Воспоминания учителя Часть 2

Петро Денисович Севастяненко

Спогади

Часть 2

В наступному 1938 році, в нашій школі села Вищий Булатець, проходили  атестацію молоді учителі, які відпрацювали один рік. Члени комісії із району відвідували уроки, перевіряли роботу по навчанню і вихованню в школі, а також роботу з батьками і населенням. Пройшов таку атестацію і я, і комісія відносно мене записала в висновках: «рекомендувати і використати на адміністративній роботі в школі».
В 1938-му році мене забрали на комсомольську роботу в Лубенський райком комсомолу на посаду завідувача відділом пропаганди і агітації, де я проробив там сім місяців, потім  мене призначили директором Вищебулатецької школи. Колектив був обновлений. Завучем залишався Булатецький Р. М. Прибули нові вчителі: Пасічник Іван Федорович, Якимови (їх було троє), Грицун в молодші класи та інші.
З цим колективом робота пішла нормально, але на той час в світі була занадто напружена обстановка, а саме: Друга світова війна, Лінія Мажино у Франції, Лінія Зіфріда в Німеччині, Фінська компанія.
***
 «(Лінія Мажино (фр. la Ligne Maginot) - система французьких укріплень на кордоні з Німеччиною від Бельфора до Лонгійона. Була побудована в 1929-1934 роках. Потім удосконалювалася аж до 1940 року, що зумовило включення до складу лінії не тільки важких укріплень (довжиною в 400 км), а й легких, сумарною протяжністю близько 750 км. Названа по імені військового міністра Андре Мажино. До її складу входили 39 довготривалих оборонних укріплень, 75 бункерів, 500 артилерійських і піхотних блоків, 500 казематів, а також бліндажі та спостережні пункти.)»
***
«(Лінія Зіфріда в Німеччині. Лінія Західний вал або західна стіна (нім. Westwall), серед противників Німеччини також відомий як "лінія Зігфріда» (нім. Siegfriedstellung) — система німецьких довготривалих укріплень, зведених у 1936-1940 рр. на заході Німеччини, у прикордонній смузі від Клеве до Базеля-німецька лінія оборони на суші. Протяжність близько 630 км, середня глибина 35-100 м. складалася зі смуг забезпечення, головної і тилової, мала близько 16 тис. фортифікаційних споруд. При проектуванні також планувалося створення суцільної зони ППО, що складається з 60 зенітних батарей.)»
***
Розпочалася і  Фінська компанія. Лінія Манергейм. Сотні обморожених в наших госпіталях. Тобто школи і інститути перебудовані під госпіталі. Матеріально в цей час жити трудно. Не вистачало їжі. Не було одягу, але дух залишався бадьорий, і ми були впевнені, що шлях до світлого майбутнього буде ясний і простий, а з таким випробуваним і мудрим вождем як наш, ми завжди переможемо, і ворога будемо бити на його території.
***
Закінчився навчальний 1939-1940 рік, а з ним   закінчилась і робота у Вищому Булатці, так як в перших числах липня 1940 року мене спішно забрали в армію і з того часу моє життя розпочалася в військовій службі.   
***
Перед війною у перших числах серпня 1940 року, мене і моїх земляків з Лубенського військкомату відправили потягом до Полтави. Там сформували товарні вагони до головного потягу і нас повезли в південному напрямку. Куди саме повезли і в яке місце, ми не знали, так як це була військова таємниця. Десь на другу чи на третю добу ми зупинилися в Ростові на Дону. Від головного потяга половину вагонів відчепили, а половину  в якій був і я повезли далі. Нарешті зупинилися на якомусь роз’їзді серед поля. Оголосили, що приїхали на місце і можна розвантажуватися. На відстані двох-трьох кілометрів виднівся якийсь населений пункт. Як ми потім дізналися, то була станиця Слєпцовская Сунжерського району на Північному Кавказі. Тут же в Сунжерському районі і почалася моя військова служба в 9-му окремому дорожньому батальйоні  який приписували до Ленінградського військового Округу, (хоча він і базувався на станиці Слєпцовская). Пройшли курс молодого бійця, склали присягу. Жили в таборі на річці Сунжа. А в 1940 році в серпні місяці в районі Слєпцовскої  стояла така спека, так несамовито палило сонце  — (температура  більше 40 градусів), що єдиним порятунком тільки й була річка Сунжа. У військовій частині де я проходив курс молодого бійця, зі мною служили два моїх земляки з Вищого Булатця — Гайдук Михайло Леонтійович, і Халява Іван… А ще з другого села Олександрівка служив разом зі мною учитель Криворяжко Іван Степанович. Невдовзі після цього, наш батальйон  переправили на військово-грузинську дорогу, яку ми ремонтували від Орджонікідзе до Тбілісі. Будівництво її вимагало великої фізичної сили і терпіння, а зі знаряддя праці були тільки кирки та лопати.
