Лисенятко Фоксi. Глава 10 Криваве застiлля

       Шановні читачі-письменники, дякую Вам за те, що ви заглянули до мене на сторінку. Я вже не перший рік пишу вірші, і вони багатьом припали до душі, а зараз вирішила опанувати прозу. Раніше мені здавалося, що це буде легко й просто, оскільки моє слово ніщо не стримує: ні рима, ні ритм, ні довжина рядка. Але коли я почала працювати над своїм першим оповіданням, я зрозуміла, що в кожній справі потрібен досвід, чого мені не вистачає. Хоча, не Боги ліпили горщики, але, на жаль, до вправного гончаря мені ще далеко. Мій перший «горщик» вийшов не дуже рівним і місцями шорстким.
       Так от, шановні читачі-письменники, в мене до Вас є невелике прохання — не судіть мене суворо за помилки, а краще вкажіть мені на них, за що я буду щиро Вам вдячна.
       З повагою, Соломія Галицька.

______________________________________


ЛИСЕНЯ  ФОКСІ
ГЛАВА 10: КРИВАВЕ ЗАСТІЛЛЯ


Продовження. Початок за посиланням:
http://proza.ru/2022/02/08/1811

Данный рассказ на русском языке:
http://proza.ru/2022/01/09/563

       «А Васька слухає, та їсть», — так ще двісті років тому написав Іван Крилов у своїй знаменитій байці «Кіт і кухар». Ця влучна фраза актуальна й донині, тому що й в наш час є люди, які, ігноруючи усі закони, продовжують робити те, що їм заманеться. Оскільки президент країни заборонив лише контактне тренування, то для Дмитра й Тамари особливо нічого не змінилося.
       У міжнародний жіночий день в них на ділянці кипіла напружена робота, бо в суботу десятого числа повинна була відбутися підготовка мисливських собак, і потрібно було встигнути привести територію в порядок. Робочі добудовували новий високий паркан, щоб приховати усе зайве від непотрібних очей, Дарина мила підлоги у гостьових кімнатах, а Валерій і Микола чистили клітки та штучну нору.
       Що таке штучна нора? Ця споруда, зроблена з дощок у вигляді природного притулку лісного звіра, яка призначена для тренування мисливських собак. Вона може бути у формі цифри вісім, або літери «П», і складається з обладнаних знімними стелями й шиберами ходів і котлів, куди поміщають лиса, або іншого звіра. На її вході розташована стартова дошка для пса, який має зуміти або вигнати звіра з котла, або витягнути його назовні самостійно, використовуючи при цьому свою мертву хватку. Самі ж лісові тварини від таких навчань дуже страждали.
       Фоксі вже не раз встиг випробувати на своїй власній шкурі увесь жах таких тренувань. Рудий невільник жив у постійному страху, з гіркотою згадуючи ті дні, коли він грівся у теплих долонях матінки Зіни, або тулився у тісному вольєрі задушливого приміщення контактного зоопарку, який тепер здавався йому раєм. За останні кілька місяців молодий лис помітно змінився: його ще недавно лискуча шубка потьмяніла й збилася у пасма, крізь які проглядалися ребра, а біля кровоточивих ран зяяли прогалини. Лагідне й товариське звірятко стало диким та озлобилося на увесь світ, полюбивши тихі спокійні ночі, та зненавидівши жахливі дні, у які йому нерідко доводилося відчайдушно боротися за своє життя. Воно чуло запах рідного лісу, але не могло вирватися з полону міцної металевої решітки. Зриваючи собі кігті, рудий не раз відчайдушно намагався проскребти міцний дерев'яний настил, але усі його зусилля були марні. Єдиною його розрадою було спілкування з іншими, замкненими з ним в одній клітці, родичами, такими ж нещасливими, як і він сам. Особливо, він здружився зі своїм братом, з яким нерідко, рятуючись від зимової холоднечі, згортався в один великий рудий клубок. А ось їх білогрудої сестри в сусідній клітці не було вже місяць. Фоксі добре пам'ятав, як одного разу до її клітки прийшли люди й за допомогою палиць вигнали бідолашну назовні та забрали її геть.
