Фiлiжанка кави. 1. Контрактова

День сяє, розбиваючи сонячним світлом похмурі срібно-хромові хмари.

День сяє, а я...

Годую хлібом голубів на Контрактовій.

Час - десь біля другої дня.

Раптом бачу людину з неймовірно харизматичним образом.

Все світле - ледь не пшоняного кольору волосся, блакитні очі, шкіра бліда, посмішка доволі життєрадісна, костюм...Костюм якісний, сучасний, дуже охайний - це для Подолу доволі типово. Мого віку людина, ще один міленіал, і погляд такий цілеспрямований, життєрадісний.

Впізнаю себе, але я - мов негатив цієї людини. У мене бліда шкіра та чорне волосся, темно-карі очі, але, коли сонце сяє як зараз, вони перетворюються на живі, пульсуючі вири світло-брунатного відтінку з відблиском хакі ближче до зовнішнього краю райдужки. Волосся у мене постійно неслухняне, від вітру воно куйовджиться вусібіч, тож немає сенсу витрачати кошти на гелі та лаки. На мені сукня-футляр, трохи відвертіша за костюми та кежуал-ансамблі, які я ношу зазвичай. Від такого відчуття силуету, охопленого темно-синьою тканиною, мені дещо ніяково, хоч і не помічала за собою особливої сором'язливості, адже на сцену виходила час від часу з 8 років.

Я вже не пам'ятаю, хто до кого підійшов першим, але це точно було наприкінці червня 2016 р. і стояли ми під Сковородою на Контрактовій.

Він спитав мене, що я тут роблю.

Я спершу ледь не відкинула щелепу, очі ледь не витріщилися з орбіт.

Природньо, хотілося б відповісти, що це моя країна, я - її невід'ємна частка, тож ходжу де забажаю і питаю будь-кого про що заманеться.

Собі пояснюю, що йшла довго до омріяної свободи, хоч і з металевим присмаком у роті та відгомоном криків сусідів за хостелом у серці.

Натомість, аби зберігати чемність, простягаючи праву руку для привітання, відповідаю те, що і є правдою, в яку повірить не кожен:

"Доброго дня, пане, рада Вас бачити. Я тут у відрядженні, у мене призначена зустріч, щоправда, не з Вами...А Ви, я бачу, депутат? Верховної Ради чи районної адміністрації?".

Чому я наголошую на цьому?

У нього маленький, ледь помітний значок з гербом України на чорному костюмі-двійці справа. Золотий значок завдовжки менш ніж у сантиметр. Раніше я бачила такі значки хіба що в департаменті освіти Одеської ОДА, і то 3-4 скликання тому, а тут людині ще немає 30...Він - геній чи йому просто пощастило з протекцією?

"Чому Ви вважаєте, що я депутат?" - тепер вже його черга дивуватися.

"Це дуже просто," - ледь не сміюся я. "У Вас дуже незвичний значок, але на каналі "Рада" я Ваших виступів не мала честі бачити. Вам нічого соромитись, я не анархістка. Я не така, як ці..." - роблю невиразний жест у бік неформалів із волоссям, фарбованим в усі можливі й неможливі кольори, які безтурботно пили пиво та ганяли на скейтах.

"Дивно, я гадав, що Ви з ними" - мій співрозмовник чомусь сяє, всміхається, ледь не розпускає три пари крил - солов'їних, орлячих та крил колібрі.

"О, дуже багато людей так вважають... Я проводжу певний час із ними, знаходжуся серед них, але я не з ними ідеологічно. Я, все ж таки, за впорядкований світ" - відповідаю.

"А що таке впорядкований світ, на Вашу думку?" - питає мій співрозмовник.

"Я можу сказати приблизно. Вас влаштовує приблизна відповідь?"

"Так, цілком, кажіть, будь ласка, мені цікаво..." - він намагається "легітимізувати" моє філософування, хоча  чом би мені й не мати цього права на філософську теоретичну дискусію апріорі?

"Отже, у нас за Конституцією демократична, соціальна, правова, суверенна, незалежна держава...А Ви самі бачили, як важко наразі жити підприємцям? Як вони тонуть у паперових морях замість просто й гідно жити, заробляючи своїми вміннями?
Я не знаю чому, я нібито не при владі офіційно, але скаржаться вони мені, і я не можу лишитись осторонь цих процесів у суспільстві...Де наші економічні свободи?
Де можливість зростати фінансово? Де ідеали чесної торгівлі?" - видаю доволі спокійним, холоднуватим, блідим, дещо втомленим голосом свою тираду. Це було б тирадою, якби не блідий, вимучений тон, яким я перелічую чесноти парламентаризму та переваги економічної свободи в межах ринкової економіки.