У вересні 1940 року перевели нас в Новгород, а батальйон розформували і розіслали  в різні частини, переважно в авіаційні. Мене з групою наших хлопців направили у 69-у, авіабазу, яка базувалася за Виборгом, на аеродромі Сурміріокі в восьми кілометрах від фінського кордону. Там і почалася справжня військова служба. Мене призначили замісником політрука в аеродромну стрілецьку  роту.    Роботи багато, зима сувора, особливо на польовому аеродромі в містечку Майскіолі, де ми обслуговували польоти в польових умовах зимою, а жили в підвалі якого-то фінського розруйнованого сараю. Холод постійний, нестерпний. Та наступала весна. Потепліло. А зграї комарів не давали ночами заснути. Тут же почалася і війна. З перших днів була неорганізованість. А потім відчувалось що керівництво зверху відсторонилось.  Мене на початку війни обрали секретарем Комсомольського бюро 41БАО і присвоїли звання молодший політрук. Потім перебазувалися по всіх польових аеродромах, що між Виборгом і Сестрорецьком. А в кінці серпня перебазувалися в Ленінград, в Нову дєрєвню на Комендантський  аеродром. Тоді ішли дуже тяжкі бої. Відходили по наказу командування, часто пробивались силою, а де хто зміг вийти, то тільки до Теріоки, а звідти на човнах до форт Кронштадта.
…Навколо Ленінграду у вересні 1941 були найважчі бої. Навколо міста горіло все його передмістя. За одну добу німці робили по 18 нальотів, а потім з боку Фінляндії почали обстріл з важкої артилерії. Наш комендантський аеродром якраз попадав в зону артобстрілу. Було тяжко і трудно, але більше всього мучив голод. Пайок хліба в 300 (триста) грам для дорослих молодих людей при холоді і напруженій роботі ніяк не міг забезпечити життєдіяльність нормальної людини. Багато моїх товаришів по службі з 9 (дев’ятого) батальйону не витримали голоду і загинули саме від нього.
Весною на початку травня, 1941 року мене перевели в 96 (дев’яносто шосту) роту зв’язку, при 96 РАБ, яка була розташована на Саперному переулку, в приміщенні аспірантури сільськогосподарського інституту. Рота окрема. Людей не багато, але всі розкидані по точках по всьому Ленінградському фронту від Ольгіно на Фінському заливі, до Ладожського озера, — до дороги життя. А між ними Колпіно, Всеволжск, Ржевка, Углово, та ще з десяток невеликих населених пунктів. Командний склад: капітан Олєйніков, капітан Калашніков (він же командир і комісар). А потім замість Олєйнікова — Бахаров Микола Іванович, начальник вузла зв’язку.
Командири взводів і інші служби це: Трубіцін В., Антонов П.А., Зимарьов М.В., Глушко Захар, Алєксєєв, Пройданов Яков,  і ми з моїм другом Краюшкіним Л.Г. як політ контролери.
В 1942 році літом більшість особового складу замінили дівчатами, які прибули з воєнкоматів Ленінграду як добровольці, а також прислали і з Уралу велику групу дівчат (добровольців). Вони і несли службу не гірше від мужчин. В серпні 1943 року, пройшло скорочення політруків по ротах, батареях, ескадрильях і нас хто попав під скорочення направили на перепідготовку  офіцерського складу в училище переважно авіаційні, (там були найбільші втрати).
Так я попав в Оренбург в Чкаловське авіаційне училище льотчиків спостерігачів. Таких нас слухачів зібралося в училищі 300 (триста) чоловік, і всі комуністи, і всі побували на фронті, (з різних фронтів, і з різних родів військ). Нас готували по новій програмі, але в кінці 1944 року, щось застопорило, і всіх затримали аж до початку 1945 року, а потім через запас із Казані направили в авіацію Балтійського флоту. Війна кінчалася. Я був направлений штурманом в окрему ескадрилью ПВО, а потім в новосформований полк розвідки. Літали на Пе2, на розвідку в море, але вже коли війна закінчилась.
В 1947 році мене не допустили до польотів. Медична комісія яку ми проходили два рази на рік признала, що у мене зовсім притупився слух на праве вухо і порушений вестибулярний апарат. Хотіли направити секретарем партбюро полка (я був секретарем нашої ескадрильї). А потім в госпіталі куди мене положили зробили висновок, що я не годний до служби. Так в жовтні 1947 р. мене демобілізували з рядів  ВМВ і ми вмісті з Клавдією Іванівною, з якою я одружився в серпні 1945 року, рішили їхати в село на мою батьківщину.
В кінці жовтня приїхали в Лубни.
В Лубнах мені дають призначення в Вище Булатецьку школу завучем і учителем фізики і математики.
І так я знову повернувся в Вищий Булатець, де навколо одні руїни і злидні. Село обшарпане, голодне. Діти сироти. Матері вдови.
