  хати, і прикладемо до неї нову.  Все буде добре.
    - Я теж так думаю, - годиться Андрій.
    … Через рік Зося народила дівчинку, яку назвали, Цезею. Щастя було багато, але це був голодний 1933 рік, тому народження дитини не святкували. Андрій, при допомозі батьків, та ще й  працюючи с самого ранку до пізньої ночі на колгоспному лані, вечорами носив воду, і поливав грядки на городі. Воду приходилось носити далеченько, та … знаючи її потребу рослинам, він радів, що городина дала гарний врожай.
    … Наступні роки були більш жвавими, приємними, дієвими. У Андрія з  Зосею народжувались діти через два роки, так в 1939 року народилась четверта дівчинка, яку назвали, Анелею.
    - Хочу сина, - розказує Андрій родичам. – Я вірю, у мене буде синок…
    - Хочеш? Буде. Але … люди говорять про війну. Чув від вчителя Коларжа Вячеслава Івановича, що ніби то німці взявши в полон Польщу, уже нагострили лижі на нашу державу. Не дай, Бог, - тихенько веде мову двоюрідний брат Андруся.   
     Дома, пізно вечором, коли діти уже спали, Зося сказала, що бабка Марія Лозінська, вела розмову… ніби то, її племінник Степан Вінницький сумно передав їй, щоб вона готовилась до чогось страшного.
    - Це торкається німців… Вони жорстокі люди, вірніше, керівники в їх держав створили свою партію, вірять в ВИЩІ людські раси…. Такого не може бути серед людей. Всі люди на Землі ходять і живуть під одним Богом.
… Розмови про війну велись тихо, але вони мали свою підставу, і … війна
прийшла в червні місяці, 1941 року. Стало страшно не тільки знати, але й думати, що більша половина чоловіків пішли на фронт. Пішов воювати і Андрій, залишив дружину з доньками, а їх у них було чотири.
   … Коли в Михайлівці прийшли німці, село наче вимерло. Тиша оповила все і всіх, хто залишився чекати Мир і Спокій, бо все населення вірило -  Радянська Армія переможе -  Правда завжди переборює зло.      
    … В кінці 1944 року, коли німці відступали, і Українське Поділля було уже вільним, з війни, в Михайлівці вернувся один молодий чоловік з сімейства Овчаруків -  в нього, від поранення, погано згинались пальці на лівій руці. А пізніше, на костилях, в хату до своїх дітей і дружини, прийшов Андрій Древінський. Радості стільки, що не обійняти.
  … Жити великим сімейством Андрія і Зосі, в половинці хати, бо друга – зовсім осіла, і стала їм за комору, було важкувато, та, жили  вони так як могли. Діти підростали. В 1945-тому року, старшій донці, Цезі, виповнилось 12-ть літ, вона  допомагала матері, а менші … теж не сиділи просто - у кожної донечки були свої завдання, а якщо вони не справлялись, мамуня їх не гудила, весело розказувала, що і в неї були такі роки, батьки її вчили всьому потрошки.  Дружне сімейство Древінських ніколи не сумувало, вечорами до них приходили сусіди, велись великі розмови, в яких жили спогади, правда і видумка, а все разом -  історія Землі, яка згортала і згортає все до купи, без якого  не було би того життя, яке малось в ті важкі повоєнні дні.
   Радість заполонила хату Андрія і Зосі, коли Андрусь був назначений сільським поштарем. Крім праці на пошті, він виконував багато роботи, а саме -  почав вчитись ремонтувати взуття. Все це приносило сімейству прибуток. Та, не з тих людей був Андрій, йому хотілось мати СИНА. І в 1946 року Зося народила хлопчика, якому дали ім’я  – АНТОН.
    За вечірнім столом сидять всі діти Древінських. Тато веде розмову, як колись, коли Цезі було два рочки, вона стала називати маму – Муня, а тата -  …Туньо. Батькам подобались вирази  донечки, і … уже надалі, старша доня маму звала, МАМУНЯ, а тата – ТАТУНЬО. Доня Віня, з дитинства говорила виразно, а ось Рузя, та сміялась, мамуню називала Мунькою, а батька – Туньком.
    В селі всі знали любов Андрія і Зосі до великої сім’ї, так як в 1948 року у них народилась дівчинка, яка через місяць померла. 
    … Діти в школі. Зося працює в ланці. Андрій поштарює, чинить, і навіть інколи шиє взуття людям, і все це, він виконує в кухні, присівши на стільці біля вікна. Тісненько мешкало сімейство Андрія, але не хватало коштів будувати нову хату, обходились тим, що мали.
    …Закінчивши сім класів Цезя поступила вчитись в  агрономічний технікум. За нею повторила ту саму дорогу, Віня, а відносно Рузі, тут була інша думка, вона не хтіла бути агрономом, тому її до себе забрала Цезя, яка працювала в той період в одному районному центрі і, через деякий час Розалія уже закінчила бухгалтерський технікум.
    … Роки йшли, підганяли самі себе, і підганяли  Цезю до свого  сімейства. Вона написала батькам, що у неї є наречений, і, вона з ним розпишеться, весілля зроблять в його родини.
    - Як це так, - говорить Зося чоловікові. – Весілля донці справимо і ми.
Коли над Михайлівцями заграв духовий оркестр «МАРШ СЛОВЯНКИ»,   
люди знали - потрібно іти на весілля, а саме, подивитись, як святкують батьки і родичі Древінських, велике СВЯТО – видають заміж свою саму старшу донечку.
    … Літа підганяють всіх мешканців Землі, і як би, чоловік не хтів старіти – він не спроможний що-небудь створити, щоб залишитись довгенько молодим. 
    На лавці біля хати сидить Зося, (вона давненько не працює в ланці), доктор села, Василь Трохимович Федик сказав, що у неї ідуть перебої в серці. Узнавши про це, жінка вийшла на пенсію по захворюванню, а донечки, бідкаються, щоб мамуня не перетомлювалась, бо … вона у них одна… сама найкраща і найдобріша мати в їх житті. З самого раннього дитинства батько вчив дівчаток допомагати мамуні, бо хто їй допоможе, як не свої дітки. Мамуня вчила дітей, поважати татуня, він у них добрий, людяний, гарний, він їх татусь, а значить ОДИН в світі. Йшли роки, а для дітей Андрія і Зосі -   батьки стали символом любові і високої пошани.
    … Три доньки Древінських живуть в містах, лише одна Неля, сама найменша, живе при батьках. Самий наймолодший син Антон, вчиться ще в школі, та всі його думки вчитись в технікумі на механіка.  В той час сільські люди не мали паспортів, а значить, повинні були працювати в колгоспі. Мешканці села про це знали, та … інакше неможливо було затримати молодь в сільській місцевості.
    … В ганку хати Древінських,  на лавці сидить сусідка Ганюта, з Зосею і сусідкою Вірою Хілінською, яка розказує, що Михайлівці мають уже новий план відбудови: хати стануть будувати інші, молодь повинна мати середню освіту, навіть доярки повинні вчитись своєму ремеслу на курсах.
    - Раніше мало дітей вчились в технікумах і інститутах, а тепер …Ми з Андрусем думали, що хоч би одна донька залишиться в селі …Де там …Неля спить і бачить себе в місті …Знаєте, що вона нам сказала? Догадайтесь? Ніколи не догадаєтесь… Вона сказала, що піде вчитись на перукаря.
- Гарна справа… Завжди буде мати кусок хліба, - сміється, Ганюта.
- Так вона  пристроїться в місті. Саме головне, передала, що ми продамо
хату  в селі, купимо в містечку, і станемо там жити з нею. Ніколи не думала, що наші донечки переберуться в міста. Що воно таке – не відаю… Андрій сміється, підводить риску життя, розказує, що молодь по своєму вірно робить -  село відстало від міста всім: оплатою праці, знаннями, культурою… Не те щось роблять наші керівники. Планують залишити молодь в селі, а що вони їм дають? – веде спішну розмову хазяйка хати.
    - Не можу сказати, та і я думаю, що мій синок не залишиться при нас. Якось прийшов з школи, розказує, що ледь дійшов, таке велике болото в вулицях. В нього уже складається своє бачення майбуття. Армія … Місто … і … потягне його якась наука, а для неї він знайте місце праці на міськім підприємстві, - з невеликим сумом, мовить Ганюта.
    - А що на його розмови каже йото батько? – цікавиться Віра.
    - Те, що і я… - махнула рукою жінка.
- За своїх уже не веду мову. Донька працює в конторі, зять, при машині, а
синок Вадим, той не втримається тут, після служби на флоті. Це я так думаю. Якщо знайде в селі собі пару, яка прив’язана до сільського господарства, то … можливо і залишиться в Михайлівцях. Хтілось би … Терентій каже, що ми не станемо його затримувати, він хлопець розумний… - погладжуючи листя хмелю, яке обвило ганок у сусідів, веде мову, Віра.
    - Не хтілось би мені доживати вік в будинку в поверхах. – усміхається Зося. Та … чує моє серце, так воно і буде.
- Нас з чоловіком в місто і калачем не заманиш. Але …Життя
покаже… Хто знає,  як воно нам розкладено …- міркує  Віра.   
    …Рік в рік … Коротшає вік у старшого покоління. Як сталось, що Андрій захворів, кинувся до лікарів, та … Зробили операцію, яка протягнула життя ще на кілька місяців. В один день  Андрусь попрощавшись з Білим Світом, Рідними людьми… помер. На похорони приїхали всі його діти.
    … Ганюта Лосковська стоїть біля воріт, наглядає, як чужі люди обдивляються обійстя сусідів Древінських. Прийшов час, хату продають, Зосю забирає жити до себе донька Рузя. Не хочеться жінці покидати своє сімейне гніздо. Як не кажи, прожито тут багато років, та … розбіглись діти, знайшли себе в місті Бару, де й осіли один за другим – саме оце, що вони всі дружньо живуть, робить Зосю щасливою.
    … Вечірня пора тепла, кольорова, привітна. В подвір’ї  біля хати Древінських зійшлись сусіди, накрили столик, присіли, як сказала тітка Палажка Ковальська, (в цім подвір’ї останній раз), бо…уже всім відомо – їх хату купив якийсь чоловік, і, уже через три дні Зося назавжди покине своє родинне обійстя, їде в місто, (але жити буде в частому будинку Рузі).
    … Три дні не пройшли, а ніби майнули. Суботній день високо-світлий, злегка задумливий привітав дітей Зосі (Рузю, Антона і Нелю) тихим поклоном, задумливим поглядом і ще чимось обов’язковим, тим, що ніколи не щезне з їх пам’яті, бо прожите і пережите в хаті сімейства Древінських, закарбовано в Вічності, а Вічність для всього земного є Неперевершене і Неповториме.
     Проводити Зосю прийшло багатенько сусідів. Рузя роздає їм печиво, цукерки, пряники… Дякує за дружбу, за пам’ять, за прожиті літа.
    - Приїздіть до нас в Бар. Мамуня буде дуже рада, та и ми всі діти сімейства Древінських, будемо щасливими зустрічі з Вами. Жаль, що татуньо рано пішов в Потойбічний Світ… Царство йому небесне. На свята Тройці ми приїдемо, інакше не можна… Свято Тройці поминальне… а пам’ять чоловіча для цього свята невмируща - вона передається від покоління в покоління, - веде розмову Неля. – Ми же з вами земляки… традиції – це святе…   
    … Зося стояла біля ганку хати, слухала розмови дітей з людьми, м’яко торкаючись всього того, що було до цього часу її, а нині воно уже чуже… Сумно усміхнувшись, обвела всіх, хто прийшов з нею попрощатись,  тихо заплакала, махнула рукою, сказала, так, ніби карбувала словами земне буття:
    - Пройшло немало років, як ми з вами стали жити по сусідству, а сусіди – це  велика дружба,  примирення і високе спілкування, а спілкування – безцінне… Так трапилось, що мій життєвий човен скоро пристане біля мого Берега Життя, але … в іншому місці…Дякую за все, що тут між нами було, де для нас щось сміялось і плакало, тішилось і дивувалось, співало і сумувало… Воно ніколи не щезне в Десь… воно буде жити в спогадах, поки будемо жити  ми. А далі … залишаться спогади в наших дітях, внуках і правнуках…тих,  хто продовжить наш рід…
    Люди стояли і слухали, про що говорила Зося: зітхали, тихо плакали, прислуховувались ще до чогось незміренно чуйного і … Вічного, яке несло в собі Минуле і Нинішнє, єднаючи його в Життєву приреченість земного.
    … Антон завів машину, сестри і мама сіли поруч, а МАЙБУТТЯ, яке  взяло свій хід для Зосі, уже продовжувало сплітати різнобарвний Килим її літ. 
    Коли машина повернула за поворот, Ганюта, зупинившись, сказала, втілюючи в мову своє бачене і задумане:
    - Я не зустрічала в своєму житті таку дружню і добру сім’ю, як були Древінські. Своїх дітей вони виховували в любові до всього, а особливо відносин між батьками і дітьми. Немає в селі ні однієї сімейної пари, щоб діти називали їх: ТАТУНЬО і МАМУНЯ…При невеликих прибутках, Татуньо і Мамуня ростили їх, вкладали  в них всі найкращі життєві прояви: чесність, порядність, любов одне до одного, приємність, допомогу, чуйність і чисто-світлі відносини. Згадайте, як діти Зосі і Андрія допомагали одне одному в навчанні, в порадах, в подіях… Нині, всі вони, через труднощі і негоди переїхали жити в одне місто. Сьогодні забрали Мамуню до себе, і, навіть купили їй хату на землі, бо МАМУНЯ привикла жити, щоб вийшовши з хати обійняти весь світ своїми обіймами. 
- Якось, повернулась я думками в післявоєнні роки. Чомусь до пам’яті 
прийшло обійстя і хата Древінських, - задумавшись, продовжила розмову сусідка, Женя Овячарук. - Не хата у них, а половинка її. В цій невеликій половинці жило їхнє велике сімейство. Життя в основному проходило в кухні, так як зимою тепло трималось саме там. П’ятеро діточок, і всі такі щасливі, привітні, радісні. Сміх і гумор, пісні і розмови, і між всім цім радісне: - «Мамуню, де моя сукня?» Або: - «Татуню, допоможи одягти пальто». А коли приходили до них сусіди, щоб поспілкуватись, присідали на канапку, і так привітно йшли довгі і кольорові розмови, що й вертатись додому не спішилось.
    - Не знаю чому, - хитає головою, Віра Хілінська. – Я трішки старша Зосі і Андрія, але дружба з ними була у мене якась особлива. Мене вражало -  якою дивною наукою володіли вони як батьки, що оте:  МАМУНЯ і ТАТУНЬО - несло в собі таку чуйну і Святу Істину відношень в повазі до них, в повазі до людей, і в повазі одне до одного…  я передати не можу. Дітей у них п’ятеро – але це один клубочок, який єднав сімейство Древінських,  і чомусь мені здається, що оцю родинну єдність вони передадуть далі по своєму роду. 
   …  Сусідки ще довгенько стояли і вели різнобарвні розмови, в яких високо жило і діяло щось людське поважне і світле, добре і барвисте, чуйне і сміле А в цей час в колишнім садку Древінських, якась пташка видавала свої наспіви, в яких чувся голос, похожий на: - Мауму-у-у-ню-ю! Тать-юню-ю-ю! Мау-у-му-нюью…


               
                П І Д Ж А К   

                Час не міняє людину, мудрість не міняє
                людину. Одне може поміняти його – це
                кохання.
                Р. Тарс

    Перегортаю журнал про бджільництво, який виписує батько, бачу як  з хати вийшла мати, присіла поруч мене за столиком, усміхнулась, якось злегка боляче.
    - Що трапилось? – питаю неньку.
    - Голова болить. Таблетку випила, та …
    - Випий ще.
    - Немає більше …
    - Ой! - згадую швиденько. – Я теж забула взяти ліки в дорогу, коли їхала до вас. Завжди беру їх на всякий випадок. Тоді … я зараз же піду в аптеку. А ти випий чай з малинки і вишні. Зіна Савчук казала, що при болях в скронях такий чай заміняє таблетки.
    - Зараз вип’ю, - годиться мама.
    - Почекай, я сама подивлюсь, які лікарства є у вас.
    Іду в кімнату, через три хвилини виношу для матері п’ять таблеток,  кажу сміючись: - Вони заховались від тебе, а я їх знайшла. Пий… ці допоможуть. А я все таки піду в аптеку. Куплю вам, і собі дещо.
    … Через півгодини я уже придбала пакунок лікарств, і, тут мені забажалось піти в магазин, купити  українських пряників, бо таких пряників, які називаються УКРАЇНСЬКИМИ, іноді навіть в великих магазинах, як кажуть люди -  днем з вогнем не знайти.
    Стою в крамниці,  біля вітрини з цукерками, коли раптом чую:
    - І кого це я бачу!
    Озирнулась, зраділа – перед мною стояла Ганна, або як я її називаю, Ганютою - сусідка тітки Мілі, хата якої через дорогу.
   Радість, усмішки, щастя – бо всяка приємна зустріч людей – це і є щастя.
    - Час маєш? – питає Ганя.
    - Маю, - кажу весело.
    - Тоді ідемо до мене. Ти в моїй новій світлиці не була. З того часу, як ти покинула Михайлівці, багато води пробігло Дністром.
    - А ще більше – Дніпром, - додаю тут же.
    … Будинок Ганни знаходиться в центрі села, весь огорнутий садом, з прямокутним подвір’ям, невеличкою літною кухнею і  хлівчиком, скоріше це курник і кладочка, бо, чути, як звідти незадоволено нас перепитав щось когут, коли ми з хазяйкою рипнули хвірткою.
    - У тебе гарне житло. На примір міських будиночків. Чула -  в новому жилому будинку родяться і живуть нові повісті, - кажу я, розглядаючи веранду.
    - Я перенесла казки, що жили в бабусині скрині, в свою хату. Живу з мамою. Їй багатенько літ. Ходить потрохи. Працює в огороді. Тішиться земним буттям, а я щаслива, що вона у мне є, - гарно, з приємним наголосом веде розмову Ганна.
    - Тоді в твій славний будиночок, на стіл я поставлю пряники, наші, УКРАЇНСЬКІ. В них Хліб і Солод – для щастя і довгих літ, - кажу я, розглядаючи приміщення Анюти, яке, по моєму баченню нагадує саму господиню – все до ладу, в радість, в приємність.
    Чомусь згадалось - цю оцю сім’ю знають багато людей. В пору, коли у дворі йдуть дощики, а людині потрібно йти в центр до автобуса, приходиться взувати калоші, чи боти, чи резинові чоботи, щоб добратись до центру. З собою в місто  їх не візьмеш, значить їх потрібно десь залишити, щоб потім забрати. І - таким місцем, де приймуть ваше взуття на деякий час, є двір Ганни і її  матусі. Він був, є і буде – це ніби вже приписано їм жити з цим завжди.
    Розглядаючи все в хаті, до пам’яті прийшло, що в один період  життя, Ганна, по якійсь причині, покинула село, жила довгенько в місті, та настала пора їй вернутись назад до мами, бо літа у неньки уже ідуть до зими. Вернулась і… більше не поїхала кудись. Нікому вона не розказувала за себе, просто знову заповнила свою нішу сільського життя, яке залишала колись на деякий час.
    - В нашій хатинці три кімнати: мамина, моя і … для гостей. Мама називає її СВІТЛИЦЕЮ. В нім звучить слово - Світло і Личко – все що потрібно приміщенню, - розказує Ганя. -  Ліда Перепилиця, твоя однокласниця, вчителька і гарна господиня, побувавши в мене, сказала, що моя хата маленький музей села, де збереглось багато чого із минулого. Я не можу викинути ціп, яким молотили зернові культури. А ще у мене є дерев’яний макогін моєї прабабки, копистка, стільниця, горшки, казани, бочка, стіл, три стільці, сундук і … драбина, збита дерев’яними гвіздками.
    - А двері у вашу кухню нинішні, чи…? – питаю  господиню.
    - Ні. Двері старі, в них дещо нове. А ти  це примітила? – цікавиться Ганна.
    - По набивному орнаменту. У моєї тітки Ніни такі двері теж збереглись.
    - Жаль, що керівники нашого села не можуть зробити музей, в якому би був відбиток минулих літ. У багатьох людей маються речі, що стали би музейними. Та нікому немає діла до цього.
    - Прийде час, і хтось підтримає твою думку, - кажу, а сама придивляюсь до убранства Анютиної Світлиці. Меблі перемішані: нові і старі.
    - А де матуся? – запитую Ганну.
    - Пішла допомагати сапати своїй подрузі, бо та живе одна. Син виїхав давно кудись. Знаю тільки що живе він далеко, на Новій землі. А донька – хворіє. Живе окремо з своєю сім’єю. Внуки допомагають бабусі, але … сама знаєш, як буває в житті.
    - Зате ти поступила вірно. Маму не залишила в самотині в спілі літа, - веду розмову, і, зупиняю погляд на стіні, на якій, на гарній і добротній вішалці для одягу, висить модний кольоровий жіночий жакет, і дуже гарний, темно-кофейний чоловічий піджак, на однім плечі якого накинуте дороге шовкове кашне, і все це бачиться в єднанні, так, ніби в цьому будинку живе модний хазяїн, з такою же самою гарною і модною дружиною. Чому саме я так подумала – не відаю. Думка майнула, об’єднала бачене, і підвела риску, яка уже не хтіла мінятись.
    … Анюта постелила на столі кольорові салфетки, потім принесла з кухні миску з суницями, другу – з ковбаскою, ще й маленькі мисочки і дуже гарні виделки. В її рухах, в  її баченні гостей в своєму будинку, уже жило не чисто сільське, а перемішане з міським. А ще те, що вона запитала мене, чи не попробую я її наливочки, бо її вона робить сама, по своєму рецепту. А ще я  зрозуміла – Анюта не тільки гарна хазяєчка, але і розумна жінка, яка стоїть на границі сільського і міського почину єднання, що робить життя примірним і приємним.
     Сидимо за круглим столом, ведемо різнобарвні розмови, торкаючись минулого і нинішнього, сміємось самі  з себе, що будучи зовсім молодими, життя нам бачилось іншим, чим воно є насправді.
    - Може до суничок принести сметанки? – спішно веде розмову хазяєчка. – Моя матінка їх їсть, присипаючи цукром.
    - Ні. Коли жила у батьків, ходила по суниці з відерцем, - мовлю я, і знову  глянувши на чоловічий піджак, не втрималась,  - звертаюсь до Гані:
    - Чоловічий піджак  у тебе сучасний, чи з минулих років? Мені здається – він у тебе висить не просто.
    Анюта тихо задумалась, спокійно усміхнулась, сказала мило розставляючи букви в словах:
    - Піджак мого милого.
    - Ти сказала не чоловіка – милого. Що це значить?
    - Прийдеться спогадами вернутись в минуле, те, далеке минуле, коли мені було біля 18-ть літ, а це була осінь 1940-го року, інакше не зможу дати оцінку нинішньому часу, і піджаку, що висить в мене на вішалці, - пересуває стілець, веде розмову Анюта. – Якраз тоді я  вийшла заміж, та … сама не знаю як, бо через півроку ми  розвелись. Не любили ми одне одного, а побрались, бо просто гарно дружили. Та скоро прийшла велика біда, почалась війна. Чотири роки страшні і пекучі не пройшли просто так, багато  чоловіків не вернулись назад. Збільшилось вдів і сиріт, страшно було бачити, коли збирались збори, то дві треті людей були  одні жінки. 
    - В тебе теж батько не вернувся з фронту? – запитую Ганю.
    - Не вернувся. Я тоді уже дорослою була. Тато пішов воювати в 47 років.
    - Я теж пам’ятаю той час.
    - Для мене, і моїх товаришок післявоєнні роки дались не легко. Багато  хлопців, мого покоління, були на фронті, а ті, а деякі, які вернулись в рідні краї, сіли за парти в технікумах і інститутах – (не хватало спеціалістів).  Велику  колгоспну лямку тягнули в основному жінки. Техніки було мало. Було таке, що коровами орали поля. А через два роки почалась голодовка. Ми з матінкою продали половину корівки, бо одним нам її не прогодувати. 1948-ий рік покращав погодою, настроєм, надіями. Я тоді відсвяткувала свої 26-ть  років, як кажуть – молода жінка в повному соку. Одного разу мені приснився сон, що я сиджу на лавці, а за мною, на цій же лавці сидить чоловік спиною до мене, а мені так приємно отак сидіти. І тут я повернула голову в його сторону, і … проснулась. Що зі мною стало з того часу, не могла зрозуміти – мене почало тягнути якесь почуття, покинути село і поїхати в Вінницю. Мамі нічого не сказала, пішла до маминої двоюрідної сестри, син якої жив в обласному центрі, у якого уже була сім’я і  квартира. Тітка зразу зрозуміла мій намір, дала адресу Андрія. Розмова з мамою була не довгою – ненька зразу же підтримала мій намір їхати в місто.
    З вулиці донеслись якісь крики. Ганна весело розказує:
    - Сусідка вчить сина митись.
    - Всі ми такими були, - примічаю я.
    - Вірно. Добре пам’ятаю, як мене одного разу мив тато, після мого походу до ставків, - сміється Анюта.
    -  Без дітей не було би дорослих людей. Дитинство – золото.
    - І кохання, теж золото, - вторить Ганя. – Не стану передавати, як я переїхала в місто, бо всяко було. Почала свій робочий міський стаж  на будівництві якогось підприємства, та … зрозуміла – мені потрібно працювати там, де я буду мати насолоду від роботи.  І я перейшла ученицею на хлібний завод. Спочатку в цех, а далі, керівництво  примітили мої математичні здібності, послали на курси бухгалтерів, і, перевели в бухгалтерію. Помалу, через рік я знову пішла довчатись в школу цифр, а далі … мені дали квартиру, правда, державну, яка належала заводу. Радості море, настрій до неба, щастя повні обійми, ось тільки я тоді не мала кого обіймати, бо  всю силу направила на здобуття кращої праці. Так пройшло кілька років мого життя в Вінниці. В одну недільну днину пішла  в гості до подруги, а вертаючись звідти, попала під дощ. Думала сховаюсь під дерева в сквері, та … дощ припускає, і тут я побачила бесідку, (в парках такі споруди мали місце бути). Ринулась до неї бігом, а там уже стояли люди. Весело протиснулась серед них, і раптом відчула чиїсь плечі, повернула голову і … о! на мене дивився  усміхнений чоловік. Він повернувся боком, став рядом зі мною, а я, сама не знаю чому, тісніше тиснусь до нього, мені чомусь  так захотілось, щоб він мене обійняв. Очі-в-очі – мить і … ми уже знали, що покинемо цю бесідку разом, будемо йти поруч, говорити, сміятись, дивитьсь одне на одного з задоволенням. Так воно і було. Чоловіка звали Олексієм, а я його величала, Олесем.
   В двері Ганни хтось постукав, вона вийшла, вернулась через дві хвилиночки, показала лист, сказала:
    - Пише подруга з Вінниці,  -  і, присівши знову за стіл, усміхнулась так приємно і сердечно, що в її усмішці я побачила Ганю такою щасливою, що і мені стало щасливо, а вона, повела плечима якось дуже гарно, сказала, ніби проспівала радість:
    - Я любила Олеся такою любов’ю, яка робила моє життя світло-рожевим кольором,  де би не була, сміялась, бо в моїм серці жив чоловік, який приніс мені жіноче щастя на весь мій вік. Кажуть, що щастя не може бути великим. Воно тихе, добре і рідне.  - розказує Анюта, а сама вона, своєю розмовою, стала переді мною, світлою, значимою і дуже святковою.
    - Скажи, Олексій був не вільним чоловіком? У нього була сім’я, діти, дружина? – перепитую Ганю, смакуючи суниці.
    - Було все. Коли він мені розказав свою біографію одруження, я  заплакала. Комусь розказати – може не повірити, бо … Але я почну з того, що він мені зразу же, в першу годинку нашого знайомства сказав відкрито, що він батько двох діточок, з значить – одружений. Мене це не затурбувало, бо якась уже незрима сила жила в мені – я знала, що до мене прийшла Любов, - приємно веде розмову Ганя, і, ковтнувши компоту, повела далі свою, як вона сказала, високу повість цільними і добрими словами. – Зараз я зупинюсь на тому, яка була біда в Олекси, про яку він розказував,  і розказує з великим сумом. Доня у нього родилась з дефектом, у неї криві ніжки, короткі, а, ступні - в різні сторони. Старший синок  нормальний, а доня … Біда і все. В Києві зробили дівчинці операцію, ступні повернули на місце, а кривизну і   короткість не змогли  поправити. 
    - Скоріше все це від чоловічих генів. У нього в роду були такі випадки з такими проблемами, чи ні? – задаю Анюті  спішне питання.
    - Ні. Вроді би у  його дружини дідусь був кривоногим. Ми з ним на цю тему не вели довгу розмову. Пізніше, десь через місяць Олесь розказав мені істину історію свого одруження і життя. Він виходець з простого сімейства. Вчився гарно, закінчив інститут,  працював замісником директора одного великого підприємства, і, саме тоді познайомився з донькою свого керівника. А далі … Далі вона обманула його, що у них буде дитя, і … було весілля. А через місяць дружина сказала з жалем, що ніби то, вона, будучи в Києві, попала під дощ, захворіла, і трапилось страшне - дитинки не буде. Правда чи ні, він не знає, чув, як одна дама тихо шепталась з іншою, що Фрося, так звати дружину, обманула його, і тепер має гарного і розумного чоловіка.
    - І таке буває. Тільки не може того бути, щоб він женився на нелюбимій жінці, - кажу я. - Як  зрозуміла – Олекса не з простого десятка, знає собі ціну.
    - Саме так. Фрося вродлива, весела і  приваблива до чоловіків. Через рік у них народився хлопчик. Коли синок підріс,  життя  в них пішло більш розкішне, так як батько Фросини купив їм будинок, і все, що потрібне в нім. Саме тоді його дружина запропонувала їм поїхати на курорт. Не можу сказати, як там сталось -  на курорт поїхала одна Фрося – вроді би, він не мав змоги їхати. Через місяць, після того, як Фросина приїхала з курорту, сказала ласкаво чоловікові, що у них буде дитя. Олесь зрадів неймовірно, йому бажалось мати ще одну дитинку. Збіг час, Фроенька родила дівчинку, але …вроді би раніше часу, та ще й … калічку – я уже тобі про це розповіла.
    - Люди кажуть, що горе не ходить по лісу, а по людях. Жаль мені таких людей, які родились неповноцінними, та і їх рідних теж дуже жаль, - хитаю головою, в згоду розмови Ганни.
    - Через деякий час він знову повіз доньку до Києва. Лікарі  доцільно роздивились дівчинку, сказали - ноги випрямити рівно не можливо. Попробують дещо зробити, та … Дівча родилось коротконогим. Та ще й, розвиток у неї середній. Вона гарно говорить, та відстає в арифметиці. 
    - Нині є школи для таких діточок, – мовлю я. – У моїх знайомих, хлопчина трішки відстає в навчанні, зате має хист до столярних справ.
    - Та це ще не все, - каже, відкриваючи вікно, Ганя. – Справа в тому, що дівчинку Олесь так полюбив, що не розказати. Вона носила ім’я Вероніка, а він її з малку називав,  НІКОЮ і СОНЕЧКОМ.
    - Гарне ім’я. Люблю імена в яких звучить щось загадкове, - кажу я.
    - Коли дівчинці виповнилось вісім років, її повезли  в Київ, там обіцяли зробити ще одну операцію, - притримує рукою фіранку, що гойднулась аж до нашого столику, веде далі розмову, Анюта. - Все було би добре, якби, головний хірург не сказав Олексі, що у Вероніки третя група крові, а  резус фактор - негативний. Можливо потрібна буде кров для доньки при операції. Зарання треба взяти на пробу кров у батька і матері, щоб знати, хто із них може стати їй донором. Олесь тут же згодився, та дружина його розгубилась при таких подіях, але … під напором Олекси згодилась провірити свою кров. Велика біда прийшла до Олеся, коли лікар йому повідомив,  що він … не батько Вероніки. Грім серед сонячної днини.
    - Як це так? – дивуюсь я.
    - Курорт… та ще й тихенькі розмови, що Фрося має коханця на стороні. В життя, як на довгій ниві…
    - А синок його, чий?  - спішно перепитую Ганю.
    - Не відаю. Він сказав, що син його рідний – родився він через два роки, після їх одруження, та ще й хлопчисько похожий на Олексу.
    - Слава Богу. 
    - І я так сказала.
    - А як же все було далі, після операції Ніки?
    - Не той чоловік Олесь, щоб різко змінити своє відношення до дитини. Він її любить з пелюшок, буде любити весь вік. Я не стала перепитувати його за це, не та він людина, щоб відсахнутись від дитини, для якої він став батьком. Прізвище і по батькові ніколи не зміняться в Вероніки. Вона його кличе татком, любить його, каже, що вона похожа на нього, хоча … ніякої там  схожості  немає, - підперши рукою голову, розказує мені про життя свого коханого, Ганна. – Він ніколи не покине Ніку, я про це знаю не від нього, а від себе. Я би теж так поступила, як поступив він.
    - Виходить, він простив своїй дружині зраду, - тихо перепитую Ганю.
    - Не знаю. Не задавала йому це питання. Живуть. Двоє дітей. Він розумно поступив – якщо покине Фросю, осиротить сина і доньку.
    - Де працює Фросина?
    - В лабораторії одного заводу. В неї середня освіта.  Хитра і … пронирлива вона жіночка. Є у мене думка, що Фрося має коханця на стороні. Чула я такі розмови. Та … не мені її судити.
      Ганна зітхнула, а потім тихо і якось особливо усміхнулась, сказала:
    - Ми з ним і нині стрічаємось. Правда, не так, як було колись, бо я тоді жила в місті, а нині … я їду туди, тільки для зустрічі з ним.
   -  Його дружина знала про його кохання з тобою? Як не кажи, такі побачення не залишаються  вічними таємницями. Як кажуть:  Хтось бачив, Хтось чув, Хтось знає, Хтось догадується і т.д.
   - Фрося знала, та … нічого вдіяти не могла. Винна сама собі. Коли приборкала Олексу до себе, кохала його вона чи ні, але женила на собі. Таке буває, і рідко закінчується солодко.  Там де спочатку гірчило, буде гірчити весь час, а в її випадку - все життя.
    - Ти не могла забрати маму в місто до себе. Чула, що у твоєї матінки хворі нирки. Ніби то потрібно робити операцію, - так мені сказала моя ненька.
    - Не стане вона її робити. Каже, скільки суджено, стільки  буде топтати землю. Можливо вона і права, у матусі ще й серце слабеньке. Нехай живе так, як жила всі свої земні роки.
    … Ми ще довгенько вели розмови з Анютою. Я не судила її за її кохання до чужого чоловіка, бо тільки Бог знає, чому така доля випала їй, в земному бутті. Та і вона не гнівилась на ДОЛЮ, а на оборот раділа, і вся вона світло і тихо  перероджувалась в розмовах за чоловіка, який поселився жити в її Серці, Душі, Житті. 
   … Прощаючись з Ганею, я  на якусь мить зупинилась біля вішалки, на якій висів чоловічий піджак і кашне,  хотіла уже піти, коли Анюта, ніжно погладила піджачок рукою, сказала стишено:
    - Два роки назад Олесь був у мене. На вулиці дощило. Він приїхав в піджаку, а через два дні, погода усміхнулась теплотою, сонцем і тихою ностальгією нашого прощання. Збираючись від’їжджати Олекса взяв в руки піджак і кашне, та раптом зупинився, озирнувся на мене, зітхнув, подав одяг мені в руки, хотів щось сказати, та не зміг - в очах блищали сльози.  Я поцілувала його одяг, прошептала: - «Твій Піджак буде висіти ось тут на вішалці всі роки, які відведено мені жити. В нім - частинка тебе… а для мене… це велике щастя». З того часу, ПІДЖАК висить тут. Коли мені буває дуже важко на Душі, я підхожу до нього, гладжу, цілую,  і повір … мені стає легше, привітніше, спокійніше.
    …  Ганнуся провела мене  до Центральної криниці, а при зустрічах з людьми, розказувала, що я була у неї в гостях, і,  тихенько добавляла тільки для мене, що через пару годин все село буде вести розмови, що донька Лозінського Івана Антоновича, Світлана, гостила у Гані, а йшли вони, і щасливо про щось говорили і … сміялись.
    Я дійсно була щасливою  побаченням з Анютою, жінкою, яка залишила в моїй пам’яті щось високе і дійсне, те, що робить щасливими людей.
   …Над Михайлівцями стояло високе тепле Небо, сміялось Сонечко, носились пряні запахи фруктів і овочів, і ще чогось особливого,  а я  подумала, що село Пахне Любов’ю, бо, як не кажи, все в нашім земнім світі тримається на коханні. 



        МЕНІ ПОТРІБЕН ПРИЗЕМИСТИЙ ЧОЛОВІК …

                Сім’я – це розумне і міцне суспільство
                в мініатюрі.
                А. Межинській


     З Ніною Оксюк я знайома з дитинства, можна сказати з школи. Правда, вона була старша мене на рік, та це не мало значення в нашім молодому віці. Жила Ніна з матінкою ( батько загинув на війні),  в центрі села, через дорогу з моєю милою тіточкою Мілею Вінницькою, яку в селі всі люди дуже любили, поважали, цінили за її доброту і світлу гостинність,чемність і вроду. Так як я з батьками жила в краю Слободи, далеченько від центра села – (в мене тоді були проблеми з здоров’ям) – я, в пору непогоди, жила в тітки, так я вчилась в технікумі, а ходити до технікуму далеченько, тітка запропонувала моїм батькам, аби в непогодні дні, я жила у неї. Саме тоді я зблизилась в товаришуванні з Ніною. Вона не змогла поступити в технікум, і рішила змінити маму в колгоспній праці. Це було її рішення, і я ніколи з нею не вела розмови на цю тему. Сама Ніна була доброю і веселою дівчиною, з лагідними очима і вродливими ямочками на личку. Наше товаришування мало позитивний характер, ми могли розуміти одна одну з погляду, з наполовину сказаних речень, з усмішки, або рухів. Якраз тоді  з Армії  в село вернувся  хлопець з Гаманщини, син вдови, Іван Король. Високий, худорлявий, вродливий – він зразу же, вроді би, вніс в гурт молоді, якийсь рух. Іван гарно співав, гарно сміявся, ніколи не гнівався, а особливо - гарно танцював. З ним танцювати могла люба дівчина, навіть та, яка тільки, тільки вчиться цьому виду радості.  З цього часу, всі дівчата села були трішки закохані в Івана, за його приємний характер, чуйне відношення до всіх людей, за його доброзичливість і працелюбство.
    Якось, в один вихідний дощовий день, ми з Ніною рішили піти в кіно.  Вертаючись, назад, зрозуміли – дощ перестав, а вечір встиг вивести в небо мільйони зірок, від чого було дуже приємно і загадково - ми навіть зупинились, розглядаючи, де там Віз, Квочка, зірка Вега, коли  раптом нас обох  хтось обняв за плечі. Мить і… веселий сміх Івана Короля, пролунав біля нас щасливо і весело.  Невеликий кусок дороги, ми далі йшли разом біля години. Зупинялись, радісно про щось веселе згадували, а Вечірня Небесна далина дивилась на нас, ловила наші слова, рухи, думки, і, відносила їх в Кудись, щоб зберегти в Вічності. Нам тоді  було дуже добре.
     В кудись поважно і велично відійшло, минулось солодке, чарівне літо.  Осіння висока і задумлива пора, ходить селом, то погодою, то хмарками, то дощиками. Після лекцій в технікумі  іду до тітки, яка уже чекає мене, весь час нагадуючи, що я, своїм настроєм допомагаю їй працювати, сміятись і тішитись. Тітонька  радіє – що  ще одна дитина з її Вінницького Роду, має хист до навчання. 
    За вікнами будинку тітки спілий вечір. Ми з нею, сидимо в затишній кімнаті,  ведемо солодкі розмови. Тітонька  розказує за рід Лозінських і Вінницьких, які об’єднались, створили гарний гурт землян, яким вона пишається, так як вона одна із старшого покоління цієї родини, а РОДИНУ  потрібно берегти і шанувати, розповідати за неї внукам, бо, по її словам, це дуже потрібно в Житті. Якраз в цей  вечір я заговорила з тіткою за Ніну Оксюк, а вона,  злегка задумалась,  сказала:
    - З гарної родини вона: працьовитої, душевної, цільної. Жаль, що батько Ніночки не вернувся з війни. Мама у неї добра, тягне лямку сімейства, як може. Нині донька допомагає їй - зміна гарна і поважна.
    - Дійсно гарна зміна підростає, - згоджуюсь я.
    - Прийде час,  Ніна вийде заміж, появиться в будинку господар, життя змінить дорогу, бо завжди, коли в хазяйстві появляється ЧОЛОВІК - стрій хазяйства, приймає інший вигляд, іншу структуру, інше бачення.
    - Ти так думаєш? – питаюсь тітку.
    - Не тільки думаю, так воно було, є і буде.
     … Бігли, іноді шпортались дні, несли в собі різносторонні події. Весна плескала в долоні, тішила людей різною погодою, а молодим роздавала кохання. В неділю я прийшла в гості до Ніни, ми присіли у дворі, перегортаємо новини, коли рипнула хвіртка, і веселий голос Івана Короля, заполонив подвір’я. 
    - А  мені можна в балачки? – весело запитав хлопець, а я вмить  примітила, що він тут себе почуває приємним гостем.
- Чому ні, - весело кажу я. – Нам новини, ой як, потрібні.
- Хвилинку. Зараз розкажу. Микола  Хлопецький,  закохався в
дівчину з хутора, - спішить мовою гість -  Мабуть одружиться з нею. В минулу суботу я з ним був там на вечорницях. Не зміг йому відказати. Вертались ми геть за північ: співали, тішили сільських мешканців, бо, як каже моя бабуся – колись, такі співи сприймались людьми з насолодою. Вечорами  співали дівчата, жінки, чоловіки.  Збирались гуртом в якомусь відомому кутку села: де роздоріжжя, криниця, або кольоровий видолинок. 
    - Про це мені теж розказувала бабуся, нині розповідають  батьки, родичі, сусіди, - доповняю розмову Івана. – Недавно і я чула ваші з Миколою співи. Ми з тіткою Мілею засиділись у неї на призьбі з різними розмовами до ночі. Село уже спало. Тиша і лагідність присіли навколо. І тут, звідкільсь, з сторони Гаманщини почулись два пісенні голоси.  Співали хлопці. Ти собі не можеш навіть уявити, яке почуття огортало нас: мовчало все, і тільки не мовчала ПІСНЯ, вона м’яко і райдужно неслась, покоряючи своїми пісенними нотами ту юдоль, яка жила і діяла в СОННОМУ царстві заснулого СЕЛА. Я узнала твій голос. А хто був другий - не розібрала. Микола не ходить в пісенний гурток, тому я не знаю його, як співака. Було таке, чи ні? – питаюсь Івана.
    - Було. І не раз. Ми  частенько збираємось в гуртом  біля двору Перепилиці.
   - Перепилиці? Ти маєш в вигляді батьків Ліди і Ганни? – дивуюсь я.
   - Саме там… А ще кілька раз, ми ходили в Слободу, на перетинок трьох вулиць, де живуть Вакуляки. Ми там не тільки співаємо, але й танцюємо, - весело розказує Іван.
    Весняна пора присіла поруч з нами, приглядалась на нас трьох, що весело тішимось розмовами, згадуючи минуле і сьогоденне, раділи молодим життям, яке у людини залишиться в споминах самими дорогими згадками.
     … Червнева пора. Солодкі красуні-дні, якось підказали мені навідатись до Ніни. Мене там стріли з радістю, пригостили смаженицею з шкварками, налили велику чашку молока, і всі разом ми присіли за дубовий дідів стіл, (що стояв біля хати), пішли в розмови.
     - Нам Іван Король допоміг, переставити хвіртку, бо стара поламалась, а нову ми  самі не могли приладнати. Він вчасно прийшов  нам на допомогу, а вже  через кілька хвилиночок новенька хвірточка дивувала нас своїм співом. А ще він допоміг скласти дрова, і … розрівняв горбок при долинці, - щасливо веде мову подруга.
    - Ніна, - звертаюсь весело до товаришки, - а не хочеш ти вийти заміж за Івана Короля? Гарний,  приємний, добрий. Він би став цінним господарем в вашім з матінкою обійсті.
    - За Короля? Ти що? Ніколи. Ми з ним добрі друзі. Мені потрібен чоловік більш приземистий, тихий, спокійний.
    - Що значить приземистий? – питаюсь Ніну.
    - А те, щоб він любив землю так, як вона любить його. Таким був мій тато. Земля жива, вона віддає почесті, хто її шанує серцем і душею. А ще, такий, щоб любив мене а я  - його. У нас повинно бути розуміння одне до одного, то б то, щоб думки йшли в одному напрямку. Іван дуже хороша людина. Він мене не любить, він у мене добрий товариш, хлопець, якого я поважаю за його вдачу, його відношення до життя, його прямоту і доброзичливість.
    Я слухала подругу, а сама думала – яка вона цікава, чемна і добра людина, в якої думки поступово сплітають в земний вінок  її майбуття.
    … Кудись бігли роки, яких нікому не спинити. Я вийшла заміж, поїхала жити в Молдавію, залишивши в батьківській хати свій сміх, говір, рухи і розмови. Приїздила в Михайлівці до батьків не так часто, як би хотілось, та  для кожного землянина життя різне, і він сприймає його так, як воно  розписане в ДЕСЬ.
     Якось отримала лист, де матуся написала, що Ніна Оксюк вийшла заміж, за чемного, доброго і хазяйського хлопця. Весілля було не велике, а молоді поселились жити в господарстві Ніни.  Мені було приємно узнавати новини за Ніну, я подумала – мабуть вона знайшла собі пару приземистого доброго чоловіка, бо, як я знала – Ніна дівчина розумна, раз рішила закрутити сімейний вузлик, значить вона його закрутила з тим, хто прийшовся їй для серця і сімейної згоди. І тут до мене вернулась згадка, як моя тіточка Міля Вінницька, завжди говорила, що роки людські не йдуть – біжать. А ще вона казала, що життю потрібно вірити, воно вчить краще всіх книг. Коли я про цей вираз сказала Ніні, вона задумалась, хитнула головою, заговорила спішно в розкладі слів в реченнях, що, коли вона вчилась в школі, вчителька літератури Ганна Іванівна сказала, що Життя це театр, а люди в нім АКТОРИ. Згадки за Ніну повели мене в пройдешні дні: до батьків, до тітки Мілі, до Ніни, до всіх тих людей, в яких я вчилась ЖИТТЮ.
     Рік за роком. Рік за роком. Чим довшає мій вік, тим частіше  вертаюсь роздумами в свій рідний край Поділля, переосмислюю все, що там  було. А було там у мене всього багато, головне те, що я знаю – ДОРОГА мого життя пересікаючись з життям моїх односельчан несла і несе мені завжди приємні згадки: цінні, вродливі, дійсні. Можливо воно так і є, бо, кожна моя поїздка в село добавляла і добавляє мені, якусь особливість, скоріше всього – ту дійсність в житті, яка багато чого навчала.
     В одну високу і лагідну днину, вийшовши з автобуса, яким я прибула в Михайлівці.  віч-на-віч зустрілась з Ніною Оксюк. Радість, обійми, приємні згадки. Зупинились біля тину поліклініки, заговорили спішно, передаючи новини одна одній. Я узнала – Ніна родила дитину, вона мама, і дуже щаслива всім, що має. Ще вона розказала, що Іван Король одружився на її двоюрідній  сестрі, живуть гарно, є діти. А ще щасливо тішилась, що вони з чоловіком мріють чи то побудувати нову хату, чи можливо зробити капітальний ремонт старій.
     Дивлюсь на товаришку, а згадки ходять поруч нас: всі про молодість, про побачення з хлопцями, про пісні Івана Короля  і Миколи Хлопецького, які тішили нічне село, про танці біля клубу, про завідуючого клубом Степаном Овчаруком, який зумів поставити роботу культурного центру на вищі сходи  розваг.
    - Я читаю твої вірші, і, плачу. – каже призадумавшись подруга. – В них присутнє те, що було колись.
- Там є ти, і той  чоловік, якого ти вибрала собі в супутники
життя, - сміюсь я, а, саме – ПРИЗЕМИСТИЙ.
     Ніна, кивнула головою, добавила:
     - Чоловік  достойний уваги тоді, коли його слова сходяться з його діями.
    В  виразі Ніни було все, що вона сама собі задумала і створила, для свого земного буття.   
     …Листи від батьків – радість. Перечитую, вдивляюсь в написане, чомусь в ці хвилинки бачиться татове подвір’я, вулики з пісенними бджолами, город, і  два садки, які роблять  його господарство чаруючим, особливо коли квітують по весні.
    День високий, спілий, віковічний. Вернувшись з роботи, я, в поштовім ящику  знайшла послання від батьків. Спішу в квартиру, і, перше що роблю – розкриваю конверт, читаю написане. В кінці - батько сповістив сумне – помер чоловік Ніни Оксюк. На душі стало холодно, жаль окутав мене всю, я присіла на диван, а спомини були в Михайлівцях, в дворі Ніни, моєї давньої подруги. Чомусь згадалось, коли Нінка говорила, що вийде заміж за чоловіка, який буде ПРИЗЕМИСТИМ,  за того, якого любить Земля, і він любить її. В такому чоловікові вона бачила їх обоюдну любов,  спільні думки, поради і єдине майбуття. На жаль, людина не може знати, що її чекає не тільки в майбутнім, а і в наступну хвилинку.
    … Хтось Десь лікує нам роки, які біжать не зупиняючись. В Михайлівці я прибула, коли осіння пора літ  побілила мені скроні, а хода стала не такою спішною і жвавою. В центрі села, зовсім випадково, побачила Ніну Оксюк.
    - Як живеш? – запитую жінку.
    - Живу. Роботи в селі хватає. Домашнє хазяйство само складає плани для мене. Із розваг – телевізор, радіо і … праця.
    - Ніно, - звертаюсь до товаришки. – А чому ти не вийдеш ще раз заміж. Мати говорила, що до тебе сватались, а ти не захотіла, чи може щось інше тримає тебе в одиничності?
     Подруга задумалась, а потім, зітхнувши, сказала: - «Вийти заміж можна. Але такого приземного чоловіка як був мій, не буде уже».
    Я не стала більше нічого перепитувати Ніну, ми стояли, а поруч з нами стояв теплий, сільський, добродушний і багатий на новини День, і  слухав, як дві давні подруги ходили споминами в Кудись, в Десь, в Минуле, яке майоріло їм здалеку різними відтінками земного Буття.