"Не очікував, що Ви почнете говорити про бізнес. Я гадав, Ви тут поруч викладаєте або навчаєтесь...Частково я Вас розумію. Я часто також не міг залишатися осторонь, і в моєму роду всі були доволі активними" - він дедалі тепліше всміхається мені, а я нервово смикаю свою чорну сумку.

Дуже дивно, що керівник підрозділу IT-компанії не прийшов на зустріч, а я говорю чи то з юристом, чи то з філософом, чи то з політичним активістом, але слово "активіст" мені на слух не лягає, не викликаючи ані довіри, ані позитивних емоцій, і тому я, намагаючись не дивитися в інший бік, дивлюся йому прямо в його небесного кольору очі, шукаючи в них чи то янголят, чи то бісиків, чи то такий властивий мешканцям Півдня нашої країни гіперактивний прагматизм. Не знаходжу в цих очах нічого, крім якогось украй оптимістичного дослідницького інтересу. З такими очима я в дитинстві розглядала зоряне небо, квіти мальви, жабок та бабок.

Але ж я не мальва? На мені, на щастя, сьогодні немає рожевих речей, самі тільки сині, фіолетові та чорні.

Відповідаю йому ще нижчим, майже заколотницьким тоном:

"Якщо Вам цікаво не тільки де-юре, а ще й де-факто, то я і викладаю, і навчаюся, але мені важко стати частиною колективу. Тут - роблю жест у бік навчального корпусу - дають бездоганні знання, але я ніколи не бачила складніших переплетінь людських взаємин та емоцій. Я дійсно хочу отримати до своїх двох ступенів бакалавра ще й політологічну освіту" - кажу йому, але вперше правда не робить мене вільною, а радше навпаки.

"А навіщо Вам стільки цілей? Хіба жінка не берегинею має бути для свого чоловіка та дітей? Хіба не достатньо буде того, що кар'єру робитиме він? О, до слова, чарівна пані, як Вам ідея випити кави із тістечками ось тут?" - Він показує таку звичну вже вивіску чудового закладу, де є і кава, і штрудлі, і тістечка.

"Я не певна, що Вам буде приємно говорити зі мною на такі складні теми. А може, у Вас із кимось ділова зустріч чи побачення? Так, одразу кажу, зазвичай я плачу за себе сама, але нещодавно був курс із красного письменства. Його я оплатила, а тепер не маю коштів навіть на проізд" - я випалюю ці ще чесніші слова, але відчуваю, що спека на мене не впливає. Мені не соромно, радше огидно визнавати, що я могла довіритись не тим людям у минулому, і тепер перед людиною таких чеснот і такої краси повстаю ледь не жебрачкою, хоча є світла голова, полум'яне серце і холодні, гнучкі, вправні руки.

Дивно, але факт: про процедуру перевірки контрагента в бізнесі я дізналася вже після того, як мій онлайн-бізнес покотився в безодню й минули кілька десятків ночей онлайн у спробах його відновити.

Саме через це я була втомлена та бліда.

"Я - Андрій. Народився в Києві, живу в Києві, їхати хочу до Польщі. Я дуже хочу, аби Ви випили зі мною філіжанку кави".

Мене з однієї причини не дуже вразила його самопрезентація.

Мені було важко забути чилійця, гостя Тулузи, куди я їздила за обміном. Ось там була не менш потужна харизма. Він навчався зі мною в одній інтернаціональній групі й бісив, дошкуляв, вимотував нейрони, ледь до мовчазного сказу не доводив самим лише фактом свого існування. Суть у чому? Очі, темні мов глупа ніч, зуби білосніжні та рівні, статура доволі міцна, чудовий паризький акцент, лідерські якості - і жодної уваги до мене. Він вивчав астрофізику та мав доступ до кампусу, але кампус та Космічний центр я так і не відвідала, натомість шукала театри й музеї на початку "мертвого сезону". Що він зі своєю астрофізикою, що я зі своїми театрами та музеями могли скидатися на ексцентриків, відлюдників, пасіонаріїв, і скидалися б, аби не наявність мінімуму вільних грошей та здорового глузду.
Він ошелешив мене тим, що через два тижні не повернеться до свого Чилі, а повернеться аж через 8-9 місяців. Коли я спитала, чому, він недбало та незграбно відповів, що батькам було б цікаво, аби він довчився й отримав ступінь магістра астрофізики в м.Тулуза, а вже потім, якщо захоче, повертався додому й намагався застосувати свої знання. Я тримала в руках програму двотижневого мовного стажування, яку він сприймав украй скептично. "У мене достатньо коштів, аби оплатити будь-яку освіту в Європі, але тут непоганий Космічний центр, великий кампус, тож у мене і освіта, і розваги значно крутіші, ніж у вас" - і тут він зробив акцент невідомо куди, чи то в бік чемних та сором'язливих японок з нашої групи, чи то в бік нас, "диких слов'янських варварів", якими нас час від часу величали місцеві мешканці, особливо ті з них, які досягли поважного віку.

