Одисея кавторанга Андр я Чуба

                Пролог.
  Йшов четвертий місяць цього виснажливого рейсу. Наш балкар, під кіпрським прапором,  належавши одній з грецький кампаній,  не вилазив з гарячих, я маю на увазі температуру, районів. Перської затоки, Червоного і Аравійського морів, Оттоманської затоки і їм подібного. Старенький кондиціонер працював, мабуть, на останньому подиху тому температура в каютах мало відрізнялася від температури на верхній палубі. Всі ходили мокрі від поту, злі і роздратовані. Кілька людей отримали теплові удари і одного матроса навіть довелося евакуювати в госпіталь, зробивши вимушений захід у Аден.
      Цього разу, завантажившись в Єгипті азотними добривами, ми чимчикували в індійський порт Бомбей. Проходячи повз узбережжя Сомалі, де активно діяли пірати, вирішили проходити на максимальній відстані, наскільки це було можливо, від їх берегів. Розраховували на те, що на своїх малих катерах подолати відстань в 80-100 миль їм буде майже не реально. Ми вже пройшли траверс Босасо і майже заспокоїлися, знаючи, що в районі острова Сокотра чергує американський фрегат. Увечері злегка посилився вітер і стало не так спекотне. Хвилювання моря посилилося до 4 балів, це було до речі. Для малих піратських катерів, навіть така відносно невелика хвиля буде серйозною перешкодою. Але, як з'ясувалося згодом, заспокоювалися ми рано. О третій годині ночі наш балкар був атакований двома швидкохідними катерами. Катери були настільки малі, що на тлі навіть такого невеликого хвилювання радар їх не помічав. Підлетівши до борту, пірати на ходу причепили на планшир гачки-сходи і спритно. як мавпи. видерлися на борт. Все це для екіпажу стало цілковитою несподіванкою. Далі - автоматна черга в повітря, вибиті прикладом зуби у боцмана, який випадково опинився на шляху піратів до ходової рубки.
   - Зуби були штучні – тому не боляче, заспокоював нас на другий день, шуткуючи, боцман.
   Напад стався настільки швидко і несподівано, що ми навіть не встигли передати сигнал про захоплення судна.
   Ватажок піратів чимсь нагадував мені  Абдулу з популярного кінофільму «Біле сонце пустелі». Що правда Абдула був кремезний чолов’яга, а сомалієць худорлявий. Та щось було в них спільне і схоже в рухах, манері вести розмову. Ми так і прозвали його проміж собою –«Абдулою».
   Проте, треба було щось робити. Я підморгнув старшому механіку, той зрозумів без слів. Спустився в машинне відділення  та, непомітно для чергуючих там піратів, перекрив клапан подачі палива в  розподільний бак. Хвилин через сорок двигун почав працювати з перебоями, а згодом і взагалі зупинився. Теплохід захитався у дрейфі. Ми розраховували, що проходящи судна, звернуть увагу на, дрейфуючий без ходу і не відповідаючи на радіо виклики, балкер, та ви кличуть  чергуючий фрегат. На «Абдулу» наша зупинка не справила ніякого враження, він був спокійний як  індієць племені «Сіу». Згодом, звелів привести мене і стармеха до нього і сказав, що якщо двигун за півгодини не запрацює, він розстріляє другого механіка на юті на очах всієї команди. Вочевидь він не шуткував, прийшлось дати хід.
     Відігнавши до сомалійського берега, балкер поставили на якір у невеликого селища десь в районі Босасо. Судно з екіпажем залишили на рейді. До борту підійшов моторний човен і мене зі стармехом вивезли на берег, мабуть вважаючи, що без капітана і механіка екіпаж бешкетувати не буде.
   Узбережжя виглядало не привітно. Пісок, глина, камінь. Кілька рибальських човнів витягнені на пісок. Сітки, розвішані для просушки на дерев'яних палях. На півдні, на горизонті проглядалися невисокі гори. Селище на березі складалося з кілька десятків глиняних мазанок і тільки в центрі знаходився двоповерховий будинок із цегли. Біля нього споруджено намет від сонця, під яким сидів  хлопець з автоматом. На вигляд зовсім дитина, так років на тринадцять. Поруч з будинком височіла щогла дальнього зв’язку. Стало зрозуміло яким чином пірати отримували інформацію. Нас помістили в кімнату цього будинку де вже знаходився один в'язень. Звали його Андрій Чуб. На наступний день у стармеха стався інфаркт і його відвезли до лікаря, а потім на судно. Залишилися в камері ми з Андрієм удвох. Він, колишній морський офіцер, кавторанг, після демобілізації, підрядився перегнати з Європи в Пакистан яхту для якогось місцевого мільйонера. Пірати утримували яхту Андрія вже більше трьох місяців. Викуп за неї не надходив. Чи то мільйонер збанкрутував,  чи то грошей йому було шкода - невідомо ... Провели ми з Андрієм в цій камері без малого півтора місяці. Погане харчування і вода поганої якості - це ще якось можна було пережити. Найбільше дошкуляла спека. Навіть вночі температура залишалася майже такою ж якою була вдень. Ліжко постійно були вологими  від поту. Щоб не збожеволіти розповідали один одному різні історії і зміст колись прочитаних книжок. На тому і трималися.
   Якось на світанку я прокинувся від глухого стуку. Це Андрій бив по цегляній стіні камери якимось чорним шлангом. Протерши очі,  побачив, що це зовсім не шланг, а змія. Вельми пристойних розмірів. Товщиною з руку і метра півтора завдовжки. Не знаю отруйна це була змія або з сімейства удавів, для мене це було не важливо. Я, на генетичному рівні, з дитинства боюся змій… На шум прибіг охоронець. Андрій кинув йому мертву змію і на поганому англійському додав:
   - Викинь цю гидоту!
   У відповідь сомалієць блиснув білозубою посмішкою і на пристойному англійському відповів:
   - Ну, навіщо ж викидати, ми її з'їмо.
   Через годину він приніс нам пару шматків смаженої рептилії. М'ясо виглядало дуже апетитно, за смаком нагадувало курку, але пахло рибою. Я спробував, але з гидливості не їв. Андрій з'їв обидва шматка і повідомив, що змія заповзла вперше, а ось скорпіони заповзають частенько. Сомалійці їх теж смажать і їдять. У них це блюдо вважається делікатесом. По стінах камери постійно повзали всякі дивовижні комахи типу мокриць, тарганів, стоніжок. Вночі вони іноді падали на тіло і доводилося прокидатися. Рятуючи нас з Андрієм від комах, сомалійці притягли в камеру папугу. Він лаявся англійською, але комах ловив справно, тим і харчувався.
   Через деякий час, після довгих переговорів і торгівлі, кампанія перерахувала піратам гроші,  наше судно звільнили, і ми пішли в Бомбей. Прощаючись, Андрій витягнув з-під сорочки кілька зошитів. Вони була мокрі від поту, сторінки зліпилися, і являли собою купу мокрих листків.
   - Ось, візьми будь ласка. Просушиш. Тут ці зошити зовсім пропадуть. Це мої щоденники, я писав їх багато років. Шкода, якщо втрачу. Збережи зошити. Я, коли вирвуся з полону, знайду тебе і заберу їх.
       Через місяць до мене дійшли відомості, що Андрій, оглушивши охоронця і заволодівши його автоматом, намагався втекти. За ним організували погоню  і в перестрілці він загинув.
   З тієї пори пройшло 15 років. Перекладаючи старі газети і журнали, з метою відвести їх на дачу для розпалювання каміна, натрапив на зошит Андрія. Переглянув кілька листків. В багатьох місцях листки прогнили і текст прочитати було не можливо. Почав читати що залишилося і незабаром не міг відірватися. Сюжет життєпису дійових осіб цілком захопив мене і не відпускав кілька днів, поки я не прочитав все від початку до кінця.
   Нижче я приведу окремі фрагменти із зошитів Андрія. Без купонів і виправлень. Сподіваюся, Вам буде цікаво, як цікаво було мені.
Уривки з щоденника Андрія Чуба.

Про діда.
      Мій дід Петро Чуб народився і жив в селі Потоки на Полтавщині, що поблизу від міста Кременчука. Закінчив 4 класи церковно-приходської школи,  збирався вступати в міське реальне училище, але перша світова війна порушила його плани. У 1916 році, приписавши собі зайвий рік, Петро іде добровольцем в діючу армію. Служив в кавалерії і навіть брав участь у знаменитому Брусилівському прориві. Командувач південно-західним фронтом, генерал Брусилов наступ почав в чотирьох напрямках одночасно. Цим досягалося маскування головного удару і виключався маневр резервами для противника. Даний тактичний прийом згодом увійшов в усі підручники європейських військових академій як нове слово в мистецтві ведення війни.
   Армії генерала Брусилова, успішно прорвавши фронт, просунулися вглиб території ворога на 80 - 150 кілометрів. В одному з боїв відзначився Петро Житник. У лихий кавалерійській атаці зрубав німецьку кулеметну обслугу, чим забезпечив успіх свого ескадрону. Був нагороджений георгіївським хрестом, а пізніше, підвищенний в унтер-офіцери. Брусилівський прорив подальшого розвитку не отримав. Обози безнадійно відстали і своєчасно не забезпечили армію продовольством і боєприпасами.
   У 1917 році, армія, під впливом більшовиків, повністю розклалася. Солдати дезертирували цілими полками. Дивізію, в якій служив дід, кинули під Гродно так як там повністю оголився фронт. У важких боях частина зазнала великих втрат і фактично була розсіяна на окремі невеликі групи, які самостійно проривалися з оточення. Ескадрон, в якому служив дід, (від ескадрону в ньому залишилося не багато) уникаючи вступати у відкритий бій, відступав в сторону Пскова. Проблукавши кілька тижнів в болотах і лісах Білорусії, опинився на території Литви. Тут відбулася небажана зустріч з німецьким піхотним полком, який повертався з фронту на переформування в район Кенігсберга. Дід отримав кульове поранення, а залишки ескадрону були взяті в полон. Возитися з пораненим кавалеристом бажання у німців не було, і вони кинули його, разом з конем, в першому попавшомуся на шляху литовському хуторі. Через місяць, рана на стегні затягнулася, хоча ще довго дід кульгав на ліву ногу. Настала зима і йти по снігах в нікуди сенсу не було. Петро залишився на хуторі - типу наймитом. Від роботи не ухилявся. Рубав ліс, робив кошари, підковував коней ... За короткий час став улюбленцем хутора. Статний, з чорними вусами, бравий кавалерист освоїв хазяйський баян і вечорами виспівував українські пісні. Всі мешканці від мала до велика збирались послухати. Навесні Петро почав збиратися додому, господар його відмовляв.
   - Ну, куди ти підеш? Там палає громадянська війна, голод, розруха… ... Залишайся, я видам за тебе будь-яку з дочок, бачу, як обидві на тебе задивляються. Землі наріжу, будеш господарем. Я ж не вічний, потім і хутір буде твоїм ....
   Петро сперечатися з господарем не став, але, коли той через два місяці поїхав у справах до Пруссії, (кордон був від хутора в 10 кілометрах) він забрав коня з бричкою і разом з молодшою хазяйської дочкою подався в Україну.
   У Потоках молоді зіграли весілля. Місцеві дівчата довго ображалися на Петра за те, що проігнорував їх, і привіз наречену з Литви. Восени через Кременчук проходила якась денікінська частина, де у Чуба виявилося багато колишніх товаришів по службі.  Він два дні пив з ними, а на третій зібрався і поїхав разом з частиною на фронт. Воював дід зовсім не за царя і самодержавство, просто він любив воювати, це було його хобі, і у нього непогано виходило. Знову ж погони прапорщика зіграли свою роль. Залишивши вагітній дружині офіцерську платню за півроку, взяту наперед, Чуб повернувся в діючу армію, де очолив ескадрон. Через півроку, десь під Перекопом він загинув. Взимку, хтось із уцілілих, колишніх його товаришів по службі провідав молоду вдову, передав георгіївський хрест і срібний портсигар - все що від Петра залишилося ...