                ЖИВЕ СЛОВО
               

                Вірність – дружби і кохання саме цінне
                і дороге, що дано людині від Бога.
                Пришвін             
               
               
      З Києва, де я була присутня на  Республіканській Літературній конференції, де мала гарну зустріч з поетами і письменниками України, де я щасливо провела три дні - потягом, поверталась назад в Молдову. З голови ніяк не сходили дивні зустрічі з поетом Михайлом Ткачем, Ганною Чубач (моєю землячкою і подругою), і іншими відомими людьми пера. А, Вечір, проведений в Кафе «Вишня», подарував мені стільки цікавого і приємного: я так тішилась і сміялась щедро і приємно - мені здавалось, що від мене йдуть світлі промені щастя. А ще я побувала з Ганнусею, в майстерні одного приємного і талановитого скульптора. Після обіду  їздили в гості до  подруги Ганни, яка дуже гарно вишиває. Коли Ганнуся запропонувала піти в Музей живопису, я, тут же згодилась.  А ще я самостійно побувала на березі Дніпра,  любувались Сивим Славутичем, як я його ще називаю -  КУПІЛЬЮ ПРИЙНЯТЯ ХРИСТЕЯНСТВА. Потім, самостійно  вела Потайні, Душевні розмови з Хрещатиком. Та час не стояв на місці, він близив мене до від*їзду з Києва. Спочатку планувала їхати з зразу же в Молдову, де я жила в той період, та …  передумала - у мене попереду була субота і неділя, і я можу заїхати в Михайловці, побувати деньок у батьків.
    Суботній високий радісний квітневий день, проводжав мене з Києва, до міста Бар, де я вийшла з потягу, а за пів-годинки, доїхала в центр міста, (якраз до автостанції),  звідки  я попрямую в рідненьке село. Придбавши квиток в касі, зупинилась, прислуховуючись до знайомого голосу, що йшов від трьох жіночок, які стояли недалеко мене. 
    - Марія! Це ти? – обнімаю жінку за плечі, а вона, з радості горнеться до мене, в очах якої сміється щастя.
    - Це моя сестра, Світлана. Ми з нею родички, сімейства Вінніцьких, - весело веде мову Маня, розказуючи якимось, її новим  знайомим дамочкам, за нашу родословну. – Боже, як я рада тебе бачити! Недавно до нас з матусею, заходив твій батько, тішився тобою, твоїм талантом поетеси. Я теж тішусь нашим родословним, бо як не кажи, наш рід славен талановитими  людьми. А коли він прочитав твій вірш, мати заплакала від приємності буття. Зараз я попробую згадати, що читав твій татусь.
             … Де б не ходила, щоб не робила,
                Я завжди бачу свою родину.
                Благословенна батькова хата:
                В сінях старенька скриня щербата,
                Праска залізна, ослін вузенький,
                На чистій долівці килим рябенький.
                Там мої мрії – сини і дочки
                Живуть тихенько в кожнім куточку.
                Вечір все небо зірками вбирає –
                В батьківській хаті на мене чекають…
    - Дякую, - кажу приємно. – Хочу добавити, що серед нашого великого роду  є художники, вчителі, біологи, журналісти і т. д.
    - І я там є, - весело сміється Маня. – Фах мій – Поштарка. Без неї не обходиться ніхто в селі.
    - Всі новини світу ти знаєш більше всіх і раніше всіх, - радісно киваю головою.
    Марія ласкаво і лагідно звернулась до жінок: - «Будете в Михайлівцях заходьте в гості. Вам любий мешканець покаже, де я живу».
    - Щиро дякуємо. Прийдемо. А як не прийти до такої привітної жінки, яка підказала нам, де ми можемо купити фарбу. Ось зараз і підемо, і … придбаємо для себе те, що ой, як потрібне в господарстві, - усміхається гарненька, моложава жіночка, років під сорок. – А ви які вірші пишете? – горнеться словом  до мене друга молодиця.
- Різні. Їх частенько друкують в газетах і журналах. Моя фамілія
Лозінська. Рада зустрічі, - кажу ласкаво.
    - Будемо читати, - годяться молодиці, і, переглянувшись, заговорили  разом:
- До побачення. Ми ідемо в магазин, встигнемо ще вернутись до від’їзду автобуса. 
- Ми з тобою, - звертаюсь до Мані, - присядемо ось там, на лавці, під
липою. Нам чекати автобус ще довгенько.
   … Сідаємо з Марією на зеленій лавці - робітники автостанції пофарбували лавки в різні кольори, що робить місцевість приємною і трішки святковою, радіємо зустріччю, сміємось весело.
    - Їду з Києва, - кажу я.-  Була на літературній конференції. Рішила, по дорозі в Молдову, заскочити до батьків. Так я опинилась в Бару.
    - Я приїхала сюди з Велетнюками. Вони їхали до доньки. Повезло гарно. Тиждень міркувала, як би побувати в цім місті, і купити фарби, - привітно  розказує свої новини, Марія.
    - Купила? А чом ти не купиш її в сільськім магазині? Нащо так далеченько їздити за нею?
    - В наш магазин завозять фарбу в основному: білу, коричневу, чорну  і … іноді зелену, а мені потрібна: жовта, синя, блакитна, червона і т.д. Не хочу фарбувати обійстя коричневими, чи зеленими фарбами. Люблю різнокольорові відтінки. Між іншим, зробила гарний ремонт своєму будиночку. Поміняла вікна, обновила двері, тин, ворота і хвіртку. Вони у мене не тільки пісенні, вони стануть радіти різними кольорами фарбами. Так що приходь…Оціниш мій хист. Я сьогодні уже дещо пофарбую, - сміється Маня. – Начну з хвіртки.
    - Прийду. Завтра чекай на мене в обідню пору, - кажу я. -  Базар, мабуть, мене давно виглядає. Люблю наші Михайловецькі ярмарки, в них живе дійсність і правда. Тут проходять всякі зустрічі, від простих, щоб сказати – «Добрий день», - до складних - наприклад, зустрітись з людям похилого віку,  хоча би ще один раз. А ще чуйні  зустрічі з своїми друзями і родиною. Я вже не кажу, за побачення сімейств, знайомих, товаришів.
     - Базар у нас уже розширився. Стали приїздити магазини з Барського району. Як тільки у дворі стоїть  НЕДІЛЯ – всі люди села спішать в центр. Мені все видно з мого подвір’я. Добре жити в середині села. А тітці Мілі ще вигідніше, вона там як на сцені.  Тепер, почті біля її воріт, зупиняються продавці товарів.
    - Давненько хочу запитати, - виставляю з сумки на папір, (який постелила на лавці між нами Маня), кусок Київської вертути. - Чого ти все одна і одна. До тебе ж сваталось так багато чоловіків, та всі вони отримували твоє –НІ, - запитую родичку, а сама, дивлюсь на неї, в якої очі  мов волошки, коса темно-руса, густа, з невеликими кучерями, а в личку світлість і доброзичливість.
    Марія усміхнено риється в сумці, ставить поруч з вертутою пиріг, і пляшку водички, каже тихо і загадково:
    - Будемо споживати те, що у нас мається, а думати - вроді ми в ресторані.
    - Добре, - сміючись веселенько. – А все таки, ти мені не сказала, чого не виходиш заміж
    - Розкажу. А кому, як не тобі потрібно відкрити своє серце. Ти ж письменниця. Хто знає, можливо прийде час і напишеш книгу про наш великий гарний рід. У нас є ще час, до від’їзду. Встигну відкрити своє минуле, - наливає  солодку водичку в капроновий стаканчик Марія, а сама, задумливо, продовжує мову:  - Ціню високі випадкові зустрічі з людьми, які близькі мені для душі. А зустріч з тобою….то щастя, бо, сама знаєш – живемо ми далеченько одна від одної, щоб частіше бачитись, - пробує вертуту жінка, жмурить очі, від приємності, каже, злегка тихо: - Раз пішла така …сама знаєш цю поговірку…, то  почну маленьку повість мого життя, з Дня мого народження. Народилась я в 1922 року. Батьки тішились мною, бо, взяла я  від обох родів чогось потрохи. Після закінчення школи поступила в технікум, а коли  була студенткою другого курсу, випадково, вертаючись з концерту додому, попала під хуртовину, та таку страшну, що не було видно нічого, тільки заметіль. Вітер кинувся на мене, я не втрималась і … упала. Хтіла встати, та вітрисько знову потішився своєю владою. Розсердилась я, зібрала всі сили, щоб піднятись на ноги, колу відчула -  мені хтось допомагає, по руках догадалась - це чоловік. Коли рівненько встала, усміхнулась  - біля мене стояв Єгор, хлопець з 4-го курсу технікуму. Далі ми йшли тримаючись один одного, і так дійшли до моїх воріт.  Я зупинилась, а Єгор, став струшувати з мене сніг, весело говорив, що я в такому вигляді - батьки не признають мене і не пустять до хати. Сміялась я, а він раптом якось дуже ніжно провів рукою по моєму чолу, личку. Не знаю як все сталось -  його ласкаві руки привели мене в якийсь трепіт, мені стало так приємно і добре, що я ніби оніміла, все стояла і дивилась на нього, а він, тут же, в якусь мить обійняв мене, і поцілував в вуста. Не пручалась, стояла і чекала, щоб він мене ще, і ще цілував.
    Маня притягнула до себе сумку, витягла звідти салфетки, витерла руки, зітхнула, і, зиркнувши в сторону каси, показала мені головою на якогось чоловіка, що дивився в наш бік.
     - Хто він? – запитую тихо.
     - Не знаю. Примітила, він уже три рази дивиться за мною.
     - Гарна ти молодиця, - кажу привітно.
     - Була, - усміхнулась родичка, і, поправивши локон, що спадав їй на чоло, задумливо, якось злегка сумненько продовжила розмову: - Коли вертаюсь думками в свою юність, перед очима бачу зимовий вечір, зустріч з Єгором, і … нашу з ним любов, яка принесла мені стільки щастя, що  в світ цей не вміститься.
    - Одна жіночка розказувала мені за своє кохання і, плакала. Плакала від щастя, бо в її словах жило щось таке дійсне і добре -  словами передати неможна, - пробую пиріг, підтримую розмову з Манею.
    - Я сама, іноді плачу від споминів - тих споминів, які ніколи не зруйнує ніхто. Той зимовий вечір.  Та несподівана зустріч. Такого і не придумаєш. а воно було, жило, і живе в мені до цього часу. З цього солодко-незабутнього вечора ми з Єгором стали стрічатись. Кохання заполонило наші думки, наші плани, наше життя. Ми обоє уже знали, що будемо разом в одній сім’ї. Перші дні травня принесли нам з Єгором  солодкі новини – його батьки згодились на наше бажання побратись, і в один святково-недільний день, прийшли свати від Єгора. Наші давні звичаї – це сам перед щось традиційне і  святкове. Хліб, сіль, настрій, слово нареченої, чи згідна вона вийти заміж за чоловіка, який хоче бути з нею в одній сімейній парі. Мені було так щасливо на душі, що я ледь не бігом вийшла до сватів, обвела всіх рожевим усміхом, сказала своє, ДА, і, і тут же в кімнату ввійшов Єгор, обняв мене, і ми з ним в дивнім ритмі музики наших сердець, пішли вальсувати. А через хвилинку поєднали наші руки, і  стали говорити. То не була відповідь на наше єднання в сім’ю, ні, ТО  БУЛА КЛЯТВА, що ми любим одне одного, і будемо любитись так все наше життя. Сказавши це, ми обнялись, а, всі, хто тут був присутній, мовчали, лиш тільки моя ненечка тихо плакала, повторяла святі слова благословення нас.
    Марія  тихо озирнулась в сторону Барського озера, сказала, злегка задумавшись:
    - Чоловік планує, а Бог відміряв йому уже давно кожну хвилинку земного буття. Травневі днини літечка 1941-го року, цвіли світло-барвистими фарбами, але, жило в них щось  трішки сумне і терпке.  В той  час Європа була нашпигована війною, яка давненько відміряна  КИМОСЬ, і … уже поступово приближалась до нашого краю. Тато тихенько говорив про це, бо  тоді був час не добрий, всі про це знали, але … одне лишнє слово і, ти в тюрмі.  Ми, з Єгором, про сумне, не  хотіли думали. Ось тільки тепер я розумію, як старше покоління відчуває зміни у світі, чи то  добрі, чи злі. Та як би ми не пручались таким розмовам, як би ми не хтіли слухати про недобре - війна вибухнула. Першими в район відправляли молодих. Пішов і Єгор. Вечором вернувся. Не сказав, а ніби витесав сумні  слова, що  його призвуть через три дні. Три дні пролетіли як одна хвилинка. Ти собі уявити не можеш, якими були ці ТРИ дні для мене і Єгора – ми були ніби камінними. Такий великий СУМ стояв навколо, я такого ніколи раніше не відчувала. Ранок третього дня був погожим, але в нім щось стояло ціпке і німе, скупчене і невловимо жахливе. Коли я прийшла в центр – там уже були люди, чувся плач, стогін, викрики жалості і ридання. Єгор сів в другу машину, а сідаючи, дивився на мене, мовчав, лише в очах його я примітила якусь високу печаль. А коли загуркотів  мотор, високий плач людей пронісся над селом. Я тоді подумала – цей ПЛАЧ - знак,  чогось дуже печального і незрівнянно болючого. Нічого в світі просто ТАК не буває. Все десь є Там, в Просторі. Все що є - Живе, і наше кожне слово має свою властивість, воно Діє і Вершить те, з чого  і для чого воно складене і сказане. Я бігла за машиною, в якій сидів Єгор, а він, махав рукою.  Я його бачила до того часу, поки машина не набрала швидкість, а далі не зникла за поворотом. Додому повернулась змучена, бліда, сумна. До самого вечора  ні з ким не розмовляла, і тільки пізно, почті в ніч, сказала батькам:
- В мене таке почуття, що я Єгора більше не побачу живим.
Мати злякалась таких слів, обняла мене, стала успокоювати, а тато,
плачучи, вийшов з хати. А через п’ять днів татусь пішов на фронт, щоб уже ніколи не вернутись назад. Він загинув в 1942-му році. Ми з матінкою, отримавши таке повідомлення, так плакали, що температура піднялась, і до нас приходив лікар. 
   …  Недалеко від нас пробіглась дівчинка, хитро озираючись, чи за нею дивляться, чи ні. Я поманила їй рукою, дівча зупинилось, надуло губки, і тут же почулось високе, жіноче:
    - Я тебе бачу! Ану вернись! Ліня, я кому сказала, щоб ти вернулась?!
    Ліна, скоріше всього так звали дівчинку, підійшла до нас з Марією, поставила нам гілочку вербички, усміхнулась, виразно доповнила свою новину:
    - В осінь я піду в школу.   
    - Тоді я подарую тобі солодкий пряник. Ось, візьми сама, вибери, який на тебе дивиться, - запропонувала дівчинці.
   Мить, і … Ліночка взяла пряник, видала солодко, - «Дякую», і під: Тра-ляля-ля! Тра-ля-ля! – побігла до мами.
    Ми, з Манею сиділи деякий час мовчки, а вона, якось дуже м’яко мовчки гладила рукою носовичок, про щось думала.  Я зрозуміла, їй потрібно зробити перерву в споминах: важких, сумних, болючих.
     Зі сторони озера пронеслась весела мелодія труби.  Ми з Манею озирнулись, а якась жіночка, проходячи попри нас, видала солодко й виразно:
     - Це Стоян Романович вітає Сонце.  Музикант. Композитор. Дуже хороша людина.
     Хотіла  я щось запитати жінку, але вона уже йшла в бік великого автобуса.
    - Нове покоління, нові звичаї, нові імена… - каже Марія. – Ось ця музика нагадала мені листи Єгора.  Він писав мені такі гарні і святково-зворушливі послання, що я їх перечитувала, і перечитую всі свої роки.  Останній був з Польщі.  Маленький лист, зате там тоді жив мій любимий. А далі … через деякий час батьки Єгора отримали звістку, в якій було сказано, що їх син пропав без вісті. Як це можна пропасти без вісті, я не уявляла, і не уявляю до нинішньої пори. Я ніби затверділа, узнавши про це. Тіло не хотіло рухатись, а біль була такою нестерпною, що й уявити неможливо. Пройшло багато років, а я не вірю, що його немає на світі. Не раз чула від людей, що через десятки літ деякі чоловіки повертались назад. Причиною їх відсутності було те, що вони попадали в полон, а особливо в полон Американців. Недавно в Конищів приїздив один чоловік, з Австралії. Йому тоді було 19 років, як він попав в полон французів. А далі… Хто може сказати, чому він не озвався батькам. Все таки полон, це не просто відсидка. Там свої закони, свої правила. Добре і так, що відізвався через великі роки.  А я… Я чекала і до цього часу чекаю таку звістку від Єгора. Саме в той день, коли  він вернувся з району, коли уже знав, що через три дні він покине село,  Єгор підійшов до мене, обняв, і … задумавшись на якусь мить, сказав, що дає СЛОВО, любити мене весь вік, тільки мене одну. На його СЛОВО, я відповіла йому своїм СЛОВОМ, що буду любити його теж весь вік одного.  Ми  знаємо - СЛОВО  ЖИВЕ, і ним поштуркуватись не можна, воно віддячить. 
     - Як може СЛОВО віддячити? – запитала спішно.
     - Може. Коли до мене стали свататись хлопці, я, тут же думками верталась в той час, коли дала Єгору Слово, що буду любити його одного весь вік. І так воно і є. Ні одному із своїх закоханих в мене чоловіків, не дала згоди бути з ним в сім’ї. Дивилась на них і,  уявляла, як це я стану йому жінкою – я же його не люблю. В сім’ї повинна жити любов. Так воно було, так воно є, так воно буде. В тому сімействі, де любов зникла, там уже живуть не по коханню, а по якихось вчинках. Є багато людей, що тримаються один одного просто, вроді так потрібно…  Живуть звичаями, гарними відносинами, живуть із-за дітей, яких народили, і т.д. Я не хтіла заводити сімейний рай, раді того, щоб бути  з кимось поруч все життя, не відчувати до нього любовного настрою, романтичного буття, згоди і відповідальності за все, що проходить в сімейному бутті . Жити з чоловіком без любові – це не тільки гріх, це сам перед обман, брехня і важка ноша. Якби я зруйнувала  Слово, дане Єгору, воно би мені вернулось покаранням, яке жило би в моїй совісті, моєму кожному дні, в моєму земному перебуванню, і т.д. 
    Я, слухала уважно свою родичку, розуміла – вона, як кажуть люди, донька порядної родини і порядного сімейства. Знала – ПОРЯДНІСТЬ живе в людських розмовах, але куди вірніше, коли вона живе в подіях. А тут приклад – Марія з її баченням життя, подій в ньому, в відношеннях між людьми, в коханні і єднанні сімейств, була тим, що не відступила від порядності, і пронесла  через весь свій вік, її, як святість. А ще я знаю, і вірю - СВІТ тримається на вірі … Любій вірі, в Бога, в самих себе, а ще він високо і правдиво живе і діє в людській Чесності.
… Кудись бігли хвилинки, складаючи час. За розмовами і згадками минулого ми з Манею провели гарну зустріч, випадкову, не по плану, а так, яка була нам зашифрована БУТТЯМ земного нашого перебування на планеті Земля.
    Я налила собі стаканчик водички, випила, прислухалась до відлуння музики, що неслась від сусіднього Кафе, перевела погляд на Марію, хтіла щось сказати, та, не стала перебивати  думок родички, яка мовчки тихо  теребила в пальцях зелений листочок.
    Через кілька хвилин, Маня усміхнулась, від чого в очах її блиснув вогник радості, а я, легесенько погладила її по плечу, сказала, з приємною добротою:
    - Я знала, що ти не просто відводиш від себе женихів. Десь глибоко в моїй душі відчувалось до тебе щось особливе, яке ти носиш в серці.
    - Правду сказати, я щаслива людина, що познала кохання: чисте, ніжне, вічне.
    … В цей час над автобусним будинком, пробігся голос, жінка оголошувала посадку в автобус: - Вінниця, Могилів Подільський.
    - Наш? – усміхнулась Марія.
    - Наш, - сказала я, і, вповивши в пам’ять повість, яку розказала мені моя родичка, подякувала Богові, за Марію, за Єгора, за їх ЛЮБОВ, яку їм відміряв на все життя одну - Вищий правитель нашого Всесвіту.
   … Через п'ятнадцять хвилин ми з Манею уже їхали в сторону нашого рідного села Михайлівці, перебираючи словами, як добре, коли стрічаєшся з родиною – бо, як не крутись - в нас тече одна кров наших пращурів, і ми не можемо не стрічатись, і не передавати один одному наші душевні повісті життя.
   
                ГАНЮТА

                Головний і мудрий вчитель – життя.
                Народна поговірка.


    На призьбі біля старої, але гарної хати, сидить не молода жінка, гріє руки на сонечку, вдивляються в межу між городами, де сусіда Фільон  Юхоменко складає в копичку сіно. З долини долинули звуки пташиного переспіву. Різнобарвні літні звуки всі із теплих мелодій, в яких вчувається радість чогось дивно-солодкого і надійно-приємного.
    Думки жінки горнуться клубочком, носять в собі чуйність, іноді тішать, іноді сумують, бо життя не може бути вічно яскраво-барвистим.
    Через хвилин п'ятнадцять до слуху тітки долетіли голоси -  то йшли з роботи жіночки. Хвилинка, і вона уже стоїть біля хвіртки.
    - Тіточко Докіє, доброго дня! Ви внучку виглядаєте? – здалеку, веде розмову сусідка, і родичка, Женя.
- Її голубочку, - весело мовить жінка. 
- Бабусю, - тішиться внука. -  Ми  нині додому йдемо раніше, нас послали
на сапання картоплі. Справились до обіду.
   - Золотце, ти моє! – обіймає дівчину, бабуня.
   - Вона у вас дійсно золота дитина, - підтримує розмову Зося Древінська, друга сусідка.
    - Сама найдорожча людина в світі, - горне слова тітка, і, усміхнувшись молодицям, добавляє: - Чим рідніше, тим цінніше.
    - Так воно, так, - зупинившись на хвилиночку мовить, Зося. – Не налюбуюсь вами. Дай вам Бог здоров’я, а все інше прийде само.
    - І тобі того-же, - тішить мову Докія.
    - Приходьте до нас. Ми завжди раді сусідам, - весело мовить Зося, і, махнувши рукою попрямувала до своєї хвіртки. 
   - Сідай на призьбу, - звертається до внучки бабка. – Новина є. Нині селом ходили два міських чоловіки. Фотографи. Я дала їм карточку з твоїх батьків. хочу мати портрет обох, де вони разом. Портрети принесуть через тиждень.
    - Дуже добре. Я про це уже думала.
    - Не можу собі простити, як це я не зуміла затримати твоїх батьків, не пустити в місто на якісь заробітки. Могли би справитись своїми силами, - сумно, іде споминами в минуле, Докія.
    - Бабцю, - гладить плечі бабусі, внучка. – Хата була їм потрібна. Жили в якісь перекошеній оселі. Тому і поїхали, щоб заробити грошей. Так багато людей робили. Згадайте Кирика Степана, Засядьвовка Петра, і інших. Рік попрацювали в місті, підробили грошенят, вернулись, взялись за будування хат. Не повезло моїм батькам, а твоїм дітям. Не доїхали до Вінниці десять кілометрів. Хто знає, як там було. Аварія. Троє загиблих.  Я мало пам’ятаю цю страшну подію, мені тоді було всього чотири роки. Не печалься так. Нам потрібно жити. У нас є хата, хліви, город, сад, долина.  Ми багаті і знатні селяни, - каже внучка, а сама, насилу стримує сльози.
   - Так воно, так. Та й дідусь твій, а мій чоловік помер рано. Дуже переживав смерть нашої доньки і зятя… В нього були хворі нирки, а тут … Таке горе… Згадай, як він тішився, коли ти несла з школи п’ятірки.  Дивився на тебе, горнув небо, просив Бога дати тобі гарну долю. Якби не війна. Дідусь хотів, щоб ти була грамотною. Він же з багатого роду, мав не погану освіту. Поїхав в місто вчитись далі, та … Роки були скажені, трудні, незрозумілі. Вернувся в село, взявся за працю на землі. Трапилось те, що  нова влада згорнула всіх і все докупи.  Ми тоді купили собі оцю хатину. Саме тоді, забрали у нас велику частину городу. Ті, хто тоді одружувався,  давали нове місце для житла, я маю в вигляді, кусок землі, де вони повинні були будувати самі свої оселі. Так пізніше була побудована хата тітки Палани. А ще, свою нову оселю побудував старий Гнат Попіль, та … місце там в пригорку, одна частина хати зразу же поїхала вниз… Тай сама його будівля  була якоюсь незграбною.  Вікна малесенькі, двері рипучі, стіни криві.
    - Ти кажеш, що старий дід Попіль будував собі житло. Як це так? А де він жив до цього, - питається, внучка.
    - Залишив хату синові. Дружина його померла рано. Не захотів мешкати разом з синком і невісткою,  став будувати окреме господарство. Три роки робив вальки. Не думав, що схил землі потягне до себе одна половина хатини. Та … вийшло не так, як він бажав. Хата стала повзти.  Жив в тій половинці, яка стояла відважно. Дід помер, осельку залишив Лівонькові, то б то, своєму внучку, та жаль, внучок не був похожим на свого діда – жило в нім щось крикливе, чванливе, смішне. Він вкрав собі дівчину з Маріянівки. Бідність. Стіни голі. Якби не батьки Одарки, не знаю, як би Лівоній жив сімейно.
    - Ганюта! Ганя! – понеслось з сторони Черешневого шляху.
    - Зоня мне кличе, - сміється внучка.  - Чую-ю-ю! – відгукнулась Ганютка.
    - Нині в клубі кіно… Підеш?
    - Піду, - радісно годиться дівчина.
    - Іди.  Прийдеш, розкажеш, що там показували, - сміється бабка.
    Вечірня зірка проводжає Ганютку з клубу додому, з нею рядом іде хлопець, високий, кароокий, тихий. Біля роздоріжжя Велетнюків, Ганя усміхнувшись, каже:
    - Грицю, ти краще іди додому, бо дорога у тебе далека. Я тут уже піду сама.   
- Що ти таке кажеш. Я весь тиждень чекав суботу, щоб зустрітись з
тобою, - спішно мовить хлопець. – Завтра неділя. Прийдеш на танці?
    - Прийду… 
    - Буду чекати. Мені би хотілось з тобою поговорити окремо. Можливо нам  би знайти одне спільне в житті. Я уже давненько думаю за це. Мені 26-ть років. Батьки сплять і бачать мене сімейним. Жити ми зможемо в тебе, або у мене. Бабусина хата  чекає нас.
    - Цікаво мовиш, - усміхаючись, каже Анюта. – Ти ніби женихаєшся до мене. Я тобі не натякала про це.
   - Не натякала. За тебе думаю давненько. 
   - Знаю. Вибач. Відповісти тобі тим же самим, не можу.
   Хлопець зупинився, взяв руку Ганночці, продовжив ласкаво:
- Знаю. Подумай ще раз. Я буду чекати… Ми станемо гарною парою,
ти мені подобаєшся давно.
   Ганя усміхнулась, погладила хлопця по руці, сказала:
   - Ні.  За тебе заміж не піду. Вибач.
    … Дома, присівши на призьбу, Анюта задумалась, зітхнула, вернулась думкою до Григорія, який нині відкрив їй своє серце, своє бажання бути з нею в одній сім’ї, та … не подобається він їй, не бачить себе з ним поруч. Бабуся говорить, що без кохання не складеться сім’я. Два роки тому за нею приглядався Степан. Славний, добрий … але якийсь дуже тихий, аж страшно. Вона йому щось розказує, а він, мовчить, ні слова не промовить. Не знаєш, він тебе сприймає ладно, чи …
    … Над Слободою полинув чийсь високий чоловічий голос, хтось почав пісню, та обірвалась вона у нього зразу же. Ганюта усміхнулась – подумала, що ще не стріла хлопця, який би покликав її в зустріч, а вона би не тільки не пішла – побігла би. На душі було якось тихо невідомо і несміло.
    … Спішило, чи не спішило кудись йшло літо.  Ганютці воно несло ладні дні, бо вона з бабусею тішиться гарним врожаєм. 
    - Наш сад нині гілками до землі. Потрібно поставити підпорки, щоб не поламало їх. Фільон обіцяв прийти під вечір,  допоможе нам.  - радісно розказує бабка.
- Як добре жити, коли сусіди розумні і добрі – годиться Ганюта.
- Сон снився чудний. Вроді би на столі два калачі перев’язані стрічкою.
Мені було дуже приємно дивитись на них. Що воно таке, не знаю. Здається - калачі це щось сімейне…- задумавшись, розповідає сон бабка, перегортаючи на ряднині різані яблука.
   - Спиться …. сниться …- сміється внучка.
   - Скоро осінь. Чула,  Морванюка донька засваталась.
   - Так.  Хлопець з Конищева.
   - Ще трішки, і літу кінець.  У нас з тобою запасів продуктів досить на всю зиму, весну, а ще й … кусочок літа. Як ніколи - насушили ягід, вишень,слив. Далі буде закваска огірків, помідор, капусти, - тішиться бабуня.
    - Правління обіцяє добавити нам грошей. Вони нам дуже  потрібні.  Хочу купити собі чоботи і  тернову хустину, - присівши на лавку, ділиться планами, Ганя.
    - Купимо. Трішки грошей від мене, трішки від тебе, станемо багатими, - сміється бабуся, і, озирнулась, пішла в розмову, що роки у неї великі, густі подіями, які пройшли її життєвими шляхами, а зима … нагадує за себе.
   - Рано тобі думати про зиму. Осіння пора у жінки загадкова, приємна, важна… і довга, - весело каже внучка. – Нині  в клубі концерт. Гості з сусіднього району. Не бажаєш піти послухати пісні?
   - Я? – сміється бабка.
   - Так. Ти і я, - горне до себе бабусю Ганя. - Якби ми жили в місті, ходила би ти не тільки на концерти, але і танці.
    - Ха!Ха!Ха! – регочуть бабка з внучкою.
    … Суботній надвечірок несе в собі райдужні красоти. Ганюта вийшла з хати, пішла в сторону хвіртки, і тут до неї долинув чийсь голос - їй здалось, ніби хтось покликав її. Голос чоловічий, привітний і поважний. Глянула вздовж вулиці,  але там нікого не було, тихо здивувалась, гукнула бабці, що   прийде пізненько.
    … Через двадцять хвилин вона уже була біля клубу, де її чекала подруга,  Зоня Плотніцька.
    - Спіши, - веде мову товаришка, - потрібно зайняти  гарні місця, бо людей збирається багатенько.
   Три хвилинки, і, присідаючи на лавку в залі клубу, Ганюта почула:
    - Біля вас можна?
    Озирнулась.  Поруч неї стояв незнайомий молодий чоловік.
    - Будь ласка… Сідайте.
 - Зал малий, людей багато. Село розширилось. Не мішало би
побудувати великий Будинок Культури, - говорить незнайомець. 
 Висловлювання чоловіка про приміщення клубу, підказало Ганні, що він,
мабуть мешканець села, який після війни покинув його, а нині завітав знов сюди. З незнайомцем був Володимир Кушнір, який давненько працює в районі, в село приїжджає не часто.
   - Мене Яськом зовуть. Приїхав до батьків. Скоріше всього залишусь тут мешкати, - усміхнено і привітно продовжив розмову чоловік.
    - А за містом сумувати не станете? – мило дивується, Ганя.
    - Не думаю.  В селі багато цікавої роботи. Я трішечки механік, трішки  агроном, трішки людина, яка любить сільську місцевість.
    … З коротких розмов з Яськом, Ганюта зрозуміла – Ясь, з родини Лосковських, з Вигоди.
    …Після концерту, додому Ганя йшла з Зонею і … Яськом. Розмови велись навколо нинішнього вечора, а ще, з приємної новини, що з неділі почнеться ремонт центральної сільської вулиці, а ще, що  в Марусі Велетнюк через два тижні весілля, а далі, чуйні спогади про осінь, яка нині гарна врожаєм, а значить, роботи буде багато.
    Прощаючись, Ясь сказав весело, що не мислив, так цікаво провести нинішній вечір, подякував дівчат за знайомство, і, переступаючи з ноги на  ногу, добавив:
    - А давайте стрінемось в середу в бібліотеці. Чув, там проводяться приємні зустрічі з вчителями шкіл і технікуму. Я люблю слухати вірші, коли їх читають знавці поетичного слова.
- Я, за. Тоді до  середи, - спішно годиться, Ганюта.   
     … На зустріч з Ясем  пішла тільки Ганя,  Зоня,  розвела руками,  сказала подрузі:          
    - Вірші мене не цікавлять. Я примітила, ти йому сподобалась, а  поезія - це тільки причина.
   … Скоро все село заговорило, що Ясько зустрічається з Ганютою, і як кажуть його батьки - син знайшов собі подругу для життя.
  …  Майнуло в Кудись три тижні. Ясько попросив Ганю познайомити його з її бабусею. А ще через кілька днів, він прислав до Ганюти сватів.
   … Весілля було таке веселе, що тітка Палажка танцюючи, вигукувала якісь веселі побажання щастя молодим.
   … Молоде подружжя жило в будинку Анютки, так як її хата була розділена на дві половини, місця хватало всім. Ясь пішов працювати на Тракторний стан, а вертаючись додому приносив, як він ласкаво говорив, для своїх двох Дам, квіти, які ще тягнулись до теплого осіннього сонечка.  Радощі переповняли житло Лосковських - Яська і Анюти, так як після розпису, Ганя стала величатись по прізвищу чоловіка.
    … - Бабуню, - зве Ганюта бабку. – Вийди з хати, подивись як твій внук бігає. П’ять років, а він, ніби семирічний хлопчисько.
    На поклик бабуня не відповіла, не вийшла, не показалась. Ганя зайшла в кімнату, і в цю же мить над Слободою, над всім селом понісся її надривний крик – там, на постелі нерухомо лежала її бабуся: тихо закривши навічне очі.
    … Рік за роком, десяток літ. Молоде подружжя Лосковських збирає поступово гроші, хтять будувати новий будинок. Ясько навіть придумав, яким він буде, і де вони його розташують.
    …Осіння пора тягне до жовтня. Ганя чистить буряки, поспішає, чоловік повинен прийти додому, а вечері вона ще не приготовила. Сонечко сіло за обрій, село поступово тихне, тільки зрідка несуться чиїсь високі поклики - матері кличуть додому дітей.
    - Мамо, а коли ми будемо вечеряти? – запитує син неньку.
    - Батько повинен прийти. Чомусь затримується.
    … Десь далеченько в стороні долини голосно крикнула, ніби ойкнула,  якась незнайома пташка.  Ганюта припинила мити відро, тягуча  незрима печаль вроді би влетіла в її груди, стиснула обручем, відпустила не зразу. І тут же, натужно скрипнула  хвіртки, в подвір’я йшов Роман Панчішин.
    - Це я… У мене до тебе розмова, - якось вроді би несміло, заговорив сусіда. - Не гарні новини приніс. Ясько в лікарні. неприємності трапились на машинному стані…   
    …  Через півгодини Ганюта була уже в палаті, де лежав її чоловік. Лице бліде, очі відкриті на половинку, на лобі краплі поту.  Побачивши дружину Ясь заговорив тихо, ледь чутно:
    - Притиснуло мене. Не печалься.  Все буде добре…
    Ганя  ніжно погладила руки Яся, пересилюючи себе, сказала:
    - Лікарі допоможуть.
Я знаю - ти поправишся. Дмитро Велетнюк сказав, що борт машини був погано закріплений. Нещастя не ходить по лісу…- видала сумно Ганюта.
    - Так воно і було. А як там наш, синочок? Нехай прийде з тобою завтра… Хочу його бачити.
… Яська виписали з лікарні через дві неділі. Василь Трохимович Федик, головний лікар, сказав Гані, що її чоловікові заборонено працювати на важкій роботі. При аварії  серце прийняло удар на себе,  воно в нього і так було не зовсім в нормі, а тут …
    … Три роки майнули з того часу, як на Яська впав борт машини. Він уже не працює, лікарі говорять, щоб він ходив тихо, не бігав, не носив важких речей. Ганюта працює в ланці, синок –школяр, а Ясь… потихенько рве бур’ян в грядках, дає їсти курочкам, свинці, курчаткам. А ще він кожен раночок йде в долинку, присідає на лавочку,  про щось високо думає. Сусіди бачать печаль сімейства Гані і Яська, мовчать, а при зустрічах підтримують слова, що помалу, тихо і неспішно потрібно жити…
    … В високу жовто-оку осінню пору, коли Ганюта зібралась іти на роботу,  Ясь, присів на стілець, а через дві хвилинки тихо поклав на стіл руки, на них голову і… його не стало на цім світі.
    … Минають в Десь людські літа.  Син Ганюти вчиться в десятому класі. Мати гордиться синком, усміхнено каже, що він взяв для себе щось від двох родів. 
    - Знаю, - годиться Петро. -  Від татуся взяв очі і волосся.  Від тебе – веселість і лагідність. Все інше, то вже від всієї своєї родини.
   - Давненько думаю, - сідаючи снідати, каже, синові Ганя. – Не мішало би нам побудувати нову хату. Грошей трішки маю… Люди допоможуть, бо я у багатьох сім’ях приймала участь в великих роботах, допомагала, грошей не брала, сам знаєш – так ми підтримуємо в селі одне одного.
    - А чому би ні? Я … за! – веселенько годиться син.
    - Ти моє щастя, - обіймає синочка Ганюта, і, витерши набіглу сльозу, каже виразно: - У мене збереглись малюнки твого татка, які він малював для нового обійстя, коли ми мріяли за нову оселю. І місце знайшли – ближче садиби сусіда Юхоменка.
     … Через рік, після розмови Ганюти з сином, в їх обійсті красувався новий будинок, це уже не хата, яку майстрували колись сільські люди, а  будинок нового часу, нового життя, нового продовження сільського бачення майбуття.
   … Син Анюти відслужив Армію, вернувся додому, погостив дві неділі, а в один день, перебираючи свої речі, заговорив, що в нього давно зріє план поїхати в місто, піти на курси підготовки в інститут, і … прокласти дорогу туди, куди давненько мріє – стати технологом в легкій промисловості. Почувши таке, Ганюта присіла на канапку, злегка задумалась, а, через хвилинку, хитнула привітно головою, сказала:
    - Гарна  задумка. Наглядала за тобою, коли розмова йшла за місто. Думала, що то просто маленька цікавість для життя, так ні … Я не проти. Іди туди, куди тебе кличе твоя доля.
    … Майоріли різними кольорами дороги життя Ганюти, яка  давненько перейшла працювати на короварню, дояркою. Подобається їй ця робота. Ранесенько, коли деякі люди бачать ще солодкі сни, вона тихо виходить з хати, і, стежечкою між городами йде на короварню. Там її чекають: Красолі, Кави, Льолі, Сати, і інші корівки. А більше всіх Ганю виглядає молода корівочка, по імені, Зірка. Не було такого дня, щоб вона не лизнула її руку, лице, а чи плечі. Ганюта з нею веде розмови про все на світі, розказує за сина, внука, невістку. А ще вона тихесенько їй розповідає про минуле.  Корівка слухає, зітхає, іноді видає щось звучне мелодійне.
    Хто може знати, як іде земний час для людини. Люди здавна дивувались і дивуються майорінню років, які, йдуть, а як вони ідуть – ніхто не знає і не узнає ніколи. Хлюп! Хлип! Рип! – і … Анюті минуло 60-ть літ. Давненько пора бути пенсіонеркою, та ні, вона веселенько каже, як це вона буде спати до ясного дня, а потім, шукати собі роботу. Людина повинна жити, працювати,  інакше ...
    Сусідка Женя Овчарук, прийшла до Ганюти, присіла на лавку біля квітника, передає словами новини, тішиться листами від дітей, так як її дітки виросли, набули професій, покинули село, а їй … буває так сумно і ранимо, плакати хочеться.
    - Коли мені стає на душі важко - находжу роботу, – вносить своє в розмову Ганя. – Збираюсь їхати до сина. Зве. Знаю чого кличе. Давненько згортають мої діти план забрати мене в місто. Вони навіть хату для мене намітили купити.
- Поїдеш? – запитує Женя.
- Поїду. Хочу тебе попросити, щоб ти придивилась за моїми курочками.
Сама знаєш, крім них у мене тільки пташки поселились жити в дуплах дерев, - усміхнено, мовить Анютка.
     … Вечірок схилився над Михайлівцями, несучи мешканцям роздуми і надії в їх житті, кожному щось своє окреме.
… Спіла осіння пора тихо ходить мокрими дорогами і стежками, нашіптує прогнози на дощик, бо, в такі часи вони потрібні – це не що інше, як збереження водиці в землі на майбутній рік.
   … Раночок свіжий, гармонійний, ласкавий. Ганюта неспішно йде на роботу, тішиться, що там її виглядають корівки, жінки, з якими вона працює, та ще й Фільон Попіль, який прибирає корівник, смішний чоловік, все в нього має відношення до радості, щедрості і кохання. Розмови з ними різноманітні, сільські, кольорові. За роки життя в Михайлівцях Ганна привикла до всього чисто сільського, можна сказати рідного, доброго і надійного. Ось тільки їй не зрозуміло, як сталось, що за її період літ, в  ріднім  селі, пройшли якісь незрозумілі для неї зміни, і всі ці зміни, в тім, що якось дуже спішно багатенько населення села покинули його, поселились в містах. Її синок теж там знайшов себе, живе, хоч частенько згадує його, перепитує в листах, як живеться тим, хто залишився там мешкати.
   Такі сумненькі думки огортають Анюту,  шукають у неї відповідь на все, що діється в житті людини  другої половини 20-го віку. Не так давно вона стріла Марію Кучерську, зловили за кінчик минуле, ринулись в спомини, і так їм стало мило і приємно від тих згадок, що вони навіть сплакнули, а Марія, тихо, добавила:
    - Не відаю, чому саме тебе, як і мене ніякими пряниками не поманиш жити в місті. Там все в розрахунках грошей, в черзі за щось купити, в шумі машин, в основі цін і т.д. В селі, коли немає ні копієчки в кишені, я виживу. А в місті … Тай що й  казати. Поки ходжу, поки можу носити воду з криниці, поки обробляю свій город - не поїду в місто.
    - Я теж про це думаю так як ти. Лідина внучка, Маруся,  якось прибігла до мене, принесла святковий калач, присіла на тапчані, а я, дивлюсь на неї, а в її очах щось весело грає музикою, радістю, життям. Пішли ми з нею в розмови, а дівчина, якось дуже мило глянула на мене, і… розгорнувши плечі, запитала:  - Хочете,  прочитаю вірш про село? І тут же, очки у неї засяяли, а вона стала якась ніжно-щаслива, пішла віршовими словами, аж серце забилось римою слів:
                Люблю я осінь золотисту,
                Калину у ряснім намисті.
                Берізку в жовтім сарафані,
                Дуби в руденькому убранні.
                Люблю стежки, що в світ свій кличуть,
                Такі спокійні і величні.
                Шляхи затоптані возами,
                Кущі, залякані вітрам.
                Люблю усе: веселе, гоже
                На днину осені так схоже.
                Сади Подільські вересневі:
                Замріяні, цвітні, рожеві.
                Люблю між селами дороги,
                Долини між горбків розлогі,
                І переліски молоденькі,
                Левади тихі, чепурненькі.
                Люблю свій край гостинний, милий,
                Іду життям у день осінній,
                Спішу в свою Подільську осінь,
                Пісенну, рідну, стоголосу 
    Від  прочитаного нею вірша я була, як кажуть, на СЕМОМУ небі. А Марусенька, усміхнувшись запитала:
     - Вам він сподобався? Його написала наша односельчанка, ваша родичка, Світлана Лозінська. Хочете, перепишу його вам.
    І я згодилась. Вірш я прочитала три рази, і … на душі заграли скрипки.
    - Брат мого Володі, Сергій, коли приїздив до нас,тішився, що дружина його товариша, наша Світлана, випустила в світ книгу своїх віршів. Та  ще й вона пише повісті і оповідання. Щира українка, бо в її мові живе наше Поділля високим словом щастя і життя.
     Високо-романтичний день стояв недалеко від жінок-односельчанок Марії і Анюти, слухав їх розмову, сміявся весело, бо він давно знає, що ці дві мешканки Поділля, ніколи не покинуть своє рідненьке село Михайлівці - їх любов до нього неперевершена і єдина.
    … Сільський  Раночок свіжий, духмяний, ласкавий не ходить, а ніби літає Михайлівцями, від хати до хати. Ганюта, сіла снідати, а думки майнули в місто, де вона гостила у сина цілих дві неділі.  Спочатку їй було цікаво -  ходила вулицями, навідалась в магазини, прислуховувалась до розмов людей, два рази була в кіно з внуком. Один раз на концерті, там її тішили своєю присутністю синок і невісточка. А ще, якось  примкнула до гурту людей, яким екскурсовод розказував історію міста. Тільки жаль, що з нею там не було нікого із рідних.
    - Якщо хочеш, поїдемо разом в Київ, - пропонує син.
    Анюта подумала, сказала ввічливо:
   - Відкладемо цю поїздку на другий раз. А тепер…  чекатиму вас у себе, в селі. Приїздіть. Такого Раю, як Сільський - не знайдете ніде.
    - Знаю і вірю… Ми приїдемо обов’язково,- обіцяв син.
    Від слів сина на серці Ганни стало так привітно, що вона обняла синочка і невістку, ласкаво добавила:
                … Моє село, таке далеке,
                І таке близьке кожну мить.
                За ним сумую я здалеку -
                А щось в душі терпко болить…
  … Всі дні гостювання в місті,  Ганя питалась заповнювати чимось для себе, та,  поступово думки стали густо тягнути до села, легкий сум огортав її спомини за  солодкими Подільськими вишневими  вечорами, що носять в собі суть чогось великого і загадкового, за запахами ранкових димків, в яких можна вгадати, що варить хазяйка, за покликами матерів, що звуть дітей до вечері, за  теплими стежками, за довгими кольоровими шляхами, і ще за чимось таким, що живе і діє тільки в селі, невідривне в житті людини, яка родилась і виросла там.
    За вечерею Ганна сказала сину і невістці:
    - Гарно у вас погостила. Спасибі. Поїду назад.
    - Мамо, - ласкаво звертається синок до неньки, - подумай, можливо надумаєш, і переїдеш жити до нас. Будинок на землі  для тебе знайдемо.    
    На якусь хвильку Ганюта змовчала, і тихесенько зітхнувши, добавила:
    - Дорогенькі дітки, мабуть неспроможна я буду привикати до життя в місті. А на кого я там покину своїх родичів, сусідів, приятелів, могилки на цвинтарі. Там живе моє дитинство, юність, зрілість. Там мене чекає моя життєва стежина, по котрій я ще ходжу…
   … Дорога до  рідного дому завжди коротша. Переступивши поріг своєї рідної оселі, Ганюта перехрестилась, присіла на тапчан, усміхнулась, сказала в повний голос:
    - Доброго дня, моя рідна хато! Як ти тут без мене жила?
    І враз  в двері хтось постукав, і голосом Жені, запитав:
    - Хто тут ходить?
    До високого і ласкавого надвечір’я у подвір’ї Ганни чулись веселі розмови, пісні і сміх, то три сусідки прийшли привітати Ганюту, несли їй самі що не є важливі новини і розмови, що Маруся Рябокінь ненароком втопила відро в криниці, а дядько Іван витягнув його зразу же. А Степан Черевчук приніс із лісу малого зайця, який попав в зливу, в яму, і не зміг вибратись. А ще, ніби то Оля Глухманюк скоро родить третю дитинку.
    Вечір не спішив, йому було приємно наглядати, як жінки веселились і раділи гарним змінам в житті села, бо вони щирим серцем любили його, а одна із них, жінка Романа Панчішина, сміючись сказала, що, будучи молоденькою дівчиною любила хлопця, який носив ім’я, Михайло. Одного разу хлопець признався, що він дуже радий – його ім’я похоже на ім’я села, яке він ніколи не покине, і буде щасливим, бо так записано в Книзі Всесвіту.
     Коли сусідки пішли до своїх домівок,  Ганюти, вроді би пірнула в згадки, своєї поїздки до сина.  Раділа, що у її синочка гарна сім’я, що він має професію, яку любить, а невістка привітна і розумна жіночка, що внук її гарно вчиться.
   Згадки розширялись, переплітались, згортались, сміялись і раділи разом з нею, що вона ще має здоров’я працювати на короварні, що Бог допомагає їй  справлятись в своїм господарстві, що у неї немає, і не було ніколи ворогів, а ще вона тішилась, що живе в такому чудовому і багатому історією селі, де кожна вуличка має свою назву, свою повість походження, свою ознаку.
    І тут до Анюти долетів голос Галі Попіль, вона  кликала доньку Оксану йти в хату. Усміхнулась, згадала, що не так давно і вона звала так свого Петю до хати, коли він грався з товаришами  в роздоріжжі їх кута.
     За різними споминами і згадками Ганна вроді би вбігла в минуле, яке носило їй різнобарвні згадки, а саме: -  дитинство, далі була юність, кохання з хлопцем, який став їй чоловіком, за рід свій великий і поважний, за бабусю і дідуся, що виростили її в пошані і добрі, за вчителів, які внесли в її життя багато цінного і розумного, за працю, яка носила і носить їй суть Високого Земного Розуміння Чоловіка Планети Земля.  І тут вона згадала -  коли   гостила в сина в місті, в один деньок, синок, вернувшись з роботи,  присів поруч неї, усміхнувся, сказав: - «У кожного чоловіка своя дорога буття. Моя мене повела в місто. Але це не значить, що я не люблю сільську місцевість. Так дано мені мати фах міського укладу. Обійми за мене наше село, передай привіт для щасливих днів. Скажи, що я його люблю, і буду любити все життя». А ще Анюта згадала, як повертаючись від дітей, вона в вагоні потягу познайомилась з однією приємною жіночкою. Слова за словами… Жіночка, злегка задумавшись сказала: - «Доброта не слабість – доброта рідкість», а … помовчавши хвильку добавила: - «По твоїх розмовах зрозуміла - ти одна із щасливих мешканців Землі».
     З добрими помислами Ганя вийшла з хати, зупинилась біля штахетника, так вона стояла більше години, відчуваючи себе дуже щасливою жінкою на землі. 
     … Другого дня, після поїздки в місто, Ганюту  розбудив ДОСВІТ: співами  когутів, пташок, та ще Чогось -  відомого тільки селу. І враз згадала і усміхнулась - в місті вона просипалась від шуму тролейбуса, машин, людей.
     Ганюта рідко спішить на роботу в короварню. Давно  знає, скільки хвилиночок їй потрібно іти, щоб бути там вчасно. Ось і нині її райдужно зустріла стежина між городами, далі дорога, втоптана ногами людей, і колесами транспорту, а потім тоненькою доріжка  веде на взгір’я, де розташована короварня.  Думки крутяться, розширяються, сміються, бо їй так приємно знову відчути подихи сільського ранку, в якому уже звучать рипіння  хатніх дверей, чиєсь веселе слово, пісня криничного журавля, тонесенька музика струмка, що біжить між сільськими городами, і все це разом вносить в суть буття ту особливу потрібність, яка найдорожча і наймиліша для сільського населення.
   З таким настроєм Ганя прийшла на ферму. Усміхнулась – короварня відкрита, першим прийшов Фільон Попіль, він уже стоїть з вилами в руках, каже співуче:
    - З прибуттям! По тобі бачу - рада приїзду назад.
    … Три хвилиночки, і Анюта уже біля своїх корівок. Серце забилось від радості, щастя і ще чогось величного і дуже потрібного. Корівка Зірочка,   першою потягнулась до неї, м’яко притулилась, лизнула плече, випрямилась, видала солодко і ніжно щось своє, а Ганна, у відповідь, обняла її за  шию, і, погладжуючи між рогами, сказала: - «Бачу, нудьгувала за мною… Я теж тужила трішки за вами. Ти мабуть думала, що я не повернусь більше сюди…А на кого я залишу вас, особливо тебе, як стану жити десь, де немає тої високої і чистої благодаті, яка стрічає мене кожен раночок, немає привітних слів Фільона, що першим відкриває короварню, ні веселих окриків моїх товаришок по роботі, ні земного щебетання різних птахів, ні свіжого подиху вітру, що несеться з якихось чудних країв, ні сонячних сільських промінців, без яких людині, не жити на землі. Признаюсь, там, в великому місті мені тісно і… незвично… Не зможу я там жити без того, що пригортає мене тут, мою Високу дійсність, яку дав мені Господь Бог.
    Корівка слухала Ганю, похитувала головою, а добрий духмяний раночок горнувся до неї, тішив, сміявся щасливо і приємно, бо він знав і знає – ця жінка ніколи не змінить свого місця проживання, бо село Михайліці  в Подільськім краї України, для неї – є Колиска її життя, яке дано їй Вищим Світом Всесвіту. 