       Всупереч незвичній людській метушні, цей день для лісових звірів був надзвичайно спокійним, на них ніхто не звертав уваги й чотириногі помітно пожвавилися, радіючи весняному сонцю. Тільки старий змарнілий ведмідь, важко дихаючи, байдуже лежав на холодній землі.
       — Дмитро, щось наш Потап зовсім вже слабкий став. — Підійшовши до вольєра, Тамара з жалем дивилася на клишоногого. — Ні, він, мабуть, і до травня не дотягне. Вже третій день нічого не їсть, тільки жалібно стогне. Напередодні його оглядав Федір і сказав, що він вже занадто старий.
       — Та й дідько з ним, нехай вже здихає. — Відмахнувся чоловік. — Чого його дарма годувати? Через тиждень нам привезуть молоду ведмедицю, треба буде відразу видалити їй кігті та ікла, а то ще поранить кого. — Чоловік ніжно поцілував жінку в рум'яну щоку. — Краще скажи мені як ти, радість моя?
       — Усе добре, любий, не хвилюйся.
       — Ти тримайся. У п'ятницю до нас приїдуть батьки з сином, а у вихідні в нас буде дуже шумно й весело.
       Подружжя взялися за руки та попрямували до будинку.

       Зима аж ніяк не хотіла поступатися весні й в суботу знову вдарили морози, прикрасивши ліс пухнастим інеєм. Замовкла весняна капель, небо знову спохмурніло, а мокра земля покрилася тонким шаром льоду, наводячи на людей тугу і смуток.
       Але попри похмурій погоді, на тренувальній станції панували жваві веселощі. З самого ранку до її високих металевих воріт стали під'їжджати автомобілі. Лайки, такси, ягдтер’єри — усі вони з нетерпінням чекали веселих розваг, наповнюючи холодне повітря дзвінким завзятим гавкотом. Звірі в клітинах помітно напружились та, усвідомлюючи те, що на них чекає, розбіглися по кутках своїх клітин та вольєрів, намагаючись сховатися якомога далі від своїх мучителів. Господар будинку радісно зустрічав гостей:
       — О-о-о, добридень-добридень, Федір, а ми на вас вже зачекалися.
       Сивий ветеринар зайшов у двір разом з невисоким чоловіком, який вів на повідцях двох такс. Слідом за ними зайшла молода подружня пара.
       — Доброго дня, Савелійович. — Господар собак потиснув Дмитру руку і повернувшись до подружжя продовжив. — Знайомтеся, це моя сестра Зінаїда та її чоловік Роман. А це, — він кивнув у бік кремезного чоловіка. — Дмитро, власник станції.
       Гості привітно посміхнулися господареві й увійшли на подвір'я. Незабаром, коли всі вже зібралися, почалися довгоочікувані навчання.

       Спершу вирішили провести тренування на кабана. Господарі лайок з вихованцями дружно підійшли до вольєра, а родичі власників станції розмістилися трохи осторонь. В передчутті кривавого видовища, люди похилого віку напружилися, а молодий кучерявий хлопчина з нетерпінням потирав собі руки:
       — Йо-о-ой, ото зараз буде! Бабцю, дай но камеру, я викладу це у Тік-Тоці.
       Не можна, Костю, тепер закон забороняє контактні тренування. Через тебе в батьків можуть бути проблеми.
       Старша жінка суворо поглянула на онука.
       Почувши гавкіт собак, кабани нервово захрюкали й стали з вереском бігати по вольєру. Одного з них загнали за огорожу, а другого залишили для собак.
       — Ну що, хто перший? — Дмитро повернувся до гостей.
       — Давайте я.
       Один з чоловіків, насилу стримуючи двох молодих лайок, підійшов до хвіртки. Вони вже декілька раз заходили в цей вольєр, і їм не терпілося побувати там знов. Тамара впустила собак і стала спостерігати за тим, що відбувається. Тварини з шаленим гавкотом накинулися на кабана, а той, відбиваючись від них, став бігати вздовж паркану.