Потім у ресурсному центрі ми сиділи за моніторами комп'ютерів поруч.
Мене не цікавили персональні дані його акаунту Facebook, але дещо не оминуло мою увагу: на відміну від моєї версії цієї соцмережі, в його версії було значно більше тонких налаштувань. Це й досі мене інтригує, адже до появи Facebook Business Edition було ледь не 10 років. Це був 2009 рік, непростий для більшості та більш обнадійливий для меншості. Я шукала у Facebook мовні курси, театральні фестивалі, вінтажні книги або навіть нові словники, він - жінок. Він постійно оцінював  зовнішні дані якихось моделей, і жодного разу я не бачила, аби він зайшов з комп' ютера в ресурсному центрі франкофонії бодай в один програмний модуль, пов'язаний з космосом. Одразу кажу: налаштування швидкості Інтернету там дозволяли проводити такі калькуляції легко та ефективно.

"Може, в такий спосіб він захищає інформацію про космічні програми? Грає собі під дурника, а сам перемножує одиннадцятизначні числа в умі й на осі земній вертів усіх нас із нашим едютейнментом та французьким шармом..". Як завжди, запитань було більше, ніж відповідей.

...Повертаюся на Контрактову площу, до усміхненого Андрія.

"Гаразд, пане Андрію, я піду з Вами на каву й тістечка. Я також маю представитись: мене звати Ліка, я вже другий місяць тут, прибула одразу з трьох причин. Перша - відрядження по роботі, друга - дальнім родичам маю допомогти з сімейним підприємством, третя - намагаюся вибороти право на третю вищу освіту. Як Ви бачите, типова клінічна картина трудоголізму. Якщо не навчаюся, то навчаюся, якщо не працюю з творчими проєктами, то з інвестиційними, якщо не клеїться щось із першими чи другими, то пробую книги продавати, якщо не продаю книги, то пишу статті до часопису, а якщо не пишу власні матеріали, то перекладаю класику. Англійська допомагає , рівень її у мене аж С2, міжнародний сертифікат отримала в 2010-му р." .

"Ви в самому Лондоні отримали сертифікат?" - питає здивований, але розслаблений Андрій. Мовчазна й елегантна руда блакитноока кельнерка пропонує нам меню.

"Ні, на превеликий жаль, не в самому Лондоні, але за актуальною кембриджською методикою. Викладачі-носії мови створили центри оцінювання тут, в Україні, і міжнародні іспити з англійської значно складніше скласти, ніж наші ЗНО. Мені все подобалось на курсах, батьки завжди платили вчасно повну ціну за кожен етап курсів, а я навчалася напрочуд легко, адже з дитинства маю хист до мов. Перевага цих курсів у тому, що вони дають уявлення про ментальність мешканців різних, у першу чергу, англомовних країн. Даруйте, що я така багатослівна!" - кажу та посміхаюсь.

"Тоді я просто не уявляю, скільки грошей в майбутньому ви зароблятимете тут, в Україні, протягом наступних десяти років!" - захоплено, ледь не плескаючи долонями, каже мій співрозмовник. "До слова, а чому Ви замовили тільки американо з молоком та маленький мафін? Не соромтеся, замовляйте більше!".

Я смакувала американо, який тут був якимось лагідним, теплим, але не надто міцним. Я намагалася вдавати, ніби я не на сьомому небі, адже попередні два дні провела без їжі взагалі (заощаджувала на купівлю ще однієї книги).

"І що Ваші родичі? Дбають про Вас? Ви ж тут сама...Не страшно?" - питає мене пан Андрій.

"О, я настільки зосереджена на навчанні та роботі, що страх мені не дуже й-то знайомий. Головне - відповідати всім цим зовнішнім стандартам, а надто й власній життєвій місії. Я давно собі склала приблизний план життя на 20 років уперед з датами, коли й чого маю досягти. Такий потужний внутрішній таймер примушує мене прокидатися навіть о 3-й ночі й записувати свої сни, а в них бувають загадки, жарти, пісні, словники, формули - будь-що!" - тут уже мені передається Андрієва екзальтація.

"Чи означає це, що в студентському місцевому самоврядуванні Ви були?" - каже він.