                НЕДОЛЯ
                В нещасті доля завжди
                залишає двері для виходу
                М. Стринський


     Високий, радісний, святковий, недільний травневий день присів в батьківськім подвір’ї, де, за столиком сидить гостя, родичка, нехай і далеченька, а все таки родичка, Дуня Швець. Світло і привітно  ведуться душевно-мережені розмови переплетені вінками років, вповиті в роздуми, настрій, і ще щось особливе, яке передати словами не можливо.
    - Як добре, що ти до нас навідалась, - звертається до Дуні, мама. – Що не рік, тим менше родини. Одні відійшли в Потойбічні світи, інші – виїхали жити в другі місця, треті … вчаться в великих містах, і як ведеться, не вернуться назад.
    - Родини зменшуються. Ніколи не думав, що наших з Вандою три  донечки будуть жити десь, - входить в розмову батько. - А вийшло… Тепер, получивши лист, шукаємо, де написано, коли вони приїдуть до нас в гості. Листи це добре, та зустріч… зовсім інша справа.
   - Назвіть мені хоч би одно сімейство, яке би було повним з початку його заснування. Час такий настав. Думаєте, моя донька захотіла жити зі мною? Ні… Вона поселилась мешкати сімейно в нашім районнім місті Курилівці, - усміхається гостя.
    - Правду кажеш, - годиться мама. – Що не день – щось нове в житті. В Жені Овчарук три доньки, і синок, уже звили свої гнізда в різних містах. Тепер вона чекає, і не може дочекатись, коли приїдуть. Жаліється, що велика сім’я розбіглась, а їй на старості прийдеться доживати одній.
   - А у Древінських… Теж, чотири донечки і синок теж посіли в ДЕСЬ, - перегортає свою записну книжку батько, каже, глянувши на маму: - Шукаю адресу племінниці Олени, доньки сестри Ніни. Живе в Івано-Франківську, обіцяла приїхати. Я її зву до себе, бо на Вигоді у неї  від родичів матері, залишилась одна тільки Світланка, донечка нашої племінниці Галі. Рід мілішає, зникає…Син сестри Наталки, Іван, дуже рідко приїздить до Михайловець. Поселився жити в великім місті України, в Донецькому. Його діти тут були всього три рази.  А брат мій, Оментій побудував собі житло в Вінниці. Там і мешкає з сім’єю. У нього один син. З ним стрічаємось рідко. Правда, коли я буваю в Вінниці, забігаю до них. Одного разу ми всі разом, маю в вигляді мене, Ванду, Ніну і Наталку їздили до Вінниці, на День народження брата. Оця зустріч була такою цінною в житті, що, коли згадую – плакати хочеться від родинного щастя.   
    - Приведу приклад за свою родину. Першою згадаю бабусю, мамину маму. Вона з родини Вінницьких. Далі пішли інші родини, по лінії дідуня. Моя матуся, вийшла заміж, за хлопця, з родини, Швець. Не відаю, знаєте, чи ні, що батьки моєї матері не хтіли її віддавати за нього, та вона вперлась, і … - зітхнувши якось високо-задумано веде розмову, гостя.
    - А чому не бажали  віддавати? – цікавиться мама.
    - Тому, що він славився не чесним поводженням з дівчатами. То з однією любився, то з іншою, то бігав женихатись в друге село… А якраз тоді, він дружив з однією дівчиною, обіцяв женитись, клявся їй в коханні. Та  в один святковий день задивився на мою матусю, яка славилась своєю красотою - їй тоді було 19-ть років, і … уже через тиждень став зустрічатись з нею… а вона, теж задивилась на нього: гарний, ласкавий, облесливий. Було весілля, було життя. Я народилась в 1934-му року, а Петро – 1936-му. Жили, в однім обійсті з маминими батьками. Не знаю, нишком чула, ніби то мій татко іноді заглядався на других жіночок, були невеликі сварки, але … мама прощала його недоліки характеру. А тут війна … Провела мама тата на фронт, тужила, розказувала мені і Петру, як він нас любив, дбав, тішився нами. З фронту до нас летіли батькові рідкі листи. Мати їх перечитувала по кілька раз. Бабуся вголос молилась Богу, щоб зберіг життя, її зятю. Та в 1944 року, прийшла важка звістка, що наш татко загинув. Плакали всі, та … плачем не вернеш загиблого назад. Фотокарточку засклили в рамку, перев’язали чорною стрічкою, повісили на стіні. Потім була Перемога. Мама, як вдова, отримувала на нас якісь маленькі гроші. Жили одним сімейством з бабунею і дідунем. Рік за роком … Я закінчила школу, мене покликала професія швачки, і я поїхала вчитись в Курилівці. Там і залишилась мешкати, хоча … тягнуло щось додому, в село, а що, не знала. Саме в цей час, один чоловік з Конищева, спеціально прийшов до мами в хату, вибачився, що він незваний гість, почав розмову, що їздив до сестри в гості, яка живе в Росії, і там … стрів мого батька, і навіть мав з ним розмову. Про що вони говорили, чоловік не сказав, а просто, дав мамі його адресу, підкреслив, що мамин чоловік живе там сімейно, у нього двоє діток. У неньки ледь, ледь інфаркту не було. Сама вона не поїхала туди - поїхав її троюрідний брат. А вернувшись, привіз новину, яка заполонила всіх нас неймовірними подіями - дійсно мій тато живий, і … одружений на якійсь жіночці.
    - Твоя мама дещо розказувала мені, за це. Добра вона … Можливо так і краще, бо ворушити прілий окіп, не потрібно, - наливаючи в чашку компоту, говорить тато.
     - А що саме розказав твій дядько за твого батечка, коли повернувся назад? – питає гостю, мама.
    - Розмова була не легкою. Коли  дядько зустрівся з моїм батьком, тато сидів схиливши голову, розказав, як все трапилось, як після одного дуже страшного бою він був важко ранений, не подавав ніяких проявів живої людини, і його записали в список мертвих. Та спасла його одна медсестра. Коли його уже ледь не закопали, вона відчула якусь позитивність від раненого, сказала, що цей солдат подає признаки життя, і тут же стала слухати його серце, а воно билось дуже тихо і повільно. Його відправили в лазарет, а коли він став приходити до свідомості, назвав своє прізвище, а там хтось не зрозумів, чи не дочув, і записали його, ШЕВЦОВ. А далі … що там і як було далі - нам невідомо. Як у нього появилась інша сім’я, теж невідомо. Він не  міг, чи не хотів про це говорити.   
    - І таке бувало. Сам знаю одного товариша, у якого прізвище було Семенюк, а його хтось записав, СЕМЁНОВ, - веде мову тато. 
    - Бог йому суд’я, - задумливо говорить, гостя. – Мама плакала, повторяла, що така її Доля. Та якось, в один день, бабуня, присіла на лавку, на якій сиділа моя матінка, стала гладити її плечі, сказала виразно:
    - Донечко, не плач. У тебе не Доля, а НЕДОЛЯ. Таке в житті буває.
    Мама перестала плакати, глянула на бабцю, обняла її, поцілувала, промовила тихо: - «Дійсно у мене НЕДОЛЯ, бо хто знає … мабуть ТАК мені відміряне КИМОСЬ на Небесах.   
   Дуня перевела погляд кудись в високий Простір, ледь усміхнувшись, продовжила розмову:
    - Буває таке, що у людини  є ДОЛЯ, а  є,  і -  НЕДОЛЯ. Що воно саме ніхто не відає, оцінку цьому явищу дають по різному. 
    - Вірно кажеш, - хитнула головою  мама. – Так про  НЕДОЛЮ, точнісінько говорила і моя матінка.
    - Хочу трішки зупинитись на своїй Долі, -  продовжила мову гостя. - Ви кажете, що сімейства в Михайлівцях рідшають, іноді  щезають. В моїй батьківській сім’ї  нас було двоє. Я і брат Петро, Царство йому небесне. Так вийшло, що він молодим помер, ви знаєте, як все трапилось - попав під обірваний електричний провід. Не можу вам розказати горя моєї мами, як вона тужила, коли не стало Петра. Мене охоплює високий жаль за неньку. Чим можу, тим її допомагаю я їй. Прошу сусідів, родичів, знайомих, щоб навідувались до неї, хоч би на годинку. У нені буваю не часто. Вона чекає, ой, як вона нас чекає! Признаюсь, в останні роки, стала задумуватись, згадуючи прожите. Вам  уже розказала, за НЕДОЛЮ своєї матері. А тепер відкрию двері в своє минуле, бо ніхто за мене не знає всього так, як я його знаю. Після закінчення школи, я уже вам казала, мене потягнуло в районне містечко вчитись шитву.  Закінчила курси,  там  і залишилась працювати. Тішилась, щебетала матусі, що я буду шити одяг для жінок, бо це мене приваблює і цікавить. Через рік зустріла в Миїхайлівцях, (тоді я була в відпустці), хлопця -  МОРЯКА З ШИРОКОЮ ДУШЕЮ. Звали його ІВАН. Не можу сказати – це була скоріше душевна чудова дружба, бо, коли він поїхав далі служити – сумувала не довго, писала йому листи сповнені романтики і світлості. Мати думала, що у мені родились душевні почуття та, скоріше всього – це були пориви юності. Не знаю як … відчувала, що з Іваном-моряком, з його ВАЛЬСОМ, який ми з ним відтанцювали, все обірветься назавжди. Чи то він винен, чи можливо я не зрозуміла, та … наші відносини змарніли зовсім.
    - Я пам’ятаю цього морячка, - кажу я. – Він ворожив дівчат формою, своїми усміхами, і … ще чимось особливим, що жило в нім. Він дуже гарно танцював. 
    - Саме танець нас звів і … розвів. Мабуть так воно було і потрібно, - годиться Дуня. – Життя продовжувалось.
    - Ти ще мала змовницьке кохання з сином Касперських, - кажу я весело.
    - Було таке, - усміхається Дуня. – Борис,  хлопець грамотний, але, якийсь чудний. Облесливий, хитрий і… ніякий, бо в житті бачив тільки себе. З лиця файний, ніжний, загадковий. Він закінчив інститут в Вінниці. До батьків приїздив не часто. Ви їх знаєте – Касперські - вчителі. За них в селі говорили з повагою. Будинок їх мав вигляд містечкового. Мати згадувала за це сімейство, перебираючи їх багатеньке минуле - батьки Бориса з роду вельможних. В їх хаті панував якийсь особливий затишок, той, який теж завжди живе в панських будинках. Книг у них було багато. Трапилось те, що трапляється в таких людей. Донечка їх вийшла заміж за якогось академіка. Синок – по закінченню навчання, хтів залишитись вчителювати в нашім селі. Саме тоді він став придивлятись за мною. Проводив додому з кіно. Дарував мені квіти. Один раз став вести розмову, що коли ми одружимось, то будемо жити в батьківськім будинку, там три кімнати, і дуже гарний сад з городом. Якраз тоді його батьки думали за переїзд в місто. Я дивувалась Борисові. Чудний і необдуманий.  Не поганий. Та  не пара він був для мене.
    - В школі для нього в той час не було місця. Він дивувався цьому явищу, та, послухався батьків, вернувся в Вінницю, - розказує батько.
    - Я з пані Касперською  трішки дружила, - згадує ненька. – Вона з роду не бідних людей. Розумна і порядна. Сказати правду, сімейно вони дружили не з всіма сусідами, не тому що чванились родословними корінцями, а тому, що два сусіди були люди ледачі і … непутящі. У одного із них в пору морозців сад був ще не убраний. Так і замерзли яблучка на дереві.
    - Не він, я маю в вигляді Бориса, був мені парою, - хитає головою Дуня. – Зараз вернусь в те минуле, яке сміялось до мене піснями, танцями, зустрічами з хлопцями. Якось, в  одну суботу, їхала я з Курилівець, в Михайлівці. В цім же автобусі  їхав Іван Засядьвовк. Так трапилось, що ми  з ним сиділи поруч. Слова завиті в сміх, радість, єднання думок зразу же всілись в моїй душі і серці, а уже вечором, він прийшов до мене, і ми з ним просиділи за розмовами до півночі. Саме з цього дня, мати мене попередила, щоб я з ним не стрічалась, бо за нього селом ходить негарна слава – він вітровій зрадник. Але … тих почуттів, які заполонили мене до Івана,  уже відірвати було неможливо. З того часу, Іван ввійшов в моє буття, яке привело до того, що я з ним втекла від мами, і поселилась жити в Жмиренці, де він працював.  Обіцяв, що ми розпишемось, що у нас буде весілля, та … його обіцянки звились в Незнані Простори, там і залишились. Через кілька місяців я повернулась до матусі. Вернутись … вернулась, а любов до Вані не змінилась. Він за мною приїхав через два місяці. Не просив, просто сказав, що я йому дорога і потрібна. Я знову майнула за ЛЮБОВЬЮ, та вона від мене втекла, залишивши мені донечку від кохання з Іваном. Як би хто і про що не говорив, доню я стала виховувати як могла. Коли вона ходила в Дитячий сад, я переїхала працювати в Курилівці.
    - А Іван допомагав тобі, після народження доньки? – питається мама.
    - Ні. Не допомагав. Він три рази женився, так точно як на мені, без розпису і весілля, розводився, аж поки не одружився на Михайловецькій жінці, Ліді, яка працювала в Вінниці. Було весілля. Смішно і грішно, але … щось високо боліло в мені, бо я ЛЮБИЛА цього чоловіка а він … хто знає, як він мене сприймав… - тихо веде розмову гостя.
    - Що не людина – різна історія життя, - каже батько. – Чув, що твій Іванко, живе з своєю останньою дружиною в одній квартирі, але … в різних кімнатах. Коли Ліда виходила за нього заміж, у неї була квартира, вона туди і приписала його.
    - Послухайте, що мені розказала недавно Ганна Берестюк, - входить в розмову мати. - Іван продав хату в Михайлівцях, і … купив собі половинку будиночку в пригороді Вінниці. Там він і нині проживає.
    - Виходить, що і у батька моєї Наталі, теж немає однієї ДОЛІ в житті, - сміється Дуня. А я то думала, що він щасливий після свого останнього весілля, - сміється Деня.
    - А можливо, у тебе уже є ДОЛЯ, ти же маєш в Бару чоловіка, - звертається до гості батько. 
    - Ні. Нинішній мій коханий живе на два обійстя. У нього своя квартира, а у мене своя, - якось дуже задумливо розказує за себе, Дуня.
    - Що так? – питається мама.
    - Не люблю я його так, як потрібно. Він це відчуває.
    - В нього була сім’я? – спішно запитує Дуню, батько.
    - Була… Чого розійшлись я не відаю. Давно живе один.
    - Виходить, що в нього теж своя НЕДОЛЯ, - зітхаючи, мовить ненька.
    - Мені іноді жаль саму себе… Та не я розписувала собі своє життя. Зате у мене є донечка. У неї інший розклад буття, вона знайшла свою Долю.
    - Хто знає, що воно таке ДОЛЯ і НЕДОЛЯ, - тихо каже батько. – Знаю тільки, що, твоя матуся не натішиться внучкою. Між іншим, - Наташка похода на твою неньку. Оцим самим рід продовжується, - мовить батько, поглядаючи на мене. 
    - Моя подруга Ріта, якось, коли я розказала їй за себе і Івана, сказала так: - «Легше всього обманути того, хто сильніше всіх вірить тобі».  Так сказав Конфуцій, - м’яко веде мову Дуся, а сама,  усміхнувшись, показує на пальці срібну обручку, розказує, що її вона сама собі купила, коли зібралась їхати до Івана, в перший раз. 
    … Над Михайлівцями ще сміявся всіма барвами високий весняний запашний день, та якась особлива настороженість уже заглядала в батьківське подвір’я, поступово витягувала тіні, усміхалась, ніжно і заворожено гладила всіх і все, затихала, заспокоювалась, придавала всьому нові відтінки, в яких уже вгадувались перші прояви раннього надвечір’я.
    Наша гостя підвела голову, зиркнула в висоту небесного простору, сказала задумчиво:
    - Без кохання, немає кохання. Тому кохання є те, перед чим кланяється мудра людина. І, знову таки, ці слова належать Конфуцію. А я йому вірю.
… Провівши Дуню до перехрестя доріг, батьки і я ще довгенько сиділи в подвір’ї, мовчки слухали шепіт минулого, того минулого, про яке розказала нам наша родичка, славна, гарна, добра і розумна жінка, Дуня Швець, в згадках якої живе Вічна істина, без якої нічого в світі не проходить.
   

             ПОВІСТЬ ПРО  МАРІЮ КУЧЕРСЬКУ 
               

                Віра в себе і самовираз  - самі
                цінні із скарбниць жіночої душі.
                Людська мудрість
               

    Спішно відкриваю двері в квартиру, чую, як дзвенить телефон:
    - Алло! – радісно беру трубку.
    - Це я, твоя сестра, Юля. Телефоную від знайомих. У тебе буде можливість приїхати в Михайлівці, поки ще не розкисло болото?
    - Можу, - подумавши мить, кажу я.
    - Тоді приїжджай. Ми всі тебе будемо чекати.
   … Дорога до батьківського порогу легка, добра, привітна. В п’ятницю, як тільки я приїхала і переступила поріг рідного батьківського дому, мене стріли оплесками.
    - Що за свята ви справляєте? – радісно перепитую маму, сестру Юлю, і племінницю Аллу.
    - Свято Старої Осені. Вона уже дала за себе знати, - сміється матінка, і, обнявши мене тісненько, доповнює: - Настав час побачень, а яких …  їх можна придумати багато, лиш би хотілось.
   … Вечірні сутінки осінньої листопадної пори густі, живі, балакучі. Вітрець з настроєм зриває останнє листя з дерев, шумливо бігає протягом між будинками, вередує, голосно регоче, згортаючи  листя в одну купу, щоб через хвилинку, взяти його в оберемок, і переносити в - другу.
    - Погода на вулиці чисто осіння, - каже мама, відкриваючи фіранку на кухоннім вікні.
    - Ти навіщо відкрила фіранку? – питаюсь неньку.
    - Щоб нас бачили вечірні Вітри, Тіні, Настрої.
    - А такі маються? – сміється Алла.
    - Все живе… Все в діях… Все в нас і з нами… - весело веде мову ненька.
    - Ви тіштесь розмовами за природу, а я заварила чай з трав, як любив заварювати батько. А ще я напекла пряників і пиріжків, сядемо за стіл, і підемо в гості до Смаку, - складає на стіл чашки і мисочки, говорить Юля.
     - Під мелодію Нинішньої Осінньої красоти, ми з вами ринемось в спомини минулого, зачерпнемо Істину життя, згадаємо те, що принесе нам радість і хороший настрій, - приглядається до пирогів мама, і, наливши в кольорову чашку чай, каже з легесеньким сумом:
    - Як нам сьогодні добре. Батько сказав би: - «Доброго вам вечора». Він дуже любив такі вечори і родинні зустрічі.
    На якусь хвильку в кухні запанувала тиша, яку розгорнув рвучкий вітер, що вдарився в шибку вікна, ухнув, полетів далі.
    Ковтнувши чаю, я, прислуховуючись до погодного гармидеру з двору, питаюсь:
    - Угадайте, кого я вчора стріла в дорозі?
    - Дядька Степана, - каже ненька.
    - Ні. Я стріла Марію Кучерську. Зустрічі з нею – свято, бо, в її розмовах живуть такі живучі і потрібні людини події, які вчать і несуть щось відрадне в бутті.
    - Марія, наша родичка. Потрібно, дуже потрібно, запросити її до нас, - задумавшись, веде мову сестра.
    - Коли її зустрічаю, лечу в далеке минуле, як мені було вісім років, я тоді закінчила 2-й клас, - іду згадкою в далеченькі спомини. - Саме другий клас, так як, коли вона мене запитала про школу, я гордо відповіла, що уже не першокласниця, та й вчилась я на відмінно, цим і потішилась. Ми з бабусею Марією якраз вийшли з хвіртки, а Марія спішила до тітки Ганни Савчук.  Потім бабця сказала, що Марія вчителька, працює в селі Конищеві. Живе недалеко нас, та ще й, родичка, по лінії її татка. А через деякий час, я пішла в гості до Зіни, а там … в одній кімнаті був її брат Володимир, і його друзі: Марія Кучерська, Семен і Ганна, які обідали за столом, вели розмови і … співали, а брат Зіни, грав на акордеоні. Між іншим – він хтів бути музикантом, а пішов працювати на завод. Пізніше, чула розмови, що Марія любить Володимира, у них були зустрічі, та … не можу сказати, що їх розвело. 
    - Різне говорили. Чула, що Ганна Савчук сказала, ні би то Маня старша її сина, та ще й уже була замужем. Люди вели плітки, що Марійка  вийшла заміж в 18-ть років, а прожила з чоловіком півроку. Чи то він втік від неї, чи може вона втекла від нього, не можу точно знати, - розказує мама.
    - Гарна вона. Вся ніби з світлості зібрана. Очі карі, а волосся на голові темне, з мідними переливами - розумна і дієва, - підтримує розмову, Юля.
    - Післявоєнні роки були бідними на все, і на хлопців теж. За Володимира Савчука знаю мало, він мав якусь привичку мовчати. З таким чоловіком не знаєш як себе вести. Гарний був з себе Володя: очі карі, з темними віями, лице вольове, спокійне, а мова … Мова приємна і розумна. На батька свого він був схожий. Якби він з Манею побрався  – вийшла би дуже славна пара. Вона непосидька, а він … повільний в рухах, і мові.  Та, не зійшлось щось, не зв’язались їх Долі в сім’ю, - каже задумливо ненька.
    - Пам’ятаю, як вона виходила заміж за Володю Білика. Люди говорили, що їй на роду написано мати чоловіка по імені Володя,  а ще й чоловіка  повільного в рухах, - усміхаюсь, я. – Володимир, брат Сергія, який вчився з нашою Тонею. Після війни маму Володі і Сергія судили за колоски. Роки були не те що важкі – пекельні. Марія витягнула з бідності не тільки Володю, але й Сергія. Допомагала їм, як могла. Слава і Честь їй за це.
    - В своїм житті я не зустрічала більш працьовитої людини, чим вона. По-перше – Марія працювала в Конищівській школі, так, як її, і Войтенка, перевели туди на роботу - там не хватало вчителів. Ось тільки саме там, Маня  вела роботу не тільки вчителя. а ще й секретаря, завідуючої кадрів, і ще … ту працю, яка появляється в школі, а … виконувати не було кому. Не пам’ятаю як це було, в один раз зібралась я їхати в Курилівці. Ранесенько, спішу в центр, а у подвір’ї Марії хтось мете. Подумала, що то її ненечка, та ні … то Маня спішить навести порядок, бо через час вона повинна йти на роботу в сусіднє село. Дорога не близька… Уявіть собі: дощі, вітри, сніги, хуртовини, а вона іде туди, де вона потрібна. Її дуже любили не тільки учні, а і усі люди, - м’яко веде спомини за Марію, мати.
     - Згадую її хату. Приземиста, з призьбою, на дві половини, - кажу я, - Оселя її мала вигляд писанки: вікна і двері світло-коричневі. Призьба – жовто-зелена, а пліт – темно-червоний. Все разом … твір художника. Не знаю, чого я пішла до неї. Біля хвіртки кликнула її. Вийшла не Маня – її матінка. Провела мене жінка в хату, а там … там Марія якраз мастила глиною долівку, а посередині кімнатки красувалась намальована водними фарбами доріжка. Шедевр, і тільки… Я стояла і … дивилась, а вона була так рада, що я так світло сприймаю її творчість, сказала, поводячи м’яко плечима: - «Ось так буде цікавіше жити».
    - Хвилиночку. Згадала, ще одну солодку історію за неї, - мовить спішно мама. -  Йшла я із села, а недалеко від Стукалок мене догнала Ганюта Лосковська. Глянула я на неї, усміхнулась, подумала, що Ганя десь була за святковим столом. Чи то вона сама запримітила моє здивування, чи можливо їй хотілось поговорити, вона мені й каже: - «Йшла з села додому, та мене перестріла Марія Йосипівна. Запросила до хати. Не змогла відказатись.   А вона тут же на стіл поставила полумисок  з салатом, кусок вареного м’яса, і … пляшечку вина, промовила ласкаво: - «Вип’ємо за самих себе, бо є причина випити». І тут вона мені згадала, як я виручила її  один раз. А було це так. Йшла я з села, несла в сумці олію, банку кільки і кусок ситцю на блузочку. Йду, а думки в роботі, яка чекає мене. Біля хвіртки Марії , стоїть вона сама, розгублена, смішна. Перепитала її, що трапилось, а вона веде мову, що тільки що, випадково розбила пляшку з олією, а у неї нині працюють три чоловіки, (вона тоді будувала нову хату). Я усміхнулась, витягла з валізи пляшку оливи, протягнула їй, а вона, ще більше розгубилась, дивиться на мене, усміхнулась, каже швиденько: - «Я віддам…Тебе мені послав Бог …»  Оливу вона мені віддала через три дні, до того всього принесла ще й пишний калач, сміялась, що на старості літ навчилась пекти польські калачики.
   Мама присунула до себе миску з яблуками, сказала, вдивляючись в вікно:
    - Згадка, згадкою, а добра справа, має свою цінність. Не було такого випадку, щоб Марія, збираючись кудись їхати за якимось товаром, якого в Михайлівцях не знайти, не пропонувала сусідкам, чи не купити їм чогось цікавого і потрібного. Одного разу, я, при зустрічі з нею, поділилась, що вишиваю скатертину, а зелених ниток у мене обмаль. Пройшло днів десять. Сиджу дома, коли чую мене зве Маруся, сусідка. Вийшла, а вона передає мені через тин пакет, каже весело: - «Вам привіт від Марії Кучерської». Розгорнула я пакетик, а там … п’ять кольорів зелених муліне ниток. Ось вам і Марія. Я їй нічого не заказувала купити, просто, сказала за нитки.
    - Знаєте, що мене дуже здивувало, - пробую яблуко, веду розмову, - те, як вона спасла гарний кусок землі, що був запущеним з часу, коли ті, хто володів нею, залишили свою хату, садочок і город, а самі - не відаю чому, виїхали звідси. Батько говорив, що ці люди були вислані кудись, та, назад  не вернулись. Хата, без людей – не хата, вона з суму і з одиничності валиться. Можливо і та садиба, що на розі вулиць біля Марії, теж не витримала напору часу і старості. Тато вів розмову, що деякий час цю землю обробляли люди з сімейства Велетнюків. А коли їх донька виїхала в місто, а батьки постаріли, город біля Кучерських запустів. За ним стала приглядати Марія. За два роки там все було прибрано, оброблено, навіть садок прийняв вигляд святковості. А через деякий час, вона написала заяву в Сільську Раду, і їй дозволили там будуватись. Дехто з заздрості плів плітки, що вона не мала права це робити.  А коли  були витягнуті стіни, люди побачили, як щасливо ожило місце забутого обійстя.
   - Якраз тоді ваш батько допоміг Марії виписати дерево з лісу, яке потрібне було їй для будування мешкання. Вона аж заплакала, коли  приходила до нас  в гості, розказувала, як вчасно все це було зроблено, - зітхаючи, згадує минуле, мама.
    - Ви знаєте Люсю Плотніцьку, - ставить переді мною велику грушку, Юля, і, усміхаючись, подає ножик, щоб я почистила її. – Раз пішла така розмова - поведу і я згадку за Марію Йосипівну, усміхається сестра. - Цікаву розповідь  за неї передала мені Люся. Було це давненько. В роки війни їй було сім років. Не ходила  в школу, бо в Михайлівцях школи були закриті. Якось біля будинку Плотніцьких йшла Маня, а мама Люсі брали воду з криниці. Як годиться, поздоровались, заговорили. Тум Марія примітила, що руки дівчинки в болоті, а та, призналась, що вона ліпить хатку для ляльок. Маня тут же запитала, чи знає вона букви. Зрозуміло, дівча букв не знала, бо як сказала  Люсина мама, донька не хтіла їх вчити, говорила, що вченою не буде. І що ви думаєте? Через місяць Люся сама бігала до Марії, а та читала з нею буквар і писала букви. Так першою вчителькою Люсіньки стала Марія Йосипівна. В один раз я нагадала їй  про це, а вона, махнула рукою, усміхнулась легенько, зітхнувши добавила: - «Я ще так навчила лічити Анатолія Закревського. Він гарно писав, уже й читав, а … рахувати не міг. Три дні і …ми з ним додавали і віднімали, та що й там казати – Толя в школі по арифметиці був відмінником». А мене здивувало, що вона про це розказує так, ніби то все це немає ніякого значення. Насправді – те що вона робила серед людей, як вчителька – велика їй подяка і пошана. 
     - В один надвечірок ваш батько прийшов з роботи, присів на канапі, веде мову, що йшов додому, а Марія Йосипівна фарбує тин, і не просто фарбує, вона з нього робить якусь дивовижну картину. Спочатку не придав уваги – думав, малює щось, можливо так і треба,  а коли відійшов кілька кроків, озирнувся і … ніби застиг на місці. Стоїть і дивиться, а Маня сміється, перепитує, чи гарно виходить. Згадайте, як вона обновила хату батьків Володі, свого чоловіка.  Саме ту, що в центрі села. За батьків Сергія і Володимира Біликів  нічого особливого не скажеш. Жили біднувато, тихі, спокійні, добрі, привітні. Жили, як жилось. А Марія зробила їм життя більш солодким і приємним: стіни хати перекрасила в світло золотистий колір, перекрила солом’яний дах під шифер, обору перенесла збоку хліва. Мати Сергія ходила по селу з високо піднятою головою, весело розказувала, що у неї невістка сама краща хазяйка. Так воно і було.  Вона вміла заробляти гроші скрізь. Коли вийшла на пенсію, в пору, як в лісі появлялись губи, ходила туди кожен день. Сушила їх, а в базарні дні продавала - за сухі гриби ціни не низькі. У неї ніщо в городі не пропадало. Один випадок, який ще хочу згадати. Йшла я біля її обійстя, а вона побачила мене через вікно, махає руками, щоб я зайшла до неї. Заходжу. В кухні пахне свіжими помідорами і огірками. Здивувалась я. На вулиці стара осінь, а тут …свіжі запахи овочів. Мить, і на столі появилась варена картопля, салат з помідор і огірків, домашній паштет. Дивлюсь на жінку, а вона так забавно розказує, що у неї в городі три рази виростає молода петрушка і кріп, а овочі – два рази. Потрібно вміти розрахувати погоду, щоб виростити овочі два рази в рік. Якраз тоді, вона мені подарувала банку маринованих кабачків. Фаршировані перці вона закривала в діжі, - радісно, розказує мама.
    - Хльос-с-с! Гуп-п-п! Ух-х-х! – почулось знадвору, а за ним протяжно видав голос сусідній песик, мабуть злякався крику Старої осені. Ми прислухались до пориву вітрогону, до тих дивних звуків, які водять людей в Незнані світи, нагадують, що в НЕСКІНЧЕНІМ ПРОСТОРІ живуть чудодійні незнані землянам сили, які чоловік не може ні бачити, ні знати за них щось більше, вони діють по своєму, та тільки вони такі же живі, як людина на Планеті Земля.
    В кухні, де ми сиділи, уляглась в Тишині Тиша, яку, через кілька секунд м’яко і спокійно зруйнував стукіт гілки яблуні в вікно. Алла усміхнулась, розломила пиріг з сливками, подала кусочок мені, сказала:
    - Цікаво трактуєте життєву дорогу нашої родички Марії Йосипівної. Я з нею не так давно зустрічалась. З того часу, коли її два сини закінчили інститути, женились, подались мешкати в міста, вона, сказала, ніби то, хто може знати,  можливо прийде час і вони повернуться в Михайлівці. Для них вона приготовила два будинки: один в центрі села, там вона обновила  стару хату Біликів, а …другий – це їх з Володею нинішнє обійстя. А для себе і Володимира, береже стару хатину своєї матері.
    - Де ти з нею зустрічалась? – запитує Аллу, мама.
    - В шляху. Марія збирала сухі ягоди під польовими черешнями. Казала, що зимою вона з них варить компоти.
    Мама усміхнулась, встала, пішла в другу кімнату, винесла невеликий пакет, розгорнула його,  витягла звідти рушник, невеликий,  змережений і вишитий. Розгорнула на столі, провела поглядом нас, сказала:
    - Це пам'ять від Марії. Вишивала вона цей рушник тоді, коли я з нею познайомилась. Навколо відголоски війни, бідність, голодні роки, а жінка … вишиває рушник.  Нитки торочила і витягувала з цвітних шерстяних і шовкових лоскотів. Між іншим, вона ще й шила непогано. Люди дивувались її вбранню, а Маня сміялась, і тихенько розказувала, що модні спідниці і блузки ладнає сама собі - перешиває з минулого маминого одягу. Мати у неї з гарної родини, а татко мав хист малювати і хазяювати. Думаю, вона пішла в нього. Чоловік, Володя, дуже любить її, бо таку дружину не любити, гріх великий. Вони вдвох планують своє господарство зарання.
    - Дійсно, її стара хата мала вигляд минулого: з призьбою, з невеликими вікнами, з ганочком завитим диким виноградом. Нова - тут вже другий вік, молодший і багатший, - пішла в добрі згадки за Марію, сестра.
    - У моїх батьків був великий міський будинок, - задумавшись, згадала мама. -  З дитинства жила в такім, як тут говорять – в панськім. Пізніше, привикла  до простої сільської оселі. Не знаю чому -  дуже хотілось, щоб біля моєї  хати була призьба, як у Марусі Кучерської. Вона її фарбує різними кольорами фарб.  Не думайте, що фарби  купувала, ні, вона їх сама тягнула з рослин. Всі рослини мають свій колір. Одна жінка, колись призналась, що полотняні штани для своїх двох синів, вона красила бузиною і соком темних ягід.  А Марія … синю фарбу брала з волошків. А ще добавлю – вона мріяла бачити село Михайлівці похожим на казкову повість. Що воно таке, можу тільки догадуватись - всі будинки повинні бути різними, тому, що однорідність не приваблює цікавість і настрій. В один день вона прийшла до мене, заговорила стишено, що дуже жаль, чому людина живе так мало. Непогано було би, щоб людей на Землі було набагато менше, але … щоб вони були розумнішими, більш талановитими, відповідальними - тоді Життя на Планеті би помінялось, а так … Що вона мала в вигляді в цій розмові, я її зрозуміла, і я з нею згідна.
- За цю жінку можна написати велику книгу, і, навіть - не одну,  а
скажемо - трилогію, бо вмісти все що вона зробила в своїм житті, і,  описати  просто і коротко, не можливо - каже Алла. – Жаль, що я не письменниця.
     - Думаю, прийде час, і Хтось не тільки згадає її, він напише про неї, бо як не писати, коли  її власні висловлювання говорили, хто вона і що вона значить для Землі, - стишено, каже Юля. -  Один штрих, я зупинюсь на цікавій з нею зустріччю. Зустрілись ми в центрі села. Слова, питання, відповіді, розмова.  Я зібралась уже йти, а вона, усміхнулась, озирнулась навколо, каже: - «Ми знаходимось тут, щоб щось своє внести в суть життя, в наш земний Світ». Я йшла додому, і весь час думала, як точно і влучно сказала вона за людину землі.
    - Років три тому, приїхавши, в село, - йду в чуйно-привітну  розмову я, -   вийшла з автобуса, і раптом тут же угледіла Марію. Гукнула  її, а вона ринулась до мене,  поділилась радістю, що два дні назад її сини приїздили до неї на ДЕНЬ її народження.  Була такою щасливою, що від неї, і її щастя я стала теж щасливішою. Наші гарні розмови – це уже щось від Бога. Кілька хвилин з цією жінкою, і ти уже пізнаєш якусь високу Істину Буття. Йшла вона в старе обійстя Біликів, несла буханку хліба, сказала, що хоче його віддати сусідці Олені, яка живе бідненько, зате жіночка добра і розумна. Дійшли ми до перехрестя доріг, що навпроти Клубу, зупинились, а вона, замислившись хвильку, каже: - «Ми повинні навчитися відноситись одне до одного чесно і справедливо, так як в Земнім Світі самим високим створенням, є Людина. А самим розумним – це те, чого достиг чоловік на ній  -  уміння ЛЮБИТИ». З того часу я часто думаю про ту, нашу зустріч з світлою і дуже доброю людиною, односельчанкою і родичкою, -  Марією Йосипівною. 
     … За вікном притихло, заспокоїлось, ніби щось зменшилось. Алла встала, налила нам всім повні чашки чаю, і, присівши поруч з своєю мамою, сказала  усміхнено:
    - Я знаю, хто напише за Марію Йосипівну Кучерську - це моя тітка Світлана, - і, прихилившись до мене, обняла, ласкаво заглянула в очі, запитала: - Напишеш?
- Напишу,- відповіла я.-  Даю слово.      


