Тайные закоулки памяти... глава 19

               
Відповідаючи на часті запитання друзів, колег-авіаторів: “Чому і як я опинився в Полтавському Об’єднаному Авіазагоні після багаторічної, цікавої, плідної праці в Кизилкумській пустелі?”, я вирішив оприлюднити цю невелику сповідь, яка дасть відповідь на це питання.

В житті кожного з нас настає дуже важливий момент (на жаль це виникає, як правило, вже в солідному віці) – виникає нагальна потреба згадати, проаналізувати свій життєвий шлях, чесно визнати, хай тільки перед собою, перед своєю совістю, всі ті помилки, що були допущені тобою на довгому життєвому шляху. Як правило, висновки такого розслідування зостаються назавше в душі і тільки дуже вірним, надійним друзям ми можемо розповісти, розкрити душу і поділитися заповітним, але це, як виняток.
Зараз, озираючись, згадуючи свій непростий, іноді дуже тяжкий життєвий шлях, розумію – не все на цьому шляху залежить від твоїх, навіть дуже вірних бажань. Критично оглянувши своє минуле, з задоволенням можу стверджувати – моє життя склалося (на мою думку) дуже вдало, я маю все, про що мріяв з дитинства! На даний час маю чудову сім’ю, гарних, люблячих синів, невісток, онуків, фінансово незалежний, маю багато друзів! Та я добре розумію – все це отримано не за допомоги чарівної палички!
Щоб цього досягти, потрібно було пройти, витримати всі ті іспити та негаразди, які приготовані були для мене моєю долею. Одне втішає – я дуже вдало поставив ще в дитинстві, на той час майже нереальну, нездійсненну мрію – літати, щоб небо для мене було таким же домом, як і земля! Щасливий тим, що та, моя захмарна мрія, співпала з записом в книжці доль десь у Всесвіті!
Маючи таки великий досвід, отриманий в цьому житті в різних національних середовищах, в різних побутових умовах, та переборовши всі ті незгоди, що мені рясно підкидувала моя доля, можу з впевненістю заявити: “Щоб отримати, врешті решт бажане, треба з гідністю, а іноді з неймовірною настирністю перебороти ті перепони, що доля виставляє тобі, щоб перевірити твою здатність, твою силу духа! Легкої долі я не знав, а може то й на краще! ”Перший же іспит, улаштований долею, коли я несподівано опинився в доволі тяжких умовах Кизилкумської пустелі, наочно показав, в яких тяжких умовах можуть жити і достойно працювати люди. І треба було не нити, не скавчати, а працювати, освоювати всі ази льотної майстерності. Здавалося, ось воно, нарешті здійсниться те, до чого прагнув всім серцем.