"Означає, скоріше за все. Я робила те, що від мене залежало, але одного разу помітила, що з місцевих політиків хтось мій голос використав для своїх цілей. Це доволі неприємно. Я виділила час, аби пройти звичайне соцопитування, а його потім  подали як актуальний результат екзит-полу, до того ж, "засвітивши" персональні дані інших представників та представниць молодіжних ГО, аж до дати народження та місця проживання.

Було досить незручно потім займатися іншими справами - культурними подіями, прем'єрами в театрі та кіно, художнім перекладом. Тролі лізли на кожну наявну в Мережі сторінку, з нахабною впертістю псуючи контент" - підсумувала я.

"Чи знаєте Ви, що з цим можете звернутися до суду? І взагалі, як Вам, як незацікавленій особі, наша судова реформа?" - спитав він.

"А Вам дійсно важлива моя думка? Мене дещо дратує подання професії юриста як елітарної. Вона, на мою думку, почесна, але всі ці бекграунд-чеки, перевірки на належність до певної династії, якась клановість - навіщо це?

Є реальні люди, життєві ситуації, до того складні, що їх не змалювати за годину чи дві консультації, а люди стоять у черзі на безоплатну допомогу, де їм кажуть правду, але не всю, а потім несуть якісь кошти кудись, і називається це судовим збором, який не завжди впливає на швидкість та якість розгляду справи в суді, а як у нас свідки "містичним" чином перетворюються на порушників або починають асоціюватися з ними - навряд чи так часто з цим можна стикнутися в Західній Європі. З іншого боку, я не відкидаю ймовірності, що побачила за два тижні перебування у Франції тільки "парадний" бік життя місцевих мешканців" - я методично смакую мафін, розфокусованим поглядом окидаючи інших гостей закладу. Кава холоднішає, сонце входить у найкрасивішу світлову фазу, заливаючи золотом, помаранчем та бурштином бучну площу в центрі столиці.

"Відверто кажучи, я ще не бачив таких дівчат, як Ви. Якби Ви ще вміли відпочивати так само інтенсивно, як працюєте... Я міг би Вам показати наше нічне життя, Вам це може бути цікаво" - пан Андрій говорить неформально, але без фамільярності, без спроб наблизитись до мене чи торкнутися, та й мені не кортить торкатися його. Достатньо розглядати його болотні очі, як витвір мистецтва, слухати голос, дякувати Природі, не дуже низький, бо низьким чоловічим голосом, сповненим тестостерону, я не сприймаю ані компліментів, ані порад, ані зауважень, ані наказів. Як потім виявиться, я й погроз низьким голосом не сприйматиму, і майбутньому кривднику сміятимуся в обличчя (точніше, в слухавку).

"Пане Андрію, тільки тією мірою, якою я втаємничена до світу мистецтва, я зможу долучитися до клубного життя. Якщо мене зарахують все ж-таки до ще одного вишу, я буду повинна вчасно прокинутись, після лекцій їхати на роботу, а вже після роботи - на ще одну, ну і дві-три години онлайн розвивати власну творчість. Навряд чи я зможу ходити до клубу чи пабу частіше ніж 4 рази на рік" - намагалася відповісти максимально чемно й тактовно.

"О, ну і де ж Ваша висока школа нетворкінгу? В наші часи вже давно не в кабінетах приймаються доленосні рішення, а в клубах!" - приголомшливо, напівжартома проголошує він.

"Чому Ви про себе так мало розповідаєте? Мене досі інтригує Ваш значок" - повертаюся до важливої деталі.

"А що значок? Для мене головне - не значок, не регламент промови, не  витяги з інструкцій та кодексів. Головне для мене - бути справжнім українцем. Це моя еволюційна перевага, так би мовити" - піднесено, і знов-таки, самоіронічно Андрій  вмикає режим народного оратора.

"Еволюційна перевага, кажете? Мабуть, її мали євреї в Освенцимі або татари, яких з Криму депортували. Ще у амішів та мормонів була неабияка "еволюційна перевага" - жінок використовували як рогату худобу" - хотілося жорсткими фактами загнати його в кут та подивитися, як він звідти виринатиме.

"Боюся розумних та освічених жінок, але саме вони є моєю единою слабкістю. Ви можете на хвильку уявити, що я - чарівник, який готовий виконати три Ваших бажання. Що хочете...Розкажете мені три?" - він сміється в усі 32 доволі рівних, кольору слонової кістки, зуби.