                БУЛО ….ПОМИНУЛО …

                У кожного покоління своя
                ознака від Вищого Світу…
                Паустовський
               


Теплий пригожий Подільський травневий спілий надвечірок.
Батьківське подвір’я. Сиджу на лавці, а недалеко мене, на стільчику присіла мама, слухаємо переспіви пташок, які несуться звідусіль: з долин, садків, полів.
    - Саме дивне, - каже мати, - вони співають кожна окремо, а разом – оркестр. Мій батько грав на скрипці, був членом двох народних музикальних гуртів:  Шаргородського  і Львіського. Іноді, його група  давала концерти мешканцям міст, сіл, шкіл, підприємств. Ось так точно, як ми нині, виходила я з батьками  вечорами слухати концерти пташок. Татусь говорив тихесенько, аби не сполохати їх музику, так як у них є свої  оркестрові композиції. Жаль, що ніхто із людей написати таку же точнісінько музику, яку видають пташечки, не може.
     - Про що мова? – виходить з хати, запитує батько.
     - Про музику, - сміється  мама. – Послухай і ти.
     - Хвилиночку. Тільки поставлю посеред подвір’я столик. Нині будемо вечеряти з Зірками.
    - Якими? – цікавиться ненька.
    - Небесними, - усміхається тато, і несе столик, ставить його в центрі двору, стишено мовить: - Не розказуйте нікому, що у нас нині будуть гості з Неба.
    - Придумщик - каже мама, застеляючи стіл скатертиною.
    Через півгодини на столі красується вечеря: молода картопля, салат з редьки і огірків, пироги з сиром і укропом. Вечірні тіні довгі, мохнаті, затишні. Пахне весною, де змішані всі фарби і аромати, які тільки може відчувати людина. Велична тиша небесної далі цвітною парасолькою гойдається над нами, а чому гойдається – тому що, все що мається в Просторі не стоїть на місці.
   … Хвилинки біжать одна за другою, ось уже півгодини ми тішимось вечерею і зустріччю, так як я приїхала в Михайлівці до батьків на короткий час.
    - Гляньте, гляньте! – мовить весело батько – Появилась перша зірочка. Я їй махну рукою. Вона мені усміхнулась.
- Ще кілька хвилиночок, і в Небо вийдуть тисячі зірочок, - прислухається
до  легесенького подиху простору, задумливо каже, мама.
    - Коли  був малим, тато вчив мене розпізнавати зірки. Мені подобалась «Квочка». Там стільки зірочок, що не підрахувати. А батько твердив, що вчені Світу їх всіх підрахували, а це є не що інше, як Сузір’я, а СУЗІР’ЇВ в небесному просторі дуже багато.
     … За добрими родинними розмовами ми вечеряли, спілкувались, згадували минуле, а Небо, вбиралось зірним гуртом, батько радів, звертався до них, обіцяв розказати їм за життя людей, запрошував в гості, сміявся так райдужно і щасливо -  мені на душі було дуже приємно і солодко.
    - Вчора, ходила до Зоні Плотніцької. Прихворіла вона, - веде розмову мама. -  Носила їй ліки від температури. Поговорили, а вона візьми і скажи, що їй часто сниться колишня сусідка, бабуня Весельська.
- Весельська? – задумливо запитує батько. – Вроді би і не так багато років   
пройшло, а так багато всього змінилось в нашім кутку Слободи. Іноді іду шляхом, а пам'ять  ловить минуле, несе в Колись,  в ту пору, як поруч, по сусідству з будинком  Янка Плотніцького жила велика сім’я, Весельських. Звідки вони, і хто вони, не можу сказати. Жаль, що не розпитав свою бабуню Марію, за цих людей. Чув, ніби то якийсь чоловік по прізвищу Весельський із приємного сімейства одружився на дівчині, з грамотного цікавого  роду. А далі пішло нове покоління. Хто воно і що воно – не відаю. Пам'ять веде тільки до хазяйки хати, в якої були дві доньки. Одну звали Параскою, а другу … ніби то Ганною.
    - За них я дещо знаю. Дружила з дівчинкою Галею, внучкою господарки цього сімейства, - кажу я.
    - Бідно жили. В післявоєнну пору, в оселі  жінки  по прізвищу Весельська, з нею мешкала старша донька з двома дітьми, і… молодша Параска, не замужня. Голод погнав старшу із доньок Весельської,  в Молдавію, а пізніше вона переїхала мешкати в Могилів-Подільський, і тоді саме вона забрала до себе сина, а старшу доньку Галочку, залишила в Михайлівцях, - зітхаючи, веде мову мати. 
    - Галя дружила зі мною, і Зіною Савчук. Правда, вона трішки молодша нас. В  школу вона пішла аж в 8-м років, - згадую я.
    - Наскільки мені відомо, стара Весельська, не з бідного роду. Але, як кажуть люди… Було …Поминуло …- зітхнувши мовить батько. – Моя матінка, якось в одні свята, коли ми зібрались у неї, згадувала своїх родичів, знайомих, приятелів, там малось і прізвище, Весельських, - каже задумливо  тато.
    - Коли приїхала жити в Михайлівці, бабуня розказувала за всіх своїх сусідів. За Весельських розмова була якоюсь особливою. Правда, жили вони далеченько від нас, але, вона їх іноді провідувала. В один день я запитала, чого вона туди ходить, а, бабця хитнула головою, сказала, що та жінка, заслужила добрим відношенням людей, своєю прихильністю. В той час я здогадалась – значить є щось спільне і чесне між бабусенькою і Весельською. Жаль, що не можу згадати її ім’я, - веде розмову мама, розрізаючи пиріг. 
    - В хаті Галі я була кілька разів, - іду в спомини, пробуючи сметану. -  Мене вразив там Образ Божої Матері - дорогий, знатний. А ще там був диван. На стіні висіли фото з якихось панів, бо вбрані вони були в дорогі коштовні одежі. Галя шепнула, ніби то на світлинах родичі її бабуні.
     - Дещо  чула я за них, від Анютиної бабки, - задумливо каже мама. -  Вона згадувала сестру і брата старої Весельскої. Скоріше всього…  двоюрідних. Жаліла її. Казала, що їй випала доля сумна і бідна, але чого саме, я здогадуюсь – мабуть вона залишилась тут мешкати, так як змогла відкупитьсь від вислання на Дальній схід. 
    - Щось приблизне чув і я, - хитає головою тато.
    - Наша бабуся говорила за життя просто і дійсно,  що батьки – найголовніші люди в нашому житті, - зиркнувши в небесний простір, м’яко веде розповідь ненька. – Скоріше всього стара Весельська зберегла своє сімейство тим, що нікуди звідси не поїхала. Чула - у  неї є родич, який живе в Харківській області.
    - Мій друг Тарас Степанович, коли ми з ним говорили про родовід,   виразився так: - «Не важно, ким є батько, важливо те, як я його запам’ятав». –  усміхається татуньо.
    - Ганна Олексіївна Берестюк, моя перша вчителька, якось, при зустрічі зі мною, коли я тішилась, що приїхала в гості до батьків, сказала просто і дійсно:  - «Батьківський будинок, то місце із РАЮ».
    - Розумна і дуже приємна вона жінка.  Все у неї в повазі до людей. Щось схоже було і у старої Весельської. Я ніколи не чула від неї поганих слів. Правда,  стрічалась я з нею рідко. В весняні свята вона приходила до Анютиої бабусі в гості. Одного разу, за стіл запросили і мене. Раділи обидві бабки зустріччю, звивали букети слів, та все про пройдешнє, про юність, про родинні радості. А ще, кілька разів,  заходила вона до Одарки, де гостила і я. Добре пам’ятаю  її розмови про свою сім’ю. Всі її слова зв’язані вінком доброти і світлості, - веде м’який спомин за Весельську, мама.
    - Попробую піти розмовою на цю тему, з старим Черевчуком. Йому більше 80-десяти літ, - усміхнувся тато. – Жаль, що ніхто із наших мешканців села не пише його біографію.  Прикордонний, він виходець з Михайлівець, працює кореспондентом, вірніше являється редактором обласної газети. Але … не чув, щоб він писав історію свого селища,  -  сумненько каже батько - За такі села як наше, потрібно писати.  Добре, що він ввійшов в коло письменництва. Це вже і є історія Михайлівець. Я, не майстер писаного слова. У мене вся праця зв’язана з посівною, з збором врожаю, з тою порою, яка цілується з літечком. Я люблю спостерігати як сходить кукурудза, як виповнюються хлібні ниви, як ходить по полю комбайн, як пахне доспілий лан овочами, а садок пісенно сміється яблуками.
    - Одна із вчительок збирала історію села. Крім того, що вона за нього знала з документів історії, вона ще  перепитувала людей за минуле і … записувала все в зошит. Та на жаль, вона виїхала звідси, - розказує мама.
    - Для цього потрібно мати не тільки бажання, а і талант, - зітхає батько.
    - Хочеться вірити,  що прийде час, і нове покоління Михайлівець не розгубить свої таланти. Буде наше село пишатись людьми, які прославлять його високими вчинками доброти і знатності в науці, техніці, письменництві, - задумливо розказує своє бачення майбуття, мати.
    - Дай Боже, щоб так воно і було, - годиться батько.
    - Хто знає, як пішло життя у пані Весельської, але вона зберегла свій рід в тім краю, де родилась сама, де жили її батьки і дідусі, - горне приємною розмовою слова матінка, придаючи їм високу істину землі.
    - Тітка Ганна, Зінина мама, казала, що Галя взяла свій розмах характеру і поводження від свого батька. Він був неважною людиною … лінивий гультяй, - вмішуюсь в розмову я.
    - Може і так, - прислуховується до співу якоїсь пташки, батько.
    - Мені Галю жаль. Її більше виховувала бабуня, чим мама, - кажу я,  придаючи словам легкий відтінок бачення життя подруги. – Коли її матуся забрала свого меншого синочка з собою в Могилів,  обіцяла допомагати Галі грошима. Та … скоріше тих грошей було дуже мало, бо Галинка одягалась слабенько. За Праску знаю небагато – Галя боялась її, тікала, коли вона злилась.
    - Дивно все. Роки біжать, спішать, а куди ніхто не знає. А нам за це знати не можна, бо Господь Бог відкрив для людей тільки щілочку дверей, за якими знаходяться ВСІ ТАЙНИ ВСЕСВІТУ, - з м’якеньким натиском на правдивість каже батько, підсуваючи мені чашку з чаєм із трав, і, зібравши хороший настрій, додає тихо: - Смакуй, а то … хапне для себе ота велика зірка, яку вчені назвали, Вегою. Бач, як дивиться на нас.
    Мама ставить на стіл кольорову чашку, наливає туди чай, примітила тихо:
    - Це для Веги. Не смійтесь, все у цім Світі розуміє одне одного. Ми повинні бути ввічливими …Зіронька  обов’язково прилетить сюди …
    На душі приємно, і загадково велично від розмов батьків. І тут враз, звідкіль понеслось голосне і приємне – якийсь чоловік заспівав пісню, про розлучене кохання. Її доповнив другий: жіночий, високий, ласкавий. Хвилинки три ми прислухались до знайомої мелодії пісні, а батько, підперши голову рукою, тихесенько підспівував, а коли голоси змовчали, сказав щасливо: - Співала Галя Волошина з своїм чоловіком.
    - Жаль, що вони не ходять в гурт клубних співаків, - ласкаво сказала мама.
    - Нині не так співають, як співали колись. Пройшло, промайнуло 40-к років після закінчення війни. Важко тоді жилось, але ЖИЛА особлива надія, що все промайне, відлетить, і на місце його народиться щось інше: цінне, щасливе, добре. Ніколи не забуду, як співали жінки, коли повертались з поля. Цілий день важка робота, а … вони, йдучи додому співали, та так співали, що серце сміялось, - задумливо, веде спомини батько. – Хочу добавити – коли іду дорогою, від Закревських до нашого кута, біжу в Колись, де вздовж нашого шляху, ще не так і давно, були хати, де жили великі сімейства. Нині серце щемить. Самі подумайте … двох хат  уже немає. Я маю в вигляді тітки Марії і сімейства Весельських. У Весельських  була велика сім’я, а … сьогодні: ні хати, ні людей. Аж страшно стає. А далі, поруч з Весельськими жили сімейно Плотніцьких, та на жаль, там зосталась одна їх донька Зоня, (її синок тішиться проживанням в містечку). На обійсті Савчуків, де було четверо дітей, Слава Богу - живе Зіна, одна із родини. А далі … Наш кут, як вам бачиться? На розі двох вулиць, зліва господарство Марії, лиш мешкає там вона одна: чоловік помер, син подався в обласний центр, там осів на проживання. Поруч з Маріїним хазяйством, наші сусіди - Маруся з чоловіком Павлом. Дві їх донечки в ДЕСЬ, в якомусь місті. За нашим обійстям, хата Черевчука Стьопи. Один залишився… Один, та ще й без руки, війна забрала його руку, але подарувала йому життя. Дружина його в Іншім світі, син мешкає в другім селі… Знову таки – неповна сім’я. Хто знає, чи буде тут, на його обійсті хтось проживати.
   Тато змовчав, задумався, дивився в кудись, потер рукою посивіле волосся, про щось мислив, а я то знаю і відчуваю, що батькам за 70-ть минуло, можливо і розмови ведуться, про хати, де колись жили великі родини, а нині щезають, або зменшуються людьми, або … їх заселяють чужі сімейства.
    Мама, прислуховуючись до рипіння возика, що їхав шляхом, сказала повільно:
    - Микола Панчішин поїхав. Людяний чоловік, дуже людяний… -  і,  тут же, спішно добавила: - Хвилиночку, розкажу дещо за стару Закревську. От добре, що згадала. Було це в 1948-ім року, після голодовки. Прийшла до мене стара Закревська, поставила на стілець якусь сукню, і, ніяковіючи запитала, чи зможу я перешити з цієї одежі для Галі сукеночку. Глянула я на жіноче вбрання, здивувалась – сукня та не проста, шовкова, такі носили колись багаті жінки. Не стала перепитувати тітку за одяг, перешила Галі сукенку для свят, а те, що залишилось - я перетворила в косинку для самої неї, то б то, пані Весельскої. Чому пані, та тому, що ту сукенку, яку вона мені принесла, щоб перешити для внучки, (я догадалась), носила вона сама, коли була молодою.
- Багато чого не знаємо ми за наших сусідів, особливо за тих, хто з
старшого покоління, - говорить батько. – До речі, вернусь в своє минуле. Після того, а це було в 1946-му року, коли мене вернули з Вінниці, і приказали працювати головним агрономом району - (я вибрав свій район), і … запрагнувся в важку працю, дома бував тільки вечорами і… в неділю.  Відносно сусідів і людей Михайловець я знав не багато. Якраз на початку 1949-50-их років, в нашім селі почали проявляти себе деякі мешканці. І, однією із таких -  була Параска Весельська: молода, кріпка, моторна дівчина. Вибрали її ланковою. Бойова, спритна до роботи - привернула увагу голови колгоспу, який, побачив в ній передовичку. Помаленьку, потихеньку Параска стала проявлятись тим, що на зборах виступала з докладами, указуючи, що Партія вчить нас відноситись до праці чуйно і вміло. Я думаю, ви уже згадали, як вона стала відомою, її навіть нагороджували з району грамотами, і запрошували на засіданнях в Райком. 
    - Дійсно так було. Згадала, як я з Рузею Древінською,  бігали дивитись на неї, коли до неї приїздили якісь районні гості, - кажу, згадуючи своє дитинство.
    - А весілля її пам’ятаєш? – запитує батько.
    - Ні. Мабуть я там не була. Галя тішилась, що тітка Парася переходить жити з чоловіком в якусь хатку, а скоро вони там побудують свій будинок. І так воно і сталось – поруч з хазяйством дядька Романа Панчішина, чоловік Параски, Ліонід Нікітін, побудував хату, - веду згадки я, і, усміхнувшись, добавляю, що  в новій хаті Параски я бувала. Ходила до Галі, яка там няньчила її сина.
    - З чоловіком Параски, Нікітіним я гарно дружив. Від природи він був трішки горбатеньким. А голова в нього працювала за трьох. Мав освіту бухгалтера. Завдяки йому багато чого доброго зроблено в селі. Самі знаєте – розумні голови роблять великі справи. А він був справним головним бухгалтером колгоспу довгі роки.
    - Коли Параска жила в новім обійсті, все у неї було в порядку, - розказує мама. – Сина свого любила без тями. Він у неї був гарненький, чепурненький, спокійний. Після закінчення школи десь вчився, а Параска гордо ходила і тішилась ним.
     - Хочу  дещо сказати за Галю, - веду розмову, а сама тут же думкою ринулась в Кудись, в минуле, яке ясно промайнуло переді мною, і я згортаючи його, пішла в спомини, за товаришку, з якою мене зв’язувала юність, і, якою би вона не була бідною, але вона була чимось особливим, і все життя буде тішитись і сміятись  своєю дивовижною  дійсністю. - Не знаю чому, мені Галі іноді не хватає. Вона жила покинута всіма. Батько загинув на війні. Мама перебралась жити в місто, тітка мала своє господарство, свою сім’ю,. А ось Галя тулилась до бабусі. Та що могла бабка їй дати, коли навкруги їх хати  шпорталась бідність. Зараз розкажу про один випадок, який залишився в моїй пам’яті на все життя. Мені тоді уже було 20-ть років. Якось мене зустрічає Іван Попіль, спішить  сказати, що приїхала з Могилева Галя Весельська, просила, щоб я до неї зайшла. Час надвечір’я, іду дорогою до Галі, (ми тоді ще жили в старім обійсті), а навколо буяє весняна пора. Така висока приємність ходить в ці часи, радієш, від того, що тебе всього огортає красота землі. По дорозі, заглянула  до черешень, які кольоровою стрічкою  ростуть при шляху - вони в ту пору уже відцвіли, стояли гордо пишаючись, ще зеленими ягодами. Минула садибу Савчуків, Плотніцьких, дійшла до воріт Весельських. В їх подвір’ї стоїть тишина і спокій. Постукала в хвіртку, вийшла до мене бабка Галі - йшла повільно, тихо усміхаючись. Не знаю як все сталось, враз сонячні промінці надвечір’я огорнули жінку, ніби несли її низько над землею, а вона вся, була якась неземна, невисока, радісна і щаслива, і вбрання на ній було дивно-чудне, не нинішнє, а ніби з МИНУЛОГО, того минулого, про яке я знаю з розмов старшого покоління, і книг. Я оторопіла, не могла нічого сказати, просто стояла і … дивилась, як парила над землею бабка Весельська. Скільки часу продовжувалось мені це видіння, не знаю. Прийшла в себе від її голосу - вона просто відкрила переді мною хвіртку, сказала привітно:
   - Заходь. Галя миє коси. Йди в кімнату.
   Мені здалось, що я не йшла, а ніби плила в повітрі за жінкою. Ось тільки перед порогом оселі, я отямилась. Глянула на бабусю, а вона, (я вперше її такою побачила), без хустинки, в світлій сукенці, волосся у неї русе, уже  з срібним узором, а лице … усміхнене і дуже привітне.
    - Цікаво, - дивується мама. - Я її ніколи не бачила вбраної в сукні. Спідниця і блузка, і завжди поношена і  облізла.
- Всьому свій час, - кажу я. – Саме тоді вона жила одна. Хто може знати, як
в ту пору вона бачила саму себе. Та це ще не все. Те, що я її узріла в природному явищі західного Сонця, це був  початок чогось Високого і Святого. Нікому не розказувала про цю подію, а ЧОМУ – сама не знаю.  Якась висока дійсність ДИВНОГО явища, дала мені змогу узнати за пані  Весельську, з іншої сторони. В хаті я застала Галю з мокрими косами. Поздоровались, пішли в розмови за новини села, і тут я побачила – на столі якийсь пакет, а поруч фотокарточки. Мій погляд узріла бабуня, усміхнулась, повірте, я, раніше ніколи не бачила у неї такої усмішки, і в цю ж мить вона запросила мене подивитись світлини з неї, і її родини. Те, що я там побачила – мене не тільки здивувало, як кажуть - ОГОРОШИЛО.  На фотографіях були зафіксовані фотоапаратом люди, ті, яких ми називаємо багатими міщанами. Серед них була молоденька дівчинка… як я узнала – це була сама бабуся Весельська. Побачивши моє здивування, вона, ласкаво і  дуже інтелігентно поправивши вузлик кіс на голові, присіла на стільчик, пішла в неспішну розмову. Де і брались у  неї дивні і особливі слова, і відтінки їх інтонації. Як виявилось, вона із родини багатих людей. Згадка за згадкою,  не зупиняючись, продовжувала розказувати, як її родичів відправили в Сибір - вона же спаслась тим, що якомусь чоловікові віддала золоті часи і золоту обручку, зате він  викреслив її із списків переселенців. А потім було багато прикростей – вони не мали свого мешкання, її будинок забрали під якусь контору. І в цей час одна її родичка, по лінії  чоловіка, віддала їм свою, оцю хату, в якій вони і жили. Чоловік помер. Вона залишилась одна з дітьми. У неї ще були деякі цінності, та … голодний 1933-тий рік ковтнув їх, зате вони вижили. Я слухала бабку Весельську, а сама згадувала свою бабусю Нелю, яка теж уникла висилки, маючи запаси золотих монет. Коли я зібралась йти додому, бабуня Галі, попросила мене нікому не розказувати про те, що я там бачила, і чула від неї. Я дала слово. Нині мені скоро 50-ть років. Давно немає в нашім Світі бабки Весельської. Галя переїхала жити в Могилів Подільський, родила хлопчика, а в Михайлівці, до  бабусі вона їздила рідко, а коли не стало і бабки, їх обійстя стало марніти, рушитись. На місці їх хати стоїть друга, чужа, яка немає ніякого відношення до сімейства Весельських.
     Змовчала я, змовчав вечір, змовчав Простір над нами. Так ми сиділи кілька хвилин, переосмислюючи прожиті літа, які кожному із нас були наділені по різному. Подув м’якесенький вітерець, несучи дивні поцілунки всьому, що він зустрічав в своїй подорожі. Батько задумливо зітхнув,  підняв руку, (мені здалось, він хтів щось особливе сказати), і,  в цей же час над нами, в Бездонні Неба пролетіла ЗІРКА. Що це було ми не знали, але … саме дивне -  в цю же світлу мить, до мене прийшла думка: можливо це не випадкова Зірка освітила простір над нашим селом, а Душа пані Весельської, бо хто знає, чи є в нашім Світі  людина, яка згадує цю земну жінку, на Долю якої випали дуже важкі роки життя.
    Якась незрима чи то Дійсність, а може Прикмета чогось, на хвилиночку перервала нашу розмову, підвела риску, стишила Вечірню пору, стала поряд з нами, розгортаючи і згортаючи в один рулон те, що так потрібне людям: не забувати минуле, а любити і цінити те, що є. 
    Батько притягнув до себе чашку з чаєм, пригубив поглядом Зірне небо, і… задумавшись, заговорив, вкладаючи в слова якусь особливу суть:
  - Все, про що ми нині ведемо мову, що перегортаємо  пам’ятю, у що вкладаємо Дійсність, і як ведемо себе, не проходить просто так: воно знаходиться  Десь Там, в тім Краю, в Тому Незнаному, але Дійсному Просторі, з яким зв’язані ЛЮДИ ЗЕМЛІ, ті, які жили, і живуть нині. 
    … Ми ще довгенько сиділи за столиком, слухали пісні вечірніх пташок, шепіт високих тополь при шляху, переговорів садових дерев, чуйних подихів вічного вітру, солодкого сміху небесних Зірок,  і ще чогось, саме того, про що люди говорять – БУЛО … ПОМИНУЛО …
               



                СУСІДКА МАРУСЯ   
               
                Доброта – це те, що може побачити сліпий,
                почути глухий.
                М. Твен
               

    Літо… Липень місяць… Батьківське подвір’я. Дні настояні на сонячних променях: солодкі, вродливі, запашні.
    - Мамо, - звертаюсь до неньки. – Яблука готові, нарізані. Принеси жменю  сухого винограду і два зерна гвоздики. Попробуємо зварити варення по нашому рецепту. 
    Через п'ятнадцять хвилин, в каструлі уже кипить, я переношу її на столик, усміхаюсь:
    - Запахи дивні… Ми на вірній дорозі …
    - Дівчата… Коза прийшла, молоко принесла! – весело зве нас сусідка Маруся, подаючи через тин гладущик молока.
    - Дякую ! – привітно відповідаю. – А чому так багато?
    - Наша корівка, нівроку, дає молочка вдосталь. Їжте на здоров’я, - весело, з гарним наспівам в словах, говорить жінка.
    Молоко несу в будинок, ріжу півбуханки хліба, беру плитку шоколаду, кажу мамі:
    - Понесу гостинець Марусиній корівці, і їй. Хороша жінка. Дай їй Бог здоров’я.          
    - Дійсно хороша… Вона похожа на свою маму, стару Волошинку. Я тільки-що примітила, що Маруся пішла за хвіртку… У них там лавочка. Вона любить на ній відпочивати.
    Виходжу з подвір’я, бачу, що сусідка  дійсно сидить на лавочці навпроти своєї хати, вдивляючись кудись в сторону будинку Савчуків.
    - Ось де ти. А мені до тебе можна? – звертаюсь до Марусі.
    - Навіть потрібно, - весело годиться жінка.
    - Корівці хлібчик, тобі … чорний шоколад, такий, який ти любиш, - подаю пакунок молодиці.
    - Дякую щиро. Ти звідки знаєш, що я люблю шоколад?
    - Сорока на хвості принесла, - сміюсь, і добавляю: - Так мені здалось. А що ти тут робиш?
    - Пташку годую…
    - Яку пташку? – дивуюсь.
    - Польову … З самої ранньої весни вона прилітає до мене. Я чищу їй соняшникові зерня, а вона … радіє, поїсть і … співає.
    - Як це сталось, що польова пташина їсть зерна з рук людини?
    - Почалось це з ранньої весни. Я тут злегка відпочиваю, - розказує  жінка. - Сама не знаю як, примітила, що після того, коли йду в хату, сюди  прилітає гарненька кольорова пташечка, і підбирає за мною те, що упало на землю. Після того, я стала там залишати крихти хліба, різні зернинки, навіть кусочок пряника. Наглядала за нею із-за тину. А ділі стала залишати  їй харчі на лавочці. Поступово вона привикла до мене. Якось протягнула руку з їжею в її сторону,  вона злетіла, взяла порцію і… Тепер  мене не боїться. Їсть свої делікатеси на моїй витягнутій долоні. Хочеш бачити? Тоді сховайся під оте дерево, і  наглядай за всім, що зараз буде.
    А далі було те, що так здивувало мене, я ніби побувала в цирку, де дресирують звірят. Пташечка, гарнесенька, кольорова  їла з руки Марусі, і … ніби танцювала.
    - Цікаво живеш, - кажу сусідці. – Чула, що звірі гарно дружать з тими людьми, в яких добра Душа.
    Маруся, злегка задумавшись заговорила, поправляючи на голові волосся:
    - Моя мама, коли їй було 10-ть  років, зліпила гніздо для ластівок, і … вони там поселились жити. Дивно. Ці пташки не завше приймають такі подарунки. А ще вона спасла дику качку, коли та заплуталась в ластовиння, і уже помирала. Ненька, не роздумуючи  полізла в заболочене місце, розпутала ноги качечки, принесла додому, а … через три дні понесла її  до очеретів, де та мешкала
- Ти схожа на маму? – питаюсь жінку.
- Так. Така же працьовита, як вона. Без роботи не бачу себе, - сміється
Маруся.
- Я трішки пам’ятаю твоїх батьків. Ти була старша, а, твоя сестра Женя –
молодша. Ви з нею відрізняєтесь всім: характерами, рухами, говором, діями і проворністю.
    - Сестриця з 15-ти років ходила на танці. Заміж вийшла в 16-ть, і … понесло її життя в місто.  Що вона в нім знайшла – не знаю… Коли приїздить,  побуде три дні, і починає сумувати. Питаюсь, чого рветься туди, де шумно, де купа будинків, людей, гармидеру… А вона каже, що там її робота, крамниці, театри, кінотеатри, музеї, людей багато, і всі вони в рухах, в розмовах, в подіях…
- Ти що їй на це відповіла? – запитую я.
- Те що у нас є. Сказала, що  кожен день з самого ранку і до пізнього
вечора бачу різні краєвиди, а це ж КАРТИНИ, які малює Бог…Вони міняються, і таких уже ніколи не побачиш. Уяви собі, художник зловив поглядом чудовий земний краєвид. Бачив він його одну мить, і… ця МИТЬ залишилась в його пам’яті. Далі він свою побачену в одну мить картину стане писати не одну годину. Чула, ніби то деякі пейзажні полотна майстри пензлю пишуть роками. Можливо не роками, а по кілька днів. Ми тут бачимо сотні живих КАРТИН, і  все це сприймаємо рівно, весело, а чи сумненько, іноді з дивними роздумами і т.д. , - веде розмову сусідка, придивляючись до високого куща Молочаю, що зацвів купчасто, втиснувшись в плетений тин. 
    - Розумно кажеш, - мовлю я. - А як ти вчилась в школі?
    - Війна перевернула мені світ вверх ногами. Хтіла бути вчителькою. Не вийшло. Сім класів пройшли через моє буття, я не зуміла поступити в технікум, а потім … хворіла мама… домашній каламбур закрутив мною, як міг. Колгоспна праця ввійшла в мою дійсність баченням іншого биття. Не можу сказати, подобалась мені моя діяльність в колгоспі, чи ні, мабуть, як казав мій татусь – мене засмоктали лозунги, що через років п’ять у нас все поміняється. Не помінялось. Паспортів  селяни не мали. Я не рвалась із села, але, десь там, в глибині душі мріяла вчити дітей… хоч би в дитячім Садку… Сама винна в цім. Все бачилось в рожевім  Світі, а ще коли мені дорогу перейшов хлопець.  Пиши пропало.  Кохання заполонило мене і  навіть медові пряники не допомогли би, щоб я про щось інше думала.
    - Кохання? З Павлом? – дивуюсь я.
    - Ха!Ха!Ха! – сміється Маруся. – Ні, не з Павлом… з Василем. Ти його не знаєш. Він старший мене на чотири роки.
    - А як же Павло? – питаюсь здивовано.
    - Добре, - подумавши якусь хвилинку, годиться сусідка. – Буде тобі повість про мене, і моє кохання. Сама знаєш, що то значать для молодих в селі танці. Любила я їх, ой, любила! Мені тоді було 19-ть років. На вулиці рання весна, красота неймовірна, все навколо в піснях: земля, сади, долини, птиці, люди … а саме головне – ВЕСНА завжди несла людям КОХАННЯ. В один вихідний день пішла я в клуб. Там, як завжди два рази в тиждень (субота і неділя)  були культурні заходи: кіно, танці і співи.  Прийшла до клубу, зразу же в танець попала. А ділі - музика, сміх, радість. Не побачила, як звурдилось небо. Схаменулись ми, герої танців, стали розходитись. Той хто жив близько - тому легше, я же жила в кінці села, в кінці Слободи. Спішу, дощик доганяє, а я, його хочу обминути, почті біжу. І раптом  відчула як хтось обняв мене за плечі, а над моєю головою звисала густа гілка з клена. Мить і … поруч мого лиця було лице  Василя, ласкаві очі, і усмішка щастя.
    - Парасольки у мене немає, зате пан Клен допоможе, - весело сміється хлопець.
   - Я змовчала, а в душі було так привітно і щасливо, що сама себе  не впізнала, чому притулившись до хлопця спішила, почті бігла разом з ним, весело регочучи від настрою, щастя, молодості, світлості і радості. Та як би ми не старались спішити, дощик припустив так, що уже і голова була мокра. Ми якраз тоді добігли до двору Баськової Ганни. Василь озирнувся, запропонував зайти в подвір’я, і я тут же згодилась. Зупинились ми біля хлівчика, його якраз прикривали густі сливки. Стоїмо, а дощ весело про щось наспівує, сотні різних інструментів видають таку музику, що самі співати забажалось. Не знаю чому,  я подумала, що не хочу спішити додому, якась незрозуміла мені дійсність заполонила мене всю, я зиркала на хлопця, а він - він зиркав на мене, і нам було так добре, ми весело жартували, тішились земному буттю.
     Василь, провівши мене, зібрався йти, тихесенько  прошептав, щоб в середу під вечір  я прийшла в крамницю. І я пішла. Я не йшла – летіла. З того часу ми з ним почали зустрічатись. Я так його любила, що світ сміявся, а кохання заполонило все навколо мене. Дні не йшли – бігли. Минулась, відійшла кольорова весна. Літо грало в сопілку такі пісні, що під них можна було співати і плескати в долоні. Відносно осені, тут я зупинюсь трішки, бо в селі стали говорити, ніби то у мене з Василем буде сватання і … весілля. Але … мій Василь якось сказав, що у нас весілля буде весною, між іншим, він дуже любив весну. Вересень заграв весільний марш Наді Поворознюк. Потім було весілля у Тамари. Здавна, люди говорять, що ОСІНЬ – ПОРА ВЕСІЛЬ. В один день мій Василько повідомив, що його  двоюрідний брат з Долинян, жениться. В половині вересня Вася став готовитись на весілля родича: купив собі новий костюм, сорочку, навіть туфлі нові. Коли ми з ним стрілись в суботу, пообіцяв, що повернеться з Долинян, зразу же, і в понеділок прийде до мене. Та прийшов він до мене в середу, якийсь другий, м’ятий, зруйнований, не той Вася, якого я знаю.
    - Як це м’ятий і зруйнований? – питаю Марусю.
    - В його погляді, в рухах, в словах було щось інше, не те, яке я знала за нього. Він чомусь шпортався в словах, ніби  чогось боявся, ніяковів, збивався в розмові. Я не придала великого значення його поводженню, склала все на його втому. А через три дні повідомив, що родичі з Долинян, знов  просять їх приїхати до них. Поїздка Васі затягнулась аж чотири дні. Якраз тоді, я відчула в його словах якусь скритість, а саме – в  відношенні до мене була зміна. Він часто задумувався, спішив додому, говорив не в лад. Пройшло ще два місяці  осені. Грудень скоротив день, потрусив снігом, приніс вітри. Я зібралась іти в клуб, а мама каже, щоб не затримувалась, бо прогноз обіцяє непогоду – дощі з снігом. Іду я в клуб, біля Мотручки стрітила свою подругу Надю. Товаришка якось дивно глянула на мене, питається, чи чула я новину, яка облетіла всі Михайлівці, як кажуть поставила все вверх ногами. Дивлюсь на неї, хитаю головою, що нічого не знаю, бо весь день з мамою наводили порядок в кімнатах. Надія зупинилась, і якось тихо і невиразно заговорила, що в село приїхала жінка Василя, ніби то уже вагітна, їм терміново потрібно розписатись, і відсвяткувати весілля. В першу мить я не прийняла звістку за Васю так, як її передала подруга, я, просто стояла і … дивилась на товаришку, хитаючи головою. Мабуть Надя примітила мою розгубленість,  обняла мене, тихесенько сказала: - «Не бери в голову. Не тільки світла, що у вікні».
    Маруся, потерла руки, сказала, ніби зачерпнула щось з минулого:
    - Не мені він був суджений. Не мені.  Хто знає, як складаються людські долі. Те, що має бути – збудеться.
    - Питання можна? – звертаюсь до Мані.
    - Знаю, що хочеш узнати, - усміхнулась сусідка. – Дійсно,  до Василя з  Вінниці приїхала жінка, яка була на весіллі в Долинянах, якраз тоді, як там був Василь. Вони разом святкували гарне людське щастя. Познайомились. А далі… Та що далі.  Їм потрібно було розписатись, бо дитя ні в чому не винне.
   - Мені не віриться, щоб хлопець, який любив тебе, а ти його міг влізти в якусь халепу - дивуюсь я.
    - Чому ні? По-перше, вона  гарненька особа, доросла, їй 26 років, з вищою освітою, є своя квартира. А Василь славний хлопець, видний, освіта середня, не зв’язаний сімейно. Скороспішний РОМАН, який мав  свої права, свою правду, своє майбуття…
    - А що було далі? – цікавлюсь я.
    - В клуб я не пішла. Вернулась додому, і все, що узнала за Васю, розказала батькам. Вони у мене розумні, досвідчені, правдиві. Думала - почнуть захищати мене, жаліти, плакатись разом зі мною. Та не тут то було. Мама, погладивши мене по голові, сказала, що все що сталось – це добре, можливо воно мене відвернуло від чогось важкого і страшного. Я думаю, ти догадалась, про що мені говорили тато і мама.  Вони підказали – те, що сталось тепер, могло би  статись у мене, якби я вийшла заміж за Васю. Раз він піддався на любовну пригоду  в такому випадку, він буде й далі вести таке життя.
    - Дійсно так, - кажу я. – Чула не раз, що жінки терплять своїх суджених, і все раді того, що вони люблять їх. Скажи - Василь не повідомив тебе нічим, що у нього трапилось, можливо помилився, попросив вибачення.
    - Ні. Одного разу, при зустрічі з його мамою, почула від неї, що Вася жаліє за мною. Сама не знаю чому, я тоді сказала, що нічого йому жаліти, не він моя ДОЛЯ.
    … З поля потягнуло м’якеньким вітерцем. Маруся  усміхнулась, сказала високо-привітно:    
    - З дитинства люблю цей Кут Слободи, де живу.  Батько мій казав, що ми, мешканці окраїни, першими обіймаємось з Вітром, який мчить до нас в Далеких Далей. А ще я люблю, коли встає Сонце, а встає воно кожен раз по різному. Природа для мене мала, і має велике значення.
- А що в твоєму житті має саме велике значення? – питаюсь жінку.
     Маруся, вдивляючись кудись в праву сторону шляху, зітхнула, сказала райдужно:
     - Хочеш узнати, як я познайомилась з Павлом? Так?
 - Хочу, - весело згодилась я.
 - Тоді слухай. Раз пішла така п’янка … До самого Нового року, з того
часу, як Василь покинув Михайлівці, в клуб я ходила мало. Та молодість брала своє. В січні познайомилась з одним дорослим хлопцем, він закінчував технікум, сам виходець з Копайгорода. Не поганий, тихий і ввічливий. Все в нім було: доброта, спокій, легкість в подіях, які торкались його. Все, але він був мовчуном. Йдемо з ним з кіно, всю дорогу розмову веду я.  Мені іноді було страшно, а що він думає про мене. Йшли дні. Весна носилась піснями, сміхом і радістю молодих. В цей період мені дорогу перейшов мій ровесник, цікавий, але лінькуватий хлопець з Гаманщини. Подобався  він мені  своєю прямотою. Ми з ним находили спільну розмову, але не для шлюбу, бо хлопець для мене був просто другом, з яким мені було легко.
    - Він  не кликав тебе до пари? – перепитую сусідку.
    - Ні.  Я йому зразу же сказала, що для сімейства мені потрібен той, хто не пускає слова на вітер, а буде носити в серці вірність шлюбних відношень, знати міру у всьому, що дано людині. Знав про це, мабуть не відповідав моєму баченню для сімейства. Так йшли місяці, які сплітали роки. Мої подружки виходили заміж, і в основному - весільні свята проходили по осені. На одному із таких свят, я зустрілась поглядом з чорнооким хлопцем, мешканцем  села Конищева, який, по моєму розумінню був смілим, серйозним, надійним. Він прийшов в моє буття зразу же, бо, тільки такий чоловік як він, мені бачився моїм супутником життя. Павло не говорив слів великого кохання, не дарував квітів, не передавав те, про що говорять всі, ніби то я сама краща, розумніша, миліша. В його очах я була тою жінкою, яка любила його суворість, його роздуми, його бачення сімейного ладу. Весілля  у нас було веселе, райдужне, добре і щасливе. З перших днів мій суджений показав себе розумним хазяїном, трудолюбивим, дієвим і потрібним мені. А коли у нас народилась донечка, він заплакав з радощів. 
    - Я трішки пам’ятаю твоє весілля. Ми жили тоді в бабусиній хаті. Батько казав, що твій чоловік, це прибуток в наше село, бо в ньому закладена людина сільської праці, дбайлива, правдива, потрібна.
    - Так воно й було. Він з перших днів нашого сімейного буття мріяв будувати нову хату. З досвітку наводив порядок в городі, долинці, подвір’ї. Мені з ним було легко – Павлуша знав своє місце в житті, і ніколи не мішався в моє, бо, кухня і, чистота в хаті – це для жінки.
    Дорогою проїхала легкова машина, залишивши за собою димок і залізні звуки. Маруся усміхнулась, сказала лагідно:
    - Сім’я – саме дороге, що є у людини. А батько казав, що його сім’я – це його ЗАМОК.
     - Знаєш, що я кажу за сімейну згоду? Ні? Жінка повинна вірити чоловікові, а він повинен говорити їй ПРАВДУ. У тебе з Павлом так, чи …?
    - Саме так. Я із тих людей, що віддають сімейній згоді правду і вірність. Мені повезло з моїм  Павлушею. Іноді  можемо посваритись, та через кілька хвилин - помиритись.
    - Мої батьки говорили, що ти хтіла рушити стару батьківську хату, коли ви з Павлом побудували нову. Та Павло не дозволив, говорив, що в ній живуть Спомини минулого, - цікавлюсь я.
    - Було таке. Я переконалась – він говорить правду. Не знаю, віриш ти чи ні, а коли мені на Душі буває сум, сідаю на старім порозі батьківської оселі, прислуховуюсь за звуками, зітханнями, словами і гомоном із Далекого Минулого і Рідного. Іноді сум приходить до мене за донечками, сестрою, її сімейством, за Молодістю, за роками, які уже ніколи не вернути. Весною, в травні, вийшла з хати, а з долини до мене несуться пісенні звуки коси. Хтось косить травицю, а я, уже в Десь, в тім раночку, коли батько співав косою: - «Шур!Дзінь!Шук!»
    Маруся встала, протягнула руку, співуче, заговорила:
     - Хто знає, що то за пташинка прилітає до мене, коли я тут присідаю відпочити. Може то моя Доля. А може то Минуле… Може то … - жінка не договорила, в ту ж мить, зі сторони поля, злетіла невеличка кольорова пташина, сіла їй  на руку видала щось високо-ніжне, підскочила, клюнула подарок Марусі, і тріпнувши крилами злетіла в сторону високої тополі.
    І якраз в ці хвилинки буття, я повернула голову в сторону сусідки, і, ледь не ахнула - я її побачила якоюсь іншою, в якійсь іншій іпостасі, вона  була  вроді зіткана з чогось невідомого, земного, або не земного: чиста, світла, ніжна, райдужна, і дивно-загадкова.
    - Марусю, - привітно звернулась я до сусідки: - Пташинка, яка прилітає до тебе, це сама ти. Мабуть твоя Суть заслужила в Бога таку пошану… Не всім це дано … Не всім … 
   …Давненько немає на світі сусідки Марусі, та при ЗГАДЦІ за неї,  думками переношусь в край Поділля, в своє село Михайлівці, в свою родинну Слободу, і добрим спомином присідаю на лавочці біля її воріт, вслухаюсь в якісь особливі відзвуки Минулого, в якому вчувається Марусине:
   … - Хто знає що то за Пташина, може то моя Доля, може Минуле, може то Я сама…

                ЗАПОВІТ  ФІЛЬОНА

                Щоби стати щасливим, заповніть
                руки працею, серце  - любов’ю,
                розум – цілістю, пам’ять – корисними
                знаннями, майбутнє – надією.
                А. Бутт