Про бабусю.
   Справжнє ім'я бабусі - Єва Костянтинівна Матулявічус, після заміжжя їй чомусь написали в паспорті не Чуб, а Чубова. Але це для неї було не важливо. Незабаром, після загибелі чоловіка, Єва народила сина. Хлопчика назвали Миколою, це і був мій батько. У Потоках побудували і відкрили ткацьку фабрику, і вона влаштувалася ткалею. Маючи за плечима семирічку литовської школи, знання німецької, французької та польської мов, вона вигідно відрізнялась  від основної маси малограмотних сільських дівчат. Єва стала активістською, вступила в партію і за 6 років пройшла шлях від рядової ткалі до директора фабрики. Голодомор 1933 вдалося пережити, ткалі вважалися робітниками їм виділяли мізерний пайок і цим не давали померти. Настав 37 рік, в країні в розпалі «полювання на відьом», НКВД масово ловить «шпигунів» і «ворогів народу». Села Потоки ці речі, начебто, і не торкалися. Полювали за генералами, академіками і високопоставленими чиновниками. Але знервована обстановка відчувалася і тут. У країні відбувалися масові арешти і розстріли. Про це повідомляли по радіо і писали газети. До кінця року арешти пішли на спад і люди стали заспокоюватися, а можливо просто стали звикати. Ткацька фабрика в Потоках постійно перевиконувала план, син директорки поступив в київський театральний інститут і ніби все було добре - небезпечний рік закінчувався для Єви Костянтинівни щодо благополучно. Начебто всі біди пройшли стороною.
   Але, не пройшли. У грудні директора фабрики Чубову, на підставі анонімного листа, заарештовують і відправляють в міську в'язницю міста Кременчука. Тут же її, заднім числом, звільняють з роботи і виключають з партії. У камері вона просиділа півтора місяці. Але, чи то слідчий трапився порядний, чи то ліміт на «ворогів народу» закінчився, не відомо. І Чубову випускають з виправдувальним вердиктом. Ніби як не типове для 37 року, але, мабуть, у будь-яких, навіть таких драконівських правил, бувають винятки. НКВД видало папір, де значилося, що директорку обмовили і будь-які звинувачення з неї зняті. У Кременчуцькому міськкомі її пообіцяли відновити в партії і повернути портфель директора ... Але шок, який пережила Єва в міській в'язниці не пройшов для її безслідно. Вона вже не вірила нікому і відновлювати свій статус не побажала. Повернувшись в Потоки, вона зібрала речі і поїхала, точніше буде втекла, до батька в Литву ...
   У 41 році, після того як німці окупували Литву і Кременчук, Чубова повертається в Україну. Адже там залишався син, будинок, родичі з боку чоловіка. На той час ткацької фабрики в Потоках вже не було, згоріла під час бомбардування. Деякі говорили, що підірвали свої - щоб не діставалася ворогові.
   Син Чубової з перших днів війни йде на фронт добровольцем, як і багато його однокурсникив, мабуть в інституті політико-виховна робота була на високому рівні. Через місяць він потрапляє в полон, звідки біжить і повертається до Кременчука. Тут він працює режисером в місцевому театрі, незабаром одружується і через рік у Єви Костянтинівни з'являється онук. Тобто я.
   1946 рік. В Україні, після війни, знову голод. Чубова забирає онука і знову повертається до Литви. Рідних там вже не застала. В кінці війни батько продав хутір і разом з сім'єю емігрував до Аргентини. Вона знімає кімнату у далекої родички і влаштовується на роботу податковим інспектором. З огляду на те, що в Литві ще якийсь час зберігалося хутірська система і натуральне господарство, податки хуторяни платили зерном, птицею, медом, яйцями тощо. Робота податкового інспектора була не тільки досить важкою, але і небезпечною. Хуторяни податки платити не бажали і всіляко чинили опір, посилаючись на неврожай, на мор птиці і худоби. Крім того, в лісах знаходилися численні загони, так званих «лісових братів». Це були формування аналогічні української УПА, які робили збройний опір радянській владі. «Лісові брати» здійснювали напади, в тому числі і на продуктові податкові. обози. І хоч останні пересувалися з солідною міліцейською охороною, часто їх розстрілювали і продукти забирали.
   Чубова вирішила цю проблему досить оригінально. Кажуть-же, що талановита людина - талановита в усьому .... Вона повністю відмовилася від міліцейського конвою і участі в складі податкових обозів. Приїхавши на хутір, їй вдавалося переконати селян сплатити податок по мінімуму, ніж приїде каральний загін все забере і переламає. Викликало довіру хуторян і те, що вона була своя. Розмовляла на литовському, що не хами ла, не загрожувала. Хутірські дивувалися і запитували, як це вона їздить без міліцейської охорони
     - Як без міліції?! - дивувалася бабуся, - Он мій міліціонер сидить, - і вказувала на віз, де сидів її трирічний онук, цебто я, з дерев'яною гвинтівкою.
   Через півтора року вона повертається в Україну і надалі живе в родині сина повністю присвятивши себе вихованню онука.

                Про батька

   Мій батько - Микола Чуб закінчив 10 класів Потоцької середньої школи. У точних науках не відзначався, зате відмінно малював і писав вірші. У місцевому клубі був театральний гурток, де і проявився його талант у всіх іпостасях. Тут він виступав в ролі художника, костюмера, грав головні ролі і навіть займався режисурою, так як у керівниці драмгуртка це виходило значно гірше.
   У 38 році він вступає до київського театрального інституту на режисерський факультет. Перші два курси студентів акторського і режисерського факультетів навчали разом і тільки на третьому починали навчати окремо. На одному курсі з батьком вчилися Андрєєв і Тимошенко, які в подальшому стали знаменитостями. Широкій публіці Тимошенко більш знайомий за своїм концертним псевдонімом - Тарапунька. Політико-виховна робота в інституті, мабуть, була на високому рівні, Так як в 41 році, коли почалася війна, Всі студенти які, носили штани, записалися добровольцями на фронт. Новачкам видали гімнастерки, штани, черевики з обмотками, гвинтівку і три патрони. Перед цим, в перебігу трьох днів навчали азам військової науки. Велика частина часу, правда, пішла на освоєння техніки використання обмоток. Потім пішли на фронт. Йти далеко не довелося, тому що фронт уже впритул наблизився до Кременчука. Новостворена дивізія, в яку направили служити батька, була розбита в першому ж бою, а те, що від неї залишилося, в тому числі і батько, потрапляють в полон. Полон виглядав наступним чином На околиці одного з сіл, поблизу Кременчука, в колишній загорожі для худоби, під відкритим небом знаходилося три сотні червоноармійців і охороняли їх три німецькі солдати. Німці, мабуть, покликані з резерву, так як були вже у віці і з солідними жировими відкладеннями. Для прожитку бранцям привезли вантажівку цукрових буряків і капусти.  Приїхавший на вантажівці офіцер, повідомив, що в табір днями приїде комісія. Полоненим нададуть бланки, на яких кожен бажаючий підпише зобов'язання, що він більше не візьме в руки зброю і воювати проти німецької армії не буде. Тих, хто підпише зобов'язання, відпустять по домівках. Хто не підпише, буде етапований в концентраційний табір, де перебуватимете до кінця війни. Полонених переписали, розбили по взводах, и в кожному призначила старшого. Він відповідав за порядок и дисципліну, вранці здійснював перекличку и доповідав результати старшому німцеві. Тікати з цього полону було легко и просто так як полонених практично ніхто не охороняв. Німці сиділи в своєму наметі, спали або грали в карти. Але бігти чомусь охочих не було.
   Минуло три дні, комісія все не приїжджала. Полонених було так багато, що до їхнього загону, мабуть, черга ще не дійшла. Коли батькові набридло гризти буряки, хоч вони були і цукрові, він умовляє товариша, теж кремен чужанина, бігти. Вночі, коли бранці и німці в наметі спали, хлопці благополучно покинули табір.
   Вранці в табір приїхало кілька офіцерів. Німцям доповіли що втекли вночі двоє полонених. Офіцерів цей факт обурив і привів в лють. Порушено ПОРЯДОК, а німці цього терпіти не могли. Втікачів слід наздогнати и на очах усього табору розстріляти. Всі повинні усвідомити, що німецький ПОРЯДОК порушувати неможливо. Старший офіцер викликав по рації мотоциклістів з собаками, велів втікачів наздогнати и доставити в табір. Зробити це було не складно, праворуч Дніпро, ліворуч поля и сховатися Ніби й ніде. Правда біля Дніпра знаходилось кілька боліт позароставших по краях очеретом и осокою. Та це були не Білоруські болота з трясовиною и великими площами. На Полтавщині ці болота мали глибину курці по коліно и площею всього кілька десятків метрів.
    Вівчарки добро взяли слід - запах солдатських обмоток не міг перебиті навіть потужній запах квітучого в полях різнотрав'я. Собаки добігли до болота и зупинились - далі булу вода. Німці подумали, що втікачі перетнули болото вбрід, вирішили об'їхати його и там знову найти слід. Німці двічі об'їхали болото, але собаки слід не знайшли. Довелось їм з собаками нишпорити по болоту. Німці пройшли болото вздовж и поперек, облазили всі очерета, але втікачів не знайшли.
   А втікачі перебували в болоті. Почувши тріск мотоциклетних моторів,  найшли відносно глибоке місце, де глибина булу  вище коліна, зрізали трубки з очерету и залягли на дно використовуючи ці трубки для дихання. Пролежать у воді довелося біля години. Коли вибрались на берег, батько помітив, що ліва нога знаходиться начебто як в чорному панчосі. Звідки узялась панчоха?  Не зрозуміло. Виявилось - п'явки обліпили ікру ноги суцільнім покриттям. А ось у напарника їх виявило усього дві. Одна на руці, друга на шиї ...
   Дісталися до Кременчука. Місто хоч и знаходилось в окупації, почало поступово приходити в себе. Запрацював ринок, відкрилися крамниці і навіть запрацював драматичний театр. Батько, як маючий спеціальну, хоч и не повну, театральну освіту, влаштовується в ньому режисером и по зі місткості художником. Почав набирати трупу.
Актрисою влаштовується працювати дівчина, знайома йому ще зі шкільного драмгуртка. На ній незабаром він і одружується. Це моя мати, але про неї - напишу окремо.
   Далі молодь Кременчука організовує в місті підпільну організацію. Щось на зразок «Молодої гвардії» з роману Фадєєва. ЇЇ діяльність, в основному, складалася з друкування листівок і розклеювання їх по місту. Батько малював для них карикатури і складав вірші. Один з цих віршів мені вдалося прочитати з дивом зберігшивсій листівці в одній зі старих книг…
   Знову кров’ю фашистська сволота
   Заливає буйні поля,
   Знов козак українській Голота
   З гнівом в серці сідав на коня.
   А за ним, скільки погляду стане
   З міст і сіл, із полів і дібров,
   Устають повстанці-партизани
   Відплатити за сльози, за кров.
                Приспів - 
                Уставай, уставай народе,
                Банди Гітлера трощить.
                Хто вдихав вітри свободи,
                Той рабом не зможе жить.
