Тайные закоулки памяти... глава 24

 З великим сумом мушу зазначити такий неприємний, але безперечний факт – для перебування людини в цьому світі надається (згори) тільки одне життя. А от тривалість цього життя – абсолютно індивідуальна! Комусь виділено тільки кілька хвилин перебування в цьому світі. Хтось може прожити якийсь короткий час, поки його душу не заберуть в інший світ. Та більшості населення нашої планети доводиться мотати строк від першого до останнього подиху згідно присуду тієї судової влади, яку ми називаємо ДОЛЕЮ. Що цікаво – в дитинстві, юності, молодості ми розраховуємо, ми впевнені, що повинні жити довго та щасливо. Нас не лякають ніякі перепони на життєвому шляху, з усмішкою реагуємо на тверезі попередження своїх старших, більш досвідчених родичів, вчителів.
Але юні, молоді роки пролетіли і починаєш, час від часу, подумки озиратися, оцінювати той непростий шлях, що вже пройдений. Знаю напевно, багато хто, згадуючи своє минуле, будуть не в захваті від згаданого, але можеш радіти, що ти не повинен ділитися ні з ким хоч гарними, хоч негативними спогадами. Вони тепер назавжди з тобою і головним суддею, щоб оцінити їх будеш ти і твоя совість! При цьому треба завжди пам’ятати – змінити щось в минулому, на жаль, нам не дано.
В молодості, в нашій душі бурлить енергія, невитрачена жага пригод. Ясна річ, ми не часто замислюємося, до якого результату може призвести, здавалось би незначний, безневинний вчинок. От в зв’язку з цим, згадую щасливі роки навчання в Кременчукському льотному училищі Цивільної авіації, де  з першого серпня 1963-го почалося таке нелегке, але таке бажане опанування льотної професії, навчання професійній майстерності. І з перших же днів нам кожного дня невпинно нагадували, попереджали: “Ви зараз курсанти закритого навчального закладу, тому повинні жити чітко по правилам, виконуючи устав училища! Любе дисциплінарне порушення може призвести до виключення з училища!” Та хіба в молоді роки якісь заборони зможуть зупинити самовпевнених юнаків та змусять жити ченцем, заборонять думати про протилежну стать, не шукати собі пригод на п’яту точку? Добре, якщо задовольняєшся запискою на звільнення. Але часто-густо бували й самоволки (добре, якщо все минало без пригод, та іноді, якщо потрапляв під гарячу руку завзятого чергового по училищу, доводилося відповідати поповній).
Якось несподівано трапилось, що моїм захисником, опікуном стала людина, на поміч якої, навіть я, зі своєю буйною фантазією, не міг розраховувати. Це сталося в кінці листопада, Вже майже три місяця ми вивчали теорію польотів в аудиторіях УЛВ (учбово-льотний відділ), а після обіду, відпочиваючи перед самостійними заняттями, проводили час на волейбольному майданчику де проводили товариські матчі. Одного разу я затримався на кухні (був черговим) і коли підійшов до майданчика, гра вже тривала. В цей момент, мій товариш, Валера, вдало забив м’яча, то я його й привітав, піднявши вгору праву руку.



Як мені потім сказали – було схоже на фашистське привітання. Навіть думати дивно, що комусь таке могло привидітись! Час відпочинку скінчився, ми поспішили в аудиторію для вивчення заданого. Хвилин через двадцять занять, несподівано відчинилися двері і черговий по поверху назвав моє прізвище і мовчки повів до одного із службових кабінетів. В цьому кабінеті, за столом сидів незнайомий мені темноволосий чоловік, якого я, до цього дня, не знав: “Олексій Іванович, начальник особливого відділу при льотному училищі, – відрекомендувався він, і добавив – старший лейтенант КДБ”. Хоч я і не здогадувався про причини – чому я зараз в цьому небезпечному кабінеті, та однаково відчув раптом неприємний холодок в животі та тремтіння в колінках!.. “Юра, в зв’язку зі специфікою моєї посади, гадаю тобі не буде дивом довідатися, що в оцій папці, яка зараз переді мною, зібрані всі матеріали про тебе, твоїх рідних та предків?”  – і він похлопав долонею по доволі товстій папці.
Побачивши мої здивовані та перелякані очі, він всміхнувся і заспокійливо додав: “Не лякайся, це поки що профілактична розмова”. Потім він підійшов до мене і продовжив: “Напевно, мені це тільки здалося – я стояв біля вікна, спостерігав за вашим спортивним відпочинком, грою в волейбол і раптом побачив, як ти махнув рукою в фашистському привітанні. Було таке, чи то мені здалося?” Від несподіванки я навіть зі стільця підхопився! “Та Ви що, Олексій Іванович – Валерка такий класний м’яч забив, так я й привітав його, ну з якого б це рожна я тоді думав про фашистів?  – а він посміхаючись покивав головою – Я знаю, що твоя мама втекла від фашистів з Кракова! Знаю, що дуже хочеш літати, але на майбутнє попереджую – будь дуже уважним, не роби помилок!”
Так закінчилося моє перше знайомство і зустріч з Олексієм Івановичем, а вже перед самим Новим Роком мені довелося бути черговим на КПП (контрольно-пропускний пункт), коли черговим по училищу був Олексій Іванович. Десь о півночі він, роблячи обхід, перевірку всіх чергових, завітав і до нас на КПП і ми майже дві години по-дружньому розмовляли з ним. По запаху я зрозумів, що він злегка під мухою, тому й затримався та розмовляв зі мною щиросердно, відверто – багато розповідав про себе, про своє минуле. Мабуть душа його вимагала слухача, йому потрібно було виговоритися, він стільки років держав це в своєму серці.
Коли гітлерівці захопили Кременчук, йому виповнилося тільки тринадцять, а їх сім’я не встигла евакуюватися. Мама була єврейкою, а батько українцем, комуністом і працював на керівній посаді інженером. Один з товаришів по службі в перші ж дні окупації пішов на службу до німців, в поліцію. Він добре знав батька і щоб вислужитися перед новою владою, привів гестапівців до них додому. Батько не втримався, кинувся з кулаками на зрадника, а офіцер-гестапівець в упор розстріляв батька і матір. Олексій Іванович на той час знаходився неподалік у родичів, вони змогли силоміць утримати його, замкнули в підвалі,не дозволяючи виходити на вулицю, щоб його ніхто з сусідів не міг побачити і переховували до повного визволення Кременчука Радянською армією. Ця сім’я стала йому рідною – замінила маму та батька! На жаль, вони також вже пішли в інші світи.