    З старої однобокої хати вийшла жінка. Зупинилась на порозі, вдивляючись в східню частину неба, туди, де в 12-ти кілометрах звідси, на двох невисоких взгір’ях і широких видолинках розташоване її рідне село, Мар’янівка. Там живуть її близькі люди, там пройшло її дитинство, юність і… молодість. Там… Було це давненько, можна сказати багатенько літ назад, як вона, переступила поріг ось цієї, дуже бідної оселі, яка тримається тільки однією половинкою, так як друга розвалилась, упала, пропала. Пам'ять вертає її в дні, як жила з батьками, братом і сестрою, в небідній хаті, в сімействі багатенького роду, сміялась щасливо, мріяла мати таку сімейку, як мається у її батьків. Та, лихі 1920-ті  роки творили свою історію в Україні. Було таке, що влада в селі в один день мінялась два рази. Люди ховались від набігів Когось і Чогось. Їй тоді виповнився  21 рік, як говорила її бабуня, що у неї в цей період сміялись Роки Щастя. Її красотою любувалась не тільки рідня – у неї появився хлопець, якому вона сказала, що вийде за нього заміж, і весілля справлять в жовтні місяці.
    Літо, не підганяло само себе, воно тішилось побаченням закоханих, кликало на співанки, танці, зустрічі молодих. Якраз саме тоді два рази в село навідались якісь незрозумілі хлопці, які видавали себе за революціонерів, прихильників нової молодої держави, але … ці хлопці, нічого нового не вносили в життя селян, вони тільки приказували дати їм їжу і випивку. Шуму багато, толку ніякого. В один день, коли Одарка верталась від подруги, її перестрів один із «захисників» влади, зміряв очима, і … тут же сказав: - «Якщо станеш мені дружиною – ОЗОЛОЧУ!»  Злякалась такого повороту Дарочка, втекла, та не тут то було - з того часу, новий жених, приїздив в Мар’яніку, і три рази не отримавши позитивної відповіді від неї, в один вечір вкрав її, і повіз в свою ХАТУ, по дорозі  весело толкував, що вона буде знатною господинею, там є город, сад, долина,  рядом протікає річка. Тішився, що рід його великий, і в цім роду він один із головних.
    … Вулицею хтось спішно пройшов, весело насвистуючи, вніс в роздуми Одарки перерву. Зітхнувши, озирнулась навколо, і знову, ринулась в спогади минулого. Ту ніч, коли Лівонько вкрав її, селами пройшли новини – якісь загони військових людей наводять порядок. Хто знає, чому саме в цей час хлопець, якого вона не знала, силою заставив її покинути рідні пороги, засвідчив, що, якщо вона не вийде за нього заміж – її сім’ю чекає щось страшне.
    Коли кінь, в упряжці невеликого возика, на якому Дарка і Лвівоньком прибули в село Михайлівці, зупинився, вона ахнула – перед нею стояла сумна, обідрана однобока оселя, під стріхою з соломи, з невеликим запущеним городом, старесеньким, похожим на хату, хлівчиком,  двері в якім теліпались на однім гвіздочку, вона ледь не впала від побаченого. Їй стало страшно і дуже сумно – невже вона буде тут жити, невже він обманув її, пригрозив розправою з сім’єю,  а якщо вона згодиться – її чекає щасливе буття.
    …Через день біля однобокої оселі зупинилась пара гарних коней – то приїхали батьки Одарки, подивитись, куди завіз незнайомий чоловік їх доньку, без їх згоди, як це робилось і робиться в людей цього краю. Злиденність і біднота хати привели батьків в таку смуту, що мати ледь не впала без тями. Але не тим чоловіком був Леонтій Попіль. Він зразу взяв – «бика за роги», став говорити, що він любить їх донечку, зробить все, щоб вона мала: нову хату, хліви, обору, де будуть коні, свині, вівці, корова і … птиця.
    … Через два тижні, до Дарки  знов приїхав батько з її братом, подивитись, як зять прибрав «свої хороми», для молодої дружини. І знову татко ахнув, побачивши, що город прибраний, скопаний, а ось хата як була обідрана, так і є, (це одне що зроблено в оселі).  Одарочка сама побілила кімнату і кухню. І тоді прийшлось родичам донечки купити їм корову, курочок, дві віці і … привести в більш-менший привітний вигляд мешкання, де вона живе. Лівонько сміявся весело, розказував, що він скоро буде в керівництві села, бо він же, воював на стороні нової влади.
    … Думки, спогади, роки … Одарка перевела згадки в ті літа, коли у неї уже було четверо дітей, а жили вони сімейно в тій же старій  хаті Лівоньового дідуся, і як сказала тітка Марія Лозінська, та хата побудована із старих земляних вальків, без фундаменту, без камінців, без плану. Йшли, бігли дні, місяці, роки. Лівонтій не досяг ніяких висот в керівництві села. Деякі його родичі дивувались – він один відродився від великого роду, де були люди знаючі життя, жили не бідно, їх цінили, поважали, приводили в примір. Маючи, за спиною два класи освіти, Лівонтій  мріяв про перебудови в селі, в сільському господарстві, а вийшло - йому не довіряли навіть керувати бригадою, для нього праця була розписана бути  СТОРОЖЕМ при ставках і невеликому колгоспному садочку. Батьки Одарки допомагали їй все життя, всім, що хоч би прикрити великі ДІРКИ в її сімействі.
     - Зоня! Зоня!! – понеслось над Слободою - це сусідка Варвара кличе доньку.
    Дарка озирнулась, потерла руки, зітхнула, сумненько провела поглядом все, що було навколо неї,  знову згадками пішла в кудись, в минуле, яке їй прийшлось пережити. Чоловік весь вік те і робив, що «ЯЗИКОМ» будував для сімейства нову, велику хату. А ще він мріяв мати нові хліви, а ці, що  хиляться на землю, зліплені з болота -  розкидати.
    Тут до її слуху дійшли веселі звуки – хтось брав воду з криниці. Їй все життя подобаються такі звуки: плескіт водиці, звучне її булькотіння, коли воду набирало відерце,  а далі … пісня ланцюга, і ласкавий звук повного відерця.  Згадалось - у батьків криничка була біля воріт, під залізним покриттям, з гарним цебринням, з джерельною срібною водицею. Одарка, м’яко погладила стіну хати, усміхнулась з жалем, знову спішно ринулась  в згадки – їй нині необхідно на одинці поговорити з середущим сином Фільоном, за великі зміни, які чекають їх сімейство. Через хвилину вона встала з призьби, випила води, зняла з себе фартух, прислухалась до спілої тиші, перехрестилась, гукнула:
    - Філя!!!! Філя, де ти?
    - Я тут, біля ставочку! – почулась приглушена відповідь сина.
    - Що ти там робиш?
    - Думаю…
     - Йди додому, станемо  думати разом.
    Через три хвилинки Фільо, присів поруч ненечки, тереблячи в руках гілочку верби, сказав привітно:
    - А ось і я …
     Мати зітхнула - синок, якому скоро 15-ть років, ходить в залатаних штанах, вицвілі сорочці, піджачок на нього малуватий, та і сам він з вигляду невеликий, приземкуватий, лицем похожий на батька, але … є щось у синові інше – він працьовитий, має своє порозуміння життя, не терпить, коли тато тішиться чим-то перед людьми.
    - Чого ти мене кликала? – повільно задав Фільо, питання матері.
    - Ми з батьком нині вели розмову, що далі не потягнемо так злиденно жити. У мене залишилось стаканчик оливи, 2 кіло ячмінних круп, і … три кіло буряків. Нас п’ять душ. Ти дорослий хлопець, сам все бачиш і розумієш. Нині ранком, тато сказав, що Степан, який живе біля Гичкалів, разом з сином поїхали в Західну Україну, працюють в якогось господаря, пасуть овець і кіз. Там же живуть, там їдять, а ще їм платять якісь невеликі гроші…
    Одарка змовчала, опустивши голову.
    - А я при чому тут? – запитав син.
    - Ти сам розумієш, до чого я веду нашу балачку…
    - Розумію. Все життя слухаю розмови тата, як він язиком будує нам хату, тому що ми живемо навіть не в хорошім хліві, а … Курник розвалився – не тато – брат  Грішка, його підправив. Який він щасливий, що надумав піти вчитись в ФЗО. Грішуня сам пішов до директора школи, сам навідався до голови колгоспу, дав слово, що СЕЛО стане ним пишатись, якщо відпустять його вчитись в місто. І … його відпустили. Одежу йому подарував Іван Антонович Лозінський, (бо Гришка не мав в чім їхати в Вінницю). Так було? – перепитав син маму.
    - Так сину, так …
    - Слава Богу, що сестричка Любка не послухалась тата, і, поступила вчитись в технікум. Її стипендія нас тримає на хвилі голодних Днів. Ти сама знаєш – Люба ходить в технікум в одній спідниці, другої, на зміну немає. Чобіт для зими теж немає. Приходиться їй ходити в шитих валянках, а їй уже за 20-ть років. Дружина Івана Антоновича подарувала їй піджак, тому що кожушинка Любки, перешита з старого кожуха, витерлась, і стала малою.
    - Синочку, моя люба дитинко, все я знаю. Все розумію.  Батько в нас живе якимось невідомими нікому планами. Не так давно у нас була корівка, три вівці, кури. Овечок продали, курочок порізали. Прийшлось продати і половинку корівки, бо у нас не було чим її годувати. Нині вона не доїться. через місяць родить телятко, тоді буде трішки молочка.  Але, того молочка буде мало, корівок немає де випасати. Поля сухі, корови повертаються додому напівголодними.
    - А у Варвари, та що купила у нас пів корівки, була паша, щоб її годувати? Тато ні одного покосу ніде не зробив, щоб запастись їжею  для неї. Те, що ми, я маю в вигляді тебе, братів і сестричку, назбирали, те і було в хліві, та його там було дуже мало. Ми рвали все, що де бачили, навіть колючі бур’яни. З лісу листя носили. Коли почався голод, тато хвалився, що у нього є «стадо» овець, три десятка курочок, (а насправді – овець було всього три, а курочок - десяток), і корова…  Де це все?  Він забув, а може не хтів думати, що у нього велика сім’я – четверо дітей. Я не гніваюсь на тата, ні, його ніхто уже не переробить. Таким він вродився. Люди сміються з його витівки - викопати  СТАВ в своїм маленькім огороді. Міркував  запустити туди риб, а далі … їсти рибку від пуза.  Сміх і все. Став викопав. Риба там не може водитись, бо це не став -  КАЛЮЖА.  Від його ставка долина бабусі Марії стала болотом.  Добра вона, бабка Марія.  Не гнівилась.  Сміялась весело, що нова витівка нашого тата дала причину людям веселитись.  Я  міг би пасти корови в нашім селі, та хлопці Панчішина ходять тут пастухами. Тай корів залишилось дуже мало. В других кутах села -  маються свої пастухи. Сама розумієш, пастухам деякі люди подають  - хто грудочку каші, другий - кусочок паляниці, третій ложку мамалиги.  Мав я розмову з головою колгоспу.  Просив його, може  зміг би я бути меншим пастухом при вівцях, та овець в колгоспі залишилось всього 10 штук. а корів  підв’язують, щоб не впали. Мамо, страшно думати за все, що у нас робиться…Чоловіки покидають село, деякі поселись жити в Молдавії, інші подались в Карпатськім краї, треті знайшли якусь працю в містах.  Там хліб дають по карточках Люди виживають, як можуть.
    Одарка слухала сина, дивилась кудись в людські долини, які мали дуже бідний вигляд, насилу стримувалась, щоб не заплакати – син говорив чисту правду - Лівонтій жив і живе якимось придуманим для нього іншим СВІТОМ, в нього завше в голові маються особливі ПЛАНИ для земного буття. За довгенькі роки  їх сімейного союзу, він нічого в господарстві не побудував, навіть курника. Хлів привели в порядок її родичі, хата залишилась жити, як і була -  в половинці. Комірчина і сіни мають дуже бідненький вигляд – перекошені, всі в тріщинах.
    Довгенько сиділа мати з Філею на призьбі, ловили теплі промінці сонечка, вели розмову, аж поки, ненька сказала: 
    - Тато просить тебе їхати з ним в Івано-Франківську область. Там можна знайти роботу … Інакше … Сам розумієш… не витягнемо ми нашу бідність.  Твій брат Іван малий, щоб їхати з ним. А ми уже тут з Любою і Ванею якось будемо  виживати.    
    - Добре. Згоден. З ваших потаємних розмов з татом зрозумів, прийшов час мені допомагати сімейству. Я і сам про це думав. Поїдемо. Головне, як в Котюжанах сісти на потяг в сторону Західної України. Але,  грамотний я, розберусь, - задумавшись, годиться син.
    … Через три дні Лівонько з Фільком, подались пішки в дорогу, яка тягнеться через села в містечко Котюжани, там проходить залізна дорога, яка поведе їх туди, де можна заробити собі хоч би на їжу. Голодний 1947 рік прийняв в обійми ще двох чоловік Подільського краю України, мешканців села Михайловець, відчинив і зачинив за ними  двері, так і не відповів їм, коли і як вони вернуться назад.
  … Проходили дні за днями. Майнув місяць, як Лівонько з сином поїхали КУДИСЬ, а куди саме Одарка не знала, і як вони ТУДИ добрались їй, теж  невідомо. Чекала, виглядала поштаря. Та в один день, вернувшись з технікуму Люба радісно сповістила маму, що старий Микола Ткач, сказав їй, що в той день, коли Фільо з батьком були в Котюжанах, сідали разом з його зятем на потяг, правда не пасажирський, а вантажний, бо грошей ні у кого не було, щоб купувати квиток. Він угледів, як Лівоній забрався в якийсь вагон, а відносно Фільона, нічого сказати не міг, він його не бачив.
    … Пройшло біля п’яти років  з дня, як вийшли з хати Лівонько Попіль з сином Фільоном, подавшись на заробітки, в сторону Західної України, в голодні післявоєнні сорокові роки. Чотири роки Одарка чекає чоловіка і сина, а від них ні листа, ні світлинки, ні телеграми не було й немає. Якось, зупинившись біля хвіртки Древінського Андрія, Дарка  розказує його дружині Зосі, і сусідці Вірі Хілінські, що відчуває – чоловіка в живих вже немає, а відносно сина, тут інша справа, він живий, бо сниться їй, що іде навпроти неї і … сміється. Жінки піддакують сусідці, тішать її словами, що Лівоній теж живий, бо не такий він і старий чоловік, щоб помирати. Віра веде мову, що  в сусіднє село  рік назад повернувся якийсь чоловік з Львівщини, де чомусь, попав в допер, відбувши там три роки. А ще, ніби то в Новосілку місяць назад прибув додому хлопець, що жив на Тернопільщині, там він одружився, вернувся до батьків  з дружиною. Мови-розмови, балачки, згадки і  бажання вірити, що все буде добре, так і літають навколо жінок,тихо заглядають в сумні очі Одарки, яка не перестає розказувати, що її Фільо обіцяв їй, коли стане дорослим ПОБУДУЄ новій будинок, це його ЗАПОВІТ, і він його Виконає. 
    - Одарочко, - веселенько хилить пораду Віра. – Згадаєш моє слово, що скоро твій синок відкриє двері твого мешкання, і збудуться твої мрії.
- Дай то Бог, - хитає головою жінка, і, тут же показує світлину, яку 
прислала Люба, звідки дивиться її донечка, її радість і щастя, її Любочка, а поруч неї молодий чорнявий, гарний молодий чоловік, погляд  в якого добрий і привітний.
   - Жених? – питається Зося.
   - Через місяць буде весілля. Люба вчиться заочно в інституті.  Каже, що саме тепер вона може йти в сімейну згоду.
   - Поздоровляємо.  Поїдеш? Ні? Кажеш далеко. А хто поїде?
   - Обіцяв Іван Антонович Лозінський. З ним відпущу і  Ванька. Одного сина не можу відправити, - зітхаючи, мовить Одарка.
   - Не журись. Бог допоможе, - твердить Віра.
   - Щастя, тобі, Дар’я, - м’яко веде мову Зося, і, веселенько питається: - А що пише Гришка? Мабуть парубкує уже? Роки йдуть. Скоро бабкою станеш. Життя, є життя.  Ми змінили своїх рідних тата і маму, а наші діти змінять нас…
    … Зима…Весна…Літо …Осінь…Люба, донечка Одарки приїхала до матері, тішить матусю гарними новинами за своє життя, показує їй фото з  брата, маминого синочка Григорія, який живе в Дніпропетровському, працює на заводі, скоро отримає квартиру,  у нього є дівчина, яку, по розумінню Григорія, він хоче щоб стала його дружиною.
    - Ти до нього їздила. Як він там проживає? Послав мені лист, в нім гарно прописав, що прибуде додому на кілька днів, - тішиться Одарка. -  З того часу, як він поїхав в Десь, приїздив всього два рази, - схиливши голову, тихо мовить Одарка.
- Обіцяв в осінь приїхати., - гладить руки мамі, приємно обіцяє Люба. 
   … Земля-глобус пливе у Просторах, і як кажуть вчені – крутиться навколо себе, навколо Сонця, а ще й  летить кудись в незнані далі Всесвіту. Дарка про це знає, вона буває в сімействі Івана Антоновича Лозінського, до яких приходять в гості розумні люди села, і не тільки села -  бувають у них із району і області. Недавно в них побував вчитель технікуму Коларж Вячеслав Іванович – один із вчених і культурних людей Михайловець. Тоді якраз там була Одарка. Сиділа тихенько, слухала розмови, раділа тим, що має гарних сусідів, які завжди підтримують її у всіх подіях, що проходять в її життя. Про все, що у неї відбувається вона розказує сусідкам: Ванді Лозінській, Вірі Хілінські, Жені Овчарук, Анюті Лосковскій, а ще, своєму племіннику, який буває у неї в гостях, хоч і рідко, але, буває. 
    … Весняна пора високо-вродлива, інтелігентна, смілива і добра,  ходить  Михайлівцями, обнімає всіх мешканців радісними подарунками буття, різних змін, які приходять з добрими вістями, бо, п’ятдесяті роки, несуть в собі кожно-денні світлі події, які дарують щастя і настрій для майбуття і солодких-медових  надій.
    … На свято Пасхи до Одарки приїхала донька. Навколо бідної, (половинки будинку) оселі несуться приємні аромати – хазяйка спекла Пасхи, покрасила яйці, навіть ковбаску придбала. На старенькому тапчані сидить Люба, веселенько веде високу солодку розмову, в якій все сповнене радістю і гарними надіями на майбутнє.
    - За тебе, Грішу й Ванька я уже не турбуюсь так, як турбувалась раніше. Всі ви дорослі. Ваньо скоро піде в Армію. Він нікуди не поїде з Михайловець. Приріс тут. Ще трішки, і скаже мені, що у нього є дівчина, - світло радіє Дарка. - Мене хвилює Фільо. Не хочу погане говорити відносно твого батька. Яким би він не був чоловіком, він ЛЮДИНА Землі, і все тут. Хто знає, можливо і жалів, що так поступив зі мною, коли ВКРАВ мене, а інакше, як можна назвати те, як я опинилась в цій, половинці хатинки. Час був страшний. Не дай Бог, щоб ще щось похоже відбулось. Та  все минуло. Як казала моя ненька - Все минуло, а ГРІХИ залишились, а за них потрібно відповідати.
    - Відносно Філі, я тебе підтримую в тім, що він Живий, бо, за які гріхи він міг загинути. Чула, що за Погані Шкоди Батьків – іноді і діти несуть відповідальність. Нам не відомо, як Бог все це розкладає в списках Подій Людей Землі, - поправляє фіранку на невеликому вікні Люба, і, усміхнувшись, каже весело: - Мала розмову з моїм Миколою, і його матусею. У нас повний достаток у всьому. Коля працює замісником голови колгоспу, я – агроном цього же колгоспу, в подвір’ї два будинки, синок підростає, мешкання всім вдосталь. Якось Коля заговорив, що не мішало би тобі побудувати, нехай невелику хатину. Ми допоможемо.
    - Не погана порада. Якщо і будувати хату, то потрібно гарну і велику, в якій буде жити Ваня.  Скоро піде в Армію. Вернеться. Сама знаєш, один жити не буде.  Якраз тоді ми з ним і займемось цим питанням. Він про це ще не думає. В його голові молодість грає на скрипці пісні кохання. А  я зоставшись одною, попробую економити, начну відкладати гроші на нову оселю. Наш  город, що біля Берестюків,  гарно родить. відти я маю сливки, яблука, грушки, вишні. Там  і огородина добренько дає прибуток.  В селі є пункт, де приймають овочі і фрукти. Платять непогані гроші. Та і наш город, після того як ми розчистили «СТАВ» вашого тата, зробили там огірочно-помідорну грядку. Ванько не лінивий, він похожий на мого брата, не лицем – діями в житті, гарно доглядає огородину. Агрономом, або  Механіком Ваньо  не стане, але гарним селянином буде, - спокійно і розумно розказує Одарка.
    - Я тебе зрозуміла,- годиться Люба. -  Хочу сказати.  Все життя, як тільки підросла, дивувалась твоєму терпінню.  Якби тобі такого чоловіка, як ти: працьовитого, гарного господаря, дієвого, розумного і світлого – ми би жили інакше.  Бідність, вказівки тата, щоб все було як він каже, його ВЕЛИКІ плани в сільському житті людей, його амбіції, його видумки за себе, що він щось Значить, гнів, що його не розуміють і не придають уваги керівники села,  мішали йому, та він цього не сприймав.  Частенько вертаюсь мріями в наше минуле. Якось зачепилась думкою,  прикинула,  а якби нашому татові дана була ОСВІТА?  Він же придумував плани ПЕРЕБУДОВИ всього району, сіл, міського центру.  Можливо, його планування  хтось би прийняв, передивився, витягнув звідти суть, нехай невеликого, але НОВОГО в бутті села. Тато мав всього два класи освіти. Господар він був поганенький, лінькуватий на сільську роботу, та  ПЛАНИ його не мали ніякого значення в ту пору. Не до них було керівникам, а він цього не розумів. 
    - Його бажання, його видумки, його своєрідне бачення чогось, стали для багатьох людей байками, але, іноді із байок родиться щось несподіване і розумне. Його дядько, давно це було, сказав мені, що Лівоній міг би писати казково-видумані повісті. Він все життя хтів бути керівником, може тому, рахував себе кріпким батьком, що скаже, те повинно  бути виконаним. Мені його жаль, - підперши рукою голову, розказує Одарка, а у самої очі взялись слізьми.
    - Мені і тебе дуже жаль, - горнеться словами до матусі Люба.
    - Така моя доля. Він мене любив по своєму. Прошу Бога, щоб простив йому всі гріхи.
    - Мамо, - спішить сказати донька. – Ти чого так кажеш?  А може він живий?
    - Ні… Мене моя інтуїція не підводить. Фільо живий, а Лівоній – ні.
    … Дні літа теплі, розумні, відкриті. Обідня пора кутка  Михайловецької Слободи в спокої, в тиші, в хорошім настрої. В подвір’ї  Івана Лозінського, його дружина Ванда, веде розмову з двома доньками, тішить їх гарною новиною, що завтра всі разом підуть на Вигоду в гості до тіток, Ніни і Наталі. Якраз доспіли черешні, а їх у Наталки  багато, всім хватає їсти і варити варення. 
    - Ванда-а-а! Ваня-я-я! – понеслось з двору тітки Одарки. – Філя прийшов! Філя повернувся додому! Сусіди, люди йдіть до мене-е-е!
    - Одарка гукає. Треба піти. Я почула, що нібито, Фільон повернувся…- спішно говорить, Ванда. – Ідемо, - звертається мати до доньок.
      … А через кілька хвилин весь Кут, де жила Дарка, зібрався у її подвір’ї, а там,  на лавці сидів Фільон,  середущий син сімейства Попілів, і, тихо посміхаючись, розказував, що він покинув свою роботу у одного гарного господаря в Закарпатті, і, уже туди не вернеться.  Хоче жити в своїм ріднім Поділлі. В своїм самім дорогім для нього краю, в своїм селі, з своїми односельчанами.
    Одарка дивилась на синочка, гладила його плечі, голову, руки.
    … Новина - повернення Фільона додому, пронеслась селом в одну хвилинку. Люди перебирали споминами голодні післявоєнні роки, які забрали в Вічність не одного мешканця землі, в тім числі і людей Михайловець. Не всі, хто покинув тоді село, повернулись до батьківських порогів.
   … Зразу же, на другий день Фільон взявся до роботи. Хитав головою, сумував, придивлявся до всього того, що є у матері, розказував, що там, де він був, люди живуть краще, веселіше, багатше.  Природа там інша. Гори і долини такі чарівні, що не розказати. Але,  якась висока туга тягнула його назад, в свій Подільський  край, той, який йому снився цвітними снами.
   … Через тиждень Фільон уже працював їздовим в колгоспі. Вечорами ходив в клуб, придивлявся до дівчат, робив якісь свої висновки, а в зиму сказав матері:
    - Думаю одружитись. Жінку в нашу пів-хату не приведу. Але маю я план, відносно НАС усіх.  Вів пораду з Любою.  Вона радить нам трішки зачекати. Іван в Армії. Через два роки повернеться, і,  тоді Всім Сімейним миром почнемо будувати хату для ВАС з Іванком.  Я же, СВІЙ БУДИНОК ПОБУДУЮ САМ.  ЦЕ Є МІЙ ЗАПОАВІТ. З раннього дитинства хтів жити в гарному сільському будиночку. Скоро одружусь. Люблю Весну.  Є в ній якийсь почин для людей. Вона велика порадниця і красуня, їй можна вірити. 
Одарка тихо з радістю слухали Фільона. Була згодні з його
планами.
    … Весілля у Фільона було невеликим, простим, тихим. Молоде подружжя, Філя і Оля, поки що, жило в батьків нареченої, але уже через місяць Фільон  сам  розміряв місце під нову оселю .
    - У тебе не хата – будинок. Ти зразу же береш «Бика за роги», - розказує Іван Антонович Лозінський, який прийшов подивитись, як Фільон, день і ніч трудиться в побудові житла для свого сімейства.
   - Власний БУДИНОК – це мій ЗАПОВІТ. З дитинства мріяв мати свою хату, і жити там сімейно. Заповіт свій передам ДІТЯМ, бо, своє власне мешкання повинен мати кожний землянин.
    … Через п’ять років  у кольоровім  подвір’ю  нової хати Фільона і Олі уже бігали дві донечки, як він говорить, що його ДОНЬКИ – це Два його Очки.
   … Кудись прямували, і не вертались назад роки. На веранді свого будинку сидить Фільон, а поруч донечки, які уже ходять в школу. Батько веде повчальну мову:
    - Ви уже не малесенькі діти - ви школярки - сам таким був.  Пора
вам уже задумуватись за майбуття. Малюйте його в уяві таким, яким ви хочете його бачити в дорослому віці. Це вам не пошкодить.  Поступово придивляйтесь до навколишнього світу. Він дуже різнобарвний: чуйний, швидкий і замислений. Ніхто й ніколи не може знати, як складеться його ДОЛЯ на Землі. Але,  людина живе, вона планує те, що їй бажається мати. Колись давно, коли мені було 10 років, я, сказав сам собі, а пізніше підтвердив своє мрійне батькам, що побудую  для свого сімейства будинок. Це був мій ЗАПОВІТ. Бог мене почув.  Як би не проходило моє існування в земному просторі, я вірив в позитив, плекав надію, обнімав думки, і … все стало на місце, коли я уже міг можливість творити те, що виношував роками. Нелегко приходилось.  Тільки моя сила волі не відступала від мого мрійного. Нині ми живемо гарно і доброзичливо. Я вас дуже люблю. Вірю і знаю – ви виростите гідними людьми. Беріть приклад з батьків своїх, і, вершіть свій ЗАПОВІТ для життя. Так потрібно.  Так повинно бути. 

               
 



                ПЕРЕДМОВА               
                Тему для написання невеликої повісті: -
                «Без кохання, не буває кохання», я взяла не випадково.
                Мені, про свої Високі і Світлі Почуття до чужого
                чоловіка повідала моя землячка. Хто із людей знав і
                знає, що воно таке, КОХАННЯ – мабуть – НІХТО.
                Я ніколи і нікого не судила і не суджу, як він живе, і         
                кого він кохає.
                Імена  в повісті поміняла, а все інше…ні - інакше
                неможливо передати Істину життя, яке пронесли через
                довгі роки мої герої.

         

               БЕЗ  КОХАННЯ, НЕ БУВАЄ КОХАННЯ…

                В коханні немає законів. Це не союз
                тіл і не єднання душ і сердець. Це щось
                незрозуміле… Це само ЖИТТЯ.
                Лора Бескітт

     Лист від матері короткий, але сповнений її думками, я отримала якраз перед вихідними робочими днями - мама просила приїхати до неї, хоч би на один день. Не довго думала, терміново вирішила головні питання на роботі,  і уже, в суботу, в половині дев’ятої годинки ранку, прибула  в Могилев-Подільський, а звідти  – автобус, Могилів-Бар, повіз мене в сторону Куриловець, а далі, в Михайловці. Чи то я підганяла транспорт, чи можливо моє бажання зустрічі з матусею тішилось і спішило, бо коли в Курилівцях, в автобус зайшло кілька чоловік, в тім числі я примітила  мою товаришку Ліду, з якою у мене гарні відносини, ми односільчанки, та ще за віком приблизно одинакові, зраділа - зустрічі з нею, яка принесе мені тиху радість. Мить, і я зловила Лідину усмішку, і  відпустила їй свою, даючи зрозуміти, що ми  нині поспілкуємось.
   За вікном салону автобуса побігли різнобарвні краєвиди, знайомі, рідні, і дуже привітні. Так пройшло біля сорока хвилин, коли водій сказав сказав:
    - Хто в Михайлівці, приготовтесь до виходу. 
   Попереду показалась зупинка, яку люди називають – «Сімейством Горохів». Молода господарка цього обійстя, Валентина,  для радості і щастя людей, посадила тут квіти, кущ калини і дикої троянди.
    Автобус загальмував, я вийшла з салону, і тут же почула голос Ліди:
    - Добрий день! До матусі?
 - Добрий! До неї…
 - Підемо разом … 
 - А ти де була, що так рано вертаєшся додому? – запитую Ліду,
 обнімаючи  її за плечі.
     Очі у жінки посвітліли, в них я побачила щось таке, яке підказало мені -  у подруги хороший, можна сказати, високий і святковий  настрій.  Її сукенка, світла і модна, зачіска – коса, на голові великим вузлом, три кучері, легесенько гойдаються, придаючи її обличчю якусь таємничість чогось особливого і загадкового.
    - Ловила своє щастя, - засміялась Ліда.
- Зловила? – веселенько мовлю, і, придивляюсь до її валізи, догадуюсь –    
ця валіза святкова, скоріше всього моя товаришка їздила до когось, на якійсь свята.
   Ліда перехопила мій погляд, тихо провела рукою по обличчю, глянула на мене, і якось дивно, запитала:
   - Хочеш знати де я була два дні?
   - Чому би ні? Скажу правду, твій вигляд підказує, що ти гостила там, куди вело тебе твоє серце.
   - Що? – спішно видала приятелька. – Ти догадалась, чи …?
   - По тобі видно - додому їдеш без подарунків, без синьки і глинки, мисок, фіранок, і … шпротних консервів. Значить - була в гостях. Можливо навіть не в Курилівцях, а скажемо - в Вінниці. Вчора під вечір приїхала в Мур-Кур. Переночувала.  І ось ми з тобою і стрілись, як кажуть … ДВІ САМОТИННОСТІ.
    Від моїх слів Ліда  зупинилась, озирнулась навколо, від чого  її лице  прийняло якийсь чуйних вираз, і, легенько зітхнувши,  глянула на мене  сказала радісно:
    - Якби ти знала, як мені нині щасливо на душі. Я так чекала цю зустріч.   Молила Бога, щоб хоч би ще разок зустрітись з тим, до кого рветься Душа і Серце уже багато років. Ти розумна жінка, знаєш, про що я веду розмову. Не суди мене за все, що я роблю, і як я живу, - звернулась до мене Ліда, а її очі наповнились слізьми.
    - Я ніколи і нікого не суджу за його вчинки життя. Кожному воно судилось 
окреме. Чула розмови за тебе.  Не прислуховувалась. Повір - мені воно не потрібне. А якщо хочеш знати, то… я на твоїй стороні, бо КОХАННЯ приходить не тоді коли ти його чекаєш, а тоді - коли воно назначене ТОБІ. Я письменниця, поетеса, романтична людина. Пишу правду життя, якою би вона не була. У тебе твоя Правда Твоєї любові. Чому я повинна її гудити? В житті Тобі суджено кохати Чоловіка, який зв’язаний  вузами сімейства. Але і ти не вільна ПТАШКА. Хто знає, можливо ваші почуття несуть вам такий високий літ життєвих істин, що вмістити їх неможливо в простір Неба над вашими головами.
    Ліда раптом зупинилась, глянула на мене, запитала ласкаво:
    - Хочеш, розкажу тобі історію свого життя?   
    - Хочу, - відповіла я жваво.
    - Нікому, і ніколи не розказувала її. Один раз хтіла поділитись за це з своєю двоюрідною сестрою, але … вона зразу же відтрутила мої висловлювання, мої мрії, мої життєві стежки. І з того часу я закрилась в собі. Але, як кажуть люди,  це - ПРИЛЮДІЯ. Для тебе почну розмову з свого дитинства, бо без нього ніхто не йшов в свою життєву дорогу, - задумливо, але спокійно пішла в високо-правдиву розмову моя землячка. – Народилась я в сімействі тоді, коли мій тато Вище Хмар закохався в мою маму, і у них, з цього Кохання родилась донечка, то б то, я. Жилось мені в хаті батьків добре. Вчилась, посередньо. Були п’ятірки,  були двійки - я не дуже старалась стати відмінницею, з раннього дитинства хтіла жити в селі, працювати в колгоспі, співати пісень, вертаючись з поля додому. Чому так - не можу сказати. Закінчивши школу рік трудилась в домі батьків,  інколи ходила в поле допомагала мамі. На другий рік пішла працювати  в садово-огородню бригаду. Радості МОРЕ! Робота роботою…а дівочі  роки  горнули мене до молоді, до клубу, до гуртків. Все було у мене в ладу. Були подруги, товаришки, приятельки, та не було у мене ДРУГА.  До хлопців відносилась просто, ніхто із них не подобався так, щоб серце завмирало. Деякі із них проводили мене з клубу додому.  Зупиняться при воротах, а я через дві хвилинки питалась, чи не пора їм йти додому спати.
   - Пам’ятаю тебе молодою дівчиною. Мені йшов 15-тий рік, я вчилась в технікумі, а ти йшла  з Дунею Швець, весело сміялись, а я подумала,  коли  я стану такою як ви, значить я уже буду дорослою дівчиною, - веселенько веду свої  згадки минулого.
   - Дружила я з Дунею. Вона трішки старша мене, та мені було приємно бачити себе поряд з нею. Дуняша славилась в селі красунею і гарною співачкою. Ще я дружила з Ганною Велетнюк. Та й і інші мої однокласниці були товаришками мені, з якими ми проводили вечори культури, бо в той час кіно привозили в село один раз в тиждень. Танці, теж раз в тиждень. Але, нам хватало цих веселощів, бо праця в колгоспі не солодка паляничка. Якраз в ту пору до мене став приходити Василь, він з роду Глухманюків. Гарний з себе, людяний, привітний, розумний. Вася відслужив Армію, дивився на життя більш доцільно, говорив не багато, зате, коли ми з ним йшли з кіно чи танців додому, розгортав переді мною плани бачення самого себе в сімейному колі. Він мені про це толкує, а я думаю, як би скоріше з ним попрощатись.
   - Виходить ти не любила нікого з хлопців, - цікавлюсь я. 
   - Ні… За те, що в світі є кохання, мені говорили всі: батьки, родичі, сусіди. Перепитували, хто з молодих юнаків шле мені солодкі привіти, хто натякає на союз сімейства, хто вечорами чекає біля хвіртки,  а я ніяк не могла втямити, що воно таке, це КОХАННЯ. Для мене  всі хлопці були однаковими. Хвилинку. Згадала.  Один юнак, з Конищова, писав мені листи з Армії. Не листи – романи. Там  і вірші, і смішні оповідання, і  наукові докази любові, та  я відписувала йому один лист - на його, ТРИ.
   … З-за повороту дороги показалась легкова машина, а через кілька секунд вона спішно пробігла попри нас, залишивши нам усміх водія - за кермом сидів, Дмитро, з родини Позюмських.
   - Жених. Йому уже минуло тридцять, пора сімейну пару приглянути, - каже Ліда.
   - А можливо він ще не знайшов собі свою половинку, - кажу я.
   - Хто знає.  Хто знає.  Я дівувала до 23-х років. До мене сватались, мені передавали, що познайомлять з якимось хлопцем з Куриловець, був навіть один вдовець, гарний і розумний чоловік, та  всі вони для мене були чужими…
    - Підіжди, - звертаюсь до подруги. – А Анатолій Гайдук, самий красивий хлопець в селі. Він десь вчився, бував в батьків, іноді приходив в клуб. Хтось мені казав, ніби то ти з ним зустрічалась.
    - Було таке. Стрічались ми не довго. Він же грамотний чоловік, а я … так і сказала йому, що ми не пара.
    - Дивно і чудно. Хлопців в селі в ту пору було багато.
    - Дійсно було багатенько. Не знаю як, стала я задумуватись, що скоро стану старою дівкою, і рішила пригорнути до себе одного тихого, доброго і закоханого в мене чоловіка, а саме – Петра. Йому тоді було 26 років. Сказала – зробила. Весілля відмітили гарно, батьки зразу же залишили нам нову хату, а самі перебрались - в стару. Нам добавили город, долинку, мене назначили ланковою.  Через рік я народила синочка. Щастя так і співало навколо нашого подвір’я, та … було воно однобоке, я не любила мого Петрика.  Людям здавалось що ми щаслива пара, тільки батьки печалились - вони знали, що я не любила свого чоловіка.
    - Вибач. Переб’ю.  Мій тато одного разу, побачивши тебе, коли ти йшла  кудись біля нашої хати,  сказав, що тобі потрібен був не той чоловік, з яким ти зв’язала долю.  Я запитала його, чого він так каже, а він, злегку задумавшись, примітив, що відомий письменник Сент-Екзюпері, написав в однім своїм творі, що ЛЮБОВ не залежить від нашої волі. Любити – це  не означає дивитись одне на одного, любити – це означає разом дивитись в одному напрямку.
    - Твій тато розумний чоловік, - годиться Ліда. – Я щаслива жінка.  Я люблю,  і мене люблять.
    Обабіч стежки по якій ми з Лідою йшли, росли різні трави, килимок їх чарував, сміявся, посилав нам свої привіти. Моя попутниця, провела рукою по густому кущику мілкої польової ромашки, сказала:
    - Не склалось у мене любовне відношення з Петром. Не склалось. Думаю, він мене любив, і любить, а я … Та що тобі казати. Закохалась я в чужого чоловіка з ходу, з одного погляду, з однієї митті.   
     - Бачила я його. Гарний з себе. Одного разу, коли я  гостила у батьків, а ТВІЙ МИЛИЙ  їхав дорогою  біля татового подвір’я, на мотоциклі. Мати тоді сказала: - «Любить він Ліду. Дуже любить. Але …»
   - Коли я побачила його вперше, я ніби проснулась від  довгого сну. Через тиждень ми  здибалась з ним біля почти.  Сама не знаю чому,  запитала, як йому подобається наше село. З цієї хвилинки я уже знала - він стане любити МЕНЕ, а я – ЙОГО. Так і вийшло. В один зоряний вечір він проїхав біля мого обійстя, три рази. Це був знак, щоб я вийшла. І я …ВИЙШЛА, і сіла в коляску, і ми поїхала туди, куди він віз мене. Вернулась в пізню ніч.  Петро спав. Я раненько вийшла доїти корову, а Петя здивовано дивиться на мене, питає, куди це я поспішила в вечірню пору.
   - І що ти йому відповіла? – з цікавістю питаю подругу.
   - Сказала, що ходила до Тані, носила їй лікарство.
   - Повірив? – дивуюсь я.
   - Не знаю. Мовчав. Дивився на мене закохано і … сміявся щасливо.
   - Ти не хтіла з Петром розвестись?
   - Ні. Сама не знаю чому . Я могла і можу навіть поплакатись йому, що у мене життя склалось не так, як би хтілось. 
   … За розмовами, ми з Лідою дійшли до лісу, який люди здавна називають, Ріжком. Пробігся вітерець, м’яко і ніжно цілуючи все, що йому попадалось в дорозі, не обминув і нас. Я усміхнулась, присіла на горбочок покритий різнотрав’ям, показала очима присісти і Ліді, що вона зробила з радістю.
   - Бачу по тобі - ти щаслива жінка. Кохання робить людей щасливими, навіть тоді, коли вони живуть по різні сторони сімейних ДОКТРИН. За кохання по  різному говорять. А що воно насправді, ніхто не може вірно сказати. А хто він, твій любимий? – задаю питання жінці.
- З самого першого Дня нашого  РОМАНА, я не цікавилась його минулим,
я його кохала таким, яким Стріла, а все інше мене те торкалось. Пізніше, сказав, що його сім’я склалась з якихось заплутаних побачень з чужою жінкою.
    - Як це так, чому з чужою жінкою? – дивуюсь я.
    - Йому було 19 років, коли він закінчивши перший курс інституту. Прибув до батьків на канікули. Молодість … Радість … Любов… Коли і як він зустрів молоду жіночку, яка була уже замужем, в якої очі світились Коханням, яке не мало границь – ніхто уже не відповість. Як кажуть – зашпортнувся і … А через півтора місяця його коханка сказала, що вона вагітна.  Чоловік у дамочки знав, що у НЬОГО дітей не було, і не буде. Красуня розвелась з чоловіком, приїхала в столицю до Натана, де він вчився, і він став батьком.
    - Його ім’я, Натан?
    - Так. Натан.  Я його Таном, кличу. Не з тих людей Натанчик, щоб відцуратись від жінки, яка носила його дітей під своїм серцем. Муся, або Маруся, або Марія розписалась з ним, і він перейшов вчитись на заочний відділ.
    - Ти сказала, що Муся носила його дітей. Там що, була двійня? – перепитую Ліду.
    - Так. Хлопчик, дуже схожий з своєю матінкою, а дівча, взяло все від батька. Весілля не було. Натан пішов працювати в торгівлю. Жили на квартирі. Важкувато було з двома дітками.  Маня не працювала, казала, що її роботи хватає дома. Життя змінило напрямок тоді, коли його дядько Михайло, зумів перевести Натана в наш районний центр, де йому зразу же дали ключ від квартири, гарну заробітну плату, високу посаду. Все було… не було КОХАННЯ, як сказав Натан, що між ним і Мусею заіскрився вогник, а багаття не розгорілось. Так він і жив. Казав і каже, що так любить своїх дітей, що готовий Зірки з неба зривати для них. 
    - Як він попав в Михайловці?  - тягну до себе гілочку молоденького клена, що виріс в межі лісу, де ми з Лідою сиділи.
    - До приїзду в наше село, у нього було не просте життя. Не ладилось у нього з дружиною. Діти росли, а - сімейного зв’язку не було. Як я зрозуміла – Муся гарна з себе жіночка, на неї заглядалось багато чоловіків.  Не можу сказати, як трапилось, коли їх дітям виповнилось по шість років, вони розійшлись,  але не по ЗАГСу - просто стали жити окремо. А через рік Маруся вийшла заміж за якогось важного начальника.
    - Як заміж? – знову дивуюсь я.
    - Так заміж, як у нас тепер робиться. В нього була колись сім’я. В неї – теж. Просто зійшлись і все.
    - А що Натан? Як це так?
    - Скоріше всього Марія зійшлась з новим коханцем, так як була вагітною від нього. Коли народила донечку, її новий чоловік, вернувся в свою колишню сім’ю.
    - Тема для роману, і не маленького. - сміюсь весело. – А як це все прийняв Натан?
    - Не знаю. Він давненько жив окремо від Мусі, і дітей.  Дбав за дітками: вони у нього  були гарно одягнені, гарно вчились, гарно жили в хорошій квартирі. Коли стала підростати Мусина дівчинка від другого шлюбу, Натан примітив, що дівча чимось похоже на його донечку, (вони ж сестри по матері). Душа в Натана добра і благородна. Бачив, як важко приходиться Мусі – (батько дівчинки не приймав ніякої участі в вихованні дитини). І тоді Натан став допомагати Марії - збільшив суму грошей на дівчатко, яке не винне ні в чому, казав,  що він сам частково винен в її народженні, так, якби він жив з Мусею, то …
    - Дивно. Натан дійсно хороша людина, - роблю свої висновки. – Батько говорив, що він був назначений Старшим Інспектором торгівлі не тільки в нашім селі, але в Богушівці,  і Конищові.  Саме тоді розширили наше Сільпо, побудували новий магазин, кафе і відділ продажі сільського знаряддя.
     …Над нами пролетів гурт якихось пташок, залишивши за собою високе земне буття і незміренне щастя. Ми змовчали, вслуховуючись в кольорове щебетання і наспіви лісного птаства.  Ліда спокійно покусувала травичку, дивилась в сторону поля, що тішились кольоровими ланами підростаючої пшениці, вбираючи в себе незміренну радість Поділля, того краю України, яким ми з Лідою так пишаємось.
    - Якби я не стріла Натана, я би  так і прожила, не розуміючи, що в житті є високе Почуття. Зустрічались ми не часто, але, кожне побачення - то окрема сторінка мого прожитого. Уяви собі: Ніч… Долина … Ми п’яні від зустрічі. Нам так було  добре і приємно, що забували все на світі. Він мив мені росою коси, і сміявся дивно і приємно, а мені плакати хотілось від щастя. А ще ми їздили з ним в Ялтушків, там він мені купив золоті кільчики.  Одного разу ми гостили в Новій Ушиці - у нього там живе товариш.  Ніколи  не забути  Ушицького лісу.  Поїхали ми туди в пору червня. Нас зустрів Ставок і  Джерела, які співали Гімн Землі. А ще там мався видолинок, і… нічні розмови Лісного царства.
    Ліда змовчала на якусь хвилинку, дивилась кудись в бік кольорового горизонту, усміхнулась, і, хитнув головою, сказала, виразно: - «Як щасливо жити, коли в житті є КОХАННЯ».
    Я зітхнула приємно і спокійно, і, замислившись мить, звернулась до подруги з питанням:
   - Скажи, він ніколи не пропонував тобі, щоб ви зійшлись в одну сімейну пару?
   - Малось таке. Я не стала розширяти його думку.  Не потрібно було це робити.  Я в цім була впевнена на 100%. Роки йшли, дітки підростали, багато чого мінялось в бутті. Ніхто й ніколи не може  сказати, як складеться його майбуття. Доля у Натана була уже складена, якщо так можна виразитись.  У дітей повинна бути мати і батько. А у Тана  підростало троє діточок.
- Яких троє? – запитую я Ліду.
- Так і трапилось, що третю дитинку, дівчинку, він пригорнув до себе
теж. Вона носила  його прізвище, і називала його татком.
- Дивно. Таких людей на землі дуже мало.
- Але все має свій початок і … кінець. Якось, в один деньок в матері його
дітей, трапилось нещастя - вона попала в аварію. Прийшлось Натану взяти рішення всіх сімейних проблем на себе. Перед цим нещастям, він чотири  роки працював тут, у нас. І … враз -  незміренне сімейне нещастя. Прийшлось йому покинути свою роботу, і перевестись працювати в районний центр. Мені було так боляче від всього цього, що не розказати. Та він, не хтів ні чути, ні знати, що ми з ним не станемо бачитись. Твердив, що не витримає розлуки, якщо я зникну з його життя.
    - А що він запропонував в вашім випадку? – цікавлюсь тихо.
    - Запевнив, що все, що було у нас, буде продовжуватись. Він стане приїздити до мене, а я … до нього. 
    - А дружина? – питаюсь спішно.
    - Ми про це не розмовляли. Вона получила інвалідність.  До цих днів  ходить з палицею. Натан, з того часу,  почав працювати на півтори ставки. Сімейка велика, він один тягне лямку. Головне - йому виділили машину, так як він часто їздив по селах, як старший інструктор торгівлі.  Коли приїздить в Михайлівці, у нас з ним тоді велике свято Кохання.  Ти собі уявити не можеш, як добре-солодко мені бігти до нього, неважно, як і хто мені дивився вслід. Все забуваю. Мене ніщо не могло зупинити, один тільки його подив робить мене якоюсь особливою, величною і щасливою. 
    - Що кажуть батьки за твої зустрічі з Натаном? – м’яко запитую свою попутницю.
    - Всяко було. Петро знав, що я люблю чужого чоловіка. Мовчав. З ним ми ділили наші сімейні справи чесно і правдиво. Якби він хтів розвестись зі мною, я би не перечила. Мені його жаль. Не могла я себе перебороти, не йти на зустріч з Натаном. В один раз я побачила свого Петра таким радісним, що не передати словами. Тоді я купила йому дві сорочки, якраз до Дня його народження. Він навіть співав, цілував мені руки, заглядав в очі. Хто знає, що воно те Кохання. Ми з Натаном стрічаємось не часто. Іноді бачимось тільки в дорозі, на кілька хвилин. Тоді Він гладить мені руки, горне за плечі,  усміхається мило. А нині, вірніше вчора, я приїхала в місто, і тут же пішла до нього на роботу.  Він обняв мене ніжно і так ласкаво, що світ мені засяяв всіма барвами, які є в природі. Ніч нам відкрила настояну на меду ЛЮБОВ. Повір, мені не мало років, скоро п’ять десятків виповниться. Син давно сімейний. Внуки бабусею кличуть… А серце у мене переповнене шаленим коханням.
    - Ти, одна із щасливих жінок на Землі. Дуже рідко люди можуть так любитись, - горну приємні слова приятельці.
    - Без КОХАННЯ - не буває КОХАННЯ. Це Закон Природи, і з ним ніхто не може сперечатись, - усміхнено сказала Ліда, і, піднявши вверх руки, гукнула: - НАТАН! Ти мене  чуєш?! Я Люблю тебе-е-е!
    - Люблю-ю-ю! Тебе-е-е! – відгукнулось ЕХО, і його пісенне і необхідне понеслось в високий і райдужний Простір неба.
   Я дивилась на приятельку, а вона стала якоюсь особливою в своїх солодких споминах від зустрічі з самим дорогим і милим чоловіком землі, який для неї  уже був ВСІМ, що робить жінку світлою, ніжною і ласкавою. І тут же, не знаю чому і як, до мене уже летіли рими вірша, який згорнув собою все, що було, є і буде в житті моєї землячки Ліди, з якою нас звів випадок зустрічі в один із солодких днів нашого Подільського краю..
                … В твої обійми я тікаю -
                У розмережені гаї.
                Ой, грішна я, і добре знаю
                Про що співають солов’ї.
                Вони надію, а не зраду
                Вселяють у мої світи.
                Горну сама собі пораду –
                А в ній один, як подив ти…
                Пропахне ніченька медово…
                Наші цілунки – ніжний жар.
                …А в небі ранок… День вже скоро,
                Любовна зустріч - НЕБА дар.
                Зорі загорнуть мить здибання  -
                Жіноче щастя збережуть.
                Високе крадене кохання
                Мені ЖИТТЯ,  в життя несуть.
  … Через пів-годинки ми з Лідою уже стояли в центрі села, вітались з односельчанами, сміялись, раділи побаченню, ділились новинами.
    - Ой, моя сусідка Наталя іде! – весело видала Ліда, і, зібравши в очі світлу надію, поспішила до приятельки, а мені вона мило махнула рукою, ринулась в сторону вузької вулички. Я зупинилась, стояла і дивилась їй вслід, молила Бога, щоб не наказував її, за все те, що вона робить, а відпустив їй гріх ЛЮБОВІ, яку вона цілує і горне до серця кожну відведену їй прожиту Хвильку Життя.