   У 43 році народився я. В цьому ж році місто звільняють з окупації і батька забирають в діючу армію. Де він і прослужив до кінця війни. Демобілізувався у званні старшини, був двічі поранений, але легко. Нагороджений орденом «Червоної зірки» і шістьма медалями. Одна з них «За відвагу». Потім, до кінця своїх днів, працював  на посадах художника, художнього керівника, режисера в різних українських театрах. Міста і театри весь час міняв. Затриматися на одному місці не вдавалося через складний характер - постійно заперечував начальству. У 1957 році написав п'єсу «Чудесний сплав», яка була видана, і він отримав гонорар - 4000 рублів. На ті часи досить великі гроші. За півтори тисячі мені купили мопед «Верховина» - чудо техніки львівського велосипедного заводу…

                Про матір
   Матінку звали Броніслава Петрівна, не зовсім звичне ім’я для тих часів. Закінчила 10 класів Потоцької середньої школи. У школі весь вільний час надавала театральній студії в місцевому клубі. Там вона грала майже всі головні ролі, бо була дуже гарна, добре співала, та ще й не обділена не аби яким талантом. В 42-гому вийшла заміж за хлопця, з яким була знайома ще у школі, обидва займалися в театральному гуртку.
   Вже після війни, коли мені вже було два роки, мати поверталась з базару, де купувала харчі, додому. Жили ми тоді на околиці Кременчука, місцеві називали цей район «за насипом». Дорога проходила біля посадки, що заросла кущами, справжні тобі джунглі. З кущів вилізли четверо здоровенних нетверезих чоловіків і перегородили їй дорогу. Вихопили сумку.
   - О, тут ще й закуска добра, сказав один здоровань зазирнувши в сумку, - зараз ми з тобою трохи пограємось, потім повечеряєм. Наміри бандитів були зрозумілі, мати закричала.
   - Можеш кричати скільки завгодно, місце глухе все одно ніхто не почує, сказав один з бандюків, мабуть головний. – Та якщо хтось і почує, то ми йому швидко вуха повідрізаєм.
   Зі стежки, що вела від старої, занедбаної залізничної будки, на дорогу вийшов чоловік. Це був морський офіцер – капітан-лейтенант. Моряк був худорлявої статури і на бандюків враження не справив. На його слова – «відпустили дівчину і пішли геть» -відповіли реготом…Як розказувала мати, - наче вихор знявся на дорогою. Через декілька секунд здоровані лежали у відкосах по обидві сторони залізниці. Офіцер допоміг матері зібрати харчі розсипані на дорозі і шляхетно провів до дому. По дорозі розповів, що коли німці розбомбили есмінець, на якому служив, потрапив до морської піхоти. Всю війну провів  у фронтовій розвідці…
   Ця подія настільки вразила матір, що вона твердо вирішила, - мій син буде тільки морським офіцером.
   Через кілька років по тому, театр в якому працювали батьки, знаходився на гастролях в Одесі. На якомусь спектаклі, де мати грала одну з головних ролей,  виставу подивився ректор одеської консерваторії. Йому сподобався голос матері, її спів, і  він запросив її на прослуховування.
   - У Вас дуже рідкісний голос, справжнє колоратурне сопрано. Хоч прийом до консерваторії вже закінчився, ми зробимо для Вас виключення і зарахуємо на перший курс навіть без іспитів. – зробив висновок і пропозицію ректор.
    Мати, на той час, вже була вагітною другою дитиною. Батько був проти консерваторії і матір зробила вибір на користь сім’ї, поступившись можливою кар’єрою оперної співачки…                Трохи про себе.

      Я народився в чудовому місті на березі Дніпра під назвою Кременчук, що на Полтавщині. Правда була одна прикрість – місто, на той час, було окуповано німцями. Мої молоді батьки – (19 і 22 років) приймали участь в якийсь-то молодіжній підпільній організації. Діяльність організації, в основному, зводилась до написання образливих для німців листівок та розклеюванні їх по місту. Німці шукали підпільників і якось зайшли з обшуком до нашої хати. Мені, на той час, було шість чи то сім місяців. Я лежав в своїй люльці, дриґав ногами, щось там гукав і посміхався. Казали дитинчам я був гарним, біляве кучеряве волосся, блакитні очі. На вигляд, майже арійська дитина…
   Німецький офіцер посміхнувся і, з дозволу матері, взяв мене на руки. Можливо, я нагадав йому своїх дітей, що залишились в далекій Пруссії – невідомо. Десь, на генетичному рівні, мабуть я зрозумів, що знаходжусь на руках у ворога. І тому, вирішив обсцяти йому  мундир. Німець не одразу відчув це, та коли відчув, спочатку розгубився, потім витягнув мене на руках подалі від себе… Та марно, струмінь був досить потужний і все одно діставав до ворожого мундира. Підбігла мати, вихопила мене з рук офіцера, побоювачись, що той кине немовля на підлогу. То ж, можна сказати, і я прийняв неабияку участь в спротиву фашистській агресії.  Тоді обійшлося. А через три місяці місто звільнили від німців.
   Після війни, батько працював театральним режисером, мати акторкою. Коли мені було вже років два з половиною, я знав на пам’ять багато дитячих віршиків. Коли приходили гості, я виразно, як вчила мати, декламував їх.
   - То буде мабуть з його великий актор, - пророкували гості.
   - Ні, мій син буде тільки морським офіцером, - заперечувала мати. Вона старанно відпрацьовувала свою мрію. Замість дитячих книжок, читала мені книжки Жуль Верна та Стівенсона. Замість колискових співала пісеньку з кінофільму «Діти капітана Гранта» З рештою їй вдалося закохати мене в море, хоч я його й ніколи не бачив…
   Десь, років з трьох, моєю освітою зайнялась виключно бабуся. Вона придбала кубики на яких буди відображені літери і малюнки. Літера «К» і намальований кіт, літера «С» і собака, ну, і так далі. Через кілька місяців, я вже добре розпізнавав літери і бабуся купила кубики без малюнків, з яких я складав слова. Для мене це була захоплююча гра, бо іграшок тоді не було. Правда, згодом, сусід зробив мені дерев’яну шаблю якою я рубав на вулиці бур’яни. В чотири роки я вже досить швидко читав і навіть самостійно ходив до дитячої бібліотеки. Про те, на цьому бабуся не заспокоїлася, і заходилася навчати онука математиці. Я швидко запам’ятав цифри від 0 до 9 і навчився рахувати майже до сотні. Математику я вивчав виключно за допомогою квасолі. Бабуся висипала на стіл жменю квасолі ставила банку і наказувала підрахувати, складаючи в банку, скільки квасолин на столі. Я рахував, а бабуся йшла до кухні готувати обід. Скоро мені набридало рахувати і я відвертався до вікна, спостерігаючи за горобцями на дереві до яких підкрадався сусідській кіт. Непомітно для мене, підкрадалася бабуся і стьобала мене по голих ногах лозиною або кропивою, повертаючи мене, таким чином, до подальших підрахунків квасолі. Потім йшло складання. Необхідно було порахувати дві кучки квасолі поодинці а потім разом, та написати це в зошиті. Потім йшло відмінювання… Гірше було з освоюванням множення та ділення.
   - Нічого складного в цьому нема, - пояснювала бабуся, - ось дивись. Треба два помножити на три. Про те, це все одно, що три помножити на два. Зрозумів? Тепер розкладаєш три кучки по дві квасолини. Підрахував разом – ось тобі й рішення. Тепер робимо ділення. Треба вісім поділити на два. Відрахуй вісім квасолин. Так, тепер розклади їх на дві однакові частини. Скільки в кожній?
   - Чотири.
   - Ну, ось тобі й рішення….
   Не можна сказати, що все це давалось мені дуже легко. Щоб я не відволікався від занять, бабусі приходилось частенько мене «заохочувати». Ноги були в пухирях від кропиви, а іноді діставалося й лозиною, це коли кропиви під рукою не було. Щоб я не дуже ображався, бабуся пояснювала, що кропива для здоров’я дуже корисна. Вона поліпшує кровообіг і лікує різні хвороби. В підтвердження цих слів, просила мене по стібати кропивою її поперек бо це допомагає від радикуліту. Ну, то це бабуся відпрацьовувала кропивою, а батьки віддавали перевагу ременю.   
        Я вже казав, батьки працювали в театрі,  тому частенько мені доводилося перебувати за кулісами. Кажуть, дитиною я був проблемною, тому час від часу мене виховували за допомогою ременя, а приводів для цього було більш ніж достатньо. Ось кілька  епізодів, що запам’яталися.  Час тоді був післявоєнний, місто ще лежало у руїнах. У дворі нашого барака стояв зламана німецька вантажівка, а віддалік підбитий німецький танк. Зелена фарба на вантажівці частково облізла, а решта нещадно бруднила одяг, і відіпрати її було вельми складно. Німецький танк старші хлопці використовували під нужник. Кожен день мати суворо забороняла мені лазити в танк і на німецьку машину, але кожен раз я повертався додому забруднений або лайном, або зеленою фарбою. Природно за кожен випадок отримував ременя. 
     Ну а цей епізоди запам'ятався особливо добре. Ми жили тоді в Чернігові, займали пару кімнат прямо в будівлі театру. В один із днів в місті йшли концерти ансамблю пісні і танцю Радянської Армії. Одним з артистів ансамблю був Юрій Тимошенко - однокурсник батька по театральному інституту. Тоді він ще не був знаменитим Тарапунькою, а танцював в ансамблі танці з шаблями. У перерві між концертами батько запросив його на обід. Тимошенко, увійшовши, відстебнув шаблю, поставив її в кут і сів за стіл. Я тут же шаблю вхопив і почав намагатися витягти її з піхов.
   - Поклади шаблю на місце, - тут же скомандувала мені мати.
   - Нехай хлопець пограє, - милостиво дозволив дядя Юра. 
   - Знайшли іграшку! Це ж справжня шабля, дитина порізатися може, - заперечувала мати. 
   - Нічого не поріжеться, вона тупа як моя дупа. Її останній раз точили в громадянську війну. 
   - Ну, тоді зігне або поламає. Він у нас такий ... 
   - Ох, не смішить мене. Щоб чотирирічний хлопчик справжню шаблю зігнув ...
    Після цього мене разом з шаблею залишили в спокої. Я виволік шаблю в сусідню кімнату і почав міркувати.
    - Дядя Юра сказав, що шаблю мені не зігнути. Думає, що я малий і слабий. Значить, потрібно її зігнути, у що б то не стало.
   Я пробував гнути шаблю через коліно, вона пружинила, і гнутися явно не хотіла. Притримуючи її за рукоятку, наступав ногою і тиснув, намагаючись перенести на неї всю вагу тіла. Марно. Все ж рішення було знайдено - я був тямущим хлопчиком. Притягнувши дві табуретки, одну поставив на бік, до неї приставив шаблю під гострим кутом. Сам вліз на другу табуретку і стрибнув на шаблю. Шабля пружинила, повертаючись в початкове положення і гнутися явно не хотіла. Нарешті, після десятого або дванадцятого стрибка, шабля зберегла невеликий вигин. А далі справа пішла швидше. Через десять хвилин шабля була зігнута на пристойний кут. З гордістю я поспішив продемонструвати свій успіх гостю і батькам
  -  Ось, казали, не зігну, а я зігнув!
   Дядя Юра якраз перекидав в рот чергову стопку, але, глянувши на шаблю, поперхнувся і закашлявся.
    - Мені ж виступати ввечері, - заголосив і заохкав він.
   Всі кинулися випрямляти шаблю. Гнули чобітьми, стукали молотком, затискали в дверях ... Випрямили, але не до кінця. В піхви шабля не лізла, хоч убий. Нарешті все ж всунули і в піхви. Гість пішов, а я отримав ременя.