Мене оточували добрі друзі, мав великий авторитет в Аральському аеропорту, вже вводився на посаду командира екіпажа, командування внесло в список кандидатів для перенавчання на ЯК-40, або командира ланки. Та моя доля продовжувала випробувати мене на міцність. Несподівано, як завжди, тяжка, дуже тяжка хвороба вибила мене з сідла і на цілих п’ять років приземлила мене в рідній Полтаві. Достойно пережив цей іспит і весною 1974-го, як тільки налагодилося здоров’я, а лікуючі доктора поставили діагноз – “Практично здоров ”, ясна річ, попрямував до командування Полтавського Об’єднаного Авіазагону з проханням прийняти в загін та відновити мене на льотній посаді.
В кабінеті командира тоді були присутні і командир об’єднаного загону, і командир льотного загону, а також головлікар аеропорта та начштабу, майже півгодини вони переконували мене в тому, що я повинен в Кзил-Орді відновитися, як льотчик, пройти підготовку та стати командиром екіпажу, отримати допуск до авіахімробіт, до нічних польотів, отримати дозвіл на підбір посадкових майданчиків з повітря (це був довгий та доволі коштовний шлях). Коротше, їм не потрібен спеціаліст-невдаха, яким я був на той час, а співчуття просто до людини їх не цікавило. Я добре зрозумів, що льотна праця в Полтаві закрита щільно від мене, нажаль, на довгі роки… Але так хотілося літати!
А вдома інше – своя, вже обжита окрема, двокімнатна квартира, дворічний син, за яким треба доглядати, жінка призвичаїлась до нового, дуже престижного місця праці і їй аж ніяк не подобається все кидати та рушати кудись в невідомість, а це, скоріше за все, в Кизилкумську пустелю. Ця безвихідна реальність кілька місяців давила на мою психіку, ввела мене в страшну депресію. Часто безсонними ночами перебирав різні варіанти, а потім, вдень писав та відправляв листи в різні Управління ЦА з проханням поновити на льотній професії (навіть з’їздив в Москву, в Міністерство ЦА) – все безрезультатно!
От тоді, від безвихіддя, виник у мене підступний, підлий по відношенню до дружини, план. Організував для дружини з сином поїздку на відпочинок в Крим і пообіцяв через недільку приєднатися до них, мотивуючи це необхідністю провести профспілкові збори (на той час був профоргом на заводі). Був дуже переконливим в цій брехні і вона повірила (до цього ні разу її не обманював). Поки готувалися до відпочинку в Криму я таємно оформлював звільнення з заводу. Через день після від’їзду потягом дружини з сином, літаком вилетів через Москву в Кзил-Орду. Так через п’ять років я знову опинився в Кзил-Орді і вдихав, ні з чим не зрівняний, знайомий запах згорілого саксаулу, яким опалювалися домівки місцевих городян. Яке ж було моє здивування – коли я вийшов з літака, то побачив великий натовп, який з квітами та оркестром зустрічав пасажирів літака на сусідній стоянці, бо здуру думав, що то зустрічають так мене. Пізніше мені пояснили – зустрічали космонавта Леонова. Там же, на пероні, не втримався і підійшов до командира об’єднаного загону Дмитра Аббасовича Душимова, як не дивно, впізнав мене одразу і запитав: “Юра, яким вітром занесло до нас?”



Дуже коротко доложив обставини, що привели мене в Кзил-Орду. Одразу наказав: “Іди до відділу кадрів, передаси мій наказ – негайно оформити тебе на посаду чергового  штурмана”. От і все – через місяць, без зауважень пройшов річну лікарську комісію і був відновлений на посаді другого пілота літака АН-2, без будь-яких обмежень!
Так впродовж одного дня була вирішена моя подальша льотна доля. Але весь час не давала спокою думка про жінку та сина. Того ж дня відправив в Крим виклик на телефонну розмову з коханою, а наступного дня відбулася та, дуже напружена розмова. Розумів свою провину, дав їй змогу виплеснути на себе всю її злість, тільки просив пробачити і зрозуміти мої дії. Дякуючи її розуму та любові, через кілька хвилин вона заспокоїлась і мир та любов перемогли!
Що далі? За два з половиною роки напруженої праці в Кзил-Орді став командиром екіпажу, отримав допуск до підбору майданчиків для посадки з повітря, допуск до нічних польотів, авіахімробіт, пройшов курс тренування в горах Чимгана поблизу Ташкента по десантуванню та скиданню вимпелів (то якраз були міжнародні змагання парашутистів), отримав другий клас. З якою вдячністю згадую той наш дружній колектив авіаторів Кзил-Ординського загону, яка б негода з тобою не трапилась завжди прийдуть на допомогу, з будь-яким проханням можна було звернутися до керівництва загону, ніколи не відказували. Хоча ми й мешкали у тещі і тому я не просив в адміністрації житла, несподівано, на засіданні місцевкому профспілки нам виділили дві кімнати в сімейному, тільки-но збудованому, гуртожитку. Керівництво внесло мене знову в список кандидатів на командира ланки і переучування на ЯК-40, мріяв про академію (навіть почав вивчати англійську на заочних курсах) і це була не фантазія, а цілком реальне моє майбутнє в авіації.
Але доля, моя доленька, швидко приземлила мої захмарні мрії. Вміє вона виправити все і скорегувати твоє життя так, як потрібно їй, згідно з її планами. В Полтаві зосталася моя мама, на той час вона тяжко хворіла і потребувала постійного клопотання та турботливого нагляду після складної операції, зосталася двокімнатна квартира та й чесно кажучи, весь час хотілося повернутися додому в рідну Україну. Не міг я тоді знати, скільки випробувань очікує мене на просторах рідної неньки України.
Пам’ятаючи ”теплий прийом” командування Полтавського загону, вирішив задіяти для здійснення своїх задумів додатковий, дуже дієвий важіль (дальня рідня працювала в органах). Після бесіди з цим товаришем, що клопотав за мій перевід з Казахстану в Україну, мені подзвонили ( в той час ми були у відпустці, в Полтаві) і запросили приїхати в аеропорт. Знадобилося всього хвилин сорок щоб оформити прохання командування Полтавського загону в Міністерство ЦА про перевід мене з Казахського Управління в Українське. Через місяць пережив ще один, неприємний (і донині гірко на душі) епізод, чудово розумів – ламав всі плани керівництва щодо мене. Несподівано, для керівництва Кзил-Ординського загону, прийшов наказ з Москви, з Міністерства ЦА про затверджений перевід мене в Україну, в Полтавський об’єднаний загін.