          БЕЗ ГІРКОГО НЕ ВІДЧУЄШ СОЛОДКОГО…

                Життя – це подорож…    
                Мудрість людей
    

      1980-ті роки принесли мені багато змін у життя. Пішов у Незнані світи мій чоловік, а за ним - Батько.  Сум… Жаль… Високі роздуми… Коли я, в ці роки приїздила в Михайлівці, ми з матусею, а пізніше, з сестрою Юлею і її донечкою Аллочкою, які перебрались жити в Михайлівці, присідали гуртом за дворовим столиком, який зладнав батько, і, довгими розмовами і згадками ходили в МИНУЛЕ, бо, те, що минуло, являлось прикладом нашого ЖИТТЯ, яке вело нас живою стежкою, в Майбуття. І про що ми тільки не розмовляли. Головними у нас мались спогади прожитих років.
    Якось, присівши за столик обідати, до нас донеслась пісня возика, (хтось їхав шляхом). Мама прислухалась, і, озирнувшись в бік дороги, каже:
    - Миколай  Панчішин поїхав.
     Ти як догадалась? – запитую маму.
    - За довгі роки життя при шляху, я навчилась розпізнавати музику підвід.
    - Як так? – перепитує маму, Юля.
    - Не знаю. Відчуваю і … все. Коля їздить неспішно, розумно, по хазяйське. А його брат Петро, той уже поспішає. У Петрика  віз  не співає, а ніби ойкає.
   - А як їздить Іван Велетнюк? – усміхається, задає питання сестра.
   - У нього ритм густий, колеса трішки скриплять, та він до цього скрипу привик. Чула я їзду і нашого сусіда, чоловіка Марусі Волошин, Павла. Він їздить спішно, з окриком, з громом. Їзда возом залежить від характеру, хто саме їде, - веде приємну мову, матінка. -  Візьму за приклад Миколу Панчішина. Він добрий чоловік. Розумний. Ввічливий. Понятливий. Гарний господар, та ще дуже людяний. Дбає не тільки за своїми кониками, а і за возом. В нього все в ладу, в добрі, в повазі до всього. Знаю його  з підліткових років. Було це після закінчення війни. Йшов 1946-й рік. Саме тоді ми переїхали жити в Михайлівці. Діти, в той час, пасли своїх корів, а якщо в господарів не було діточок, то пасли дорослі, або відправляли корівок в череду. Зрозуміло, що в гурті корівки не так доглянуті, та - в селі інакше не можливо жити. Післявоєнні роки були дуже  важкі. А тут ще голодний і сухий 1947-й рік. Корівок залишилось мало. Сонце випалило все на світі. Річки повсихали, ставки зменшились водою, сонце так пекло, що не розказати. У нас була корова. В пору, коли ви вчились в школі, її  виганяли в череду, а пас її один старий дядько,  допомагав йому Коля Панчішин. До обіду він був в школі, а після школи ходив в поле до череди. В літні канікули  виходив на роботу зранку, і, до вечірньої пори знаходився там. Тоді якраз  панував пекельний голод. За хліб люди забули, не було з чого зварити суп. Пастух – це сам перед робоча людина. Череда – це гурт корівок. Саме головне, пасти їх не було де, все навколо вигоріло від сонця. Та Микола знаходив місця, де би вони мали змогу знайти хоч би трішки зеленої їжі. Гонив в ліс, в долини, там росли осоки і водні трави, шукав місця у ярках, в межах і т.д. За цілий день пастух так приставав, що насилу йшов під вечір в село. Не знаю, що йому батьки давали в поле для обіду, скоріше всього кусок каші, і фляжку молока. Я знала про те, що у нього хворіє мама, а сімейство величеньке, за муку давно забули. Ми жили тоді теж не багато, але - ваш татусь, як головний агроном району, получав пайок на сім’ю, то у нас малось більше достатку в їжі. Хоч всяко було. Хліб я пекла з прогірклої житньої і ячмінної муки. Коли виганяла корову в поле, до череди, частенько несла Миколі чи то кусок хліба, чи паляниці, а іноді, давала йому в баночці борщу, чи каші. Він мене дуже гарно називав, ТІТОЧКОЮ. Дякував, усміхався, горнув слова, в яких жило щось дуже добре і щире.
    - Зі мною вчився один хлопець з Гаманщини, звали його Володимир. Він теж пас корів в череді. Володя старший мене, та, все таки дитина… - вхожу в розмову, і, тут же додаю: - Згадайте, -  літні канікули ми самі пасли свою корівку. Спочатку Тоня, потім я, а потім Юля. Стільки цікавого залишилось в моїй пам’яті з тих літ. Жаль, що разом з нами тут немає  нашої старшої сестри Тоні. Далеченько живуть. Після смерті чоловіка, в її сімействі все перевернулось вверх дном.
    - Дійсно, все вверх дном, - підтримує розмову мама. – Можливо і добре, що вони перебрались жити в Україну, в Черкаси.
    -  Вірю, що прийде час, ми тут зустрінемось всі разом. От було би добре, щоб всі доньки з’їхались до батьківського обійстя!
    - А може нам потрібно навідаємось в Черкаси? - каже Алла. 
    - Пропозиція гарна, - годиться  Юля. – Та. Скоріше всього потрібно, щоб вони приїхала в Михайлівці, як кажуть, навідалась би до батьківського обійстя. Пам’ятаю, як вона говорила, що де би не жила, сумувала за Поділлям. Коли Тоня з МИколою мешкали в Сибірі, до них їздив наш батько. Після поїздки розказував - як тільки зайшов в їх квартиру, Тоня тут же, сказала: - «Тату, від тебе пахне Поділлям і … нашою хатою».
     - Стільки гарних споминів живуть у нас всіх, за наш Подільський край, за село, за Україну. Коли в шляху рипає візок, мої згадки линуть в минуле, де тут їздив волами дядько Янко Плотніцький. Це були останні воли в колгоспі. Він їх називав РЕАЛІТЕТАМИ. А коли їде машина -  мої думка біля Феді Плясецького - він самий кращий водій, - кажу я.
    -  Не так давно, йшла біля нашого старого обійстя, - розказує  Юля. –(Пам’ятаєте чоловіка нашої родички Жені Лозінської. Прізвище її, після того як вона вийшла заміж, було Овчарук).  Хуліганистим був. її чоловічок.  Як тільки приголубить чарочку, зразу же кидався битись, казав, що наводив порядок в хаті. Не можу зрозуміти, як вона все те терпіла.
    - Більш терплячої жінки в своїм житті я не бачила. Вона калікою була із-за нього. Те, що у них пізніше сталось. то … краще не згадувати… - зітхає мама.
    - За життя цього сімейства можна написати окрему книгу, - додає сестра.
    - Можна, - підтримую розмову я. -  Можна написати книгу і за Фільона Юхоменко і його дружину Наташу –  історія їх життя дивна і велично-загадкова. А ще не мішало би написати за одне сімейство, що жило недалеко нас, там  підростали два хлопці, один із них дуже гарно малював. Його звали Борис. Чула, що ніби то він став смілим художником в якомусь місті України.
    - Тихо, - сказала Аллочка. – До нас іде півень. Дивіться, як він насторожено крокує. Коли ми жили в Середній Азії, я … сумувала за покликом співами, які в нашім краї являлись, і нині ще являються, для людей, годинниками.
    - Все, про що ми тут ведемо розмови, ніколи не щезне з ПРОСТОРІВ НЕБА, - каже мама. – Я про це знаю від свого батька і матері.
   - Рип-п! Скрип-п-п! Мик-к-к! – почулось з вулиці. Ми всі разом стали вслуховуватись в музикальні звуки підводи. Мама усміхнулась, каже усміхнено:
     - Їде Петро Панчішин. А я зараз знову вернусь розмовою за його брата, Миколая. Всі згадки за пройдешнє – то цінна біографія людини. Моя пам'ять за Колю приємно закарбувала його життям, його працею. Закінчивши школу він, зразу же пішов працювати в колгосп їздовим. В один раз йшла я із крамниці. Біля горбка Михаська Велитнюка мене доганяє підводою Коля. Зупинив коників, привітався, запросив сідати на воза, щоб підвезти додому. Я замахала рукою, що сама дійду, а він … так гарно звернувся до мене, що я сіла на візок, і приїхала до своїх воріт. Саме тоді, він торкнувся розмовою за минуле. Згадав голод 1947-го року, як пас череду, а я  йому подавала в поле щось із їжі, підкресливши згадку,  що тільки я одна, (інколи) подавала хліб з маслом, або шматок сира. Мені було так привітно слухати, бо в його словах відчувалась якась особлива вдячність, яка живою хвилею огортала мене всю. Роки не йшли, а ніби бігли. Миколай ріс в гарного молодого хлопця, веселого і примітного, роботящого і розумного.  Коли прийшов час йому йти в Армію, він з задоволенням прийняв повістку, тішився цим, бо, для хлопця дорослість приходить тоді, коли він відслужить. Він сам прийшов до нас в хату, запросив на святковий вечір, з нагоди -  він іде служити. Ми були на цім святі, а він, то б то, Микола підійшов до нас з батьком, поцілував мені руку, сказав: - «Дякую вам, тіточко, за вашу доброту і розуміння людей». 
    -  А я пам’ятаю як він повернувся з Армії. Високий, широкоплечий, смілий, дотепний, гарний з лиця, він зразу став привертати увагу дівчат. Не одна озиралась на нього, шукала його погляд, - розказую я, і, усміхнувшись, додаю: - Ліда Велетнюк, побачивши його, сказала: - «Якби він запитав у мене кохання, я би його перша обійняла і поцілувала».
    - Багатенько дівчаток чекали його для одруження, - підтримала розмову ненька. -  Та він одружився на Ганнусі, дівчині гарненькій, чепурненькій, з усмішкою МАДОННИ. Жили  вони спочатку в старій хатині, а, навіть дуже скоро, він почав будувати свій будинок. Тікали кудись земні роки, міняли не тільки людей, але і все навколо.
    Мати змовчала на якусь хвильку, і, озирнувшись в бік саду, сказала, вроді би ввійшла в кудись:
     - Хочу вернутись  згадкою в один день. Якось нас до себе запросила Марія Кучерська. Вертаючись назад, ми  з вашим батьком, рішили пройтись біля будинку Юхоменка, та ще, аби привітатись з обійстям нашого родича Лозінського Корнелія, про якого люди говорили, що він самий культурний і ввічливий чоловік в селі. Так воно і було. Коли здибались за столом, а при великих святах до нього приходив його родич Лічман з дружиною, той Лічман, що служив в Армії, і вийшов на пенсію будучи в чині полковника. Приходили і ми з вашим батьком. Компанія збиралась величенька, привітна, дотепна і чуйна. Жили ми не дуже багато, зате … при святкових зустрічах так гарно проводили час, що того настрою, який огортав нас, хватало на довгі дні.
     - Я до цього часу дружу з донькою Корнеля, Мальвіно. Вона живе в Росії. Щаслива в сімейнім союзі, - веселенько розказує Юля.
     - Так і треба, - годиться мама. – Так воно і повинно бути – родинні зв’язки – це жива суть буття.
    - Жаль, що розійшлись наші родичі по світі, - зітхає сестра.
    - Інакше не може бути. Чоловік міняється сам по собі, вибирає той статус, який йому ближче серця, думок, зв’язку з майбуттям, - зітхає матінка, і, перервавши розмову, горне до себе за плечі  Аллочку, каже усміхнено: - А я зараз продовжу згадки минулого, як ми в той вечір з вашим татком і дідусем, тихенько йшли додому. Йшли поволі, вітаючись з дворами наших добрих родичів і приятелів. Крок за кроком вийти в роздоріжжя, яке відкриває собою садибу  Панчішина Романа, в хаті якого горіло світло, а з саду неслись розмови Варвари з якоюсь сусідкою.  А далі ми пішли  вузесенькою, загадково-гарною вуличкою, вийшли до садиби Миколи  Панчішина. Хочу доповнити – Миколай побудувався  в тім місці, де колись стояв будиночок двох сестер, яких, чомусь називали, Ярчихами. Люди говорили, що ці дві жінки були дуже цікавими, вченими і розумними. За них я вам розкажу в інший раз.
    - Бабуся Марія дружила з Ярчихами, розказувала, що вони, з любові до Поділля, не поїхали жити з своїми родичами в Польщу, - кажу я. 
    - Нагадаєте мені, я трішечки  відкрию вам маленьку таємничу за цих сестер, - придивляється мама до гілки яблуні, що схилившись над столиком, притулилась до неї рукою, пішла далі в розмову:  - Зараз продовжу згадку за той вечір, коли ми йшли від Кучерської. Ви знаєте, що  Роман з Мелентієм, батьком Миколи - брати. У Романочка з Варварою було двоє дітей, два хлопці. Одного звали Володя, другого Анатолій. Роман працював на посадах - то замісника голови колгоспу, то бригадиром, то завгоспом. Відносно Мелентія, тут справа інша. У нього було четверо дітей, а його дружина хворіла, та і він сам після війни, мав якусь болячку, яка тримала його в кліщах. Роман допомагав брату. Їх взаємовідносини були добрими і сімейно-привітними. А коли став господарем свого сімейства Микола, то … село уже тішилось ще одним чоловіком, який продовжив славу сімейства, Панчішиних – людей поважних і приємних.
    Мати встала, озирнулась в бік огороду, усміхнулась: - Там, між грядками дибає песик Марусі Явтушишеної. Я його пізнаю по біготні. Він завжди бігає  скоренько, ніби чогось боїться.
    І в цю же саму хвилинку, ми всі прислухались,  зі сторони лісу Ріжка, хтось гукнув комусь високо, протяжно, весело. Далі все стишилось, якщо можна так сказати, бо в ПРИРОДІ тишини не буває - її розгортають птиці, люди, та і сама Природа не стоїть на місці. 
    - Сімейство Милентія Панчішина славне, - пересуваючи стілець веде згадки минулого,  Юля. - Але, як мовлять люди, що на руці п’ять пальців, і всі вони різні.  Молодший їх синок  Петро, по характеру відрізнявся від всього їх роду: гарний господар, людяний, працьовитий, та якийсь чудний: спішний, бойовий, злегка нетерплячий. Розкажу вам за один випадок. Йшла я з школи, а це було в кінці зими, і загубила калош з валянка. Стою і … плачу. В цей час, якраз йшов кудись Микола Панчішин. Побачив мене, запитав, чого така гарна дівчинка плаче. Розказала йому свою причину сліз, а він, взяв мене на руки, переніс на стежку, що була не такою болотистою, знайшов мій калош, допоміг його одягнути на валіночок, сказав: - «Ніколи не здавайся в скрутних випадках. Шукай з ним порозуміння, і все буде добре». Повірите, я запам’ятала на все життя той його вислів, і, не раз, в важких випадках буття, робила так, як він підказав мені.
    - Мудрість Колі жила в нім завжди. Ота мудрість, яку він носив у собі, з Дня свого народження. А ще брав він її з своїх роздумів, вчинків, праці, Божого буття, - каже мама. – Ми з вашим татком були в нього на весіллі. Гарне воно було. Три дні гуляли, Світ сміявся. Небо тішилось. Природа танцювала гопака. Пізніше, коли він добудував свій власний будинок, запросив всіх людей на свято, тих всіх людей, які нехай небагато, але допомагали йому в його власному будівництві. Згадую, як танцював там Хілінський Терентій, а  Ганюта Лосковська, співала старовинну пісню, про славного козака-запоріжця, який знайшов собі дружину в хатині Подільского краю.
    - Зараз і я дещо скажу за Миколу, - поправляючи скатертину, мовить сестра. – Микола старший від мене на 10 років. Але, скільки пам’ятаю, він ніколи не сварився ні з ким, не обзивав поганими словами людей, гарно вчився, а коли став хазяїном своєї сім’ї, так любив своїх донечок, що заздрість брала деяких чоловіків, як він так міг жити.
    - Іноді так  хочеться зібратись сімейним колом, витягти минулі згадки, і піти ними в спомини за  Корнеля Лозінського, Лічмана Миколи, Степана Вінницького, вчителя хімії Бовкуна Степана, вчителя математики Вячеслава Івановича Коларжа, його дружини Діни, вчительки арифметики, дивного подружжя вчителів Касперських, і, послухати як читала вірші вчителька літератури Ганна Іванівна, а ще нищечком заглянути в будинок Морванюка Петра… котрий з невеликого оповідання міг створити повість, - підперши голову рукою, задумливо каже зітхаючи, сестра.
    - Жаль, що наші працівники Сільської ради, не ведуть КНИГУ родоводу людей, що жили  і живуть в Михайлівцях, - доповнює мати. -  Раз ми нині гарно згадали за Миколу Панчішина - хочу відмітити, що його життя, дивно і ласкаво зв’язаного з нашим сімейством. Скажу, чому так. В одну весну, не хватило у нас з батьком дров. Привіз нам їх з лісу Микола. Батько став їх складати  на купу, а тут хтось гукнув його, щоб він скоренько йшов в контору. Тато поспішив з двору, а я стою і дивлюсь на дрова, і … мовчу. Жінці ця праця не під силу. Микола, що уже збирався їхати назад, глянув на мене, заговорив так, ніби побачив перед собою оберемок гілочок, сказав м’яко і світло:  - «Не сумуйте. Я зараз упорядкую цю справу». І,  тут же взявся за роботу. А коли склав все на купу, взяв сокиру,  нарубав багатенько дров для пічки, добавив: - «За ДОБРО,  потрібно платити ДОБРОМ». Він поїхав, а я довго стояла біля хвіртки,  дивилась йому вслід то того часу, поки в шляху було видно його підводу.
    - Він дуже тішиться своїми внуками, - підливає компот в чашки, мовить Алла. – Рідко бувають такі чоловіки, які би так прихильно відносились до внучат. Якось він мені сказав, що вони в нього, продовження його земного буття. Я добре пам’ятаю як він в цю весну орав наш огород. Йде за плугом, а … весна співає пташками, вітерцем, шепотінням чогось привітного і щасливого. Він все це сприймав слухом, поглядом, почуттям, і усміхався щасливо.
    - Мені завжди було привітно на душі, як тільки ВЕСНА зеленою рукавичкою постукає в вікно - Коля тут, як тут. Горне до себе весняну радість,  запитує, коли прийти орати город. Він мене кликав тіточкою, а при людях, величав Вандою Йосипівною, - зітхнувши, киває головою ненька.
    Юля встала, пішла в хату, винесла звідти якийсь зошит, сказала:
    - Ось тут я записала Миколаєві вислови, відносно людини ЗЕМЛІ. Послухайте. Якось, стрілись ми з ним в долині, біля двору Попіля Івана.  Зустріч. Розмова. А він, глянув на мене, усміхаючись, сказав: - «Кожен чоловік живе своїми вчинками. Я переконався в цім давно, ще в дитячі роки…» Я хтіла щось розумне відповісти, а він, глянув в вись неба, і, придаючи мові якусь особливість, заговорив так, що я принишкла: - «Дороги від Людини, до Людини – це і є земні його роки». Я змовчала, а він усміхнувшись в кудись, продовжив весело: - «Кожен прожитий день – це  щось особливе і неповториме», і тут же, додав, задумливо: - «Коли мені стає сумненько, я їду в поле… Там  розкривши широко руки, озираюсь навколо, сміюсь, радію, співаю, тішусь життям, що живу в Поділлі, землі, яка стала мені колискою». Ось таким я побачила його, в його спілі роки. Він  дійсно,  багато чим відрізнявся від своїх товаришів.
   На коротку хвилинку ми змовчали, а Аллочка, притишившись, якось ніжно і загадково, каже: - На дроті сидять три ластівки. Мабуть слухають наші розмови. Я читала, що птахи уловлюють нашу мову, наші житлові потрібності, наші сподівання, і наше відношення до Землі.
    - Вірно, - годиться мама. – У нас з вашим батьком, з того часу як ви переселились жити ДЕСЬ, а ми залишившись одні, ми не раз, присідали в подвір’ї, чи то в вечірні порі, чи і в день, наглядали за пташками, які, селились жити в нашім обійсті. Згадайте сімейство БІЛОЧОК, що жило у нас. Мама-білка їла у мене з руки. Потім вони кудись переселились, скоріше всього в Горіхову леваду. А сімейство синиць. Тато, в трьох дуплах старої груші, зладнав для пташок гніздечка. Відносно ластівок - тут інша справа. Ваш батько змайстрував сам гніздо для ластівок, приліпив до стіни хліва, і стали ми наглядати, що на нього скажуть ластівочки. А вони… вони змайстрували самі собі своє гніздо, і з того часу живуть у нас. Коли вони  ліпили своє житло, я їх годувала: сипала зерно, куски пирога, навіть водички наливала в мисочку. Як не кажіть, ми люди, повинні сприймати життя на ЗЕМЛІ душею і розумом. А тепер згадайте за Миколаєві ЧОРНОГУЗИ, або як їх ще називають, ЛЕЛЕКАМИ, - гладить по голові Аллочку матінка. – Про них я узнала спочатку від Галі Волошин, яка сказала, ніби то, Микола Панчішин, чи то приручив, чи договорився з ними в допомозі побудувати їм житло, а можливо, щось інше підказало йому прийти на допомогу пташкам. Розказуючи, Галя сміялась, раділа землякові, бо хто не рідіє, за такі вчинки людей, як спасіння звірів, птиць, навіть деяких комах. А тут якраз, на другий день, шляхом, кудись їхав Микола. Стою біля воріт, а він, побачив мене, обіцяв, що після обіду заїде. Саме тоді він і поділився зі мною за ЧОРОГУЗА, який привів його до роздумів.  А було це так. В весняну пору, коли птиці повертаються з теплих країв, Коля побачив в долині, недалеко ферми, одинокого, сумного, самотнього Чорногуза. Дивно те, що  він там ходив завжди один. Так пройшло біля тижня. І тут до нього прибігла думка - рішив допомогти птиці, а як саме – не знав. Згадав, як один чоловік з Хутора, приласкав собі пару Лелек тим, що на стовпі приладнав щось похоже на гніздо цієї птиці. Через деякий час, вони  там поселились мешкати.
- Так роблять нині деякі люди. Залишають на стовпі віти дерев. А птиці
самі  собі уже ладнають будиночок, - доповнює розмову Алла.
    - Микола, зробив інакше. Разом з друзями витягли на стовп колесо від воза. Затягнули міцно, залишили там гілля. Три дні Чорногуз придивлявся до цієї споруди. Коли він туди злетів, Коля не бачив. Та яка була  радість, як він угледів там птицю. Висока земна ласка обняла його. Через деякий час, там уже сиділи дві птиці. Справа в тім, що Миколай кожен день, як тільки йде на роботу, спочатку завертає до ЧОРНОГУЗІВ. Вітається з ними. Перепитує, чи добре їм живеться. А ще, він їм носить рибку, яку  ловить в ставку за селом. Поступово, птахи стали звикати до нього. Коля стоїть, а вони щось лепечуть закинувши голови, - ласкаво веде розмову мати, і, притуливши погляд до віночка травки біля тину, каже привітно:- Цікавий  він чоловік. Тішиться ними, має їх за свою родину. А вони тішаться ним. Ці птиці не співають, вони своїм гортанним окликом ведуть розмови з людьми, з іншими  пташками, з Світом нашим білим. В один раз він поділився зі мною, згадав, коли вчився в школі, вчителька гарно розказувала за цих птиць. В Україні люди називають їх Чорногузами, за те, що вони самі білі, а колір крил у них закінчується чорним пір’ям, що робить задню їх частину темною, від слова -  Чорний гуз.  Насправді, це ЛЕЛЕКИ.
    - Дійсно, вони дуже гарні, привітні і  розумні.  Живуть почті на всіх континентах. Є Чорногузи білі, чорні і руді. Мешкають по парі. Цінні вони тим, що являються помічниками людині, так як, в їжу їм потрібні миші, пацюки, гадюки, різні комахи, жабки, рибка і т.д. – розказує Алла. 
    - Коли він їх приголубив?  - запитує маму, Юля.
    - Давненько, - каже ненька. -  Казав, що він їх пізнає серед інших Лелек. А як саме, не відаю. Вони по осені відлітають в теплі краї, а весною повертаються. Саме тоді, Микола так тішиться ними, що навіть його візок співає ГІМН ПТАХАМ. Діти перших Миколаєвих птиць,  прилітають до них, але … де саме вони знайшли собі місце проживання, він не знає. Згадував, що, в останні роки кілька пар поселились жити в нашім селі, в Кошищеві, в Богушівці.  Хто знає, можливо то і є дітки  Миколових Чорногузів. Рік за роком іде вік. Коля уже дожив до внуків.  Буває у мене. Веде солодкі розмови про людей села, шанує, і допомагає старшим, бо після того, як не стало вашого татуся, частенько заходить, перепитує, чим допомогти. Весною оре огород, в осінь допомагає копати картоплю і буряки, рве яблука. Людяна він дитина України. Любить свій край, дуже любить. А коли виходить з подвір’я, дивиться в даль поля, очі в нього радіють, та і він сам стає якимось ніби легким, похожим на птахів.
    - Три дня назад  мала зустріч з його дружиною, Ганною. Щаслива вона. Для неї сім’я - СВЯТЕ. Дружину Коля вибрав собі ту, яка з ним у всіх  сімейних справах одне ціле, -  світло мовить  Юля, а сама зиркає на дріт, на якому сидять дві синички, чи то вітерець їх гойдає, чи то дріт тішиться їх дружбою, а можливо, то сама ПРИРОДА колише птахів, бо вони - живі діти Землі. 
    Мати, перевела погляд через віти в Дальній простір Неба, задумавшись, продовжила розмову:
    - Не так давно, до мене заходив Микола. Присів на веранді, пішов споминами новин села, України, всього Світу, а далі каже: -  «До мене  уже йде той людський вік, котрий підводить підсумки прожитого. Частенько думаю, що я жив, і живу не жертвою обставин земного буття, а … я був, є і буду, по мірі можливості здоров’я, ДІЄВОЮ особою. Люди твердять, що тільки боягуз нічого не доб’ється в житті, а я  зроду не був  ним. Життя, це сам перед те, що в тобі самому відбувається. А в мене відбувалось і відбувається всього багато, інакше … як жити. Я сам керую своїми днями. У всьому мається своя красота, вона в подіях, в праці, у всьому Бутті. Частенько, виходжу вечором в подвір’я, або йду до хвіртки, чи в садок, а іноді і в долинку, хилю до себе Вічне небо, обнімаю Зірки, торкаюсь руками Всесвіту, іду мріями в Минуле, вдивляюсь в Майбутнє, і … роблю підсумки мого БУТТЯ. Саме  БУТТЯ, бо ми в нашім Світі живемо БУТТЯМ. Не можу хвалитись, що  все що робив, було солодке і м’якеньке. Ні. Були в мене і помилки. Та який чоловік живе без них. Річ в тім, що я зробив за мій відведений для мене ВІК, самим цінним і добрим. Подумав, сказав сам собі: саме цінне – я створив сім’ю. Родив дітей. Люблю людей. Обнімав працю, яку мені дано творити Вищим світом. А ще, я … приласкав пташину, Чорногуза, дав йому пораду життя в Світі. Він, як і я створив свою сімейну пару. Сам не знаю чому, але … Але я відчуваю в цім явищі якусь особливість. Багатенько літ минуло з того часу як притулив до свого життя Чорногузів, почті кожен день ходжу до них, вітаюсь, а коли у них бувають переднівки в весняну пору - несу їм кусочки м’яса, іноді там залишаю і сало, хліб і куски картопельки. Голод заставить і чоловіка їсти жабок. Вони все споживали. Дякували мені, своїм стрекотінням. - воно, це не що інше, як подяка. Птиці зі мною, а я з ними дружимо давно. Мені здається, в той час коли я став Чорногузові допомагати, ВІН був ще молодою птицею. Вернувся  він з теплих країн один, без дружини. А коли у нього вона появилась, став дуже щасливим. Я бачив, як  він вів себе. Читав я, що Чорногузи клацають по різному. А живуть вони більше 20-ти років. Рік за роком …життя крокує вперед. Попереду у мене уже осіння пора. Треба ще жити, бо підростають мої квіточки внучки. Та, як не кажи, як не пручайся, те, що чоловікові назначено, те він і має. Мешкав я у цім СВІТІ  - як мені було назначено. Всього було в мене. Кажуть люди, що без Гіркого не відчуєш Солодкого. Сам не знаю чому, я  знаю, коли мене не стане на ЗЕМЛІ… не прилетять мої Чорногузи. Ту пору Життя, я відчуваю всім своїм ЄСТВОМ.  Після цих слів Микола змовчав, тихо дивився кудись через шибку на веранді, про щось думав, механічно, перегортаючи листки журналу на столі. Я не стала йому доказувати щось своє, інше, я тільки сиділа і … мовчки кивала головою, на його сказане.
…Після слів матері, навколо нашого обіднього столику зупинилась висока
кольорова днина, яка легко горнула наші роздуми, наше розуміння світу, наше бачення земного життя, і подій в нім.
    … Через три дні я поїхала до себе в Молдавію, залишивши рідним людям спомини зустрічі, і ще щось особливе в приреченні для наступного днів буття.
    … Бігли кудись роки. Багато помінялось з того часу, коли жили батьки, коли я була молодою, коли ЖИТТЯ збирало нас дітей Івана і Ванди Лозінских в одну сім’ю, і під пісню – «А у лузі калина стояла…» - співали всі гуртом, присівши за дворовий столик. А коли, БАТЬКО пішов в незнанні світи, а за ним пішла і Матінка, сімейство зменшилось, але …зустрічалось. Юля з Аллочкою залишилась жити в Михайлівцях, як вона казала - продовжили буття роду. В один свій приїзд,  до сестри і племінниці,  (як було і при батьках), ми присіли за дворовий столик, а сестра, зітхнувши глибоко, глянула кудись в ВІЧНИЙ простір НЕБА, сказала тихо: - «Не стало Миколи Пачішина… Жаль великий. Його не стало, і в ту весну  не прилетіли його ЧОРНОГУЗИ. Згадай, як нам мати розказувала, що Миколай, побувавши у неї в гостях, сказав… коли він піде в Вічність, ЧОРНОГУЗИ не прилетять… Так і сталось…»
    Ми ще довгенько сиділи мовчки, перегортали в пам’яті прожите, пройдешнє, минуле, а ДЕСЬ далеко, в широкім полі, чи то пташка, чи чийсь окрик, а можливо сама ПЛАНЕТА ЗЕМЛЯ, світло відізвалась дивним відголоском, який нагадав нам голос Миколи, і… понеслась в КУДИСЬ, в ДЕСЬ, в НЕЗНАНИЙ СВІТ: залишивши нам чуйне, кольорове, знайоме, що жило і діяло в вигляді ВІЧНОГО ПРОЩАННЯ ЛЮДИНИ…
    Що це було, ми не знали, але, зрозуміли - мається якась сила в Світі, яка керує нами і всім тим, що живе на Планеті Земля.
   


    КОЛЬОРОВІ ЗУСТРІЧІ З КОЛЬОРОВИМИ  СПОМИНАМИ
                ОДНОСЕЛЬЧАНОК
               
                У нашому світі не всім дано розуміти
                одне одного, а коли це стає можливим –
                немає нічого прекраснішого.
                Ліна Костенко