  А ще таке було зі мною.  В кінотеатрах міста показували трофейний фільм «Тарзан», де в головній ролі знімався чемпіон світу з плавання Ганс Вейсмюллер. Всім хлопцям фільм дуже подобався, і в місті почалося повальна «тарзаніана». На дерева прив'язували мотузки, хапаючись за них, хлопчаки пролітали над дворами, оголошуючи околиці дикими криками, наслідуючи Тарзанові
В цей час в театрі пройшла постановка п'єси «Вій» за Гоголем. У центрі сцени підвісили масу канатів, на яких літали чорти і вовкулаки. Діти артистів відразу зорієнтувалися і в перервах між виставами «Тарзанили» на цих канатах. І був у мене друг - Сашко Андрієнко. Тільки він був по старше, ходив уже в школу, здається, перший клас вже закінчив. Не знаю, спеціально він мене тоді підставив або просто так вийшло. Але якось у неділю каже мені:
   - Гайда на сцену потарзанимо.
  Через чорний хід пройшли ми з ним за куліси. Канат там був уже готовий. Кріпився канат в центрі під куполом. За кулісами, ліворуч і праворуч від сцени були балкони. Тримаючись за канат можна перелетіти через всю сцену з одного балкона на інший. І це не якесь хитання на мотузці, це справжній політ, метрів п'ятдесят не менше. Від польоту тебе переповнювало почуття захоплення, хотілося співати, і крик Тарзана мимоволі виривався з грудей.
  - Давай, ти перший, - сказав Сашко. І я полетів…
    В цей час в театрі йшов денний спектакль. Ставили «Дядю Ваню» за Чеховим. На сцені відбувався якийсь драматичний епізод. Окремі жінки в залі схлипували і промокали очі хусточками. У цей час лечу я над сценою з криком пораненого койота ... На сцені виникла пауза. А через хвилину весь зал вибухнув дружним реготом. Прибігли головний режисер з директором. П'єса драматична а в залі ржачка, що мовляв сталося ... У той день мій зад виходжували ременем з особливою ретельністю.
   А був ще такий випадок. Ставили в театрі спектакль - «Назар Стодоля». Це класика української драматургії. Сюжет розповідає про те, як бідний козак Назар полюбив дочку багатого сотника. І ось молоді тікають з хутора для того, щоб таємно обвінчатися, а сотник зі слугами організовує погоню. Він наздоганяє втікачів, і відбувається сутичка між друзями Назара і козаками сотника. І є в п'єсі епізод, коли один з друзів Назара пострілом з пістоля вбиває сотника. Робилося це так
. За лаштунками сидів дід Захар, за посадою він був пожежник і за сумісництвом озвучував постріли. Стояв перед ним пеньок з отворами. В отвори вставлялися гільзи патронів від трилінійної гвинтівки. По ходу дії дід бив молотком по капсулі чергової  гільзи - так імітувався постріл. Так ось в цьому акті, про який йде мова, повинна було бути так. Виймає козак пістоль, наводить його на сотника і каже «вмирай собака». Почувши ці слова, дід Захар вдаряє по капсулі. Постріл, Сотник падає, Завіса. В той день я брав у діда Захара молоток - потрібно було розколоти пару горіхів. Молоток я повернув, але поклав його не зовсім на те місце, де брав, але десь поруч. Коли прозвучала фраза «вмирай собака», постріл не пролунав, так як дід Захар не відразу знайшов молоток. Артист на сцені був досвідчений, швидко зрозумів, що до чого, знайшовся одразу. - Раз тебе куля не бере, я тебе шаблею зарубали, - говорить він. Виймає шаблю, вдаряє нею сотника і знову каже - «вмирай собака» І тут гримнув постріл. Природно в залі все за іржали, тому що і шабля виявляється стріляти вміє. Потім був «розбір польотів» і я знову був з битим задом.
   А ще така відбулася прикра пригода. У театрі ставили нову виставу. Пьєса називалася «Сильні духом». В сюжеті про партизанський загін, що воював під Рівно, та знаменитого розвідника Кузнецова. В масових сценах цього спектаклю потрібно показати загін німецьких солдат, що оточили партизан і розпочали бій. Але в костюмерній коморі театру одягу і озброєння для «німецької» масовки не вистачало. Тоді директор театру звернувся за допомогою до військових. Ті допомогли. З військового складу, де зберігалась трофейна німецька зброя та спорядження, привезли до театру купу німецьких касок, автоматів «шмайсер» - так їх називали в народі. Ще пістолети парабелум, плащі, ранці, та усяке інше. Все це звалили в кутку біля комори та пішли шукати комірника, щоб відчинив та забрав спорядження до комори. Військові запевнили, що вся зброя зіпсована і небезпечна. Я, як усі післявоєнні діти, до зброї був небайдужий. Відразу вихопив «шмайсера», солдати показали як перемикати затвор і клацати. То ж бігав і клацав, ото було задоволення… Коли солдат вийшов до коридору покурити, я взяв з купи іншого «шмайсера», не такого подряпаного і потяг до кімнати,  бо ми на той час мешкали в будівлі при театрі. За хвилину до кімнати заходить батько. «Хонде хог» кричу, наводжу на нього автомат,  пересмикую затвор, натискаю на гачок, але замість звичного клацання, лунає, як грім з неба, гучний постріл. Куля влучила в одвірок, на голову батька посипалась цементна крошка та крейда. Він зблід, десь хвилину стояв мовчки, потім вихопив в мене з рук автомат і вибіг з кімнати. Десь за годину прибіг майор - начальник складу, приніс літрову пляшку якогось вина, почав вибачатися.
   - Солдати які вантажили машину випадково взяли автомат з іншої купи. Ви вже вибачте. Слава богу що благополучно закінчилось. Ви вже не кажіть по начальству бо перепаде мені на горіхі…
   - Та я і не збирався доповідати, - заспокоїв майора батько. Вони добряче випили.
   - Гарні напої на Вашому складі, - підсумував батько, - і служба хороша, навіть орденами нагороджують.
   -  Свої ордени я на фронті отримав, - образився майор. – Командував батареєю. Це мене після другого поранення, важкого, на склад призначили. Ця посада мені не подобається, я вже два рапорти написав. Розумієш, склад величезній – 5 гектарів займає, а в мене тільки 40 солдат та два офіцери. Особовий склад з караулів не вилазить. Та ще кожен день присилають по кілька машин за продуктами. То одному генералу відправити, то другому, то в штаб армії, то в округ…Та ще прислали лейтенанта з НКВД, ходить винюхує, щоб солдати зайву банку тушонки не з’їли.
   На другий день майор прийшов з солдатом, який приніс ящик німецької тушонки. Солдата відправили назад а батько з майором сіли допивати вчорашню літрову пляшку… Коли гість пішов, мене зацікавила пляшка яку він приносив. На етикетці намальований вітрильник, моряк з люлькою в зубах і чорною пов’язкою на правому оці.
   - Це ямайський ром – пояснив батько, - улюблений напій піратів. Про піратів я багато читав, то ж скуштувати їх  напій треба буде обов’язково. Вдалося витрусити з пляшки кілька крапель. Запах був приємний, пахло цукерками чи якимись незнайомими фруктами. Ром мені не сподобався, рота обпекло, я зайшовся в кашлі…Тут же дістав ременя від матері, щоб не вилизував пляшки для дорослих.
    Та  ремінь і кропива, якими мене частенько пригощали, були для мене не найгіршим покаранням. Саме страшне  - це коли не пускали гуляти на вулицю. Бо на вулиці було саме цікаве. Малеча гуртувалась у невеличкі загони і гралася виключно в війну. Половину гурту робили червоними, іншу половину німцями. Потім мінялись. Це були хлопчачи ігрища - дівчат не приймали. З «війни» ми частенько приходили додому з подряпинами та синцями або розірваними штанами, за це отримували «на горіхи» від батьків. Після війни на вулиці стояло доволі розбомблених будинків в цих розвалинах ми і «воювали». В зруйнованих будинках хлопці Іноді знаходили цілі патрони. Тоді розпалювали багаття і кидали патрони в полум’я. Патрони вибухали, прибігала міліція, ми ховалися… Ото було весело.  Може у вас склалося враження, що я тільки й робив, що рахував квасолю та бігав по зруйнованих будинках. Це не так, були й серйозні обов’язки. Ходив по воду до колонки з трилітровим бідончиком. (Колонка була за пів кілометри). А ще підмітав підлогу,  виносив сміття та інше. А ще приймав участь за походами по хліб. Батьки їздили с театром по райцентрам, де давали вистави. Повертались десь у третій ночі, то ж здобуття хліба покладалось на мене і бабусю. Вона піднімала мене у п’ятій ранку і ми йшли до крамниці займати чергу. За хліб, крім грошей, треба було віддати талончик, В одні руки продавали 500 грам (пів буханця). Продаж починали о сьомій. В черзі ми були одними з перших. Отримавши свій буханець, йшли в кінець величезної черги і ставали знову. Відстоявши пару годин, отримували ще буханець. На два дні хлібом були забезпечені. На другий день вранці ми з бабусею йшли по керосин.  На нього теж було обмеження, давали в одні руки по півтори літри. Керосин був потрібен для приготування їжі. На той час всі її готували на пристрої, який називався – примус. Це таке чудо техніки яке працювало на керосині. Форсунка примуса часто забивалася і її треба було прочищати спеціальною голкою. Бабуся в форсунку не попадала, часто голки ламала, тому наглядати за примусом приходилось мені. Через пів року батьки придбали чергове чудо техніки – керогаз. Його штрикати голкою потреби вже не було і для гуляння я отримав більше часу. Ввечері, після того, як мене заганяли додому, читав книжки. Та не якісь там казочки про Івасика Телесика, а пригодницькі романи Жуль Верна. Коли всі лягали спати, світло вимикали. Я накривався ковдрою з головою, вмикав електричний ліхтарик і продовжував читати поки не сідала батарейка…
   На той час роки були голодні, в театрі часто затримували платню, відсіля і народився вислів про «погорілий» театр. Щоб якось вижити батько малював картини, а бабуся носила їх на базар. Малював точні копії картини художника Шишкіна «Ранок в сосновому лісі». Це та де три ведмеді. А ще з картини Перова «Мисливці на відпочинку». Ці картини продавалися погано. Нарозхват продавалося інше. На клейонці малювалось озеро в якому плавали лебеді. Люди купляли їх замість килимів і прибивали до стіни над ліжками. Дивували мене розцінки на ці «килимки», які існували на базарі. Однакові за  розміром килимки оцінювались по різному. Якщо в озері намальований один лебідь – одна ціна. Якщо два лебедя - вдвічі дорожче. Ну, а коли три лебедя, то в тричі.
   Я теж любив малювати. Не дивно, все ж таки син художника. Мені купували дешевенькі альбомчики з на пів сірого паперу і кольорові олівці. На коробці з олівцями був намальований вершник на коні з мечем і круглим щитом – вбраний в лаштунки древ неримського воїна і був напис, що це Спартак. Я заходився перемальовувати цього вершника. Батько дав пораду.
   - Ти б починав малювати щось легше кота, хатинку. Малювати людей та коней зразу не вийде, треба набити руку. Та я вперто продовжував малювати Спартака. Кажуть впертість – другий талант. Згодом малюнки покращились., кінь вже був схожий на коня а не на собаку, та й Спартак почав виглядати людиною. Через тиждень мій малюнок майже не відрізнявся від малюнка на коробці. З гордістю поніс показувати батькам.
   - Це не ти малював, заперечів батько. - Признавайся хто тобі це малював?       Прийшлося доводити – малювати ще одну копію під наглядом.