       — Еміре, Андо, взяти його! Давай, давай, давай, давай!
       Господар підбадьорював своїх вихованців, але ті лише бігали навколо звіра, невпевнено намагаючись схопити його зубами за задню ногу, однак при кожному його випаді вони зі страхом відскакували в бік.
       — Е-е-е-е-е ... — перемовлялися гості. — Молоді ще, недосвідчені. Господар незадоволено відкликав своїх псів та відійшов з ними назад.
       — Ех ви, мисливці. Ось сидіть і дивіться як інші працюють. А потім ще раз спробуєте. Тільки, не осоромте мене на цей раз.
       Винувато глянувши на господаря, лайки сіли під невисоким деревом біля паркану.
       — Хто другий? — Дмитро відкрив хвіртку.
       До вольєра забігли два жвавих пси. Вони були старшими за попередніх і діяли більш наполегливо й злагоджено. Господар з гордістю милувався на роботу своїх вихованців, радісно підбадьорюючи їх криками:
       — Давай, давай, давай, Дік, Белло, взяти його, взяти, молодці!
       Кобель міцно вп'явся кабану в горло. Звір верещав і відчайдушно відбивався, але пес не відпускав його, а Белла, з дзвінким гавкотом, бігала навколо та намагалася схопити його за задню ногу. Незабаром їй це вдалося, але той несподівано викрутився й, поранивши Діка, відігнав від себе Беллу. Однак собаки не злякалися та з новою силою накинулися на звіра. Так тривало до тих пір, поки не пролунала команда «До мене».
       — Але ж молодці! — Чоловік розхвалював своїх вихованців, оглядаючи рану на тілі пса. — Тримайся, хлопче, зараз обробимо. Боляче? Нічого, пройде.
       — А давайте-но, мій Рудольф попрацює. — Голосно пробасив бородатий чоловік. — Зараз він покаже майстер-клас.
       Цього пса знали всі, він був самим відчайдушним мисливцем. Здибивши холку й вишкіривши свої потужні ікла, він яро рвався в бій. Тамара знову відкрила хвіртку, а решта підвели своїх вихованців ближче до вольєра. За лічені секунди пес схопив кабана за горло і, як би той не виривався, не відпускав його. Після, до ослаблого зраненого звіра знову запустили молодих лайок, а потім, як кабан зовсім заслаб, його забрали й вивели другого. Так тривало понад години. Після, всі підійшли до вольєра зі старим ведмедем.
       Передчуваючи свою смерть, клишоногий байдуже лежав у кутку своєї тісної в’язниці, та ігноруючи все, що відбувається навколо, тихо стогнав, прикривши свій чорний ніс лапою. Микола та Валерій натягнули ланцюг і вивели Потапа з укриття. Щоб ослабленого звіра хоч трохи розворушити, працівники станції стали тикати в нього довгими палицями, просунувши їх через прути паркану, але той лише ображено заревів, ліниво відвернувшись в інший бік. Дивлячись на це, Дмитро невдоволено зітхнув та звернувся до гостей:
       — Ну що, друзі, нам потрібно розлютити ведмедя. Почнемо з молодняку?
       Тамара запустила всередину вісім молодих лайок, які оточили звіра й залились гучним гавкотом. Але, не маючи сил битися, Потап впав на спину й задер вгору всі чотири лапи, тим самим намагаючись підкупити своїх ворогів дружністю. Однак собаки не заспокоїлися й одна з них, найсміливіша, спробувала впитися звірові в зад. Зрозумівши, що на мирову піти не вийде, ведмідь швидко схопився на ноги й спробував бігти, але ланцюг втримав його на місці. Тоді він встав на задні лапи та грізно загарчав, широко розкривши свій беззубий рот.
       — Та-а-а-к, молодці, вийшло! — Дмитро повернувся до гостей. — А тепер, можна запускати до вольєра по два пси. Тварин вивели назовні й стали запускати по черзі, проте Потап знову впав на спину й жалібно застогнав, зовсім не бажаючи боротися за своє нікчемне життя, і скільки б лайки не нападали на нього, бідолашний майже не ворушився.