Уважно слухав цю несподівану сповідь, вже доволі зрілого чоловіка, усім серцем співчував тому болю й горю, який довелося пережити йому. Десь в глибині душі раптом виникла думка: “Людина, займаючи таку непросту посаду, повинна б тримати відомості про себе та  про своє життя в таємниці, а замість цього ділиться зі мною своїм самим сокровенним!” – це тішило мене і викликало довіру. Напевно побачивши з яким співчуттям та увагою я слухав його сповідь, та знаючи про тяжку долю моєї мами, якій довелося тікати від фашистів з Кракова,  він і розповів мені про свій подальший життєвий шлях, який привів його до КЛУ ЦА.
Після визволення Кременчука і закінчення школи, навчався в військовому училищі, отримав офіцерське звання і посаду в КДБ. Був направлений очолити особливий відділ в КЛУ ЦА. На протязі всього навчання в училищі я відчував його увагу до моєї долі, його опіку. Одного разу, повертаючись пізно ввечері із самоволки, переліз через огорожу і вже майже добіг до казарми, коли раптом, під ліхтарем побачив Олексія Івановича. Від несподіванки зупинився (час був пізній, давно після відбою), стояв, як істукан і дивився на нього – ноги наче приросли до асфальту. А він показав мені здалеку кулака та махнув рукою, показуючи на казарму. Мене наче вітром здуло і через кілька хвилин я вже був у ліжку, під ковдрою. Пару днів після цього очікував виклику на екзекуцію, але коли він пройшов повз мене і посміхнувшись, спокійно поздоровкався – я заспокоївся.
Згадую також – на другому році навчання, коли в мене виникла відчутна фінансова скрута (мама грошима допомогти не мала змоги – в неї шлюборозлучний процес з моїм батьком), ми з товаришем вирішили ввечері, після занять, розвантажувати вагони, щоб заробити кишенькових грошей та допомогти мамі. Кілька раз це пройшло вдало, але одного разу, на самостійних заняттях, мене викликав черговий і наказав з’явитися в особливий відділ, от я й представ перед ясні очі Олексія Івановича. “Я ж тебе попереджував, з училища дуже легко вилетіти, до того ж, якщо хтось дуже захоче це зробити”, – я зрозумів, що справа набирає серйозний оберт і чесно розповів про свої фінансові проблеми. “Добре, я попрошу не підіймати зайвого шуму, але май на увазі – ти на гачку в замполіта, бережись, він збирає на тебе компромат”.
Навіть захист Олексія Івановича не зміг зупинити прискіпливого замполіта – раніше я описував, яку перевірку той зорганізував для мене, намагаючись вигнати мене з училища. Так я і не дізнався, чим не сподобався нашому замполіту, але постійно відчував до самого випуску на собі його вивчаючий, критичний, допитливий погляд. Дякую долі, що подарувала мені, в той час, такого надійного захисника! І все ж, повертаючись до думки про безшабашність, нехтування безпекою в юні, молоді роки впевнююся – поки гулю собі на лоба не наб’єш, рука не підійметься потилицю почухати і добре поміркувати про наслідки своїх вчинків. От тільки коли мине трохи часу, озирнувшись, ми, з виглядом мудреця, починаємо оцінювати, критикувати, віщувати істину (особливо оцінюючи інших).

Copyright:ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2022-й рік
переклад українською мовою    - 2025-й рік