   Коли сім’я переїхала до Білої Церкви, мене влаштували в дитячий садок. Там було чотири групи за віком, для дітей трьох, чотирьох, п’яти та шести років.  Група п’ятирічних була переповнена, тому мені запропонували вибір до чотирьох чи шести річних. Звісно я вибрав старшу групу. В садку, після обіду, влаштовували «мертву годину», коли дітям належало спати. Спати ніхто не хотів, сміялися, розмовляли, кидалися подушками. Тоді вихователька придумала читати нам казки, це якось вгамувало бешкетників. Казки слухали. Вихователька – стара жінка, читала тихо, повільно і не виразно. Тому я запропонував щоб читав я. Для читання обрав казку Петра Єршова про коника Горбунка. Казка була цікава і слухали її уважно. Згодом я набрав такого авторитету, що мене запрошували читати і в інших групах. Читав я виключно тільки цю казку і скоро знав її майже всю на пам'ять. Потім розповідав її без книжки, що не аби як дивувало вихователів. Через рік моя група пішла до школи а мене не взяли. Класи були переповнені, а мені було шість років…От же відмовили. Через рік, першого вересня, до школи я знову не потрапив. Батьки переїхали до Чернігова, поки шукали житло та облаштовувались, ми з бабусею жили в селі у тітки. В Чернігів попали лише ку лютому.
  - Нічого страшного, -казала мати, - підеш у серпні. Цього стерпіти я вже не міг і ревів кілька днів як бугай. То ж вимусив матір вести мене до школи. Завучка і вчителька першого класу приймати мене навідріз відмовили.
   - Та Ви що, діти вже пишуть слова і читають по складах…- аргументували вони свою відмову. Пішли до директора, а той влаштував мені іспит.
   - Принесіть буквар, каже вчительці, - ми зараз його проконтролюємо.
   - Навіщо буквар, - каже мати. На столі у директора лежала книжка А. Макаренка «Педагогічна поема». Мати взяла її, розгорнула десь посередині і простягнула мені, - читай синку. Я почав читати швидко і виразно, як тільки міг. Потім порахував всі книжки які стояли у директора на полиці, розказав третю таблицю множення і початок вірша Пушкіна «Руслан і Людмила».
   Годі, годі – зареготав директор, витираючи сльози від сміху, - тебе зараховано…
   От же так я став учнем першого класу чернігівської школи номер три. Викладання в школі відбувалося на російській мові. Були в місті і українськи школи та мати казала, що викладання в морських училищах тільки російською і якщо я хочу бути моряком… 
   Школи на той час були чоловічі і жіночі, тільки через чотири роки хлопчаків і дівчат об’єднали. В нашому класі було тридцять троє хлопців. Частина з них ті, які залишились на другий і навіть на третій рік. На той час була така кара для тих хто погано вчився. Крім них були ще хлопці, яким було по вісім, дев’ять і навіть десять років. Це ті які перебуваючи в окупації не мали змоги вчасно піти до школи. Деякі з них вели себе на уроках нахабно: cміялися, розмовляли, стріляли з рогатки, могли вкинути тобі за комір хруща або жабу…Вчителька таких ставила в куток, якщо не допомагало, ходила за допомогою до директора. Той приходив, брав пустуна за вухо і тяг з класу. Ще в щоденниках вчителька писала догани і дома батьки давали ременя. Все це не завжди допомагало і таких учнів виключали зі школи. На перервах, особливо на великій, затівались бійки. Але були неписані правила: битися один на один, нижче поясу не бити, лежачого не бити і битися до першої крові з носу. Ці правила суворо дотримувались. Ніяких буфетів та їдальнь в школі не було. Деякі учні приносили в школу бутерброди щоб з’їсти їх на великій перерві. Та де там, підходив здоровань на голову вищий і казав фразу «дай кец». Потрібно було відломити йому не менше  третини. Якщо підходив ще один, від бутерброду майже нічого не залишалось. Деякі казали «дай відкусити». Якщо не даси отримаєш ляща і прізвисько «жаднюга». То ж бутерброди майже ніхто в школу не брав. Вчився я добре. Вірніше, завдяки бабусиному вишкілу, перші чотири роки, майже нічого не робив, а отримував одні п’ятірки і вважався відмінником. За цей час я настільки розлінився і розучився вчитися і працювати, що в п’ятому класі почав приносити двійки. Прийшлося матері і бабусі знову взятися за ремінь і підтягнути мої   шкільні успіхи до належного рівня.
    Влітку заїхав до нас двоюрідний брат батька дядько Василь. Він був військовий, Герой Радянського Союзу і очолював якусь танкову частину. Мабуть я йому сподобався, бо запропонував він батькові забрати мене на кілька тижнів в літній табір де стояла його частина. Цей час, який я провів у військовому таборі справив на мене не аби яке враження і запам’ятався надовго. Я облазив усі танки і броньовики і мене навіть навчили керувати вантажівкою. Правда ноги в мене до педалів не діставали і швидкість я переключати через це не міг. Мені вмикали другу швидкість, а надалі я регулював швидкість ручкою газу і вправно крутив кермо. Все це надихало і почував я себе на сьомому небі. Всі військові відносились до мене як до рідного. Частина тільки недавно повернулась з Германії, фронтовики давно не бачили своїх дітей, тому не дивно таке відношення до мене. Вранці, коли частина шикувалась на плацу, мені також відвели місце і я стояв біля прапора, почуваючи себе справжнім вояком. Особливо я всім серцем прикипів до старшини Сергія Суслова. Він робив мені свистки і сопілки, луки і стріли, рогатки. Ми з ним змагались хто краще влучить в ціль з лука. Вчив водити машину та лазити по канату, вчив плавати. І запам’ятався ще такий випадок. Якось я зайшов в штабний намет. За столом сидів дядько Василь і ще декілька старших офіцерів. Випивали. На столі стояло кілька пляшок горілки, ковбаса, сало, огірки, банки з американськими паштетами…Офіцери засміялись, гучно привітали мене і запросили до столу. Їсти я відмовився але підійшов до столу, взяв меліоровану кружку і попросив налити горілки. За столом переглянулись а дядько взяв пляшку і налив мені пів кружки, дивлячись що з того вийде.
   - Мало, налийте ще, - попросив я дядька. Той долив. Я взяв кружку двома руками і обережно, щоб не розплескати, поніс до виходу з намету. Всі засміялись.
   - І куди це ти Андрійко її несеш?
   - Хочу пригостити старшину Суслова. За столом стихло.
 -  Так он же він сидить. - Дійсно в кутку намету сидів старшина і одним пальцем щось стукав на друкарській машинці. Я його, коли ввійшов, не помітив.
   - Дядьку Сергію це Вам, - сказав я протягуючи йому кружку. Старшина подивився на дядька, той схвально кивнув головою.
   - Можна. – Старшина почав пити. Я миттю пібіг  до столу, вхопив хліба і круг ковбаси і подав Суслову. Той випив горілку і заплакав. Це мене вразило більш за все. Дядько Сергій фронтовик, танкістом пройшов всю війну, груди в орденах, навіть два ордена Слави…
   Одного разу дядько забрав мене на полігон і провіз у танку. Танк називався «Т-34». Мені наділи на голову танковий шолом, та він був для мене завеликий і закривав очі. Прийшлось його зняти і я тут же набив собі гулю на лобі. Танк мені не  сподобався – пахло соляркою та ще я набив собі другу гулю на лобі, коли вилазив…
   - Це нічого, синці прикрашають чоловіка, - втішав мене дядько Василь, - виростеш будеш справжнім танкістом.
   - Та ні, я вже вирішив, буду моряком.
   - І давно ти це вирішив?
   - Давно, ще коли малим був. – Дядько розсміявся і махнув рукою…
   Відмовити мене від мрії про море намагалася і бабуся.
   - Що ти вибрав собі таку жаб’ячу професію. Ти добре малюєш, можеш стати архітектором. А бо ж агрономом – завжди будеш ситий…
   Коли дядько Василь привіз мене з табору до дому, вони сіли з батьком обідати. І коли вже добряче напились, дядько почав жалітися, що в нього три дочки, а так хотілося мати сина.
   - Ну, дочки це добре, - втішав його батько, - дівчата такі милі та лагідні а хлопець це такий розбишака, від нього одна морока.
   - Давай мінятися, - відразу запропонував п’яний дядько Василь, - ти мені Андрійка, а я тобі двох дочок на вибір.
   - О! Давай, давай. Я згоден, - загукав я з другої кімнати, де почув цю розмову, і тут же отримав ляпас від матері..
   В серпні батьки поїхали на гастролі до Пскова і взяли мене з собою. Місто мене не вразило, таке собі середньої якості. Не те що наш Чернігів, де на валу стояла ціла батарея старовинних гармат, а по Десні ходили справжні пароплави…
   У вихідний нашим акторам зробили екскурсію в маєток Пушкіна Михайлівське. Про Пушкіна я  дещо знав бо вже прочитав казки про царя Салтана та про Руслана і Людмилу. Обійстя Пушкіна враження на мене не справило, маєток як маєток. Більше сподобався історичний музей Пскова, де були виставлені справжні лицарські обладунки, мечі та шаблі.
   Серпень закінчувався і треба було повертатися у Чернігів до школи, а батьки  вимушені ще залишатись у Пскові.
   - Та що я сам не доїду, - казав я матері, що бідкалася з цією проблемою. – Доїду сам не турбуйся і пересадка в Києві мені не завадить. Батьки на це не погодились. Та згодом рішення було знайдено. Через кілька днів художній керівник  театру дядько Петро їхав до Києва у відрядження і мене відправили з ним. Дитячий квіток, що мені купили,  право на окреме ліжко не давав і хоч ми їхали в купейному вагоні, треба було ділити лавку на двох з дядьком Петром. Правда він був такий товстий, що місця на лаві мені майже не залишалося. Ще якось можна лежати коли дядько Петро лежав боком, та коли у вісні він повертався на спину, я опинявся на підлозі. Та вихід знайшовся. Над дверима купе була ніша куди складали валізи. Звідти витягли валізи, застелили ковдру і я отримав своє помешкання. Ніша була така велика, що я міг там лежати і вздовж і в поперек. Потяг від Пскова до Києва йшов більше ніж дві доби, то я ходив по вагону, перезнайомився з деякими пасажирами та роздивлявся краєвиди за вікном. В одному з купе теж їхали діти, десь схоже мого віку, хлопець і дівчинка. Дівчинка була дуже гарненька, хлопець навпаки. Обличчя і голос в нього були як у дорослого дядька хоч сам він був навіть меншого зросту ніж я. Тай одягнений був незвично у костюмі та сорочці з краваткою. Я вештався по вагону, а він презирливо поглядав на мене. Згодом, за щось він зробив мені зауваження. За що не пам’ятаю. Це вже було занадто.
   - Пішли в тамбур стукнемося, - сказав я йому. – Ця фраза використовувалась між хлопцями коли викликали один одного на герць. Хлопець зневажливо подивився і пішов до свого купе.
   - Чого ти? – голосніше крикнув я. – Пішли стукнемося. Дядько Петро, який якраз виходив з купе за якоюсь надобністю, почув це. Він підійшов до того хлопця і звернувся до нього, на мій подив, як до дорослого на Ви.
   = Вибачте мого хлопця будь ласка. Воно мале, дурне…Що з нього взяти…
   Вже в нашому купе дядько Петро пояснював мені, що я причепився до дорослої людини.
   - Це подружжя ліліпутів, я їх знаю. Вони працюють в київському цирку. Хвали бога що він тебе добряче не віддубасив.
   - А чого він такий малий? Це така хвороба? Вони хворі?
   - Та ні, не хворі. Просто не виросли. Є така порода людей…
   Коли потяг прийшов до київського вокзалу, дядько Петро посадив мене на електричку і далі я вже сам добирався до Чернігова. Бабуся відразу відбила батькам телеграму, що я добрався до дому живий та здоровий.