       — Е-е-е-е-е ... Ми так наших собак нічому не навчимо. Він лежить, як плюшевий, одна лише назва — «Ведмідь» — Один з господарів підійшов ближче до вольєра. — Погляньте-но, та він ледве на лапах тримається. Він нічим не хворий?
       — Заспокойтеся, дорогі гості, наш ведмідь не є хворий, він просто дуже старий. Але наступного тижня ми його поміняємо на молоду ведмедицю, й наступного разу тренування будуть цікавішими, але зараз ми маємо, що маємо...
       — Але якщо він вже ні до чого не здатний, — пробасив господар Рудольфа. — Так може ми його прикінчимо? Нехай собаки хоч відчують смак справжнього полювання. А, як треба, так ми доплатимо потрібну суму грошей, це не є проблема.
       Подружжя переглянулось і, недовго вагаючись, прийняли привабливу пропозицію, оскільки цей старий хворий ведмідь для них давно вже став важким тягарем. Але перед тим, як спустити на нього лайок, Дмитро підвів до вольєра двох своїх вівчарів:
       — Ну що, мої хороші, ви давно цього хотіли. Так вперед!
       Калитка рипнула й сімнадцять розлючених псів з диким гавкотом накинулися на приреченого звіра, розриваючи його тіло на шматки. Від нестерпного болю Потап відчайдушно заревів, але незабаром затих. А пси, впиваючись теплою ведмежою кров'ю, продовжували рвати бездиханне тіло. Дивлячись на це жорстоке видовище, глядачі завмерли, роззявивши роти. Деякі з них направили камери своїх смартфонів у бік тварин. Серед них були Роман і Зінаїда, блогери з найближчого селища.
       — Фільмування заборонено, негайно сховайте смартфони! — Власники станції помітно захвилювалися, згадавши про недавно підписаний президентом закон.
       Незабаром, вигнавши з вольєра собак, Дмитро оголосив перерву на дві години. Поки жінки робили бутерброди, чоловіча половина гостей разом з працівниками станції тут же відтягли тушу ведмедя в сторону та розділили її. Відокремивши м'ясо від кісток, Валерій і Микола розклали його по тазах. Частина м'яса призначалося для мисливських псів, а решта забрали на корм лісовим тваринам.
       Після недовгого чаювання прийшла черга малих собак. Розпочалися заняття по тренуванню на єнота та лиса. Господарі такс і фокстер’єрів гордо вийшли вперед, ведучи на повідцях своїх чотириногих мисливців.
       — Джоне, Гільдо, до мене! — Юрій покликав своїх собак і попрямував до штучної нори, яка мала форму літери «П» й була огороджена невисоким парканом. Гості розташувалися недалеко від нього й чекали приходу власників станції.
       — Ну що, шановні друзі, починаємо тренування на лиса? — Тамара посміхнулася гостям, блиснувши перловими зубами. — А потім — тренування на єнота.
       Прихопивши з собою товсті гумові рукавички й переносні клітки, Валерій з Миколою вирушили до лисиць. Підійшовши до клітки з самками, один з них взяв довгу палицю й вигнав нею ближню лисицю, він грубо схопив її за холку, та закинув у клітку. Після чоловіки підійшли до самців. Фоксі загарчав та забився в дальній кут, але Микола став грубо виганяти його звідси. Після двох невдалих спроб, він узявся за ближнього лиса. Загнавши його в переносну клітку, чоловіки спішно пішли геть. Фоксі почув дзвінкий гавкіт собак і від страху його маленьке лисяче сердечко стислося в грудях. Своїм чорним носиком він уткнувся у свого братика, і вони обидва притиснулися до підлоги. Але раптом, брати підскочили й вищирили ікла. Вони почули знайомий гавкіт, гавкіт їх найлютіших ворогів, якій вселяв в їх душі шалений страх. Гавкіт, який обірвав їх дитинство та перетворив їх життя на справжнє пекло. Вони обидва заметушилися по клітці, і не помітили, як її дверцята відчинилися й знову з'явилася рука в гумовій рукавичці. Кинувши на підлогу зраненого лиса, вона схопила братика та виволокла його назовні. Дивлячись йому вслід, Фоксі жалібно заскиглив. Незабаром його принесли назад й кинули у клітку, з його розірваного вуха сочилася кров. Поки Дарина й Федір неспішно обробляли тваринам рани, Валерій з Миколою знову взяли палиці та підійшли до лисів. На цей раз Фоксі сховатися не вдалося, його схопили й понесли до штучної нори. Рудий відчайдушно метався з боку в бік, намагаючись вирватися з клітки, але раптом, крізь гавкіт собак, він почув рідні улюблені голоси. Піднявши вгору свою трикутну мордочку, він завмер — матінко Зіна й таточко Роман! Вони стояли біля паркану та дивилися на нього в упор.
