Остап

Наснилось мені з п’ятниці на суботу таке – ювілей Остапа Вишні у палаці «Україна».

Сидить він на сцені у плащику, на голові берет, окуляри, мікрофон кривенько так стоїть, щоб класик міг у нього щось сказати.
Старенький мовчить, а гості підходять, щось говорять, зал плескає у долоні.

Тут підходить пара – посол з послихою, щось йому промовляють амбасадорською мовою своєї країни, перекладач перекладає,
та незрозуміло взагалі мені, чи Вишня чує те все. Тоді пара собі йде, а він навздогін їм каже:

 – Чекайте,поверніться до мене. Я чув багато фальшових слів, та й бачив сліз немало несправжніх. Які ваші сльзи – не знаю, але
капніть мені сльозинку жалю до старого на долоню.
 
Пара повертається, я бачу, що послиха справді плаче, а тоді схиляється над майстром і сльози, що виблискують незгірш діамантів
на шиї жінки, капають у простягнуту старим долоню.

Він дивиться на мокру од сліз долоню, а тоді ховає її під плащика і притискає до серця.