 
  Далі став я учнем другого класу. Сидіти на уроках мені було нудно, адже завдяки бабусиної «академії», знав та вмів все наперед. Хлопці мені заздрили і частенько лупцювали. Дома мати зчиняла допит.
   - Хто на цей раз тобі синців наставив?
   - Та це Юрко…
   - Та ти ж сильніший ніж він! Вдарив би його кулаком по пиці щосили!
   - Мамо, якби я вдарив його щосили, голова його могла б відірватися…..
    Я й надалі продовжував готуватися до морської служби.  Задля цього поїдав всі підгорілі пиріжки та котлети, бо мати казала, - хто їсть горіле буде добре плавати. Ще казала, що море це не річка де ти купаєшся. В морі вода холодна і солона і моряками  можуть бути тільки люди загартовані. Тому я набрав пів ванни холодної води, всипав туди дві пачки солі і заліз загартовуватись. Витягли мене з синіми губами і тремтячим тілом.
  - Це ж расол, можна огірки солити, а ніяка не морська вода і до того ж холодна. Тепер захворієш, - бідкалась мати і пішла шукати ремінь..
  Ще мені казали, що кожен моряк відмінний пловець.. Я це розумів, але з плаванням в мене виходило не дуже. Вірніше, зовсім не виходило. Якось в місті продавали трофейні рятувальні засоби для німецьких морських льотчиків. Це був гумовий надувний круг, він одягався на шию, і прямокутній надувний мішок закріплювався на грудях. Батько пояснив, що коли льотчик впаде в море і буде навіть поранений та непритомний, то круг на шиї буде тримати голову над водою і не дасть йому захлинутись. Рятувальний комплект коштував 5 карбованців, а круг можна було купити окремо і коштував він 3 карбованці. Мені купили цей круг і я, завдяки йому, годинами бовтався в ставку без нагляду дорослих. Мені кріпили круг на талію і далі я відправлявся в самостійне плавання. Вважалось, що круг захистить на воді від любих негараздів. Виявилось – це не зовсім так. Якось пішли ми з матір’ю на ставок  Це була неділя, мати була в новому платті, яке наділа перший раз. Вирішив я похизуватись перед нею який з мене справний мореплавець.  На ставку було місце де старші хлопці стрибали в воду вниз головою. Прийшли ми туди, я розігнався і теж стрибнув  головою вниз. Круг, якій був закріплений в мене на талії, заповз на сідниці.
   - Ото була картина, – розповідала мати, - круг на воді з нього стирчав мій зад і ноги. Я щосили дриґав ногами і руками та марно, голова залишалася під водою. Прийшлося матері, в святковому платті, стрибати в ставок та перевертати мене головою до поверхні. Про те згодом плавати я все ж навчився. Стилем який називався «по собачому». Батько клав мене на воду, підтримуючи за живіт, потім відпускав і я плив далі. Але була одна проблема, я міг пливти тільки з горизонтального положення. Коли заходив в воду стоячи, то з вертикального положення перейти в горизонтальне сам не міг. Потрібна була стороння допомога, щоб надати мені потрібне положення. Та вихід я знайшов, лягав на живіт і як той алігатор заповзав у  воду. Коли руки вже не діставали дно, починав плисти. Якось пішли ми з бабусею на річку, бо ходити купатися самому мені забороняли. І вирішив я похизуватися перед бабусею, який з мене спритний пловець. В тому місці в Десну впадав якийсь струмок і утворилась невеличка затока шириною метрів десять глибиною метрів два. Обійшовши затоку, заповз у воду напроти бабусі і поплив. Затоку перетнув дуже швидко і, коли до берега залишилось не більше метра, вирішив стати на ноги. Але дно не відчув. Глибина там була метра півтора, та мені було з головою. Я відштовхувався віл дна, виринаючи хапав ротом повітря і знову  занурювався з головою. По моїх вирячених очах бабуся зрозуміла, що діло кепське.  Плавати вона не вміла і тому заволала на весь берег
   - Рятуйте, дитина тоне. – Хтось з рибалок, які сиділи поруч, простягнув мені підсаку, за яку я схопився обома руками, і підтяг до берега.
   - Матері не кажіть, - попрохав я бабусю і вона погодилась як що я  два рази вимию підлогу в квартирі…
   Та на друге літо я вже добряче плавав і не тільки «по собачому. Опанував навіть нові стилі. Один з них називався «по морському» і нагадував батерфляй, другий називався «в розмашку» і нагадував кроль. Стилі були недолугі, по пловці вест час тримали голову високо над водою – це зменшувало швидкість і змушувало витрачати зайві сили Ще на річці стояла вишка і старші хлопці стрибали з неї – «солдатиком» і «ластівкою». Згодом з неї навчився стрибати і я.
   В третьому класі нас почали приймати в піонери. Спочатку приймали найкращих (з точки зору класної керівниці). Мене не прийняли, хоч я був і відмінником. Сказали що маю погану поведінку, прогули та сперечаюсь з вчителями. Десь третина класу почала ходити в червоних піонерських галстуках, їм заздрили. Звичайно це засмучувало і мене.
   - Не бери в голову, - заспокоювала мене мати. І щоб зовсім заспокоїти пошила мені такий саме галстук тільки синього кольору. В школі вчителька розлютилась і звеліла галстук зняти, бо це поганий приклад для інших і виглядає як виклик. Я не погодився і мені написали в щоденник, що я не виконав наказу зняти синій галстук. Під написом вчительки мати написала «Нехай носить, я дозволила». Кілька днів я проходив з синім  галстуком поки вчителька не потягла мене до директора. Той дуже спокійно мені пояснив, що все діло в кольорі. Синій галстук носять скаути – це такі буржуйські діти в ворожих країнах.
   - Ти все зрозумів? – допитувався директор.
   - Так.
   - Занімиш скаутський галстук?
   - Так, зніму..- і я тут же зняв галстук.
   - Ну, от і добре. Молодець, іди собі.
   На слідуючий  день я прийшов в школу в галстуці зеленого кольору і ходив в ньому цілий місяць доки мене не прийняли в піонери.
   Взимку мені нарешті купили обіцяні ковзани. Називались вони «снігури», леза в них були широкі, тому в них можна було кататися не тільки по льоду, а й по утрамбованому снігу. Універсальність цих ковзанів була ще в тому, що їх можна було прив’язати мотузками до любого взуття. Твердий сніг був тільки на дорозі, то й каталися ми, в основному, на проїзній частині. Машини їздили рідко, та коли з’являлась якась полуторка, ми за неї чіплялись. Для цього в нас були гачки з товстого дроту. Гак чіпляли за кузов і машина тягла нас по дорозі, поки шофер не зупиняв вантажівку і не вискакував нас відганяти. Тут треба робити ноги та ноги, бо як піймає, то добряче на мне вуха.
   А на весні, коли танув сніг, утворювались величезні, що твої озера, калюжі. Ми плавали по них на крижинах. Часто крижини, відтаявши, ламались і приходилось бігти до дому з мокрим задом та ще й отримати ременя. Коли крижини танули,  хлопці збирали дошки та стовбури і робили плоти. Плавали на них доки калюжі не висихали.

   Коли я перейшов до 5 класу, чоловічі і жіночі школи об’єднали  В ті часи хлопці та дівчата шкільного віку між собою майже не спілкувались. Хлопці товаришували виключно з хлопцями, дівчата з дівчатами. Тому, після того як ми опинилися  з дівчатами в одному класі, розгубилися і зніяковіли. За партами розсіслися, звісно, хлопці з хлопцями, дівчата з дівчатами. Хлопці поводились незвично тихо, не пустували – соромились дівчат. На другий день в клас зайшов завуч, побачив що хлопці з дівчатами сидять окремо, і розсадив нас попарно з дівчатами. Мене посадили з дівулею, яка була вище мене на голову. Мені вона відразу не сподобалась. Взагалі всі дівчата в класі були якісь здоровенні і здавались нам майже дорослими.  Вони ще й намагалися поводитись з нами як з малечею. Правда була серед них одна – маненька, гарненька. Поруч з нею сидів за партою Юрко. На великій перерві я підійшов до нього.
   - Давай мінятися місцями, - запропонував я йому.
   - А що даси за це?
   - Бабуся котлет на пекла, завтра принесу тобі котлету.
   - Та ні. Цього замало.
    - Ну, тоді ліхтарик і дві запасні батарейки до нього.
   - Не годиться, ліхтарик в мене є.
   - Що ж ти хочеш?
   - Давай за твій скальпель.
   То був у мене справжній хірургічний скальпель. Він був дуже гострий і я заточував їм олівці. Всі хлопці заздрили яку я мав штукенцію і, коли в когось ламався олівець, звертались до мене за поміччю. Прийшлось віддати Юркові скальпель – як від серця відірвав.
   Нову сусідку по парті звали Надійкою. Мені вона відразу сподобалась і я почав опікуватись про неї. Давав списувати домашні завдання з арифметики, майстерно переправляв в її зошиті трійки на п’ятірки. Виправляти оцінки їй було потрібно щоб не засмучувати хвору на серце бабусю.  Ну і таке інше. Ми подружилися і я навіть почав потроху закохуватись. Про те закохатися повністю не встиг бо батьки переїхали з Чернігова до Луцька. То ж з раною в серці опинився  я в новій школі І в новому місті.
   В луцькому театрі батьки пропрацювали більше року. Там я познайомився з дядьком Тарасом. До робітників театру він не належав, працював тренером по боксу, готував юнацьку збірну міста. Так отой дядько Тарас був такий завзятий театрал, що всякий свій вільний час перебував у театрі. Допомагав режисерові ставити бійки у виставах на кулаках або шаблях. Він і в шаблях розумівся бо у війну служив в кавалерії. Допомагав консультаціями і в інших справах.  За це дядько Тарас безкоштовно ходив з дружиною на всі вистави і  навіть мав своє постійне місце в директорській ложі. Якось прийшов я до дому з черговим синцем під оком. Мати не витримала і відвела в палац спорту до дядька Тараса.
   - Тарасе Петровичу навчить мого йолопа битися, бо в мене вже усякий терпець увірвався. Товчуть його всі кому не ліньки.
   Так я почав ходити у секцію боксу. І хоч для цього виду спорту я був замалий, дядько Тарас взявся мене вчити. За місяць він «поставив» мені кулак, навчив ухилятися від ударів, показав місця куди треба бити для успішного враження.  Секцію я відвідував весь термін поки ми жили в Луцьку. З того часу мене вже ніхто не бив.
   У червні матері дали путівку і вона від везла мене у піонерський табір. Він розташувався на березі річки Стир. Широкій пісочний пляж, охайні кольорові будиночки, добра їжа…Спочатку в таборі мені дуже сподобалось. Нас розбили на загони, призначили вожатих, ознайомили з розпорядком дня. На другий день повели на річку купатися. Шмат річки, метрів десять від берега, був огороджений металевою сіткою, Такий собі ставок глибиною по пояс. Туди заганяли кожний загін по черзі. Хлюпатися в цій огорожі мені було образливо, бо цю річку я міг перепливати п’ять разів туди й назад. Поскаржився своєму вожатому Василю Івановичу. Правда для Василя Івановича він був замолодий (студент другого курсу педагогічного училища), та старша піонер вожата наполягала щоб до вожатих всі звертались виключно по імені і по батькові. Та ми почали звати свого скорочено – Васьванич. Він поспівчував мені і ввечері взяв з собою коли вожаті пішли купатися окремо, без малечі. Він впевнився, що плаваю я краще ніж він сам.