    З гарної чепурної хати виходить моложава, гарненька, делікатна і поважна жінка. Зупинившись при хвіртці, переглядає в валізі що там є, коли почула, жіночий голос.
    - Доброго дня!
    - Доброго, - відповіла, Люба, побачивши Галину Муржак, жінку, що  переходила дорогу.
    - В гості? – питається Галя.
    - І туди теж.
    - В Михайлівці?
    - В Михайловці. А ти куди спішиш?
    - До Валі Горохової.  Домовились, що вона пошиє мені сукенку. Чоловік, то б то, мій Толя, в саду, яблука рве. Ранні сорти. Я рішила пройтись. А чому це ти йдеш в Михайловці цією дорогою? До матері тобі потрібно перейти поле, лісок і …
   - Спочатку зайду в аптеку, магазин, а вже потім до хати матусі, - мовить  Люба.
    - Новини чула? – запитує Галя.
    - Які? Про Мотрю? Про неї чула.
    - Ні, про мого сусіда, щоб йому добро було, розказує всім пошепки, що в його хаті щось ночами товчеться.
    - Цього не чула, - усміхається, Люба. – Не вірю я в такі речі.
    - І я не вірю, та, те що розказують, про те мовлю. Я з родини Мазура Сергія. Нас у тата було п’ятеро дітей. Батьки вчили нас жити без всяких побрехеньок, хоч  бабуня повідала нам не казки, а… цікаві історії. В них жило все те, що і  приходило до людей в вигляді МАРИ. Мій брат Іван сам бачив, якісь потвори в ніч на Івана Купайла. А брат Василь, той нині живе на Камчатці, вмів гарно придумувати різні оповідання: про Зелену Козу, про білого Вовка, про Кольорову  качку, яка перетворювалась в людину.
    - Розкидало життя вашу сім’ю, - мовить Люба.
    - Вірно… Іван і Катерина живуть в Києві. Василь, той подався на Далекий Схід. Я з сестрою Марусею зостались жити в Конищеві.
    - Гарного чоловіка маєш. Людяний, добрий, світлий… Пам’ятаю, коли він осиротів, мені було його дуже жаль. Висока подяка Івану Антоновичу Лозінському, який звернув увагу на життя юнака. Він тоді працював головою колгоспу в Конишеві. Відправили хлопця в Армію, а після повернення, допомогли ремонтувати його оселю, - легко зітхнувши, веде розмову Люба.
    - Ми з Толіком зустрілись біля його обійстя. Я йшла з лісу, а він … вів коня до водопою. Зустрілись очима, і, через три місяці я жила уже в його хаті. Іван Антонович допоміг Толі справити весілля. Мої батьки мають дядька Лозінського за свата, - весело розказує Галя.
    - Ой! - зупиняючись, мовить Люба. – Їде мій сусіда  Василь Іванович машиною. Мабуть їде до свого брата в Михайловці. Під’їду з ним.
    Люба сіла в машину, а Галя, усміхнувшись, сказала: - Щасливо!
    …Тепле, сонячне літо ходить селом Михайлівцями спокійно, райдужно, привітно. Люба, вийшла з машини, махнула сусіду рукою, пішла в бік аптеки, а вийшовши звідти, попрямувала в посудно-господарський магазин. Там вона купила каструлю, дві миски, і …десяток вилок. Другий магазин стрів її запахами цукерків, пряників, ковбаски. І звідти, вона вийшла задоволенню, і, привітавшись з Миколою Хлопецьким, пішла в сторогу клубу.
    - І кого це я бачу? – почула Люба знайомий жіночий голос.
    - О! Невже це Галя? Не пізнала. Ти стала якоюсь іншою. Коси підрізала коротко, сукня модна, погляд рожево-привітний, - весело каже Люба.- Місто робить людей іншими.
    - Привіт! Рада зустрічі. А ти стала зовсім дорослою жінкою. Поважна, спокійна,  і … приваблива.
     Ха!Ха!Ха! – сміються подруги.
     - Дякую за гарні слова. Нам за сорок, а ми  - молоді красуні, - горне слова Люба. – Коли ми пішли в перший клас, я узнала, що твоя фамілія Засядьвовк, здивувалась, а тато, царство йому небесне, сказав, що колись давно  прізвища  люди придумували самі собі, або їх присвоювали людині односельчани. Наприклад, прізвище: Перепелиця, Горобець, Баран, Вівчар і т.д. А моє прізвище  Горбатюк. Щось зв’язане з людьми. Смішні прізвища є.       
    - Біля нас поселилась жити сімейна пара, з прізвищем – Ящур.
    - Ти часто буваєш в Михайлівцях? – запитує приятельку, Люба.
- Не дуже. Батьки постаріли, потрібно допомагати. Два рази бачила Івана
Вакуляка. Дружина у нього молода, гарна, Любою зовуть.  Два синочки, як квіткові пуп’янки.  Між іншим, одного сина Ваня назвав, Іванком. Згадай, Івана Вакуляка батька теж зовуть Іваном. Тепер наш товариш, теж іменується Іван Іванович. Пройде час і … синок Ванюші, теж стане іменуватись, Іван Іванович. Як не кажи РОДОВІД – це щось особливе і вічне. 
    - Дійсно так. Я рада за наших товаришів, приятелів, друзів, які давненько батьками стали, - усміхнено мовить Люба. - За тих, хто зостався в селі, і має освіту, ти знаєш, а саме: сестри Лена і Саша, Ліда Перепилиця, Зіна Савчук, та ще і Ніна Баськова, - веде згадки Люба.
    - Я дуже рада за Ліду. По закінченню інституту, вернулась додому. Розумна і поважна вона жінка. Мені приємно з нею зустрічатись. Школярі нею задоволені, а вона завжди в гарному настрою, по ній видно, що щаслива в сімейній згоді, а ще тим, що кожен день горне очима красоту рідного краю, села,  Поділля, - привітно веде мову. Галя.
    - Вірно, - годиться Люба. – Після того, як ми сімейно перейшли жити в Конищів, я ніби щось цінне добавила в наше буття.
    - Я вам трішечки завідую, - задумливо помічає Галина.
    - Хто знає, а можливо і ти … на старості літ завернеш в стежку життя до рідної домівки, - горне мову подруга.
    - Дай то Бог, - зітхає Галина.
    - Одну хвилиночку, - міняє розмову Люба. -  Сказала мені Ліда Солодка, що в Михайлівці, два рази приїздив  Анатолій Романишин, мешканець села Чубачівки, який вчився в Михайлівцях в технікумі. Згадай, - він  грав на гітарі, гарно співав. Перебирав дівчатами, а вони все рівно  його любили, - усміхається подруга.
    - Чому не пам’ятаю? Пам’ятаю.  Саме тоді наше село мало інший вигляд і гарний статус. Особливо, коли тут діяв технікум. А механізатори, що заселили історично-цінне, і винятково-примірне приміщення, яке було  важним, і культурним центром села, дуже скоро занедбалось. Згадай, як тільки на поріг приходив ранок, в теплі днини, над селом неслась музика духового оркестру, це грали студенти-музиканти , і під  їх мелодії всі інші студенти робили зарядку. Люди села сприймали все це, як щось заповітне і потрібне. По вихідних днях на танцювальні площадці технікуму грав оркестр. Танцювали всі, хто хотів. А які концерти проходили в залі учбового корпусу! Вчителі технікуму, це сам перед КУЛЬТУРА, повага, достойність. Тут діяла МОДА, грамотність, розвиток людей у всіх сферах буття. Директором був Кривов’язюк. Його донька, Тамара, вчилась з нами, - злегка задумавшись, розказує Галина.
    - Я дружила з Надею Сливінською. Батько її займав посаду головного бухгалтера в технікумі і радгоспі. З першого курсу, студенти уже мали практичні заняття. А які були гарні поля, що належали цьому учбовому закладу! Сади, долини, орана земля, навіть тополі при дорозі, мали вигляд паркових дерев. А чи пам’ятаєш ти Пилипа Боднаря? Він був помічником у Кривов’язюка. А Ольгу Пилипівну, його доньку знаєш? Вона працювала вчителькою. Дуже гарна жінка. Її брат Петро, вчився з нами. При навчанні в  технікумі, у студентів були свої правила поводження. При тому, як студенти сиділи на лавках, а проходив вчитель - вони вставали. Це свого роду Культура поводження, - зітхає Люба. – Нині ми маємо те, що маємо. Коли в наше село приїздили колишні господарі цього помістя, а саме пани Собанські, мені було соромно за те, що сталось з їх власним маєтком. Як по твоєму, що чекає наше село далі? Все таки, радгосп і технікум – це велика місцева достойність. Якби, не перевели технікум в друге місто, село уже би мало статус МІСТЕЧКА.
- На цю тему в один свій приїзд мала розмову з твоєю родичкою, моєю
вчителько Ганною  Олексіївною Берестюк, - каже Галя. – Нині, наша сільська школа гарно розширилась. Це добре. Але, як сказала Олексіївна - село втратило щось особливе і дійсне, а саме - середній учбовий заклад. 
    - Згадай. Студенти технікуму отримували стипендію. А ще … технікум оплачував квартири для тих, хто були вихідцями з других сіл, місточків, міст. – задумливо веде згадку, Люба.
    - Йдуть роки. Що не день, щось міняється. Якось, не давно, мала зустріч з Люсею Плотніцькою. У неї двоє діточок. Вона зразу же після закінчення школи не стала нікуди поступати вчитись, пішла в ланку. Хату нову побудувала разом з чоловіком. Живуть не погано. Частенько, як тільки буваю в Михайлівцях, бачусь з Марією Мельник. Донька у неї, Наташа: красуня, освічена, хороша і дуже привітна. Вони  гарно дружать з сімейством старшого Івана Івановича Вакуляка, батьком нашого однокласника.
    - Вчора я бачилась з Анатолієм Баковським. Не людина – СКАРБ  ДОБРОТИ. З 12-ти  років - господар свого обійстя, - усміхається Галина. -  Його ненька залишилась вдовою в роки війни. Важко було виживати їй з діточками. За господарство взявся Толік. Він вчився, і … працював – після навчання в школі, допомагав на короварні. Гарно малює. Грає на гармошці. Співає весело і приємно. Ніколи ні на кого не гнівався. Його сестра Вірочка, тендітна і світла дівчинка, одружилась, а її брат Толя, почав будувати хату, бо… сімейство розширилось. На таких людях наші Михайлівці тримаються. І дай Бог здоров’я тим, хто тут живе і… буде жити й далі.
    - Тримаються і … будуть триматись, бо інакше не  може бути. Кожній людині призначено те, що записано ТАМ, в Небесній Далі, - зітхнувши , промовила Люба, і, озирнувшись в бік школи, і, повівши м’яко плечима, заговорила радісно: - Не так давно мама мені сказала новину, ніби то  Ніна  Павлівна Овчарук збирається відкривати в своїм приміщенні музей старовинних речей.
    - Як так? Який музей? – дивується Галя.
    -  Музей … і все. Любить вона і береже старі хазяйські вироби. В будинку свого батька, а там мається чотири кімнати, вона в одну із них зібрала уже старе домашнє знаряддя в вигляді: лопати, граблів, коцюби, горшки, миски, комод і… навіть килим, якому 200 років. Цей килим зітканий по орнаменту Подільського краю. Ти же знаєш, що Україна велика. Кожен регіон має щось окреме в культурі, хоч все це ЄДИНЕ Українське. Між іншим - один чоловік, колишній мешканець Михайлівець, нині житель Вінниці, обіцяв Ніні привезти, для музею, кожушину, яка має 120 років. Женя Лозінська, нині Овчарук, принесла їй глиняний глечик: розмальований, поливаний, з орнаментом нашого краю. А ще, сімейство Кушнірів, теж прийняло якусь долю в цій задумці, вони для неї збирали стародавні речі, в вигляді діжки і одягу. Зіна Савчук сказала, що, Ніна обіцяла заплатити, тому чоловікові, хто дасть їй  старий ткацький станок.  Але … поки що ніхто не відізвався.
    - Новина так новина, - радісно годиться Галина. – Запитаю і я маму, можливо у нас щось мається з коштовностей для музею Ніни.
    - Чи то я помиляюсь, чи насправді, знизу вулиці іде Тамара Хватько. Не одна. З якоюсь жінкою, - тихо мовить, Люба.
    - Вона… З Марією Яворською.
    - Вам доброго дня! – вітаються односельчани, а Тамара, усміхнено  показує в бік вулиці, де радісним орнаментом бачиться хвіртка і ворота хазяйства Біликів, - добавляє: - Марії Кучерській потрібно було вчитись на художника. І де вона бере вільні години, щоб робити таку красоту - не знаю. Батьківську хату свого чоловіка Володимира, привела в порядок. Новий будинок для свого сімейства побудувала, дітей вчили в містах… нині бавить внука і т.д.
    - Є схожі люди  в нашім селі. Наприклад Іван Кушнір, наш однокласник.  З ранньої молодості цікавився кооперацією. Став дорослим, взявся за навчання, потім за працю кооператора, і підняв торгівлю, маю в вигляді наше СІЛЬПО, до гарного рівня. А який будинок він собі побудував! Декого взяли завидки. Та те що правда, те правда. Іван працював не по 8 годин в день, а в половину більше, - весело розказує Галина.
    - Рада зустрічі, - весело каже Марія. – Не встигли поздороватись, зразу же пішли в Солодкі розмови про талановитих людей села.
    - Інакше не можна, -  сміється Люба.
    Марія озирнулась в бік старого  будинку, що, як кажуть люди, доживав свій вік, зітхнувши, нагадала:
    - Раніше в цім приміщенні я вчилась. Нині, згадуючи минуле, дивуюсь, і … радію тому терпінню  вчителів, і дітей теж, які з високою насолодою,  як кажуть, гризли науку, коли одна книжка була на трьох учнів, коли писали на старих газетах, а світлом, в короткі осінньо-зимові дні, (бо навчання проходило в дві зміни) -  були керосинові лампи.
- Було таке. Я теж все те, про що ти кажеш, не випускаю з пам’яті, -
годиться, Галина.
    Поруч жінок пройшов зовсім дорослий чоловік, Павло Кушнір, поздоровався, усміхнувся, запитав привітно:
    - Однокласниці?
- Так, - одна за другою відповіли жіночки.
- Бажаю всього доброго, - сказав, і, згорнувши поглядом гурт
односельчанок, добавив райдужно:
    - Цінуйте минуле, бо воно уже ніколи не повториться.
    Жінки змовчали, тихо замислившись на слова чоловіка, і кожна із них миттю впірнула в юність, в той період життя, яке було таким цікавим і дієвим, що все те нині - переосмислити не можливо.
    Війнув тихесенький вітерець, обняв жіночок, гайнув в Десь, в Кудись, в те, про що людям не дано знати.
    Люба, зиркнувши в вулицю, що веде в Слободу, сказала задумливо:
    - Звідси видно хату, в якій жили, наші однокласниці - Галя і Юля Ткач. Галина була гарненькою, вчилась на відмінно, а її сестриця …старша неї на три роки, не знаю чому, теж вчилась з нею в однім класі.
    - Їх батьки жили в Вінниці. Дівчатка мешкали тут з бабусею. Закінчивши сім класів, Галя поїхала вчитись в Вінницю. Юля  навчалась  в нашім технікумі, - іде згадками в минулі літа, Галина.
     Марія, усміхнувшись, провела рукою по голові, поправила зачіску, і, переступивши з ноги на ногу, сказала весело:
     - Ми з вами, подруженьки, давненько уже тіточки. Якби я сама стріла Галю, я би її не узнала. Зовсім змінилась.         
     Ха!Ха!Ха! – регочуть  жінки 
    - І тебе не впізнати. Міська жінка і все. Куди  дорогу тримаєте? – запитує  веселенько Галина.
    - В Бар. Автобус через півгодини, - мовить веселенько Тамара.
    - Мене нині з батьківської хати ніби щось виперло, - згадує Галя. -  Думка завилась піти в село, а чого саме … Так і не зрозуміла.  А ще й матуся піддакнула, що мені  потрібно дещо купити в крамницях. Знаю, вірю і так воно і є - оця  наша з вами зустріч не випадкова. В нашім СВІТІ все давно для кожної людини розписане.
    - Ніколи не буде так, як ти плануєш. Буде так, як має бути, - зітхнувши, мовить Люба.
    - Вірно, - підтримує подругу Галя. -  Моя мати каже, що ЖИТТЯ, це череда маленьких кроків. Я не дивувалась, не дивуюсь, і … знаю, що не буду дивуватись тим людям, які вірні дружбі, вірні в сімейній згоді, вірні тому, що приймають життя так, як воно йде у них. Нинішня наша зустріч, мене не здивувала. Випадкова зустріч друзів юності, це велика удача в житті. Ось що я хочу цим сказати - знайомі з’являлись і … зникали. А ДРУЗІ, саме ті, з якими пройшло дитинство і юність, будуть нести тобі радість і щастя, при навіть не великій зустрічі.
    - Вік живи, вік учись, - зітхнувши, сказала Тамара.
    - Не знаю, як ви, а я пам’ятаю, коли була дівчам, слухала, як мама з своїми ровесницями солодко вела розмови за пройдешні роки. Тепер згадую їх розмови, плакати хочеться, - годиться Маня.
   - Що не день, щось міняється в нашім бутті, - озирається в бік школи Галина, і, тут же, задумливо додає: - Недавно ми тут бігали, а нині … наші діти дорослими стали.  Роки, як вода в річці. Хлюп! Хлюп! Хлюп!
    -  В минулу осінь бачилась з Сергієм Біликом. Художник він гарний. Розказував за нашого односельчанина  Миколу Олійника. Мати Миколая тішиться сином. Він приймав участь в відбудові нашої церкви. Обновив деякі  ОБРАЗИ і АЛТАРЬ, - оглядаючись в бік, де видно кусок церковної споруди, веде розмову, Тамара.
    - Не так давно  в лікарні лежала моя тітка, - зітхає Маруся. -  Прикро просто лежати, бо привикла весь час щось робити. А тут … За нею пильно стежила Зіна Савчук. Я добре знаю Зінку, і її матусю, Ганну. Гарне сімейство було у них. Четверо дітей, а матінка … одна. Зіна, залишившись зі мною наодинці, порадила - якщо я хочу щоб  тітка ще трішки прожила - повинна гарненько дбати за її здоров’я.   
    - Як не кажіть, нам, маю в вигляді людям Михайлівець, дуже повезло що до нас прийшов працювати Федик Василь Трохимович. Люди вдячні йому за його талант не тільки лікаря, але й хорошого господаря. Це він дбав за  будівництво лікарні в нашім селі, збільшення медичних  працівників, стояв, як кажуть на ВАРТІ здоров’я, не тільки Михайлівецьких людей, а і інших сіл, - з ласкавим натиском дійсності, радісно веде розмову Люба.
    - Дивіться, з Клубу хтось вийшов, - киває в бік, Тамара. – Я наш КЛУБ,  без Степана Овчарука, його завідуючого, не бачу. 
    - Потрібно віддати йому належне. Довго тримав культуру села на гарному рівні. Ми, в молоді літа, навіть їздили в Вінницю з своїми виступами. А які концерти проходили тоді у нас! В неділю грав духовий оркестр. Танцювали не тільки молоді, але і люди старшого віку, - заповняє розмову Галина.
    Дорогою проїхала машина. Водій, Федя Плясецький, махнув жінкам рукою, від чого, всі вони засміялись, бо, цього чоловіка дуже поважають односельчани, за його чуйну людяність, і за доброту серця і душі.
    Люба глянула на ручний годинник, усміхнулась:
    - Гарно ми нині зустрілись. Можна сказати – вели ласкаві спогади за минуле. В одній зустрічі про все не згадаєш, а не мішало би зустрічатись частіше, та … Не ми плануємо наше життя. Та як кажуть, що пора і честь знати. Потрібно іти туди, куди намірилась ще зранку.
    - А ось і твоя попутниця іде, Галина Волошинка… - весело сміється Тамара, звертаючись до Люби.
Подруги всі разом озирнулись в бік центральної вулиці, по якій неспішно 
йшла їх односельчанка, Галя.
    - Ми з нею носимо одне ім’я, - каже Галина Засядьвовк. - Після школи  вона зразу же прийняла статус робочої в огородній бригаді, і до цього часу цінить свою працю, кожен день горне до себе  ПОДІЛЬСЬКІ лани. Як каже мій татусь, що на таких людях, як ГАЛЯ ВОЛОШИН, тримається земля.
- І кого це я бачу! Вітаю всіх! Хто і як вас всіх тут зібрав? – весело запитує   
Галя, підійшовши до односельчанок, які нині випадково стрілись тут.
   - Випадок зібрав. У всіх нас нині була дорога в центр села. Крапочка зустрічі якраз прийшлась на це місце, де ми і стоїмо, - каже Люба, приглядаючись до своєї валізи. – Ти звідки ідеш?
- І не кажіть… Довідалась до тітки Савети. Стрілась з зубним лікарем. –
гладить праву сторону обличчя, Галина, і, додає: - Зуб болів всю ніч. Лікар тільки до нього доторкнувся… зразу же став здоровим.
    Ха!Ха!Ха! –  сміються жіночки.
    - Моя мати каже, що щастя – це подарунок життя. Коли я ось тут стріла Галинку, мене огорнула якась особлива хвилька, стало так світло і добре. А тут ще ви, - звернулась Люба до Тамари і Марії, - своїми власними випадками, доповнили мою радість буття. Частенько думаю – сільські люди живуть тим, що не тільки знають одне одного, але і тим, що вони знають як вони живуть. Ми, по волі долі тут стрілись, а про нашу зустріч через деякий час, узнають багато людей села. Там, за воротами крайньої хати хтось стояв і дивився в наш бік, а, по боковій правій вулиці пройшла жінка з чоловіком. Перші люди, які рознесуть сільські вісті, це самі ті, які нас тут узріли.
- Дійсно так, - каже Галина. – В місті йдеш куди тобі треба, і ніхто не    
питає ні про що. Виходить - сільське життя в чім то ближче до людей, що мешкають там.
    - Виходить так, - киває головою Тамара.
    - Живу я в краю Слободи. Вийду ранком з хати, а перед очима широке рідне Подільське поле. Над ним простір неба. І стає на душі вільно і привітно. Я не поет, не можу висловлюватись солодко-велично, так як про це пише наша землячка, поетеса Світлана Лозінська. У мене піднімається настрій, коли я читаю її твори. Значить вона рідненька жіночка нашого села. А знаєте, я щаслива тому, що так мені Бог розписав моє буття, яке я обіймаю і голублю всі роки, - поправляючи вузол кіс на голові, радісно розказує своє Галина Волошин, і, щоб  придати мові щось пісенно-приємне, добавляє усміхнено: - А хто мені із вас скаже, чому одне взгір’я в Слободі села, називається Кульбанська гора, а став, нижче неї -  величають Джегрієвим?
    - Питання, так питання, - хитає головою Марія. – Моя бабуся казала, що Джегрієвий ставок,  від слова ДЖЕРЕЛО, а можливо від ПРІЗВИЩА того мешканця, хто розкопав його, а його прізвище дійсно пішло від слова ДЖЕРЕЛО. За КУЛЬБАНІВСЬКУ ГОРУ, ніхто нічого не знає. Історики нашого краю, теж не дають відповіді на цю тему.
   - Зате люди села так пісенно і так ласкаво торкаються словами цих дивних назв, що радість бере. Коли іти із села Кульбанською горою, - по праву сторону, є криниця. Істрія викреслює істину із давнього минулого, що саме з цього місця почалось наше село. Основником його був чоловік, по імені МИХАЙЛО, - доповнює мову Тамара. 
    - Так точнісенько мені про все це, розказував батько. Моя родичка, Ганна Олексіївна збирала і збирає історичні данні села. Її чоловік, ви його добре знаєте, веде щоденник за цікаві явища природи, - сповіщає новину Люба.
    - Мій батько, Іван Волошин, читав якісь чи то документи, чи можливо чиїсь спомини, які йому привіз Іван Антонович Лозінський з Києва. Радів, казав, що жаліє за тим, що мало вчився. Як я зрозуміла, там була написана  історія Подільського краю. Нам розказував весело, що хату побудував в краю села -  аби бути ближче широких Подільських краєвидів. У нього святкова сорочка вишита ВОЛОШКАМИ, квітами, які являються символом нашого краю, - усміхнено веде свої згадки, Галина.
    - У мене, в сестри, в матері, і наших родичок,  сорочки вишиті в стилі Поділля. Пам’ятаєте, як співають у нас веснянки: - «Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька…»  - радісно приспівуючи, горне слова, Тамара.
    - НЕ знаю, як ви, а я …  люблю вірші нашої односельчанки, моєї подруги Світлани Лозінської, - усміхається. Люба. -  Ніхто так гарно і щиро не написав про Михайлівці, як написала вона.  Ось послухайте:
                … Я їду додому, в мій край зозулиний,
                Де небо-волошка, стежинка в поля.
                О, Краю  Подільський, затишок родинний,
                Ти вірна й надійна навіки Земля.
    - Дійсно. Так ніхто вірно не написав про наше село, про нашу Подільську Землю, про нас самих, як вона пише, - тихо зітхає Тамара.
На якусь мить біля жінок зупинилась тиша, тільки далеченько, в стороні    
Училища дала довгий сигнал машина, а далі все заспокоїлось, ніби чогось чекало.
    - Пора, - зітхнула, Галя Засядьвовк. – Зустріч у нас сталась по плану КОГОСЬ. Так воно повинно було відбутись. Вона не тільки відбулась, вона принесла кожному із нас кусочок щастя, а ЩАСТЯ - це подарунок в житті.
   - Я ось що хочу сказати, - усміхнулась  Марія. – Де б ми не жили, якими б дорогами не ходили, нас завжди тягне туди, де родинна хата, де в подвір’ї сміються наші дитячі роки, де при вечірній зорі хтось комусь шепоче про кохання. Так воно було, є, і буде.
    - Заговорили так, що сльоза в очах присіла, - годиться Люба. – Як би нам приємно тут не було, пора розходитись.
   - Бо ще трішки, і почнемо співати, - сміється Галина Волошин. 
   - Такі зустрічі бувають дуже рідко. Без таких Кольорових зустрічей і КОЛЬОРОВИХ СПОМИНІВ ЗА ЖИТТЯ ОДНОСЕЛЬЧАН, не було би історії нашого Села, Краю, Землі, - озирнувшись навколо, світло і райдужно щасливо сказала Люба, і, обнявши подруг, усміхнулась, звернулась до Галі  Волишинки: - Підемо, чи ти можливо ще маєш план кудись іти?
    - Підемо, - весело згодилась, Галина. – Нині моя валіза доверху заповнилась новинами села, стане мною розказувати  моїм  хатнім про все на світі, до самого пізнього вечора.
    Попрощавшись з подругами, Люба і Галина звернули в бік вулиці, що вела в Слободу, а теплий літній День стояв і тихо посміхався - він знав і знає, що поспішають тільки люди, а ВІН, і ЧАС, ніколи не  втомлюються, і нікуди не спішать.

                ЛЮДСЬКІ  ДОЛІ …
               
                Життя прожити – це не поле перейти,
                Усяке може статись в нашій долі.
                Хтось хоче рай ще на землі знайти,
                Хтось завжди приміряє чужі долі.
   
     Роман Панчішин вийшов раненько з хати, потягнувся, ніби скидав  з себе залишки сну, пройшовся по подвір’ю, і тут до нього донеслось чиєсь високе, печальне голосіння. Прислухався. Дійсно голосила-плакала Женя  Овчарук, або, як тут її ще називають,  Євгена Лозінська – (вона із роду Лозінських, її дідусь гарний господар, у нього в селі був самий кращий сад і огород з долиною) -  та ще й він дбав за річечку, яка ділила його нижню частину огороду на двоє, і навіть, перекинув місток через неї, який згодом став числитись  в господарстві колгоспу, і за нього стали  дбати всі, хто тут жив поруч. Пізніше, не маючи одного господаря, Місток завжди плакав і голосив, коли його заливало весняними водами, било морозними кригами, а він тоді ставав якимось однобоким, дірявим і змарнілим. Щось похоже до голосіння Містка, нині чулось від Жені, в якім чулась біль, незміренна печаль і важкий тягар.   
    - Варвара, - позвав Роман дружину. – Чогось плаче Женя. Піду, навідаюсь.
    - Це точно вона плаче? – питається дружина.
    - Вона. Жаль мені її. Добра і працьовита, та … - зітхає чоловік.
    - Така її доля, - каже Варвара. – Ти іди, подивись що там скоїлось.
    Роман поспішив до двору Євгени, а приблизившись до її воріт побачив Ганюту Лосковську, яка теж бігла до обійстя Овчаруків.
    - Не знаєш, що там трапилось? – спішно запитав сусідку.
    - Не знаю, - зітхнула жінка.
    Через хвилиночку Анюта і Роман уже були у Жениній хаті, де застали хазяйку, яка голосно плакала, а на постелі лежала її старша донька Люба, важко дихаючи.
    - В чім справа? – заспішила запитати, Ганюта. 
- Любочка захворіла зненацька. Під ранок почула, як стогне. Кинулась до неї, а…- не договорила Женя.
    - А Іван де? – озираючись, запитує хазяйку, Роман.
    - Вчора вечором, разом з сином  Олексою, пішов до брата Петра. Там будують хлівчик, потрібно допомогти.
    - Все зрозуміло, - кивнув головою Роман. - Я зараз… Попробую найти машину. Ви підготовте Любочку до лікарні.
    - Через півгодини машина Позюмського Василя уже стояла біля воріт Жені. Хвилинка-в-хвилинку, і, 17-ти річна донька Євгени, Любу уже везли в центр села, до лікарні. А ще через кілька хвилиночок, головний лікар  Василь Трофимович Федик, оглядав хвору дівчину, замислено прислухався до її дихання, і, озирнувшись на Женю, сказав:
    - Донька твоя, вчора де могла простудитись?
    - Було жарко. Вона пішла в долинку, а вернулась вся мокра і смішна, сказала, що купалась в річечці.
    - Там  вода мабуть не дуже тепла, - знизив плечима лікар.
    - А ще брала воду з криниці, бо прийшла додому з відром води.
    - Посидь в сквері. Я їй дав ліки від температури. Все буде добре, - привітно сказав Василь Трофимович,  і, тут же додав медсестрі, зробити дівчині уколи.
    … Як довго іде час, коли чекаєш звістку, відносно хворої дитини. Євгена
сидить на лавці під височенькою липою, вдивляється в сад перед лікарнею, дивується, як саме тут, де колись був сільський огород (хазяїн якого давно виїхав кудись звідси), появилась сільська двохповерхова лікарня, яку побудували за дбанням головного лікаря, Федика, який прибув працювати в Михайлівці, після війни.  Вроді пройшло не так багато років, а  молодий лікар, з дружиною Раєю і двома дітьми, взявся за високу справу – розширити лікарський пункт, добитись, щоб в селі був зубний лікар, та ще й два лікарі, які би працювали на прийомі, і в стаціонарній лікарні. Сказав… і  виконав задумане, і дуже потрібне. Рік за роком - нова світла і добротна стаціонарна лікарня красувалась в центрі села. Женя згадала, як одного разу була в гостях сімейства свого вуйка Івана Антоновича Лозінського, який вів розмову, згадав, як він  підтримав  Федика, коли той, подав заяву в Вінницю, що має план будування лікарні. Довгенько марудили керівники області, відносно такої заяви, та … здались. Іван Антонович допомагав Василю Трофимовичу з випискою від колгоспу каміння, дощок, глини і щебеню. На будівництві працювало багатенько людей села. Деякі люди приходили в свої вихідні дні, допомагали, тішились дбанням лікарів за здоров’я населення. А коли лікарня була відкрита, в селі було велике  СВЯТО. Багато людей прийшло на її відкриття. Женя теж тут була присутня.. 
     На душі було злегка неспокійно, та вона знала і вірила – раз Василь Трохимович сказав, що все буде добре у її донечки, так воно і буде.
     За високими думками іде час, а Женя і не думає іти додому, вона стане тут чекати, поки їй не скажуть, що її Любочка почуває себе не погано.
    … Спілий погожий літній ранок ходить Михайлівцями, заглядає в відкриті двері хат, прислухується до говору людей, несе радість тим, хто уже збирається іти на роботу. З головного корпусу лікарні вийшла медсестра, усміхнулась, махнула рукою Жені, пішла кудись за ворота. На душі Євгени стало тепліше, вільніше, привітніше – по привіту медсестри  Женя  догадалась, що її донечці стало краще.
   Хвилинка в хвилину… година.  В якусь мить Євгена примітила - від воріт лікарні прямує Іван Іванович Вакуляк: хазяйська людина, добрий і привітливий землянин, гарний з себе чоловік  і, зиркнувши на неї, хитнув головою вітання, постукав у двері лікарні. До нього вийшла санітарка, щось сказала, від чого дядько згодився, і, через хвилиночку уже присів на лавку поряд  з Женею.
    - Що у тебе трапилось? – запитав Євгену.
     - Донька захворіла.
    - А я прийшов до свого товариша Миколи. Вчора він  попав в лікарню, щось з’їв  недобре. Не пустили. Сказали, щоб зачекав.
    - Свої права у них, - годиться Женя.
    - Ти пам’ятаєш той час, коли до нашого села прибув лікар, Василь Трохимович Федик? – приємно звернувся Іван Іванович до Євгени.
    - Пам’ятаю.  Коли розкисало болото, він ходив в чоботах. Чи то пальто у нього було сіре, чи можливо він носив шинелю, не знаю. Скромний був, таким і залишився. Тоді ще жила моя матінка, дідусь і бабуся. Люди раділи його приїзду, бо в той період, у нас був один лікар, скоріше фельдшер, жив далеченько від центру, там де Вигодянський міст, - йде в згадки Євгена.
    - До згадки прийшло,  як він розказував на зборах, про розширення лікарні. Тоді я  подумав, що цей чоловік ввійде в історію не тільки нашого села, а і Вінничини, та ще й, України. За рік праці розширив лікарню, з старого корпуса аптеки і прийомної, створив дві палати, де лежали ті, яким  було дуже потрібне було лікування. А далі … Та ти і сама бачила і чула, як поступово збільшився прийом населення в поліклініці, як до нас прибуло два лікаря, як тягнулися стіни стаціонарного корпусу. Моя жінка ахала і охала побачивши, два її поверхи. Дружина Василя Трохимовича, Раїса, громадяночка розумна, жвава, привітна. Василю Трохимовичу, людині талановиті,  розумні і  людяній, така жінка була дана від Бога, - розглядаючи стеблинку травички, веде мову Іван Іванович.
    - Вірно кажете. А ваші діти так і живуть в Молдавії? – питається Женя.
    - Живуть. Приїздять не часто. Та ми раді їх баченню світу. Ваня закінчив інститут, працює за фахом. Знаєш, що він каже за село? Ні? Каже, що міські жителі їдуть в село, щоб дихати тишею.
    - Виходить, що так він бачить наш світ. А діти мого вуйка Івана Лозінського, коли приїздять сюди, ходять по подвір’ю босими ногами, а ще, радіють, коли слухають переспіви пташок, кажуть, що немає нічого ніжнішого, як запах скошеної трави, і пісні соловейка, - хилить до себе молоденьку гілочку жасмину, який зріс поруч височеньким кущем, Євгена.
    … Всесвіт дивився на двох людей села, що присіли на лавці при лікарні: усміхався, радів спокоєм, ніс їм добрі побажання, бо цих людей ВІН добре знає. А ще - вдячний їм за їх чуйне відношення до ЖИТТЯ, за приреченість любити працю, за доброту в земних подіях, за те, що вони привітні мешканці Землі, за їх терпіння приймати все так,  як їм відведено КИМОСЬ.
    - Женя! - почулось від дверей лікарні, - і  ви, Іван Іванович, підійдіть ближче.
… Через півгодини Євгена уже йшла додому, несла в серці  спокій – її
донечці  стало краще: температура  упала, вона уже навіть присіла на койці, а Женя, поцілувавши доньку, і… покинувши лікарню, рішила зайти в крамницю, купити дітям цукерків – знала, дві її молодші донечки не сидять на місці, хазяюють, бо вона так їх вчить - коли немає дома батьків, вони самі виконують деяку господарську роботу.
    Крок-в-крок, Євгена звернула в дорогу до Слободи, коли раптом почула:
    - Євга! Підіжди!
    Озирнулась, побачила сусідку Галину Попіль, дружину Івана Ліонтойовича.
    - Ти звідки так рано? – запитала Женя.
    - Вчора вечором побігла в Богушівку. Мати прихворіла. Переночувала там. Нині йшла в Михайлівці, а мене догнав Куриловецький автобус. Спасибі, під’їхала… - весело веде мову жінка.
     Євгена знає, ця жіночка завжди весела: чи то з родини такої, чи можливо, сама собі робить свято словами і думками.
    - А ти де була? – питається Галя.
    - Люба захворіла. Слава Богу полегшало, - зітхнула Женя.
    - Зло ходить не по лісу, а по людям. Вона молода, все буде добре, - підтримує настроєм Галина сусідку.
    - Чула новину? Іван Кушнір, той що працює в Сільпо, хоче будувати собі хату. Не просто хату, а новий, теперішній будинок. Місце вибрав біля обійстя Засядьвовків, при польові дорозі Гаманщини. Новий вік, нові правила життя. Правда, поки що, не всі мають змогу жити в таких будинках. Анатолій Закревський розказував моєму Вані, що хоче ремонтувати хату для мами. Хороший він чоловік. Чула, ніби то сватався до Юлі Лозінської. Але … Що там трапилось, не знаю.  Вибрала вона собі другого. Така її ДОЛЯ, - зітхнувши, мовить Женя.
    - А у тебе яка ДОЛЯ? – ставить руку на плече сусідці, Галина.
    - Не знаю. Як казав мій дідусь, що у мене доля КРИВОБОКА, - сміється Женя. - Він мабуть знав, вірніше відчував, що я буду кривити на ногу. А можливо не про ногу сказав, а про МОЮ ДОЛЮ, вона дійсно КРИВОБОКА.
   - Скажеш таке, - посміхається Галя.
   - Бо так воно є. Сьогодні, сиділа на лавці біля лікарні, з Іваном Івановичем Вакуляком. Вели розмови. Не знаю, що він мав в вигляді, сказав, що десь ТАМ, і, показав в небо, розписана ДОЛЯ  для кожної людини. Думаю, він вірно про це говорить. Розумний цей чоловік. Коли я з ним нині спілкувалась, згадала свого дідуся. Ти тоді тут ще не жила. Щоб зрозуміти те, про що скажу, потрібно вернутись назад, в МИНУЛЕ.  Мені було 17-ть років, коли я закохалась, і … скоро вийшла заміж. Дідусь мій не хтів цього шлюбу, та я його не послухала - в мені сміялось висока любов. І що ти думаєш – через три місяці я розвелась. А тут війна ахнула. Чотири роки біди і горя. Перемога 1945-го року відкрила двері в МИР. Моя матуся, Теодора, (дідусь і бабуся)  називали її просто ТЕО. Чому таке ім’я дали їй, не знаю. Моя ненечка твердила, що в нашім сімействі прийдуть дуже великі і різні зміни. Що вона мала в вигляді, не знаю. В моїй сім’ї немає уже прізвища ЛОЗІНСЬКИХ. Я записана теж, Овчарук. От було би добре, щоб мій Олекса взяв прізвище Лозінських. Та … мій Іван ніколи не згодиться. Чудний він чоловік. Життя покаже, як і що вишиє нам майбуття.
    - Чула я за твою неньку, - зітхаючи, мовить Галя.
    - Матуся гарно шила. До неї приходили з шитвом навіть з сусідніх сіл. В молоді роки вона випадково впала, і сталось так, що злегка шкутильгала.  Батько мій помер рано. Жили ми з матінкою, дідусем і бабусею, разом. Жили не погано, бо, мої предки були люди працьовиті, добрі і в пошані до всього земного з поклоном, - сумненько веде мову, Женя.
    - За твою родину мені розказує мій Ванько. Каже, що ви з ним теж далеченькі  родичі, - усміхається, Галина.
    - Дійсно. Гілочка мого родоводу велика і різноманітна. Коли закінчилась війна, село ожило. В клубі проходили танці, вистави, співи. Я ходила туди з Ганютою і Зонею Плотніцькою. Люба Попіль, сестра твого чоловіка, вчилась в технікумі, у неї були свої подруги, хоч … і вона іноді ходила з нами на концерти. Любочка трішки молодша мене, та  наші роки були схожими.  Якраз в цей час мене примітив один молодий чоловік із Долинян.  Старший мене. Перед війною одружився, та не довго він  прожив в шлюбі… розвелись.
    - А як його звали? – питається Галинка.
    -  Зотій. Він мене побачив на весіллі у Глухманюків. Став приїжджати. Вів розмови про одруження, та  не знаю чому, я його  не любила. Веселою я в той час була. Гарно співала, танцювала, модно одягалась. До мене хилили очі інші хлопці. Але більше всіх, мене любив, все таки, Зотій. Одного разу, сказав, що прийде свататись, та я відповіла, щоб  він трішки підіждав,  (якраз в цей час, до мене став горнутись Іван Овчарук) – хлопець веселий, відважний, співун і танцюр.
    - Мені за твого Іванка іноді  розказує Зоня Плотніцька. Вона жінка справедлива, чуйна, працьовита. Дивно, одного разу сказала - що, краще бути вічною дівчиною, чи розвідницею, чим мати такого чоловіка, як маєш ти, - призадумавшись, мовить Галя. 
    - Нині і я так думаю. Та тільки те що маю, того і тримаюсь. Поки що тримаюсь, - сумненько примічає Женя. – Хворий він.
    - Чим хворий? – перепитує Галя.
    - Не знаю, що воно таке. Агресія в нього проявляється. Зверталась я до Федика, щоб підказав, як його лікувати. Сказав, що є такий диспансер в Вінниці. Я про це сказала Івану, то він так розлютився, що міг би вбити мене, якби я не втекла до вуйка.
    - Я думаю, що крім його хвороби, у нього мається жорстокість в характері. Не знаю, чи жила би я з таким як твій Іван. Він …він страшний вихор! В його словах звучить, що він самий здоровий, гарний і справедливий. Зоня казала, ніби то кажуть люди, що він похожий на свого дідуня. Але там ціпкою була бабуся, вона утримувала сімейку в руках, - виказує своє Галина, і, глянувши  в сторону ставка Джегрія, додає привітно: - Мій Йванько нас з донечками називає квіточками. Йде з роботи, приносить нам по квіточці, радіє нашому сміхові. Придивись, в кінці ставочку зацвіли водяні трави. Не знаю чому, але я дуже люблю стави. Можливо я помиляюсь, та скоріше всього я колись була РУСАЛКОЮ, мабуть нею і стану в майбутнім,- задумавшись каже, Галя.
    - Чудна ти, - каже задумливо, Женя.
    - Якби мій Ванечко мене ударив хоч один раз, я би … віддячила йому тим, що покинула би його., - присівши на почіпки на березі ставочку, веде своє бачення життя Галина, і, тут же примічає: - Коли була дівчиною, ворожка наворожила мені, щоб я береглась ВОДИ. А я водиці не боюсь. Вірно кажу -  я Жінка-Русалка.
    - Як так? Ти віриш ворожкам?
    - Вірю. Є якась сила в світі, що підказує людині її майбуття. Моє кінцеве буття  зв’язане з водою, - хлюпає водицю собі в лице, Галина.
     - Схаменися, ти про що говориш? – спішно висловлюється сусідка.
     - Пророкую, - заду мавшись, твердо доповнює Галя.
    - Мій дідусь до кінця життя наказував мені, щоб я не боялась свого чоловіка, інакше … А я його боюсь. Він, коли розлютується, починає до мене приставати, щоб сваритись. Я тікаю з хати, він не біжить за мною, боїться сусідів, особливо Івана Антоновича. А після того як вуйко побудував собі хату в іншім місці, Іван дозволяє собі бути власним хазяїном,  - сумненько розказує, Женя.
    - І часто так буває? – морщить чоло, запитує Галя.
    - Ні. Деколи. Рідко. Що тоді на нього нападає, не знаю. Хворий він на нервову систему. Хворий. Думаєш йому не страшно самого себе? Коли приходить до пам’яті … плаче…
    - І все таки складно жити з такою людиною.  Як каже моя матуся, що кожному землянину судиться його ДОЛЯ. У мене доля буде роздвоєна на дві половини. Перша рівна і  приємна. А …друга - принесе мені … а що саме, не знаю, - озирнувшись в широкий простір неба, неспішно і  задумливо говорить стишено, сусідка.
    - Я не можу розвестись з Іваном. Мені його жаль.  Від ДОЛІ нікуди не дінешся. Як казав мій дідуньо саме тоді, коли я голубила Йванка, що я поклала сама на себе ХРЕСТ, - витираючи сльозу, згадує сумне Женя.
    - Можливо і так. Я ось, що тобі пораджу. Як тільки він починає показувати себе, ти знаходь причину і … іди кудись, скажемо, хоч би до мене, - радить Галина.
    - Я так і роблю. Підросли діти. Він трішки боїться їх. Особливо приглядається до Олекси. Синку скоро 16 років. Схожий на мого дідуся. Справедливий, роботящий, гарний с личка. Марія Вінницька, моя далеченька родичка, якось сказала, що МЕНІ  на роду написано, мати такого чоловіка, - зупинившись біля хати Марії  Кучерської, веде мову Зоня, і, підійшовши ближче штахетника, показує Галі квітучі Георгіни, які веселим вінком дивляться на тих, хто проходить поруч.
    - Побачиш таке, і жити хочеться, - усміхається Галя, і притуливши до себе якусь особливу думку, каже тихо: - Моя тітка Ганна, що живе в Богушівці, передала мені тісненькими словами,  що є люди, які не приймають і не зрозуміють того, хто Життя їм жертвує, для них все під один манер. Такі люди затуплені в своїм власнім бутті, для них всі інші мешканці Землі, нічого не значать. Таких людей потрібно боятись і уникати з ними ходити одними стежками життя.
   - Пізно мені уникнути одних стежок з моїм Іваном. Життя покаже, як далі буде, - зітхає Женя, і, притишивши мову, показує в дорогу, де йде Зоня, дружина Петра Панчішина.
    - День добрий! – гукає Галина. – Мабуть в батьків Петрика була.
    - У них. Допомагала сапати город, - тішиться молодиця. - А ви куди так тихесенько йдете?
    - До своїх домівок чапаємо, - сміється Женя.
    - Казав мені свекор, що твоя донька  захворіла, - звертається до Євгени, Зоня.
    - Захворіла. В лікарні вона, - тихо мовить жінка.
    -  Молода. Видужає. Іду я, бо маю велику роботу дома, - переступає з ноги на ногу, сусідка. – Бажаю всього найкращого.
    Зоня поспішила в широку дорогу, а Галина з Женею тихо йшли кривими вуличками села, вели розмови, звиваючи минуле з нинішнім, твердячи, що ніхто і ніколи не знає свого МАЙБУТТЯ, яке розписане небесами для кожного землянина.
   Недалеко подвір’я Анюти Лосковської, Женя притишила кроки, зітхнула, сказала з тихим болем:
- Моя ДОЛЯ зашпортнулась на Іванкові, якого я полюбила всією душею.
Не збулось вимріяне. Не розібралась в нім. ЖАЛЬ. А відносно Ганюти, тут інша справа. До неї сватались хлопці, а вона  усміхалась привітно, і  відказувала їм. А коли появився Ясько, Анюточка ніби переродилась. Гарна пара у них була. Сама знаєш, що трапилось. Не довго жив Ясь, після того, як на нього впав бік машини. Ось і розберись, що воно таке ДОЛЯ, - сумненько каже, Євгена.
   - Так воно, так. В житті, як у довгій ниві, - так любить говорити мій брат. У нього теж чудна доля. Одружився з жінкою, яку любив, а вона … вона втекла від нього. Друга дружина – тут уже він не дуже її кохає, а вона ласкавість горне йому. Живуть мирно. Іноді, при зустрічі зі мною, згадує першу дружину. Знову таки, все що у нас проходить, коли ми одружуємось – це УРОКИ, і все зв’язане з ДОЛЕЮ, - каже Галя, і зупинившись  білі воріт Жені, мовить лагідно: - Життя – це загадка, яку ще ніхто не розгадав і не розгадає. Хочу тобі ще раз підтвердити - друга половина мого життя зовсім зміниться. Дай Бог, щоб все було так, як ми хочемо. Але … - Галина не договорила, якось раптово сплакнула, сказала, озираючись: - Будинок мого чоловіка, де ми живемо,  не там, де потрібно побудований. Всі ми покинемо його… Там залишиться жити  чужий чоловік. 
    Євгена хтіла щось сказати своє, але не встигла, Галя спішно попрощалась, розвернулась, і, легкою ходою пішла  в дорогу, до свого обійстя. 
    … Дні не летять як-небудь, вони просто йдуть рівномірно, без перебоїв. Пройшов рік, з того дня, як у Євгени Лозінської, по прізвищу чоловіка, Овчарук, випадково захворіла донечка Люба, і як їй в цій скрутній справі допомогли сусіди, і лікарі села. Вона все це запам’ятала і при гарних зустрічах з своїми знайомими і друзями, повторяє, що самі приємні люди це ті, які виручать тебе в скрутних життєвих становищах. Їй піддакували, розказували випадки з свого життя, а вона ласкаво, хитала в знак головою, та ще й признавалась, що її донечка Любка збирається поступати вчитись в Вінницю на працівника торгівлі.
    …Спіла весняна пора радує селян погодою. Недільні свята – радість для всіх людей, особливо, для молодих.
     - Ти чула, - запитує Анюта, Женю, - Віталій Опольський,  бригадир овочевої бригади, запропонував правлінню колгоспу посадити ще один гектар малини, гектар смородини, та ще й збільшити землі під полуниці. Його підтримали. На землях біля шляху Слободи, будуть земельні наділи для його бригади. Таких людей як він, у нас мало. З гарного він роду. Сімейство його працездатне, доброзичливе, справедливе. Він, як бригадир ніколи не дозволяє собі на когось крикнути, поганьбити, чи з гнівом виказувати якісь недоліки. Мова у нього приємна, добра. Він відноситься  до людей, завжди з м’яким наголосом, підкреслюючи, що рослини живі і вони теж хтять до себе чуйного відношення.
- Якщо мені запропонують перейти працювати в цю бригаду… піду. З 
ногою у мене не все гаразд, - зітхає болісно, мовить Женя.
    - Чула, - усміхається сусідка, - що Галя Попіль переходить працювати на короварню, дояркою. 
     - А я поділюсь з тобою чимось особливим, - тихо усміхається Женя. - Мій синок  Олекса задивляється на одну дівчину з Гаманщини. Вона з родини, по призведу  Солодких. Гарненька.
    - Ростуть наші діти. А ми старіємо. Чудно все. Ще недавно я дівувала, а нині син записочки пише якійсь красуні, - весело добавляє Ганна.
    … Що не день, село перетирає словами різні новини. Деякі із них зростають і розширяються в різні сторони, збільшуються, трішки міняються, але саму СУТЬ, вони утримують. В один високо-чуйний день, про те, що у Івана Овчарука в сімействі щось скоїлось ВЕЛИКЕ І ЗЛЕ -  село прийняло, і …ніби озирнулось назад - ніби то, воно само, в якійсь мірі,  винне в цій справі. А ХТО знає - можливо воно так і є. Хтось сказав, хтось почув, хтось бачив, хтось є свідком, що Івана Овчарука, батька великого сімейства, привезли в лікарню, без свідомості. Що саме там сталось, НІХТО толком не відав. Розмови, як завжди  розтягнуті, незрозумілі, невловимі.
    … Через три дні, після похорон Івана Овчарука, село  не могло заспокоїтись, і в кожній людині ця новина мала свій домисел.  Одні згадували його як роботящого чоловіка, інші, хилили слова в бік, що винен в тім, що не міг притримати свого вибухового характеру, деякі, казали, що винна в його житті війна, яка рушила його устої психології. 
   … Рік за роком життя іде, збільшуючи літа людей.  Женя Лозінська-Овчарук, з сивою зачіскою, сидить біля хати, читає лист від доньки Люби. Тепла літа днина колише їй новини, які так і тісняться біля неї, і всі вони похожі, хоч в них маються різні візерунки. Сьогодні у неї була в гостях Галя Попіль і Анюта Лосковська. Сиділи за столом, вели розмови про все на СВІТІ, а головне те, що Женя продає хату, їде в місто до доньок, які одна за другою подружились, мають свої сімейства. Один  тільки синок Олекса живе  десь далеченько, куди потрібно летіти літаком.
    Коли сусідки пішли до своїх домівок, Женя, присіла на пень від яблуні, думками ринулась в пройдешні роки, які  завились, закрутились, змережились - ЖЕНЯ згадала за Галю, яку знає, як дуже веселу і добру жінку. Нині Галинка, побувавши в неї,  тихо, і трішки сумненько призналась, що після того, як її молодша донечка Оксана вийшла заміж, в скорості  заявила ненці, що вона з своїм чоловіком бажають відділитись від неї - молоде подружжя мріє стати окремими господарями.
    - А мені  куди іти? – сумненько запитала Галина, Евгену.
- Нікуди не йти. У вас в подвір’ї є окреме житло – ваша літня кухня.  Ти
живе в ній. Там є кімната, кухонька, сіни. Тобі хватить. А вони нехай хазяюють в оселі.  Згадай себе, як ти мріяла жити окремо з Ваньком, коли ви подружились? – порадила сусідці, Анюта.
    - Мабуть буде так, - сумненько годиться Галя. -  Після смерті Вані і донечки Наталки, я думала, що не витримаю. Все кудись бігла, рвалась в одиничність, часто плакала, - витирає сльози, розказує за себе Галинка. – Сестра недавно сказала, що за мене перепитує один вдівець. Не поганий чоловік.  В нього своє господарство: хата добротна, город, сад, долина. Я подумаю, можливо і …дам згоду піти жити до нього.
- Я би не пішла, - хитнула головою Анюта.
- Поживемо, побачимо… - призадумавшись, зітхнула Галя.
… Євгена перебираючи в пам’яті почуті від сусідок новини, тихо
заплакала. Якась незрима хвиля чогось печального і гіркого заполонила її всю. В минулу ніч їй приснився сон, що її сусідка Галинка, в непогоду біжить в бік поля, а там, куди вона спішить ЧОРНА ВОДЯНА ДАЛЬ, яка тягнеться в Кудись. Женя знає – СНИ бувають віщими. Та, не стала розказувати нікому за  своє сновидіння, провела рукою по чолу, ніби зганяла якусь прикру печаль, перевела думки за себе. 
    … В підвечірню пору до Євгени приїхала старша донька Люба. Радість, перемішана з сумом, заполонили все господарство Жені - вона  завтра покине своє ріднесеньке обійстя на завжди. Перед її очима промайнули всі роки її земного буття, від дитинства, до повного зрілого часу.
     Ближче вечора Євгена вийшла  з хати, пішла до хвіртки, і притулившись до неї, довго стояла, листаючи сторінки Книги свого буття. До пам’яті прийшло і зосталось на все життя, як один чоловік з Вінниці, (кореспондент журналу), що гостив у вуйка Івана Антоновича, (а вона якраз тоді там була), сказав, що кожна людина є ТВОРЕЦЬ, яка творить щось окреме. Світ наш міняють люди, а кожну людину - хтось  ЗТВОРИВ. А ще він якось дуже м’яко і ласкаво, доповнив, що ЖИТТЯ не тому дано людині, щоб жити, а тому, що ти відчуваєш, що живеш.
   Війнув тихесенький вітерець, притулився до Жені, приніс їй приємність, ласкаву насолоду і ще щось, яке вона з дитинства любила. Євгена провела рукою по хвіртці, схилила голову, сказала:
    - Ніколи не буде як ти захочеш. Все буде так, як має бути. Це і є ЖИТТЯ. 
   


