Фiлiжанка кави. 2. Kyiv region. Iнтерлюдiя

Якось дивно цей позашляховик зупинився на дорозі.

Якимось неймовірно привітним виявився водій.

Я просила довезти мене до Ірпеня, адже там проходять літературні зустрічі, але опинилася в Обухові.

Ми прибули туди вночі, коли вогні згасали.

"Мабуть, я для нього не дуже й-то українка" - я думала, спокійно приймаючи той факт, що мене фактично викрадають.

"Ліко, Ліко, а чому не Суліко? - співав кришталево тверезий водій цього "шедевру".

Я навіть не встигла записати номери.

"Ну, сьогодні ми з тобою будемо говорити про права людини" - всміхається якось маніакально. "І ти мені допоможеш психологічно. Ще й кіно подивимось..".

Чудово. Я "обожнюю", коли рішення приймають за мене.

Наступне питання приголомшило мене.

"А ти дійсно аж така віруюча, як про тебе кажуть?" - спитав він.

"Якщо Ви про мене щось знаєте, будь ласка, дайте собі труду вказати джерело з актуальним онлайн-посиланням" - відповідаю, поступово пристібуючись, коли швідкість перевищує 80 км/год.

"Чи знаєте, пані, я можу багатьом нашим спільним знайомим розповісти, що Ви несповна розуму" - він всміхається й тисне на газ ще сильніше.

Не затримуючи подиху, поступово вмощуюсь у розкішному салоні так, аби бодай розбитися комфортно. Мене насторожує майже повна відсутність запаху алкоголю від водія.

Це середина "золотої осені" 2017 р.

Переді мною Звір, з яким борються християнські монахи, демон, якого пробують підкорити йоги, Темний бік сили, сітх майже у чистому вигляді.

Що я сама можу зробити? Він тверезий, я твереза, ми стрімко вилітаємо на трасу, а головне - вже пізніше за восьму вечора, і дорога пуста.

Я вже давно не вірю, що він простий таксист.

У мене все ще немає смартфона. Я маю бути в іншому кінці області, аби не розчарувати друзів та знайомих!


Я не бачу в салоні машини жодних прапорів, музика лунає, здається, знову зі славетної радіостанції "Kiss FM", я намагаюся бути максимально непривабливою, навіть огидною.

"Так, звісно, сер, розповідайте, я з радістю підтримаю Вашу версію фактами. Добре, що Ви повернулися з ралі Париж-Дакар і не забули, що гостям пропонують пристібнутися зазвичай".

"О, знову-здорово, ще одна юридично обізнана...Та ви, юридично обізнані секрешлюпки, уже мені під шкіру без пальмової олії залізли. Я, хоч і не дуже чемний, але слово своє тримаю. Просто покажу тобі один фільм. Тобі не завадить побачити його заради розширення позиції ерудиції".

Було по-всякому: я не могла ані заснути, ані гримати на особу, старшу за званням, ані підтанцьовувати улюбленим трекам, я просто глибоко дихала й медитувала, подумки відмічаючи наявність назв населених пунктів. Ще одне село проїхали, потім наступне, потім ще одно...

Мене здивувало, що таксі замовила, а прибув він. Я ще навіть не опублікувала свої "таблиці Брадіса", тобто гіпотези та попередні висновки стосовно якості вищої освіти, а він вже тут. На обличчя намагаюся не дивитися. Я бачу, що на цьому обличчі дуже уважні карі очі, сам по собі він чимось скидається на ведмедя грізлі, а я в лісі буваю не так-то й часто, аби знати, піддаються грізлі гіпнозу чи ні. Мене вчили хіба що сторону світу визначати за мохом на пагорбі, тушити вогнище правильно та бігти світ за очі, коли страшно та нічого не зрозуміло.

Яке тут спортивне орієнтування?

Не дуже коректно, гадаю я, зловживати таким потужним двигуном, витискаючи з нього теть усе. 80 км/год від корпусу НАУ аж до самого Обухова. Можливо, я й перебільшую.

Одна півкуля мозку пише заповіт, інша сама себе "відспівує" ведичними мантрами.

Телефон мовчить. Це означає, що про мою відсутність на певний час не знатимуть ані Олек Ніколассон, ані Паша Броський, ані майже забута мною, але по-своєму харизматична Лєра Паніка.

Вони вважатимуть мене ненадійною організаторкою літературних вечорів і не знатимуть, що мене везуть серед ночі світ за очі на ще одну (одну з багатьох) "виховну розмову".

Перетворююсь на вухо.

Мені не від швидкості лячно, а від невизначеності.

Джинси подряпані від руфінгу, телефон вимкнувся й уже не тримає заряд, хіти трансу мали б спрацьовувати як анестезія, я мала б бути сонною, натомість вперто дивлюся поперед себе й починаю говорити, говорити, говорити, бо він сам про себе правду все одно не скаже.

Він з тих, кому для відвертості алкоголь не потрібен. Я також.

Він запам'ятовує деталі, чіпляючись за них як за компас. Я також.

Це ніч на суботу, але дивно, що траса така пуста. Тут неможливо прискіпуватись уже ні до чого, крім того, що мапа лежить у квартирі, яку від мене заблокували, ще одна мапа Києва та області лежить у кімнаті гуртожитку, яка взагалі опломбована, і я дивуюся впвненості, з якою мене везуть "дивитися кіно".

Мій внутрішній діалог виходить назовні.

"Так, ви вгадали, я ненормальна. Я на спір їм комах та запиваю бетоном" - кажу, не зводячи очей з дороги.