       «Вони згадали про мене! Вони люблять мене! Вони прийшли сюди за мною!» — Ці думки стрілою пронеслися в його свідомості, подарувавши йому маленьку надію на порятунок, та лис відчайдушно загавкав:
       — Яв-яв-яв-яв-яв! (Матінко Зіно, татко Романе, ви не впізнаєте мене?! Це ж я, ваш Фоксі! Мені страшно, врятуйте мене!)
       Дивлячись на лиса, гладка брюнетка напружено примружила очі:
       — Йой, Ромко, подивись-но! Це хто, Фоксі? Нібито, схожий! Але ми ж його до зоопарку відвезли. Та ні це й правда наш Фоксі!
       Жінка відчайдушно замахала руками:
       — Фоксі, Фоксі, це ти?!
       Почувши своє ім'я, лис благально глянув на жінку й загавкав щосили:
       — Яв-яв-яв-яв-яв! (Матінко Зіно, татко Романе! Врятуйте мене!)
       Роман здивовано хмикнув:
       — От дідько, Зін, а це й справді наш Фоксі! Здається, він нас впізнав! От блі-і-і-н, а я думав, що він давно вже подох, а він живіший за живих! І як влаштувався бешкетник, але ж пощастило ж довгохвостому.
       В цей час рука в рукавичці взяла лиса за холку й понесла його до штучної нори, а Зінаїда, прицмокнувши своїми червоними пухкими губками, радісно помахала йому услід:
       — Фоксику, сонечко, не бійся, моя радість! Ми будемо за тебе вболівати!
       Звіра посадили в закритий з обох сторін шиберами середній котел.
       — Увага, тиша! — Скомандував Дмитро. — Хто наступний?
       Господиня молодого ягдтер’єра вийшла вперед.
       — Ну давай, Бара, не підведи свою матусю.
       З суки зняли повідець, підвели її до нори й по команді «Пуск» підняли стартову дошку. З дзвінким гавкотом вона побігла вперед, а замкнений у дерев'яному котлі Фоксі безпорадно закружляв дзиґою, намагаючись знайти вихід з цієї наглухо закритої пастки. Він відчайдушно почав шкребти кігтями підлогу, та в цей момент піднялися обидва шибери, даючи можливість йому бігти далі, й Фоксі з усіх своїх лап помчав по вузьких проходах штучної нори. Добігши до останнього котла, він уткнувся носом у шибер. Тупик. Рудий розвернувся й приготувався до неминучої сутички, а Бара наближалася, та її гавкіт лунав все лютіше й голосніше. Ось у темряві блиснуло два жовтих вогники, й молода сука кинулась на лиса. Якийсь час йому вдавалося її відтіснити, але все ж вона прорвалася в котел і вигнала його звідти. Фоксі побіг у протилежний бік і, вискочивши на вулицю, опинився знов у своїй переносній клітці. Дмитро вправно закрив кришку та підняв великий палець до гори.
       — Відмінно, вигін! Потім ще раз спробуємо з іншим лисом. Похваливши свою улюбленицю, жінка відійшла вбік, а перелякану звірину грубо витягли назовні й знову кинули в котел. Наступним забіг у нору молодий песик. Зустрівшись з лисом, він довго й голосно гавкав, так і не наважившись вступити з ним у сутичку. Через деякий час кришку штучної нори підняли й собаку витягли.