"Гаразд, і тільки тому що я  помірно азартна, а також тому що сьогодні замість ділового партнера інвестиційної компанії я зустріла Вас, я скажу Вам про три своїх бажання. Моя умова - ви не знімаєте мене на відеокамеру без моєї згоди.
Умова друга: я не коментую своє сімейне та особисте життя. Умова третя - я не роблю незаконних речей або чогось, що може мене скомпрометувати.

Мені не буває ніяково у Вашій присутності з однієї причини: одна четверта дитинства під софітами. Я знаю це відчуття, коли стоїш на сцені на чергових пробах, серце вже не калатається, але пудра та тональний крем плавляться під великими рампами та юпітерами. Я знаю, що це таке - ростити в собі оазу знань та рахувати зернятка священних сенсів, вплітаючи їх у вірші та пісні, але я не відірвана від землі, і дбайливо складаю кожну копійчину, аби...

1. Отримати максимально можливий науковий ступінь.

2. Написати цикл книг, які стануть якісними та популярними, змінивши на краще життя мільйонів людей.

3. Літати без обмежень до різних країн світу.

Душу або її еквівалент я за виконання Всесвітом цих бажань не продаватиму, але добряче попрацювати й вийти за межі "зони комфорту" готова.

Мені, як і Вам, жити чужими цілями й планами не дуже до вподоби. Згадаймо в ЗУ "Про вищу освіту" принципи незалежності, самоврядності, академічної мобільності. Чи не було б маленьким раєм на Землі для мене й для Вас їхнє втілення в життя?"

- тепер вже мої очі світяться радістю та спокоєм.

"О, то Ви справжня адептка Болонської системи...Цілком природні бажання, і хоч вони дещо дивні, я спробую посприяти їхній реалізації в Вашому житті.

Мене знаєте що в Вас дивує? Ви цю ідею недоторканності сприймаєте ледь не буквально, Ви так довго медитували на філіжанку звичайного американо, що я ледь не заснув. Мали б Ви ще й дійсний закордонний паспорт..." - він виходить із стану задоволеного кота, а в очах, десь у самісінькій глибині, загоряються легкі, метушливі "болотні вогники".

"Закордонний мій паспорт дійсний, але його...Вилучили. Так забирати звичайні пересічні крадії не можуть, я схиляюся до версії, що "зверху" хтось міг натиснути" - оскільки ми не самі, а в кав'ярні таки є відеозйомка, я сідаю за стіл так, аби максимально злитися з юрбою відвідувачів, та ще й переходжу мало не на інфразвук.

"А Ви маєте докази?"  - пан Андрій тепер пропалює мене очима, ніби сканером.

"Докази у мене тільки побічні. Можу потім показати Вам на мапі Києва та області, де востаннє бачила свій закордонний паспорт. Мені не дуже зручно Вас таким навантажувати, кажучи відверто" - я все ще на низьких вібраціях голосу, переходячи з сопрано на контральто, пояснюю делікатні обставини дуже дивної справи.

"Я надам Вам консультацію, і не одну, з однієї причини - нам тут потрібні не тільки робочі руки. Робочі голови та уважні очі не менш важливі. Я спробую писати Вам навіть із самої Польщі, а Ви будьте на зв'язку. Я взяв за правило собі допомагати тільки сильним, а Ви, скоріше за все, саме з цієї категорії".

Я тільки й встигла м'яко посміхнутися, тренуючи на своєму візаві делікатний, розфокусований "британський погляд". Це аж ніяк не надавало моєму образові загадковості, але так я дійсно була ближчою до всього закордонного в хорошому сенсі. Британські викладачі наполягали на тому, аби протягом курсів ми дивилися один на одного не дуже уважно, "адже в нашій культурі занадто прямий погляд - ознака неповаги, агресії та низького класу" - зі слів містера Джуліана записано вірно.

Нам надали рахунок, і пан Андрій за швидкістю ракети оплатив його. Як не дивно, жуйку в цьому закладі разом із цукром та рахунком не пропонували, а на стильних чорних кросах панянки кельнерки яскраво-червоним виблискував логотип "El Toro", тобто лого одного з постачальників, а не самих по собі засновників закладу.

У мене була легка ейфорія від того, що є на іншому краю країни люди, схожі на мене глибинно, подібні зі рівнем цінностей.

Отже, 1:1. Я не розповіла про дивного подорожнього, а пан Андрій не розповів, хто повісив на його елегантний костюм значок з гербом України.

Я вийшла з кав'ярні з його мінімалістичною візитівкою, яка легко лягла до мого гаманця, а потім - до чорної сумки.

Було надвечір'я, хтось грав на гітарі, хтось продавав ароматичні палички, а хтось крутив фаєри. Поступово згасали вогні кав'ярень, ресторацій та торговельних центрів.

Минув ще один день пригод.