Ф лософське питання

Філософське питання
Жили в одному селі два мужика – Петро та Гнат. Садиби їхні поруч розташовувалися. А як на великому подвір`ї без собаки? – А ніяк. І  непроханих «гостей» відвадить, і чужих котів віджене, і нахабних диких тварин налякає.
У Петра жив родовитий пес – величезний та гордовитий, якого хазяїн придбав маленьким щеням за великі гроші. Викохав, виростив, побудував біля паркана не будку, а собачий «палац» – таку ж величезну і претензійну, та постійно вихвалявся перед односельцями своїм красенем.
А дід Гнат пригрів блудного дворнягу, якого одного зимового ранку знайшов у віддаленому кутку за сараями. Пес дрижав та дивився на нього довірливим поглядом, наче на останню надію. Брудного та голодного приніс додому. Вимив, нагодував та й залишив у себе. Звісно, і у його собаки була будка, така ж невеличка, сіренька й неприглядна, як і сам пес.
Якось літнього вечора, коли, всі справи по господарству, призначені на день, було виконано, присіли сусіди погомоніти. Кожен на своєму подвір`ї, але поруч – біля сітки-рабиці, що розподіляла їхні садиби, обидва поставили по лавці. І для перепочинку приємно, і ходити навколо огорожі, щоб поспілкуватися не треба, як кажуть, домашня справа.
Розмову почав Петро.
– От дивлюся я на твого Чіпа й дивуюся. Як він тебе любить! Не те, що мій Принц. Ти ж інколи на декілька днів його самого залишаєш. Без води, без їжі, а він сидить та чекає, а як відчує ще здалеку, то так голосно і радісно гавкає, що навколо всіх круків з гілля підіймає.
– Ну, то ти вже загнув, щодо «без води та їжі». Так, якщо мені потрібно, я можу поїхати у справах на декілька днів, але Чіпу запасаю і води, і їжі вдосталь. Принаймні, трохи хліба, хоч і сухого, завжди залишається, коли повертаюсь додому. Значить, не голодував.
– Може й так. – примирливо погодився Петро. – Не розумію, чого моєму Принцу не вистачає. І їжа першосортна, і уваги приділяю достатньо, а він все одно якийсь не щирий. Тільки поблажливо приймає  турботу та й годі.
– То ти вірно кажеш, «тільки приймає». Не ображайся, але коли я інколи дивлюся на вас, то здається, що це не він у тебе, а ти у нього є. Розумієш про що я?
– Хочеш сказати, що він наче робить мені послугу, що дозволяє турбуватися про нього?
– Саме так. Я завжди знав що ти розумний мужик.
– То що мені робити? Я ж в нього всю душу вкладаю.
– А я свого просто жалію, ну і дбаю, звісно. Розумієш, – зітхнувши, продовжив Гнат, – насправді ти підняв дуже важливе філософське питання: чому ті, кому ми віддаємо всього себе не цінують цього? Може не треба так безтямно любити, забуваючи про себе, ставлячи потреби інших вище за власні? Може треба більше любити й поважати себе, тоді й інші змінять до тебе ставлення? Тварини ж, як люди, є вдячні та віддані, а є такі, що чим більше для них робиш, тим більше залазять тобі на голову. Невдячність притаманна усім, і тільки ти сам можеш вирішувати, потрібно тобі таке ставлення, чи ні. Постав свого пса на місце, зміни умови утримування, дай відчути, що у ваших стосунках головний ти, може зрозуміє, що заривається?
Призадумався Петро, а Гнат почухав за вухом Чіпа, який весь цей час сидів поруч, поклавши морду на коліна хазяїна і задоволено мружив очі.