   - Добре, у неділю візьму тебе на рибалку, - пообіцяв Васьванич. Ледь діждався я тоді тієї неділі. Встали ми з Васьваничем в п’ять ранку і на річку. Пере пливли на той берег, він був крутий, порослий кущами і деревами тож там для рибалки умови кращі, казав Васьванич. Ми зрізали з горішника вудлища, наладили вудки і заходились ловити. Риба не ловилась і тільки Васьванич упіймав два малих окунь ка. В таборі засурмили підйом і ми по пливли назад. Пливли однією рукою, бо в другій тримали над водою вудки і одяг. Коли ми вже виходили на берег, нас побачила директорка табору і добряче вилаяла Васьванича, пообіцявши надати йому за практику погану характеристику у педучилище.
   Найбільше у таборі мені не подобався «мертвий час». Це коли, після обіду, нас заганяли в спальню. Треба було роздягатись, лягати в ліжко і лежати там цілу годину. Читати не можна, розмовляти не можна…
   Я ніколи не спав вдень, тому мені той «мертвий час» був як кістка в горлі. Інколи, якщо вихователів не було поруч, мені вдавалося вилізти у вікно і займатися своїми справами. Звісно частіше мене на цьому ловили і тягли до старшої вожатої чи директорки. Кожен раз за чергову «провину» на ранішньому шикуванні мене виводили зі строю і виносили догану, ще й намагалися чим найдошкульніше образити. Найбільше начальство виводило з себе, що при цьому я  стояв кивав головою, немов продовжуйте, продовжуйте і посміхався. Сміялися і діти в строю, тож екзекуція виглядала фарсом.
   Нарешті, все це мені настільки остогидлої, що я вирішив з табору втекти.    Після обіду, коли в кімнаті поснули, я зібрав свої речі, виліз у вікно, прокрався до знайомої дірки в паркані і «накивав п’ятами». Коли вийшов на дорогу, побачив на стовпі напис «До Луцька 6 км». Думаю -  «проголосую», може хтось і підвезе. Якщо ні, то 6 кілометрів не така вже й велика відстань. Та не судилося, хвилин за сорок наздогнав мене на мотоциклі наш фізрук з табору Сидір Олексійович.    Знову на ранковій лінійці мене виводили зі строю, виносили догани і лякали, що застосують до мене найстрашнішу кару – виключення з табору…
   Минув деякий час. Через два дні мало закінчитися наше перебування в піонерському таборі. Останній день обставляли усякими урочистостями, до нього ретельно готувалися. Готувався концерт де діти будуть співати, читати вірші, танцювати. Та саме головне що все це відбуватиметеся біля «піонерського багаття». Для цього вогнища вже привезли цілу вантажівку деревини. Казали, що спати не підемо допоки все не згорить.
   Після обіду до мене підійшов Васьванич:- Хочу тебе попередити, щоб для тебе ц е не стало несподіванкою. Завтра на ранковій лінійці зачитають наказ про виключення тебе з табору за погану поведінку в наказі перелічили всі твої порушення режиму: про мертвий час, про купання, про спробу втечі та інше. От же готуйся і не приймай близько до серця….
   Слухати наказ про те який я поганий бажання не було. Вранці я прокинувся коли ще тільки починало розвиднюватись, зібрав речі і чкурнув, знову таки, через вікно. На дорогу не пішов бо вже мав на ній невдалу спробу. Вирішив іти по берегу Стрия, так і коротше і ловити мене тут ніхто не здогадається. Десь за годину, на обрії вже виднілися будинки міста, та річка майже під прямим кутом повертала вліво. На березі під кущами сиділо двоє рибалок.
  - Доброго ранку! Ловись рибка мала та велика! – привітався я до їх . – Щось спіймали?
  - Та тільки прийшли. Он одну тільки і спіймали. – Я подивився, у садку плюхалася величезна рибина, Мабуть кила на три.
  - Ого! Це хижа риба? Як називається?
  - Та ні, не хижа, бо зубів не має. А зветься мурена.
  - А я читав, що мурена хижак і водиться тільки в тропічних водах.
  - Ну, не знаю, що ти там читав, а ми її так називаєм.
   - Я йду берегом до Луцька, думав навпростець, а тут знову річка.
   - Так. Тут Стир робить коло.
   - І якщо іти берегом наскільки довше.
   - Та кілометрів на п’ять, не менше.
   Це мені не підходило. Я роздягнувся, спакував речі у невеличкий пакунок і поплив тримаючи речі в правій руці нал водою. Десь через кілометр Стир знову перетнув мані дорогу. Переплив його знову, тепер до міста вже було рукою подати. Коли зайшов у двір будинка в якому мешкав, побачив мотоцикл дядька Сидора. Перелякався на смерть, - невже знову повезе до табору.
   Коли зайшов у квартиру побачив, що дядько Сидір сидить з матір’ю за столом і п’ють чай з тістечками.
   Дядько Сидір здивовано зауважив.  - Ти диви який ти швидкий! Ми майже однаково добрались та я ж на мотоциклі…
   - Так я навпростець берегом.
   - Так Стир зигзаг робить величезний….
   - Переплив на пряму.
   Дядько Сидір допив чай і став прощатися, - Дякую за гостинність! Поїду заспокою начальство, що хлопець вже дома, живий і здоровий. Не дуже сваріть Андрійка. Добрий козак буде, має стержень в собі, не гнеться за вітром…
   Коли мотоцикл дядька від’їхав я сказав матері що в піонерських таборах ноги моїй більше не буде.
   
   У травні ми з матір’ю обходили книжкові крамниці і купляли підручники для слідую чого класу.  Підручників не вистачало, тому придбати їх треба було за здалегіть. За літо я переглядав підручники, деякі перечитував повністю. Наприклад такі як історія, географія, хрестоматія з літератури. Звісно в підручниках матеріали друкувались скорочено, тому, якщо якась тема мене цікавила, я йшов до бібліотеки і подробиці та повний виклад знаходив там. Перегортаючи підручник з геометрії, знайшов там теорему Піфагора. Не знаю чому вона мене зацікавила. Можливо тому, що десь чув жартівливу говірку «Піфагорові штани на всі боки рівні». Теорема виявилась не складна і доказ  повністю зрозумілий. . Все ж я пішов до бібліотеки більше взнати про Піфагора та його теорему. Вичитав, що доказів цієї теореми є кілька сот. Найбільш відомі Евкліда, Леонардо де Вінчі та Лобачевского. Сподобалось найпростіше китайське рішення на двох квадратах (автор невідомий). Особливість була ще в тому, що це рішення з’явилось за тисячу років до народження Піфагора. Знайшли рішення цієї теореми також в старовинних паперах Індії та Єгипту. Прізвища тих авторів не зберіглося, тож. до скарбниці математичних знань теорема ввійшла за ім’ям Піфагора.
   Десь у жовтні, на уроці геометрії, наша вчителька з математики Марьяна Іванівна, (Марьванівна як ми її звали поза очі) виклала теорему Піфагора. Через два дні мало бути опитування. Перед уроком, Марьванівна сказала що урок буде «відкритий» і щоб вели себе пристойно. Продзвенів дзвоник, до класу увійшли директор з завучем і всілися на задній парті. Вчителька викликала до дошки нашу відмінницю Соколову,  вона накреслила на дошці «Піфагорові штани» і  довела, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Коли Соколова витерла дошку, усміхнена Марьванівна поставила їй п’ятірку.
   - Хтось зараз повторить доказ теореми, - і вона занурилась в журнал…Потім викликала до дошки Сергія Шовкуна і той отримав четвірку.
   - А можна довести теорему іншим способом? – запитав я Марьіванівну.
   - Не мели дурниць Андрію.
   - Дозвольте я спробую? – Марьванівна зиркнула на мене як на німецького диверсанта та все ж дозволила. Намалювавши на дошці два квадрати, один всередині другого я впевнено  довів теорему.
   - Це китайський спосіб він найпростіший, а взагалі способів довести цю теорему існує кілька сотень. Найбільш відомі крім Піфагорова – це способи Евкліда, Леонардо де Вінчі та Лобачевского. – продовжувати свою розповідь я не став бо продзвенів дзвоник. Директор з завучем сміючись вийшли з класу. А я з того часу став для Марьванівни заклятим ворогом. Про те помститися вона не встигла, бо ми знову переїхали в інше місто. На цей раз в Рівне де батька призначили головним режисером театру.
   .В ті роки було модно ставити вчителів в незручне становище, сперечатися, задавати їм дурні або ж зарозумілі питання. Можливо це була помста за двійки, за виклик до школи батьків, за виключення зі школи або залишання на другий рік. Робив такі закиди і я, і в мене це непогано виходило. Про те, до кожного такого двобію треба було ретельно готуватись, та й не завжди це закінчувалось перемогою.
   Особливо запам’яталися мої герці на уроках літератури. Якось вчителька сказала, що на слідуючому уроці ми будемо вивчати біографію Пушкіна. Пушкін мені подобався, ще до школи я читав його казки про царя Салтана та Руслана і Людмилу. В підручнику біографія поета була короткою і стислою, то ж я пішов готуватися до бібліотеки. В читальному залі просидів всю суботу. Матеріалів про Пушкіна було дуже багато. Особливо цікаво були читати спогади його сучасників та найближчого оточення. В понеділок Варвара Йосипівна, так звали вчительку, виклала нам новий матеріал – біографію Пушкіна. Її розповідь майже не відрізнялась від того що було написано в підручнику, хіба що більш наполегливо підкреслювала геніальність поета та звинувачувала царя Миколу і Жоржа Дантеса. Ще вибірково декламувала деякі рядки з його творів. Нічого дивного всі знали, що Пушкін був її кумиром. На другий день, вона викликала до дошки нашу відмінницю Катерину Гоголеву і та майже дослівно переказала біографію з підручника, та ще й з вчорашніми добавками вчительки.
   - Сідай Катю. Дуже добре, маєш п’ятірку. – Задоволено посміхаючись, вчителька вписала оцінку в класний журнал.
   - Варвара Йосипівна а можна доповнити? – вирішив я почати свій наступ.
   - Не розумію, що тут можна доповнити? Ну, давай. Кажи з місця.
   - В підручнику, та й з вашої розповіді, здається ніби мова йде не про живу людину, а про якогось янгола з крильцями. Це не зовсім так. В ліцейські роки,. стосунки з однокласниками в його не склалися, товаришував тільки з Кюхельбекером. На хлопців писав принизливі та образливі епіграми. За це його частенько лупцювали і дражнили мавпою. Вчився погано, ліцей закінчив передостаннім в списку.
   Після ліцею навчання не продовжував, тому кар’єрного росту.  не спромігся. Ще пиячив, волочився за жінками, вчиняв скандали. Був завзятим дуелянтом, ініціював десь чи то 30 чи то 50 дуелів. Правда до стрільби дійшло тільки в чотирьох випадках. Сучасники згадують, що був дуже вправним стрільцем, бо весь час тренувався. Ще був завзятим картярем, але частіше програвав ніж вигравав, через те був в боргах як в шовках. Після його смерті його картярські борги були величезні.
Цар наказав виплатити їх з казни. А ще наказав надати кошти на навчання його дітей. Погодьтесь що  цар вчинив шляхетно, то ж не такий вже він чорт, як його малюють в підручнику…
   - Так, досить про Пушкіна! Пасквіль якійсь! І де ти все це накопав?
   - В обласній бібліотеці. Там багато мемуарів-спогадів друзів та сучасників поета. є реферати з наукових робіт вчених пушкіністів…
   - Сідай вже, «вчений» ти наш.