"Даруйте, що?"

"Я ненормальна, я в три роки розрізала дідусеве фортепіано на десять частин".

"Та невже?" - його погляд м'якшає.

"Дідусь грав на фортепіано, а бабуся -в театрі. Це у нас сімейне. Ми всі ненормальні. А я маю страшні проблеми з обміном речовин, тому, якщо ми їдемо до якоїсь чергової квест-кімнати, я там оголошу голодування. У мене алергія на більшість видів іжі, підтверджена французькою лабораторією".

"А на французькі поцілунки у тебе також алергія?" - питає водій, мало не випадаючи з позашляховика від реготу.

"Ні, це матінка-настоятелька заборонила, вона мене саджала на гречку.
А потім в ашрамі на Півдні країни нам казали, що ми маємо підпорядкувати всі свої інстинкти Крішні".

"Так, я зрозумів, ми з тобою точно дивитимемось фільми, і все. Сподіваюся, від чаю не відмовишся".

"Якщо не отруєний, то вип'ю, чом би й ні. До слова, на мене друзі чекають уже понад три години. Потім можуть виключити з творчої спільноти "за невідвідування".

"Знала б ти, скільки того самвидаву я свого часу власноруч спалив..."

"Мабуть, знала. Бабуся також запалювала в Прибалтиці, вона мені з дитинства якісь дивовижі розповідала про Радянський Союз".

"А я тобі не про Радянський Союз кажу, а про бурхливі 90-ті. Левка Дурка пам'ятаєш? І не бреши мені, ти цілком нормальна, не потрібно до своєї творчої біографії домішувати Амаранту та Ремедіос з романів Г.Г.Маркеса. Пірнали-знаємо".

"Тоді чому я з Вами їду не туди, куди мене мало відвести міське таксі?"

"Такий збіг обставин. На сьогодні до другої години завтра ти заангажована".

"Зазвичай я стараюся бути незаангажованою й чесною водночас, але тут якісь непересічні обставини. Ви гадаєте, завжди мене кликатимуть на конкурси такого рівня? Вони просто втомляться від мене...Публіка втомиться в першу чергу од того, що я сама собі і письменниця, і критикиня..."

"І драматург" - сказав дивний водій.

"А це Ви звідки знаєте? Пташки на ст.м. Глибочицька чи, може, риби зі ст.м. Арсенальна розповіли?".

"А ти вже й з нашими глибоководними рибами знайшла спільну мову?".

"Яка інформація, такі й підходи до неї. Якщо він мене захищають носії інформації, які для мене придбані й мені належать, то я також можу перекрутити "правду" у потрібний бік, аби не шкодити своїм джерелам. Логічно?".

"Та у тебе для жінки забагато логіки, а інстинкт виживання як у зозулі якоїсь. Не дуже ти схожа на принцесу..." - пробурмосив собі під ніс водій.

Читачі будуть здивовані, але в непоганій дворівневій квартирі ми дійсно дивилися кіно.

Один фільм, другий, третій...

Час від часу я підводилась, аби поглянути у вікно.

Я щиро вірила, що, мов у казці, по мене прийде чи то пан Андрій, чи то пан Олек Ніколассон, чи, можливо, сама Маріанна Кіяновська підкаже, як діяти, як розмовляти з грізлі у людській подобі.

Я щиро вірила, що в такий спосіб мене намагаються відучити від усього хорошого, до чого я звикла.

Я могла й посивішати за одну ту ніч.

У моїй присутності вельмашановний "грізлі" просто прагнув побути собою.

Я не питала, звідки у нього такий великий плазменний екран - чи він його сам придбав за готівку, чи то на виплату, чи йому його подарували, чи він його виграв у лотерею, відсудив або конфіскував у когось.

Я розглядала всі ці варіанти водночас.


Чай  був  зелений, як мені до смаку.

Я була вередлива, як йому до вподоби.

Ба більше - він спав в іншій кімнаті, бо бачив на моїй правій руці обручку, наявність якої я не коментувала.

"Ось і розпочався мій середній вік, а я не хочу старішати, я хочу мати завжди молоду свідомість та свіжу пам'ять, як зараз" - я задумала ще й це бажання в цьому дивному будинку.

Вам це нічого не нагадує?

"О, не журися за тіло...". (Леся Українка, поема "Мавка").

Так, завдяки "грізлі" я з'ясувала траєкторію руху моєї ідеї.

Мою п'єсу "вмонтували" в один великий касовий російськомовний фантастичний фільм.

Мене аж ніяк не влаштовує доля "літературної маорі", тож я приготувалася до запеклої боротьби з машиною кінопропаганди.

Пан "Грізлі" був джентельменом та дикуном водночас, але до нашої зустрічі він готувався доволі ретельно. Він намагався бодай якось приборкати свою імпульсивність. Він настільки боявся кишенькових крадіїв, що не допускав, аби я без нього переглядала книги на полицях. Він не знав, наскільки я антидріб'язкова та що мене надихають тільки великі ідеї.

Мої очі перераховували все, що було в кімнаті.


Щось ефемерне (моя ідея) було вкрадене й примощене до колісниці ворога, а довести це ох як і складно.

"Грізлі" був не другом і не ворогом.

Він був кимось на кшталт шамана державного значення. Він був навіть "дзеркалом", непоблажливим та жорстким.

Він ближче до другої наступного дня дійсно показав мені шлях на маршрутку до центру міста, де до моєї картини світу були додані красномовні деталі.