 Районний центр  міста Лубни являв собою суцільні руїни з заходу на схід і з півночі на південь. З 1941 по 1943 рік в Лубнах і в навколишніх селах району  господарювали німці, які брали в селян і міських жителів все, що їм заманеться: свиней, курей, корів, одяг та інші речі.
В школі де поряд Гусарів будинок, знаходився табір радянських військових полонених, яких використовували на різні роботи а більше всього, на шляху, що  зв’язував Лубни і Київ, поза селом Вищий Булатець між Остапівкою і Малим В’язівком. Це була польова дорога, без твердого покриття в напрямку Яблунево Оржицького району, а далі десь повертала до Яготина. В той час місцеве населення Вищого Булатця  щоденно виганяли на шляхові роботи і особливо зимою очищати шлях поза селом від снігу.
З села Вищий Булатець було вивезено до Німеччини 225 осіб переважно молодь. Серед них більшість і мої учні.
Під час тимчасової окупації 1941-1943 років нанесено великої розрухи господарству. По даних комісії яка працювала після звільнення села від німецьких загарбників установлено наступне.
Спалено 13 хат на суму 5900 крб.
Спалено 14 сараїв (із них 4 колгоспних) на суму 71600 крб. (в цінах 1945 року).
Зруйновано колгоспну кузню на 1500 крб.
Зруйновано вітряк на 1400 крб.
Зруйновано колгоспні ваги на 1500 крб.
Зруйновано колгоспну баню на 1000 крб.
Зруйновано ізолятор на фермі  на 2000 крб.
Нанесено збитків школі № 1 на 1500 крб.
Шкільному будинку № 2  на  600 крб.
Шкільному будинку під квартиру учителів  на 1700 крб.
Зруйновано шкільний сарай на 850 крб.
Знищено бібліотеку на 1500 крб.
Всі збитки школі виражались сумою в 25 000 крб.
Збитки споживчій кооперації становили 12200 крб.
Збитки понесені громадянам становили 34900 крб.
Збитки колгоспу становили 77700 крб.
Не повернулися з фронтових доріг 91 чоловік (із 154-х, що приймали участь у війні).
Чоловіки з села Вищий Булатець (в більшості з них) в діючу армію не призивалась, так як працівники транспорту вважалися мобілізованими.
А на сільській раді (села Кононівка, Чуднівці, Малий В’язівок, Нищий Булатець, Вищий Булатець) із 614 чоловік, що брали участь у війні загинули в боях 384 чоловіка.
По Лубенському районі в 36-ти колгоспах заподіяно збитків на 40 (сорок) мільйонів крб.
По місту Лубни на 58 (п’ятдесят вісім) мільйонів крб.
Зруйновано 298 житлових будинків та будівельних установ і організацій.
Та це вже загальна тема війни та її наслідків.
Про себе особисто і про мою працю у  Вищому Булатеці розкажу як було насправді.
Призначили мене завучем школи, де я ще до війни починав працювати. Всі чоловіки, та  вдови, — ходять працювати в колгосп на трудодні.  Виплачують позику, яку кожний рік випускали. Та ще виплачували різноманітні податки грішми і натурою (молоко, м’ясо, яйця). Діти одягнені в який попало одяг, в яке попало взуття. До навчання великого бажання не мають, та й умови такі, що і вимагати нічого. Колектив вчителів не великий. Очолює — директор, Пасічник Іван Федорович. Це, той самий, що в Крутому Березі будував соціалізм, і знищував ворогів народу. Дуже гарячий, у всьому  — класовий підхід. Занадто склочний. Перед начальством умів вислужитися. Культури не високої. Заочна освіта. А язик підвішений добре. Йому до всього потрібно було влізти, і все потрібно знати. Збереглася у мене і світлина колективу за цей період, за 1948 рік.
В першому ряду зліва направо: Петро Денисович Севостяненко, — завуч школи, вчитель математики і фізики,  Катерина Степанівна Перепелиця (Кондратенко),  — вчителька української мови і літератури, Іван Федорович Пасічник, — директор школи, і вчитель історії і географії, Марія Гаврилівна Старосвіт, — вчителька російської мови і літератури, Галина Карпівна Голубівська, — вчителька молодших класів.
Другий ряд: Марія Платонівна Голубівська, —   вчителька молодших класів, Тетяна Дмитрівна Пономаренко,  — вчителька молодших класів, Марія Степанівна Пасічник,  — вчителька молодших класів, Семен Петрович Гайдук, — біолог, Галина Михайлівна Сколота (Кочерга), — вчителька молодших класів.
Була в нашій школі ще й  вчителька Коваленко Лідія Іванівна, викладач біології — та її нажаль звільнили. А потім після того як її звільнили, вона працювала у школі у сусідньому селі Нижчий Булатець, до самої пенсії.  А з нашої, Вищебулатецької школи її звільнили по класових мотивах дякуючи старанням директора Івана Федоровича Пасічника.
Так в цьому колективі, я пропрацював учителем математики і фізики, та завучем школи, до 1950 року, а потім мене перевели директором семирічної школи в село Хитці.