       — Добре, добре. — Тамара схвально подивилася на її господаря. — Пес ще дуже молодий, йому ще необхідно розвивати злість і в'язкість.
       І ось до нори підійшов Юрій. Натягнувши повідці, його собаки рвалися вперед. Чоловік ніжно потріпав по голові чорного пса:
       — Ну що, Джоне, ти перший? А нумо, покажи молодому поколінню справжню роботу.
       Спостерігаючи за псами брата, Зінаїда зойкнула та замріяно посміхнулася:
       — Йой, Ромцю, ото ж треба? Наш Фоксі та Джон — вони знову зустрінуться. Майже як у гостросюжетному кіно.
       — Авжеж... — Зітхнув чоловік. — Шкода тільки що цю зустріч на відео не зняти, ми б з тобою стільки лайків зірвали.
       Молода пара перемкнула свою увагу на нору, а Фоксі знову заметушився у котлі. Бігти? Ні, тікати було нікуди, а знайомий ненависний гавкіт невідворотно наближався все ближче й ближче, переповняючи його лисячу душу шаленим страхом і ненавистю до свого ворога. І ось вже піднялися шибери, даючи лісовому звірові можливість відступити, однак несподівано для самого себе, він кинувся назустріч вбивці своєї матері. Вони зустрілися у вузькому проході нори, однак бувалий мисливський пес не збирався відступати й, зустрівшись з лисом, він ще голосніше загавкав і побіг вперед. Фоксі трохи відступив і знову опинився в котлі. Вчепившись зубами один в одного, звірі билися до смерті, струшуючи замкнутий простір дерев'яного полону. Почувши звуки боротьби, глядачі завмерли в очікуванні. У той момент їм здалося, що тварини рознесуть нору на друзки.
       — Оце тобі на! — Господар собаки помітно захвилювався. — Той лис що, сказився?
       Працівники станції підскочили до котла, підняли верхню дошку й витягли звідти чорно-рудий клубок. Юрій обережно взяв свого улюбленця, намагаючись руками розтиснути його щелепи, а Валерій, схопивши палицю, відвісив Фоксі добрячих стусанів.
       — Досить, досить, заспокойся! — Грубо взявши зраненого лиса за хвіст, він жбурнув його у переносну клітку. — Охолонь, тварюко!
       Через кілька хвилин Фоксі забрали геть. Ветеринар обробив тваринам рани, а власники станції, як ні в чому небувало, продовжували тренування собак, які тривали до сутінків. Пізніше, побалувавши псів свіжим ведмежим м'ясом, подружжя проводило гостей. Для тих, хто вирішив залишитися на ніч, були готові гостьові затишні кімнати.

       Запах диму й шашлику заповнили двір, і господарі будинку всіх запросили до столу. Дарина принесла з льоху кілька пляшок горілки, червоного вина та приєдналася до гостей. Незабаром за нею рушили  Микола та Валерій, поставивши на стіл велике блюдо з ароматними шматками телятини. Тамара підняла келих і вимовила перший тост, але через хвилину, зробивши кілька невеликих ковтків, поскаржилася на погане самопочуття й покинула гостей. А решта продовжували бенкетувати та під дзвін келихів обговорювати подвиги своїх вихованців.
       Через дві години Дарина штовхнула добряче захмелілого Миколу ліктем в бік:
       — Миколо, а, Миколо. Ти звірів наших нагодував?
       П'яний чоловік, хмикнувши відірвався від чарки, та нерозбірливо пробубонів:
       — Тихо, б-бабо, н-не переймайся. Зараз я п-піду віділлю та й кину їм трохи в-ведмежатини.
       Він встав та вийшов у двір. А тим часом втомлені поранені звірі, забившись в кути своїх клітин і вольєрів, мирно спали. Завтра їм треба було пережити ще один не менш важкий день. Про це говорили веселі людські голоси й гавкіт мисливських собак.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(2021 рік)

Продовження за посиланням:
http://proza.ru/2022/03/11/929