Мене одразу викликали до командира об’єднаного загону. Стояв перед Дмитром Аббасовичем і почувався зрадником – люди поважали мене, просували мене по кар’єрній драбині, цінували мій досвід, будували якісь плани, пов’язані з моїм майбутнім, а я тишком-нишком тікав, не попередивши нікого, таємно.
Звичайно, відверто пояснив командиру обставини, причини мого такого несподіваного кроку. Але бачив – не дуже мені повірив, з того дня, при зустрічі мовчки кивав головою, не подаючи руки. Я добре розумів – винен!.. Дуже швидко, за кілька днів переїхали додому, в Полтаву, але й досі та втеча, час від часу виникає в пам’яті. Зараз, на пенсії, коли освоїв літературну працю, знайшов за допомоги Інтернету адресу Дмитра Аббасовича – порозумілися, стали друзями, часто спілкуємось, дуже ціную його думку, тільки дякуючи йому, я відновився як льотчик і став таки пілотом першого класу!
Ну й коротенько, кілька слів, про тринадцятирічний відрізок праці на благо та славу Полтавського авіазагону. Доля і тут не обіцяла легких шляхів, настирно, вперто випробувала моє вміння, як людини, відстоювати свою думку, як пілота, довести свою майстерність та знання. Тут, в житті загону, порівняно з колективом авіазагону Кзил-Орди, діяли зовсім інші закони співпраці, співвідносин, навіть між самими пілотами. Дуже вразила мене заздрість між пілотами, намагання нишком розпустити плітки, донести до начальства чиїсь таємні розмови, а також незаслужені явні причіпки деяких командирів. Це змусило привчити себе не відкривати душу першому ліпшому та бути наполегливим, і для доказу своєї правоти, не зупинятися на півдорозі, довелося починати все з початку і доводити, що таки маю неабиякий досвід та професійні навички в льотній справі і це, нарешті, було оцінено командуванням та відзначено нагородами, грамотами. З повагою згадую допомогу та людяність командирів загону, ланки, своїх найкращих помічників – моїх других пілотів, з якими довелося долати всі незгоди такої тяжкої, але любої льотної праці! Констатую – хоча моя особиста доля, досить часто, і примушувала мене витримувати неймовірно тяжкі іспити і круті завороти на життєвому шляху, я з вдячністю кажу їй – ДЯКУЮ! Вона виховала мене таким, яким я й хотів себе бачити!

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ      - 2021-й рік
переклад українською мовою       - 2025-й рік