   - Та ні. Я про Дантеса ще хочу доповнити. Хоч Ви змалювали його виключно негативно, майже всі його сучасники ставились до нього з прихильністю. Він був улюбленцем для всіх оточуючих, особливо для жінок. Що до дуелі, то це був вже другий виклик Пушкіна. Відмовитись він не міг, бо вважався би боягузом, а для офіцера це гірше смерті. Цікаво проаналізувати дати. 10 січня 1837 р. Дантес одружується з Катериною Гончаровою, сестрою Наталії Миколаївни. То ж стає майже родичом Пушкіну. А вже 27 січня злощасна дуель. Друзі Пушкіна жалкували через смерть поета, але Дантеса не засуджували. Йому ніхто не заборонив відвідувати свій дім. Після дуелі Жорж Дантес був висланий до Франції. Катерина Миколаївна поїхала с чоловіком. Народила йому чотирьох дітей. У Франції Дантес зробив неабияку кар’еру. Генерал, пожиттевий сенатор, дипломат... У своїх мемуарах він писав: «Як добре вийшло, що закінчилась моя служба в Росії. Ну дослужився б я, в кращому випадку, до полковника. Отримав би по звільненню якесь жебрацьке село на вісілках»…- тут продзвенів дзвоник і я вимушений був закінчити. Варвара Йосипівна чомусь заплакала і вибігла з класу.
   На другий день батька викликали до директора. Дома він наказав мені не доводити вчителів до сліз бо буду покараний. І йому буде байдуже правий я чи вчителька. Після цієї події мій авторитет в класі виріс «до стелі». Навіть наша відмінниця Гоголева почала виявляти до мене ознаки прихильності і поваги. Та це ще був не кінець. Я ж не винен в тому, що Варвара Йосипівна виявилась така тонкосльоза. Ми розбирали роман Л. Товстого «Анна Кареніна». Я знову встряв:
   Чого це ви цю Ганну нахвалюєте. На мій погляд, дуже погана жінка. Зрадила чоловіка. Зіпсувала кар’єру офіцеру Вронському, через неї він був вимушений залишити полк і піти у відставку. Потім гризла його весь час і допікала докорами, при чому безпідставно…- Варвара Йосипівна знову заплакала і батька знову викликали до директора.
    До дому батько прийшов розлючений. – Я тебе попереджав, що будеш покараний. – підійшов він впритул до мене. Взагалі, то мене лупцювали тільки мати та бабця, коли я був малий. Тепер покарання робив батько. Він говорив промову і давав мені ляпаса по щоці. Це було не боляче, але принизливо. Краще б було вже отримати ременя. От і зараз він підійшов дати ляпаса. Я, мимо волі, відступив до стіни і прийняв боксерську стійку, бо вже рік ходив в секцію боксу..
  -  А, так ти ще боксерську стійку приймаєш! Добре, не хочеш ляпаса, отримаєш кулака. – він невміло склав долоню в кулак і тицьнув мені в голову. Звичайно я ухилився і кулак батька врізався в стіну. Він зойкнув і почав трясти рукою лаючись, пританцьовуючи і дмухаючи на  розбитий кістяк. Це було кумедно і ми з матір’ю почали реготати. На тому все і закінчилось…
   Мабуть найбільше з усіх шкільних предметів я полюбляв історію. Ще малим читав  про історичні битви Олександра, Ганнібала, Нельсона, повстання Спартака, Гонти, Разіна та Пугачова. Ще влітку підручник історії для наступного класу перечитував від корки до корки. От і тепер, перечитуючи підручник, дійшов до першої вітчизняної війни з Наполеоном. Прочитав, що армія Наполеона вторглась маючи 600 тисячну армію. Битву під Бородіно програла, а потім зайняла Москву без всякого опору з боку росіян. Як таке може бути. Армія вчетверо більша, весь час наступає, про те рішаючу битву програє, а потім без опору займає Москву.
   - Щось тут не в’яжеться, - подумав і поспішив до бібліотеки. Там нічого не знайшов і завідувачка порадила піти до педагогічного інституту. Там на кафедрі історії є своя бібліотека, там можна знайти більше…
  В інституті було безлюдно, бо канікули. В холі назустріч ішов якийсь старий дідок с текою в руці.
   - І чого тобі тут треба молодий чоловіче? Для студента ти замалий, Для вступу теж треба трохи підрости. - Дядько виявився колишнім деканом історичного факультету що вже давно на пенсії. Звали його Карпо Сергійович. Він вислухав мене, трохи подумав і каже.
  - В нашій бібліотеці ти навряд чи знайдеш відповідь на свої запити. Та в мене є декілька книжок які можуть стати тобі в пригоді. Дати їх тобі я не можу, та ти можеш приходити до мене і читати в мене вдома.- Дідусь  дав мені адресу і ми розійшлись кожен в своїх справах.
    На слідуючий день я вже стукав у двері помешкання Карпа Сергійовича. Він провів мене до свого кабінету, запропонував  чаю. Я відмовився і почав оглядати кімнату. Біля вікна стояв великій письмовий стіл, на ньому настільна лампа і друкарська машинка.  Ще два стільці. Більше в кімнаті ніяких меблів не було. Вздовж кожної стіни стояли стелажі з книгами. Стелажі займали весь простір від пола до стелі. Деякі книжки були на іноземних мовах…Карпо Сергійович посадив мене за стіл і поклав на нього два товстих історичних фоліанта видання часів царської Росії.
   - Ось тобі дві книжки. Це мемуари генерала Барклая де Толлі, він був головнокомандуючий російської армії до 1812 року і приймав участь у Бородінській битві. Друга книга – альманах присвячений сторіччю цієї битви виданий  у 1912 році російською академією наук. Я зробив закладки де йде ця про ці події, читай….
   З книжок Карпа Сергійовича про Бородінську битву я прочитав слідуюче: - Чисельність армій під час Бородінської битви складала – у французів 133819 чоловік і 587 гармат, у росіян 155200 чоловік і 636 гармат. Історично відомий факт – Наполеон в Бородінській битві не використав гвардію. А це мінус 25000 солдатів. Разом, отримуємо чисельний склад тих, що беруть участь в битві, у французів 108819 солдатів у росіян 155200. Отже, числом військ в півтора рази менше ніж у супротивника, до того ж значно поступаючись в артилерії, Наполеон бере перемогу. От як описані в альманаху результати битви під Бородіно.
   «…В битві, російська армія фактично розсіяна, тому втрати підрахувати не представляється можливим…Французи зібрали трупи більше 60 російських генералів.». А ось, що говорить в своїх мемуарах Барклай де Толлі. «…після битви, більше місяця ми збирали розрізнені частини по лісах і ярах. Вдалося зібрати тільки 52000 чоловік.»
    Після вступу французів до Москви, остання була підпалена (нібито за наказом генерал-губернатора, проте останній це заперечував). Прийнята версія, що акт підпалу відбувся стихійно і виконаний десятками тисяч, випущеними з в’язниць, кримінальними елементами. Підпали робилися масово і в багатьох місцях одночасно. Французькі війська ловили і розстрілювали паліїв сотнями, але це не допомогло. Москва вигоріла дотла. При пожежі загинуло безліч людей – французьких солдатів і мирного населення. У вогні загинули майже всі коні, знищений провіант, зимове обмундирування, боєприпаси і фураж французької армії. Сам імператор Н, трохи не загинув у вогні. Факт підпалу і знищення міста засудив сам Олександр 1, проте доля французької армії була вирішена. Вогонь і морози, що рано ударили, зробили свою справу…
   Після того як я прочитав все про битву, виліз з за столу і почав роздивлятися книжки на полицях. Згодом зайшов Карпо Сергійович.
   - Ну, прочитав?
   - Так, але в підручнику зовсім не так написано. Де ж правда?
   - Пам’ятаєш у Шевченка – «… у кожного своя правда…» - посміхнувся  Карпо Сергійович. – А хто у вас викладає історію?
   - Так, Тетяна Олександрівна Мандрик.
   - Це моя учениця, я її добре знаю, хороший фахівець. Тепер всі питання до неї, а мені час іти в лікарню на процедури….
   Коли прийшов час вивчати «першу вітчизняну війну», Тетяна Олександрівна виклала новий матеріал як написано в підручнику. Тут я знову «осідлав свого коника». Правда ця вчителька мені подобалась і мені не хотілося її засмучувати, але правда дорожча…
   



Коли я закінчив свій доклад, на мій подив Тетяна Олександрівна не образилась а посміхнулась.
   - Де ти все це вичитав?
   - Так, Карпо Сергійович…
   - Так я й знала.
   - Так де ж правда Тетяна Олександрівна?
   Вчителька посміхнулась, на декілька хвилин замислилась. В класі запанувала тиша, всім було цікаво чим закінчиться цей спір.
   - Бачите діти, історія це така наука де нема постійних законів як в математиці. Вчені по різному тлумачать про різні події. З часом виявляється що хтось помилявся, а хтось спеціально доказував протилежне… Як би вам пояснити.  Ну, от дивіться.  У нас пишуть, що перший літак винайшов і збудував Можайській, а у Франції вважають що це зробили брати Райт. В нас вважають, що радіо винайшов Попов, а в Італії – що це Марконі. Парову машину – Ползунов, інші вважають що це Уайт… Бачу вам не зовсім зрозуміло, ну та підростете – зрозумієте. Ти Андрійко молодець, маєш п’ятірку. На закінчення приведу вам ще один приклад на цю тему. Це старовинна арабська мудрість. Прийшли до мудреця два чоловіки які не можуть доказати один одному хто з них правий.  Майже до бійки в них доходить. Мудрець подивився на них і каже – Я буду слухати вас по одинці, кожного окремо. Вислухав мудрець першого чоловіка і каже: - Знаєш, ти правий. Чоловік пішов собі. Потім вислухав другого і каже: - Ти правий. Коли і цей чоловік пішов , слуга мудреця каже: - Як же так, ви сказали одному, що він правий, і другому, що він правий… А ле ж так не може бути!   - І ти правий, - відповів йому мудрець. В класі засміялися, посипалися питання до вчительки, та продзвенів дзвоник і вона вийшла з класу.
   
   Згодом батьки переїхали до Херсону, це місто мені сподобалося найбільше. По перше це був порт і хоч він був на Дніпрі, сюди заходили справжні морські судна. Був суднобудівний завод якій будував знову таки морські судна. По вулицях ходило багато справжніх моряків у морській формі. Мати пояснила що це курсанти морських училищ. В Херсоні таких училищ було два. Одне готувало моряків для торгового флоту, в місті його називали «мореходка». Інше підпорядковувалось Міністерству рибного хазяйства і готувало фахівців для риболовецьких суден, і в місті його дражнили «рибтюлькою».  Ще мене вразило що в місті дуже багато гарних дівчат, прямо тобі заповідник красунь якійсь.   Літні канікули ще не закінчились але  вчителі вже знаходились у школі і готувались до нового навчального року. Мою нову класну керівницю звали Олена Федорівна. Біля неї крутився білявий хлопець мого віку, допомагав переносити їй книжки.
   - Це мій син Роман, - сказала вчителька – ви будете вчитися в одному класі. З Романом ми швидко потоваришували  бо він теж намилився в моряки. Від нього я дізнався, що в «мореходку» приймають тільки тих хто відслужив строкову службу в збройних силах. А в «рибтюльку» приймали зразу після школи. Батько Романа працював механіком не судні місцевого рибозаводу. Він охоче розповідав про свої пригоди коли працював на китобійному судні. Як били вони китів біля берегів Антарктіди про заходи в порти Уругвая і Аргентини. Було дуже цікаво і Роман з батьком майже вмовили мене поступати в «рибтюльку». Це бажання було не довгим. Бо коли в Херсон прийшов на ремонт риболовецький траулер, від якого на кілометр смерділо риб’ячим жиром і тухлою рибою, це бажання зникло наче його й ніколи не було.