         

     МИХАЙЛОВЕЦЬКА  РОДИННА  ПОВІСТЬ

                Частина перша
               
                … А було ж кохання…
                М. Лосковська
 

     Автобус м’яко загальмував, водій оглянувся на пасажирів, сказав, привітно:
    - Виходьте всі. Беріть свої валізи, або, як хто хоче - може  залишати їх тут … Я від’їду на 20 хвилин помити машину.
     Виходжу з автобуса. і … очі в очі – на мене дивиться моя тіточка Ніна. Радість, усміхи, поцілунки.
    - Ти не мене стрічаєш?  - питаюсь  тітку.
    - Тебе зустрічаю -  Олену -  проводжаю… Ось вона …- весело говорить тітонька, і тут я ще ширше відкриваю очі – переді мною стоїть моя двоюрідна сестра, Олена.
    - Жаль, - кажу, обнімаючи Оленку. - Не знала що ти прибудеш в Михайлівці, виїхала би на два дні раніше. 
    - Я приїхала випадково. Мій керівник сам запропонував мені використати п’ять днів, які я уже відробила - виходила на роботу в свої вихідні. Таке буває. Я, тут же  рвонула до рідного куточка.
    Стоїмо, ведемо розмови. Олена тішиться, що її донечки слухняні, вчаться гарно, обидві хтять бути плановиками, економістами, бухгалтерами.
    -  Я не проти, бо сама ж я плановик, - сміється сестра. - Чоловік, той весь в механіці.
    - А як себе почуває твоє місто Івано-Франківськ?  Чула, ніби то там йде гарна побудова нового жилого району. Ти, здається, живеш в центрі?
    - В центрі. Квартира в дві кімнати, нам хватає. Само місто – це щось особливо гарне і чуйне. Там поріднились старі будинки з новими, бо, в старих - мається чудова архітектура минулого, а все разом, то лагідність і згода.
    - Я була в твоїм місті. Правда, не довго, всього шість годин. Возила туди групу туристів з Молдавії. 
    - За границю, в Європу ви ще не їздите? – питається, Олена.
    - Ні. Обіцяють розширити поїздки, та … обіцяного три роки чекають, - кажу я, і, зітхнувши додаю: - Їде помитий автобус. – Я напишу тобі, - обіцяю Олені. 
   Тітка обійняла доньку, заговорила, просила не забувати маму і рідне село, бо зустрічі – це СВЯТО.
    - Приїдемо всі разом в серпні. Готуй оркестр, щоб нас зустрічати, - весело каже сестра, а в самої очі повняться слізьми.
     Ми з тіткою стояли і махали руками до того часу, поки автобус не звернув в бік.
    - Приїхала.  Наповнила хату, і все в ній світлими розмовами, згадками, побажаннями, і  ще чимось, яке передати не можу, бо … - веде мову тітка, а сама, тулить носовичок до очей.
     - Все в нашім світі міняється. Я теж, прибула в батькову хату на три деньочки. І знову в дорогу до свого порогу, - задумливо веду мову, і, щоб розбавити смуток, питаюсь тітку: - Як там поживають господа Лосковські?
    - Всі в роботі. Маня працює в Курилівцях. В суботу приїжджає, в понеділок – назад в Мур.Кур.  Між іншим, вона нині приїде. Наталка казала, що чекають її, а особливо чекає матусю Галя, її донечка. Галя мене називає Нінкою,  сміється, що ми з нею подружки.
     - А як живе Петро, твій синочок, мій братик? Написала йому три листи, а він  відповів телефонним дзвінком. Кажу йому: - «Братику, може знайдете з дружиною  два дні, завернеш в мій будинок?» А він сміється, розказує, що зустріч відбудеться в вересні – і не де-небудь, а в Михайлівцях. Ось такий твій синок, весь в рід Лозінських, любить, щоб збиралися  родичі на гостювання. Згадай - три року тому ми зійшлись у тебе. Нас там було 14 чоловік. Відмітили твій День народження, осінні свята, і нашу родинну зустріч.  От би нам зібратись ще хоч би один раз, - мовлю я, а тітка, якось дивно посвітліла, заговорила, що на цю тему вона уже говорила з сестрою Наталкою. 
    На душі було тихо і приємно від зустрічі з тітонькою, селом, знайомими односельчанами. А через  кілька хвилин,  біля центральної криниці, навпроти Клубу, ми з тіткою  розійшлись, попрощались, я обіцяла, що прийду на Вигоду, завітаю до всіх рідних, бо, так треба, (так  любить висловлюватись мій тато). 
    Через 20 хвилин,  я уже обіймала маму, щиро віталась з сусідкою Марусею Волошин, слала привіт Миколі Панчішину, що в той час проїздив на підводі біля батьківських воріт.
  …До пізнього вечора ми родинно і сімейно з татом і мамусею сиділи і вели розмови  в затишному куточку, де яблуня розкинула свої віти над столиком, який, ой як багато, чув і чує наших оповідань, де мається всього доброго, величного і цінного.
    - Завтра піду в Вигоду, - кажу я. – Давненько не зустрічалась з Манею. Тітка Ніна сказала, що вона нині вечором прибуде. Тай тітусю Наталку і дядька Миколу давненько не бачила. Коли мова заходить про дядька Миколу, моя пам’ять вертає в дитячий вік. Ранньою весною  сорок першого  року, я з вами, сімейно поїхали в Михайлівці. Дідуньо Антон, з бабунею Онисею, просили вас залишити мене хоча би на місяць у них. Я залишилась, та більше часу жила в тітки Наталки – там була компанія для грання. В неділю, тітка з дядьком Миколаєм ходили в Снітків на базар. Ми їх зустрічали в польовій дорозі, а вони  брали нас на руки, і так йшли до хати  (оселя тітки була в краю поля). Марія горнулась до матері, раділа: - «Моя мама, моя мама!» А я, горнулась до дядька, повторяла: - “Мій дядьо! Мій Дядьо!» Згадка ця ніколи не покине мене. Як тільки іду в гості до наших вигодянських родичів, пам’ять вертає в дитинство, те дитинство, яке несло мені щирість і доброту родинного гурта.
- Вірно кажеш, - задумавшись, мовить батько, і тут же додає  - Може  за
тобою прислати машину?
   - Ні. Пройдусь. Поки дійду на Вигоду, узнаю купу новин, та й своїми поділюсь, - мовлю весело. – Іноді так бажається пройтись вулицями Михайловець. В центрі села живе моя однокласниця Марія Мельник, з донькою Наташею Герман. В минулу осінь я з ними стрічалась. Гарні люди, ой, гарні: привітні, доброзичливі, працьовиті. Донька у Марії красуня, та … щось обійшло її в коханні, чи може воно і було, тай …  Те, що написане ДЕСЬ для людини, те відбудеться.
    ... Світлий весняний ранок розбудив мене співом пташок, високим голосом півня, і ще чимось особливим, яке було тут присутнє, але що саме воно таке, я не знала.
    Через годину батько пішов до Степана Черевчука, допомогти забити нові лати, а я з мамою чистили грядки, вели розмови, переплітали пройдешнє з сучасним, яке тішилось і сміялось від нашої зустрічі.   
    … В обідню пору я зібралась іти на Вигоду.
    - Подарунки в валізі, - каже мама.
    - Я ще  добавлю свої: цукерки і пряники з Молдавії. 
    … Тепла дорога,  радісні вітання односельчан, короткі розмови, гарні побажання – все це частувало мене до самої хати тітки Наталки.
    Зупиняюсь біля хвіртки, тихо торкаюсь до неї, а згадки біжать і крутяться чимось давнім, і дуже близьким родинним.
   - Хто в цім маєтку живе? – питаюсь у відкриті двері оселі.   
   - Сімейство Лозінських і Лосковських, - виходить мені назустріч, моя двоюрідна сестричка, Марія, або,  як ми її всі називаємо  - Маня.
    - Якби ти знала, як я зраділа, коли Ніна вчора вечором принесла звістку, що ти прибути до батьків, -  обнімаючи мене, веде солодку розмову сестра.
    - А я, йшла і всім хвалилась, що йду до родичів, а люди, раділи моїй радості, не говорили, ніби щебетали про високе людське життя, в якому є солодкі зустрічі, що несуть настрій і незабутні життєві години.
    - Розказую, - сміється Маня. – Мама пішла до Яворських. Через годинку вернеться. Тато, пішов в ліс. Галя в подруги. Я … дома.  Запрошую посидіти за столиком. Для цього випадку зустрічі, я  приготовила кекс,  і чай з Маруни.
    - З чого чай? – перепитую сестру.
    - З Маруни. Вона схожа з м’ятою. Чай холодний… Кекс з суницями…
    … Дворовий столик у сімейства Лосковських знаходиться під вишнею, яка уже відцвіла, і радує людей зеленими ягодами, яких на ній рясненько.
    - Розкажи за себе, - наливає чай в велику цвітну кружку Маня, і, усміхнувшись, добавляє: - Мама каже, що цей чай несе приємну впевненість в житті.
     … Слова завиті в інтонації, розмови кольорові, зустріч – життєва.
    - Маріє, - звертаюсь до сестри. – Ніяк не можу розуміти,  чого ви з Іваном розійшлись. Ви же любили одне одного так,  що світ сміявся. Тай донечка у вас, що ягідка.
    - Було.  Дійсно було. Нікому не розказувала за свої високі почуття до чоловіка, який був старший мене на 14 років, - тихесенько торкаючись гілочки вишні, задумливо говорить Маня. -  Щоб було більш зрозуміло, вернусь трішки назад, в минуле. Згадай, коли я закінчивши сім класів, поступала вчитись в технікум, та не пройшла по конкурсу. Рік допомагала мамі в полі, дома, в саду. Не можу сказати, що сталось, я не захотіла далі вчитись. Мене почали тягнути до себе поля, луги, долини. Батькам заявила, що залишаюсь мешкати дома. Здивувались, та, згодились. А я, ходила гордо, тішилась чимось своїм, яке я вибрала для себе. В клуб  ходила тільки з подругами, і тільки в кіно. Танцювати я могла, але, як казала тіточка Ніна, ще встигну відбивати корочки. Якось, в весняну пору, Марія Яворська запросила мене піти з нею на концерт (приїхали артисти з Куриловець). Дала згоду, а сама радію чимось, ніби щось має статись, яке я чекаю.
    - Марійка  Яворська? Вона наша далека родичка. – згадую я.
    - Хороша дівчина. Тиха і розумна. Коли ми з нею дійшли до клубу, перше що узріли – танці під акордеон. Не знаю чому, стало мені весело, привітно і добре. Зупинились ми біля Дусі Швець, яка стояла з Марусею Вінницькою, а та, зразу  же весело заговорила, що всі родичі зібрались купкою - буде привітно і щасливо.
    Поговорили хвилинки три, і тут до нас підійшов хлопець: білявий, стрункий, гарненький з личка. Усміхнувся, запросив мене в танець. І що ти думаєш – я пішла танцювати. Вперше повела себе дорослою, в прямому слові. Хлопця звали Анатолій, він родич Глухманюків.  Через хвилин десять, Анатолій знову мене запросив в танець. Стала  я такою хороброю, дієвою, мужньою, що сама себе не узнавала. Через хвили тридцять нам наголосили іти в клуб на концерт. Додому вернулась в хорошім настрої, спати не хтілось, в голові сміялась думка, що я уже переступила поріг в зрілу людину. Літо носило багато всього різного. Я помагала мамі в полі, батькові – в саду, а сама собі сплітала плани - в суботу і в неділю ходити в клуб, танцювати, співати, спілкуватись з подругами. Не пам’ятаю, як я в один день запізнилась в кіно. Спішу, біжу переганяючи вітер. Ввійшла в фойє клубу, а там уже нікого  з подруг немає, із зали несуться пісні. Купила квиток, і… почті бігом ринулась до дверей зали. Не знаю, як трапилось, я загубила орієнтацію, зашпортнулась, і стала падати, коли враз опинилась в чоловічих обіймах. Дивлюсь, а переді мною, дуже навіть близько обличчя завідуючого клубом. Виду не подала, бо не могла відірватись від його обіймів.  Наші погляди зустрілись, а я, сама не знаю чому не вириваюсь, а навіть  тулюсь ближче, мені враз так захотілось стояти поруч з ним, і  дивитись на нього довго, довго.  Він почав щось говорити, взяв мене за руку, перепитуючи, чи не болить нога. Я хитнула головою, усміхнулась, сказала привітно: - «От добре, що ви мене зловили. Дякую». Чоловік, кивнув головою, пішов попереду мене, відкрив двері в зал, і, злегка затримуючись, сказав тихо: - «Тебе Манею зовуть? Мене Іваном, та ти мене знаєш, я завідуючий клубом». Він говорив, а я … я була оповита його поглядом, його усмішкою, його приємністю. Думаєш я слухала концерт?  Ні. Я була Десь, де був Іван, де співали пташки і сміялось Небо. З клубу я вийшла останньою, шукала очима Йванка, та … його там не було.
    - Маня! Підійди ближче! – гукнув чоловічий голос.
    Марія пішла до хвіртки, а вернувшись, поклала на стіл газету і журнал.
    - У нас носить почту жінка - їй допомагає чоловік. Журнал для тата – твого дядька. Знаєш, він змалку любить сільське господарство.
- Як я зрозуміла, ти в осінь вийшла заміж за Івана Рябоконя, - кажу я,
пробую напій, хитаю головою, даючи йому хорошу оцінку.
    - А далі було все: зустрічі до півночі, поцілунки і щастя, плани для майбуття. Ти була у мене на весіллі, а я, жила таким високим настроєм, що воно би не могло поміститись в наш Простір Неба.
    - Йшли розмови між твоїми батьками, щоб відкласти твоє весілля на весну, та, як я знаю, ти сказала, що підеш жити до нього і без весілля. Я тоді подумала, що дійсно в світі є любов, і була згідна з тобою, бо бачила твоє щасливе личко.
  - Я вставала ранком з іменем ВАНЯ, і цілі дні, воно було зі мною поруч. А коли приходив вечір, мій Ванечко говорив мені, що Всесвіт подарував йому дружину, яку  він кохає всією душею. Скоро у нас народилась Галя, щастя переповнювало мою істину. Та не все збувається, що плануємо самі собі. Хто був винен в тому, що  не було знайдено розуміння Йвана з моїми батьками. Скоріше  був винен він: говорив, що не дозволить ним керувати. Я так і не зрозуміла, хто ним керував. Ранком він йшов на роботу в клуб, приходив на обід. Потім  відпочивав, правда, помагав в городі, саду, рубав дрова. Все інше, виконували батьки так точнісінько, як було до його приходу. Жили ми пишно, окрема кімната, порядок кругом, вечорами я, частенько ходила до Вані в клуб, інколи ми йшли ночувати до його неньки, все було добре, якби, не якесь гнівання ввійшло в його голову. Скоріше всього – гнів йшов від того - чому мої батьки не побудували нам з ним хати.
    - А така розмова була? – запитую Маню.
    - Щось подібне було. Коли я збиралась іти за Ваню, батьки сказали, що відділять нас. А ще вони говорили, що він мені не пара. Тато й матуся відговорювали мене від цього шлюбу - вбачали в нім щось скороспіле, нерівне, спішне. Хто може знати, я ж пішла заміж за Йвана, бо любила його.  Було ж кохання.
    Марія підперла  голову рукою, дивилась кудись в бік долинки і річки,  сумненько, сказала: - Щось не клеїлось у нас з ним. Він мене любив … і я його любила, і з любові у нас народилась Галочка. Недавно прочитала вірш, мені там гарно сподобались такі рядочки:
                … Ой, як уміло серце любити, від щастя п’яне…
    - Я часто згадую ваше обійстя, наше дитинство і юність. Було таке, що я тікала з школи до вас, а твоя матуся і тато раділи нашому союзі, бо ми були чимось схожі в поривах життя, в єднанні з природою, у нас жило вічне високо-родинне і суцільне, - кажу я, кидаючи погляди в сторону річки Калинки.
    Маня прислухалась до чогось, задумливо пішла в спомини:
    - Ніколи не витерти з пам’яті вечори, коли ми, по літі, ходили купатись в копанці. Тато розкопав річку, створив невелике озерце, а воно тішилось дружбою з нами, відкривало себе теплою водичкою, яка лоскотала нас, огортала, цілувала. А ще - в вечірні години, як тільки на небо виходив Місяченько, ненька розказувала казки. В них жили високі видумки людей, а також і неньчині, та хто може знати -  у цих повістях жила і правда,  бо люди до цього часу не знають, звідки взявся Місяць біля Землі.
    - Ваш будинок – солодка повість кутка Поділля. Я своїй донці розказувала і розказую казки, темою яких є ваша хата, а ще  поле за хвірткою, з яким зв’язана родинна історія сімейства Лозінських. А дальній Дідів ліс, теж має відношення до нашого роду.  Криниця в дорозі до Долинян, яка лоскоче мені слух - названа в честь нашого пращура – КРИНИЦЯ ЛОЗІНСЬКОГО.
- Все так.  Вернусь згадкою, як ми з тобою писали твори, а батьки були
нашими вчителями. Вони  нам ставили оцінки, і завжди одинакові, - усміхнено згадує минуле Марія.
    - Коли тато написав мені, що ти розійшлась з Іваном, стало так сумно і  жалісно, що плакати хотілось.
    - Пройшло немало літ, як ми з Йваном не разом. В своїй дорозі життя  була знайома з чоловіками, які тішились зустрічами, мріяли за сімейну згоду, обіцяли кольорові відношення, та сама не знаю чому, я тут же летіла згадкою за моїм Іванком. Задаю сама собі питання, що керувало ним, коли він говорив, що хоче жити окремо. Узнавши про це, батьки прибудували нам окрему кухню, окремий вхід, розділили нас. Майнуло кілька років, чи то Хтось щось підказав Івану «натиснути» на моїх батьків, щоб вони побудували нам окреме житло, чи можливо він сам таке придумав, твердив, що не може жити так, як ми живемо, і …
    - А де саме він хотів, щоб була ваша хата? – запитую сестру.
    - Не сказав. У батьків не було можливості в ту пору будуватись. Сама знаєш, які тоді були важкі роки. Якраз, в ті часи, Івана звільнили з роботи - у нього не було освіти, він пішов працювати в колгосп. Щось рвалось в наших відносинах. Нерозуміння. людські розмови … Все разом, принесли в наше з Іваном буття розлад. Він вернувся в свій батьківський будинок. А далі - чи то доля наша з ним така, чи щось чуже вмішалось і розвело нас.  До сіх пір не відаю, чом ми не разом.
    - Мої батьки казали, що Іван вертався до тебе, це правда? – питаюсь Маню.
    - Було. А коли вертався - ходив нагніваним, ніби то Хтось а не Ми самі з ним, мішають нам бути разом.  Не зійшлись наші дороги, а ЖАЛЬ.
    - Як на це дивилась твоя Галочка? Вона у тебе розумниця. Тягне її до навчання. В ній я трішки узнаю себе  З личка вона більш батькова донечка, хоч хватка у неї від Лозінських.  Є щось в ній і від Лосковських.  Вона любить арифметику і бухгалтерію, це вже в ній від свого дідуня Миколи, - веду розмову, слухаю, як у сусідів Хватькових, хтось слухає музику магнітофона.
    - Жалію, що я не захотіла вчитись. Працювала я у Вінниці, заробляла кошти для побудови свого мешкання, потім перебралась в Курилівці. Тут ближче дому, та й Галя підростає, потрібна мама, а я у неї була не тільки як ненька, а як і татко, бо у Івана уже в житті малась інша жіночка, - сумно веде тиху мову сестра.
    … Слово-в-слово  - висока  повість нашої з Манею зустрічі. З поля потягнуло вітерцем, я вдихнула його, відчуваючи запахи мого рідного Поділля.  На серці було спокійно, світло, привітно. Марія пішла розмовами в своє нинішнє буття, сміялась весело, ведучи  мову, як вона одного разу доганяла автобус, а водій, побачивши, зупинився, пожартував, що в другий раз прийде будити її в поїздку.
    - Прийшов? – питаюсь Маню.
    - Допитувався адресу, та …  Не раз горнулись любовними словами до мене чоловіки. Життя є життя. Хто знає, коли зашпортнешся в нім.
    - Гарна ти жінка, - радісно кажу. – Придивись, а можливо поруч з тобою ходить той, який скаже тобі, що ти найсолодша красуня в світі, - жартуючи, горну слова Мані.
    - Поживемо, побачимо.  А поки що збираюсь будувати хату.  Галя підростає.
    - І хто до нас прийшов! – почулось від хвіртки.
   Встаю, спішу назустріч тіточці Наталі. Вдивляюсь в її обличчя: завжди добре, світле, привітне. В нім відображений світ родин Лозінських і Вінницьких, тих родин, які складають пласт життєвих людських доріг.
    - А я була в гостях. Як не піти, коли кличуть. Я їх теж зву… Іноді збираємось разом, тоді наші голоси чути ген, ген… - веселенько мовить тітка. 
    - Ми тут з Манею ходимо дорогами минулого, згадками сплітаємо вінок життя, де є кольорові картинки, в яких і радість, і  маленький сум, - погладжуючи плечі тітки, мовлю я, придивляюсь до легенького срібного відтінку в її косах.
    - Ти до нас з ночівкою, чи….? – ласкаво мовить тітка.
    - До вечора. Приїхала на три дні. Кого не стріну, всі запрошують в гості.
    - Зараз прийде Ніна. Я їй гукнула, йдучи попід городи.
    - Коли згадую стежку між городами, серце лоскоче. Таких стежок як у нас ніде немає.  Вони – це велика історія села, людей, краю. Пройдешся ними, і в свій будинок принесеш велику корзину новин. А як живе наша Дуня Швець? Віра Яворська, її брат Толя, їх матуся?
    - Дуня живе в Бару. Віра замужня жіночка, а Анатолій, той одружився пізно. Коли його перепитували, коли він завиє свою сім’ю, казав, що поки що повинен виконати три великі роботи: одружити сестру, побудувати хату, збільшити пасіку, і тоді вже в його долі заграють музики весільні пісні. І вони заграли, правда, пізненько, так як дехто називав його уже дядьком, - сміється тіточка.
    … Через годину прийшла тітка Ніна, ще з дороги гукнула:
    - Як добре жити, коли маєш хорошу родину!   
    … Години тішились нашим сімейним побаченням, а ми тішились щастям зустрічі, які бувають не часто, так як нас розвели стежки буття в різні кутки Землі, а дороги до них не малі, з закарлюками і перетинками.
   … Рік за роком … В село до батьків приїжджаю не часто. Маю невеликі зустрічі з ріднею, які, як каже мама, можна полічити по пальцях. В основному новини села узнаю із листів батьків, рідких телефонних переговорів, світлин, телеграм. І ось одна така новина ударила мене великим смутком – померла моя сестра Марія. Прибула на похорони, а щось високо-незриме і печальне весь час було поруч мене. Маня покинула цей світ рано, їй не було ще і сорока років, та  ніхто не може знати коли прийде до нього його Омега. Марія залишила батькам свою донечку, Галинку, не зовсім дорослу: своє щастя, свою радість, своє продовження життя.

                Частина друга
                Рідне село – колиска родинна
                Г. Чубач
 
     Рік за роком йдуть земні літа для кожної людини. Йдуть … Іноді міліють їх кроки, коротшає  живий ланцюжок, якась незрима сила ВСЕСВІТУ міняє землянину статус його Буття, і тоді  відривається чоловіча Душа від Землі,  і  щезає назавжди в ДЕСЬ, де по розумінню Людей, є ІНШИЙ СВІТ, той, який продовжує  ІСТИНУ. Ніхто і Ніколи не дізнається того, що значить ЖИТТЯ, і яке воно, і Хто ним Керує. Такі думки ввійшли в мій світ, в мою дійсність, коли я отримала телеграму, що померла моя племінниця Галя – молода, красуня, розумниця і порадниця, моя рідня, залишивши в селі чоловіка і донечку, СВІТЛАНКУ, пуп’янок квіточки, її щастя і радість, надію і світлість. А Галочці було так мало років - менше сорока - так мало, що серце плакало і печалило, чому так рано помирають мої рідні люди.
    …Майнув рік після смерті Галинки. Збираюсь їхати в Михайлівці, в валізу кладу речі, які повезу, і тут сама не знаю  як, пам’ять сяйнула в одну зустріч з Галею - вона тоді якраз хворіла. Зустрів мене в порозі  їх  хати, її чоловік, Анатолій, усміхнувся, запросив в гарну привітну кімнату, де сиділа за столом Галя. Від радощів зустрічі, ми сміялись, про щось весело вели розмову, згадали один випадок, коли Галя загубила рукавичку, коли йшла від тітки Ніни, а на другий день її приніс і поклав біля порогу, їх песик. Саме тоді, в цей прихід до Галинки, я примітила, що вигляд у неї був пригнічений. Вона не жалілась на хворобу, яка тиснула її здоров’я, вона трималась як могла. Через годинку мого гостювання, Галинка,  глянувши кудись в відкрите вікно, сказала: - «Світланка продовжить суть нашої великої Родини. Я навчила її любити і цінити радість з тими, хто з нею однієї крові». Я була дуже здивована такими висловлюваннями племінниці, а вона, махнувши рукою, весело перевела мову на іншу тему.
         … В Михайлівцях,  що не неділя – базар, а значить – СВЯТО, а в нім: зустрічі, розмови, радість.  В один такий Святковий День  прибувши в село, я пішла з сестрою  в центр. Йдемо, радіємо людям, носимо світлість в очах, розмовах, подіях.
    - Дивись, - спішно звертається до мене, сестра. – Світланка наша стоїть з Марією Вінницькою.
Кілька кроків, і ми уже радо вітаємось, питання в запитання, світлі згадки і   
чуйні спомини прожитого. З розмов Світланки  узнала - вона живе в Вінниці, у неї гарні плани на майбуття. А ще - в очах дівчини якась маленька таємниця, та і хто із дівчат не має таємниць, які торкаються сердечних поривів. 
    … Вернувшись в батьківський двір, де уже проживає моя сестра Юля, обідаємо, ведемо балачки, з яких узнаю – Світлана зустрічається з гарним хлопцем із Михайловець, ідуть розмови, що у них складеться своя сім’я, яка буде мешкати тут, в селі.
    - Молодець Світланка, - кажу я. – Галя була би рада її рішенням. Вона цінила і любила свою Родину, а значить, її любов до рідного Подільського села передалась донці. Спасибі за все, що це все мається  в нашім роду. 
 …Біжать, не зупиняються людські літа, які роблять нас старшими, несуть в світ щось нове, яке сумує і радіє, тішиться і сміється, але ніколи не зупиняє свій біг.
 … Лист від сестри отримала якраз в славну літню днину. Літері гарно складені в слова, а слова - в речення. Читаю, перечитую, тішусь, бо уже зразу же рішила – там мене чекають.
    Дорога, до пристані батьківської садиби, тиха і різноманітна. Скільки раз би я не приїздила в Михайлівці, стільки раз  відкриваю в нім спільність минулого з сучасним. Історія землі не стоїть на місці. Першим, хто мене стрічає в стороні батьківського обійстя – це Шлях, з яким так багато зв’язано в моїм бутті. В нім живе славетна історія села, людей, років, життя. Серце радіє зустрічі з чуйним, добрим і благословенним татовим подвір’ям, розмальованим воротам, (це вже їх розмалювала сестра Юля), в музичнім вітанні хвіртки, кольоровими квітковими грядками, і саме головне – тій особливій  святій дійсності яка присутня тільки оцьому кусочку землі - землі Поділля, мого рідного і славетного українського краю.
     … Суботній день. Сестра спішно веде розмови, торкаючись всього: що є,  що було, і того - що може бути.   
    Обідаємо за столом, який залишив нам батько, як щось заповітне і родинне, і з яким в нашім роду зв’язано дуже всього багато. Якби СТІЛ міг розказати все, що він чув, бачив, сприймав - можна було би написати великий РОМАН. Та …
    - Завтра неділя, - кажу я. – Зранку підемо на база, а  після обіду, пропоную піти на Вигоду. Зайдемо і привітаємо хату тітки Ніни.  Поклін віддамо обійстю тітки Наталі і дядька Миколи, а далі … не знаю як буде,  як мовить мама: - «Поживемо – побачимо».   
    - Добре рішення, - годиться сестра. – Підемо. Хочу сказати новину – наша Світланка, донечка  Галини, вийшла заміж за хлопця з нашого села. У них є можливість жити в Вінниці, або -  в Михайлівцях. Не можу наперед сказати, чує моє серце, що вони осядуть тут. Чому саме так -  не знаю. Як було би добре, щоб хтось з нашої РОДИНИ продовжив мешкати в селі, де жили  наші прапрадіди.  Я не вічна. Моя Алла живе уже Десь. Ти уже давно обжила свій поріг в Молдавії.
    Після такої розмови з сестрою, зрозуміла – якщо наша з Юлею троюрідна внучка Світланка  не вибере для життя Михайлівці, рід наш обміліє, обідніє, розтає.
    … Святкова післяобідня недільна пора широка, добра, привітна. Ми з сестрою рішили піти старими добрими стежками, спочатку шляхом, в видолинок, далі Панською долиною, ген аж до Вигоди. Далі наша дорога майне стежиною між двома городами, об’єднається з вузькою вуличкою, а звідти, рукою подати до обійстя тітки Ніни.
   … Вигода нас зустріла теплими очима, м’яким вітерцем, і  чисто українським багатим природним кольоровим запахом.
    Хвіртка і ворота обійстя тіточки Ніни в тиші і спокої. Хата закрита на колодочку, на вікнах білі фіранки, а обабіч стежки, що тягнеться  до порогу , квітник – щастя і радість українського подвір’я.
    - Ти пам’ятаєш стару хату дідуся Антона? – запитую сестру
    - Трішечки…
    - Я біля неї бігала. Дуже любила сидіти на лавці біля стола, який знаходився під великою грушкою, гілля якої торкалось даху, а  груша сипала плоди прямо на стіл. Там ми вечеряли, а бабуся Онися розказувала казки.
    - Мені подобається нова хата тітки Ніни, вона пригортає до себе всіх і все. Самі великі зустрічі свят ми Родинно проводимо в тітчиній оселі, - веде розмову Юля, і, торкнувшись пальцем до вуст, каже тихо: - Дивись, якась дивна кольорова пташка дивиться на нас з вершка вишні.
    - Може то Душа бабуні Онисі? – також тихо, запитую я.
    - Вірю в ці прикмети. До нашої старої хати, де жила прабабка Марія, всі роки по весні прилітала чудна пташинка. Мама казала, що то Душа бабіі, - згадує далеке, сестра.
    - Бачила не раз ту птаху. Цікаво, а після нас яка птиця буде сідати на яблуні, під якою ми сидимо довгими вечорами?
    - Все в цім світі живе. Я буду зозулею. Люблю її, - тихо мовить сестра.
    - А я буду співати жайвороном, або перепілкою.  Ціню високе літо: поля, теплі дороги і стежки, далеке чуйне небо, в якому кожен землянин бачить щось своє.
     - Не станемо полохати птицю. Підемо далі, - пропонує Юля.
    Проводжу рукою по хвіртці, зупиняю погляд на старому саду, а думка сяйнула в роки повоєнні, коли, якраз  тут, в подвір’ї дідуся Антона, і бабусі Онисі, веселими дитячими голосами грались я з двоюрідними сестрами і братами. Золоте дитинство, самі пам’ятні згадки, в яких все цвітне, добре і солодке.
     Неспішно йдемо далі, тихою, романтично-привітною  дорогою, зі сторони сімейства Хватькових. Обходимо частину колишньої  садиби Лосковських, зупиняємось біля хвіртки, вдивляючись в хату, подвір’я, грядки, садок.
Хвіртка і ворота зовсім інші, чим були, коли тут мешкала тітка Наталя і дядько Микола. Хлів інший, навіть грядки не ті, в них менше квітів.
    - Не станемо тривожити нинішніх  господарів обійстя.  Люди купили хату, бо  в ній уже не було кому мешкати. Сама знаєш, наш рід не багатий на дітей. Ось тільки радість в тім, що хату тіточки Наташі купив наш далекий родич, ти його знаєш - батько Валі, яка нині сімейно живе в місті Сороки, Молдавії, - придивляючись, до великої яблуні, мовить сестра.
- Знаю. Гарні люди. Малесенька ниточка родоводу діє в цім куточку. А ти         
прислухайся, як жебонить річечка. Тітка Наталя дуже любила її, ще й  мостик через неї, верби і солов’ї, які тут селились. З ними вона  вела розмови. Мені здається, вони розуміла її мову. Англійський вчений Уильям Блейк, який жив сотні літ назад, сказав, що весь СВІТ можна побачити в одній піщинці, а Космос – в лісній травичці, в долонях вмістити Безкінечність, а в  одній митті – цілу ВІЧНІСТЬ. 
    Юля глибоко задумалась, тихо присіла на почіпки, придивляючись до квітки червоної глухої кропиви. на якій з піснею вмостився джміль. 
    - Це він дає концерт всім тим, хто тут мешкає, - кажу я.
 - Тітка Наталка любила пісні джмелів, бджіл і інших комах, які не мовчать,
а по своєму, своїми співами славлять життя Землі. В її хаті завжди пахло полем і небом, - провівши рукою по воротах, веде спомини сестра.
    - Придивись, як гарно і романтично тягнеться межа, яка вписується в ландшафт польових просторів. Черешні, черешні, черешні … Довгий їх ряд, мов сторожі, дивні, добрі, сімейні. Вони стали межею між садибою Лосковських, і широкими ланами полів. Їх посадив дядько Микола, як тільки була побудована хата. Я лазила на них, саме тоді, як дозрівали ягоди. Тут були ранні, і пізні сорти. Більше всього любила Черешню, яку тут називали, Розумною. З неї було видно далекі поля, долини, ліси, Панський маєток, ліс Яр, нашу Слободу, Гаманщину,  і, дорогу в Дубину.
- А я любила трусити яблуні, особливо Папірки. Дядько Микола
запрошував  збирати їх з ним, вів розмову, які вони смачні і потрібні людині.  До цього часу дивлюсь закохано на яблуневі сади, - торкається рукою до молодої стрункої черешні, Юля. – Придивись, - лагідно мовить сестра, - цій черешні не багато років. Цікаво, хто її посадив. Скоріше її посадила Галя. Пам’ятаю, як зрізали три старі черешні, а Галя  уже придивлялась, як би посадити нові. 
    - Черешня родилась в Римській країні, приблизно 8000 літ до н. є.  Живе  вона до 100 років, іноді і більше. Її виведено більше сотні сортів, а саме цінне – вона може рости в різних землях, - веду розмову, погладжуючи рукою килимок травиці, що гарненько зріс  біля кущистого високого Молочаю. 
    - Давай пройдемось далі.  Мені іноді так хочеться побути там, в тих роках, коли молодими були наші батьки, дідусі, бабусі. Уяви собі – колись тут було поле Лозінського Антона. Нескінченна даль небокраю межувала з його землею. Висока тиша, хоч тиші в просторах Землі не буває, але для людини вона відносна, і в цій тиші ми живемо, і в ній спілкуємось зі всім, що нас огортає, - кажу, притягуючи до себе черешневу гілку, сміюсь: - Через днів п’ять дозріють ягоди. Оцю черешню називають Черехом. Її  посадила Маня, за пару років до кінця свого земного буття. А ще вона залишила в пам'ять потомків,  вишні і сливки, які ростуть нині недалеко її хати. Я була тут, коли вона її  будувала. 
    - Чудно все. Чудно і дивно. Я дуже мало пам’ятаю бабусю Онисю. Ми з тобою похожі на неї. Вона із роду Вінніцьких. Як казала мама, СТОВПОМ двох родів: Лозінських і Вінницьких була тітка Міля. Не стало її, щось ніби обірвалось. Може тому і болить і  міліє наш славний рід, - тихо крокуючи, задумливо веде споминами розмову, сестра.
    - Добре пам’ятаю дядька Степана Вінницького. Гарний був з себе наш дядько. Працював головою Сільської ради, вів сільську громаду в культурнім плані, дуже любив своє рідне село, казав, що навіть його назва має своє високе значення для людського життя. Смішно, але одна жінка з Гаманщини, якось розказувала мені, що боялась дядька Степана. Я запитала, чому саме, а вона каже, що він бачив людей такими, які вони є в дійсності.  Призналась, що комусь-то наговорила на нього щось зле, і … їй здалось, що він знає про те, - кажу весело, придивляючись, до золотогривої хмарочки, що пливе в обрії.
    - Коли дядько Степан приходив до нас, він брав мене на руки, а мені тоді було років п’ять, і дарував цукерки. А ще пам’ять несе в той день, як він плакав, коли померла його дружина, по імені Поля. У нього було двоє дітей. Мені подобалась його донька, наша троюрідна сестра, Анета. Тітка Міля розказувала, що Анетка переїхала жити в Київ, - чомусь сумненько іде в спомини про нашу родину, сестра.
    - Давненько ми не зустрічались з нашими родичами по родоводу Вінницьких. Чудно все. Сама старша в родині була тітка Міляна. За нею йшов Степан, далі два менших брати. Самий молодший, той мріяв про освіту, і, він її мав, бо вчився в Вінниці. А ось середущий синок сімейства  Клементія, брат Мілі,  загинув випадково, чи не випадково. Він був білим офіцером. Тіточка Міляна  розказувала за нього. Плакала, розповідала про сімейні відношення людей, де в однім роду були Червоні і Білі. Страшно…- стишено веду розмову, і, глянувши в бік будинку тітки Наталки, добавляю з сумом: - Коли отримала телеграму, що помер мій дядько Микола Лосковський, (батько Мані), я ринулась в поїздку, а мене від неї відмовив мій чоловік. Все життя буду жаліти, що не поїхала тоді на похорони. 
    Сестра присіла на почіпки, притулилась руками до Медуниці, яка зацвіла різними кольорами, і тішить радістю маленький горбочок біля черешні.
  - Цікаво живе людина на землі. Цікаво, але дуже мало. А роки біжать так швидко, що не встигаю їх лічити, - зітхає Юля. 
    - Оцей куток, оцю мальовничу межу між полем і садибою Лосковсько-Лозінських - я називаю Шляхом Черешень. Із старих дерев, залишилось - всього два. Всі інші, посаджені другими поколіннями: а саме: поколінням, Мані, Галі, і, як мені здається - поколінням Світлани, - притулившись до молодої Черешні, якій не більше 5-ти років, - кажу я тихо.
    - Ця  садиба – частина історії нашого роду. Без неї ми би не були такими, якими є насправді. Коли наша матуся  приходила сюди, мені здавалось – вона обіймала все, і тут же, про себе,  читала Високу Молитву, за Рід Лозінських і Лосковських.
    Юля, пройшла кілька кроків, присіла на пеньок, який обріс кольоровими  травами, усміхнулась, показала рукою в сторону старої хати тіточки Наталі, сказала:  - До нас наближається Надя, мешканка Вигоди.
    - Доброго дня! - світло привіталась, жінка. – А я думаю, хто тут ходить.  Рада вас бачити.
   - Дякую, - сміється сестра.
   - Ви в гості до батька Світланки, Анатолія?
   - І до нього теж. А ще, ми  прийшли на зустріч з Минулим. Були біля хати тітки Ніни, Наталі і дядька Миколи. Попробуємо навідатись  ще й до хати Мані, Галі, Світланки і Анатолія.  Роки йдуть.  В наших країнах щось міняється, і хто знає, коли ми ще зможемо прийти сюди, - кажу я, і, притулившись очима до небесної далі, доповнюю розмову, - як сказав би наш  татусь, бо це так ТРЕБА.
    - Вірно.  Мої діти живуть в Росії. Серце болить, а можливо ми з ними уже не стрінемось. Я ж не молода особа, - поправляє пасмо волосся, вдивляючись в широку даль поля, тихо говорить жінка.
    - Все буде добре, - мовлю я, і, провівши рукою по стовбурі черешні, усміхаюсь:
              А я люблю своє село –
              Від нього в світ іде тепло.
              В садах вишневих білі хати,
              Криничні журавлі крилаті,
              У небо дивляться собою…
              Дорога довга Слободою
              Біжить до татових воріт…
    Жінка радісно охнула, заплескала в долоні, поклонилась, заговорила смішно, приємно, радісно:
    - Спасибі. У мене є виписані з твоєї віршової книги вірші. Моя внучка їх читає напам’ять. Сон нині мені снився високо-рожевий.  Це для зустрічі, - злегка розгублено розказує Надія. – Привіт Молдові. Там живе моя двоюрідна племінниця. Піду я. Якщо ви хочете зайти до Толі, то б то, Світланчиного батька, то трішечки зачекайте. А моє вам, до побачення. Рада зустрічі.
Жінка злегка поклонилась, усміхнулась, добавила:   
    - Із всіх Черешень, посаджених тут в 20-х роках на початку століття, залишилась одна. Всі інші посаджені новими поколіннями, сюди входить і саме молоде – донька Галі, Світлана.   
    Ми з сестрою мовчки проводжали поглядом жінку, мешканку села, яка кількома словами і висновками Життя, вроді би підкреслила те, яке родинно і  душевно хвилювало нас. 
   Я відійшла в сторону пшеничної ниви, зірвала один колосок, потерла, попробувала на смак, сказала сестрі:
    - Хліб. Запахи його ніколи не забуду. Кинь погляд вдаль лану. Неозоре, і щасливо воно.
   - Сядь біля мене, - показує на межу,  Юля. – Ми прийшли сюди не просто. Діє якась сила в нашім Світі. Зустріч з родинними місцями, хатами, подвір’ями, садибами, садками, Черешневою дорогою-стрічкою, - це щось від Вищого Світу. А ще радісна новина, що стрічечка-биндочка Нашого фамільного Роду знайшла для себе місце в Михайлівцях, в селі, яке стане колискою для продовження Родоводу, я маю в вигляді дітей Світлани Мурдюк – оце і є НАША  Висока  Подяка Всевишньому.
    Сестра змовчала, а з нею стишилась Даль, Простір, і ще щось, саме те, що являється головним в таких хвилинках Життя.
    - Ого-го-го-о-о-о!!!! – понеслось в Десь:  Високе, Привітне, Незнане, Дивне і до болі Знайоме, рідне і щасливе, в якому чулось Минуле і Сучасне, якому немає пояснення, але ВОНО Є,  І  БУДЕ ВІЧНО. Ми з сестрою  притихли, задумались. Протягнуло м’яким запашним вітерцем, обняло нас, приласкало, сяйнуло далі.

                ЧАСТИНА ТРЕТЯ
               
 … Пробігли довгенькі роки.  Перегортаючи сторінки життя, думками торкаюсь Минулого, того Минулого, яке Було, діяло, раділо і тужило, сміялось і плакало, рифмувало плани на Майбуття, спішило, і ходило тихо. Сама не знаю чому, частіше всього думками  завертаю в своє село Михайлівці –  іду його вулицями, заглядаю в подвір’я людей, тішусь музикою хвірток, корбами криниць, голосами дітей, ловлю запахи пшеничних ланів, садів і долин, ловлю погляди односельчан, присідаю з жінками на лавочках біля воріт, щоб поспілкуватись. А, ще мені дуже подобалось ходити базаром, вітатись з мешканцями Подільського  краю, дарувати їм свої побажання, обіцянки зустрічатись. Іноді,  до щему в серці хвилює згадка, як колись, в деякі недільні дні, високо і святково над селом неслась музика духового оркестру – «Марш Слав’янки» - сповіщаючи людям,  у селі – ВЕСІЛЛЯ - на Душі ставало щасливо і привітно.
    …  Нині, в часи, які розлучили мене з Батьківщиною, я тішусь і горджусь своїм Подільським краєм: світлим і добрим, чесним і справедливим, гарним і багатим, привітним і радісним, щедрим і ласкавим, сердечним і душевним, в якому живуть мої односельчани, а ще дуже близькі мені мешканці Землі, з якими у мене є тісний зв'язок по Роду – це моя троюрідна внучка,  моя Світланка Мордюк, її чоловік, її дітки. Є ще й  далекі родичі сімейства Баковських, внуки Фільона і Івана Попіля. Крім родичів, нехай і далеких, я підтримую самий привітний зв'язок з Наташею Герман, і її матусею Марією, з якою я вчилась в школі.  Це вони допомагають мені в передачі моїх книг в село. Низький їм поклін, і щирі побажання довгого Земного Життя. .
    …Передивляюсь сторінки написаних мною книг, ( а їх більше ТРИДЦЯТИ ПЯТИ), усміхаюсь – Я щаслива людина Планети Земля. Бог нагородив мене літературним талантом, за що я йому дуже вдячна, а ще він мені подарував Великий Рід, той рід, який дав мені сотні тем, для написання Романів, Повістей, Оповідань і Віршів.
     Низький поклін всім, хто  мав і має життєве відношення до мене.
               
                З повагою: Ваша землячка
                Світлана Іванівна Лозінська.
               
                Весна, 2021 рік. м. Кишинів, Молдова.               


               




                У читачів книги прошу вибачення
                за деякі помилки, як кажуть – «В житті –
                як у довгій ниві» - всяко буває…Не
                судіть грізно.
                С.Лозінська