Тайные закоулки памяти... глава 25

               

Нишпорячи закоулками СВОЄЇ пам’яті, згадуючи цікаві епізоди з  минулого СВОГО життєвого шляху, кожного разу дивуюся – невже всі люди мають такі несподівані, а іноді й трагічні виверти долі, чи то мені так “пощастило” і тому мені зараз є що згадати?.. Дійсно дивно – згадую з внутрішнім здриганням, як іноді, в тяжку годину, опинявся на такому несподіваному рубежі, після подолання якого вимушений був кардинально змінювати свій фах, спосіб і місце життя та витрачати непомірну масу зусиль, енергії, повертаючись до омріяної мети. Перебрав в пам’яті всі такі доленосні рубежі – матінко рідна, нарахував майже десяток, а то ж такі стреси й неймовірна затрата сил та енергії!!!
Але зараз, згадуючи СВОЄ минуле, чомусь потягло не на драматичні вибрики моєї любої, шанованої долі (щоб вона не витворювала зі мною, випробуючи мене на міцність, я її поважаю та шаную). Згадався той рубіж, коли досягши вершини СВОЄЇ професійної майстерності (пілот першого класу), не маючи шансів в кар’єрному рості (добровільно, ще до розвалу СРСР, покинув ряди КПРС, засуджуючи дії Уряду та комуністичної партії) – вирішив піти на заслужений відпочинок, на пенсію. Але ж то треба добре розуміти, що то є “пенсійний відпочинок” в такі, ще не старі, сорок шість років, та й пенсія льотчика, на той час була призначена мені – аж сто рублів (моя мама, хай земля їй буде пухом, пропрацювавши все життя, пішла на пенсію з посади бухгалтера і пенсію отримувала – сто двадцять п’ять рублів). А ще до всього, психологічний злам, ламання свого усталеного, внутрішнього світу душі. Тепер-то я добре знаю, правду мовили старі літуни – довго ще їм снилися польоти та аеродроми. Я більше року літав у снах, а прокидався зі страху, що не зможу посадити літака!
Ясна річ, маючи здоровий глузд і нормальні робочі руки, які за життя встигли освоїти не одну робочу професію, я повинен був знайти собі таку нішу, де міг би приносити користь суспільству, а в сім’ю прибуток. Треба віддати належне командуванню рідного аеропорта – хай зі скрипом та спротивом декого з керівників, мене прийняли водієм. Я зобов’язаний був поміняти небо на землю – став  обслуговувати літаки на пероні Полтавського аеропорта. Але відданості рідному аеропорту, Аерофлоту стало не надовго. Робота позмінно, з нічними, часто-густо під час ремонту автотехніки з голови до ніг в мастилі на морозі (навіть руки та вуха обмерзали). А в цей час Союз розвалювався, насовувалася криза, життя диктувало нові правила, почали з’являтися кооперативи, комерційні, приватні фірми, з’явилася можливість отримати добру, грошовиту посаду.
Якраз такою, новоствореною фірмою на моєму життєвому шляху і стала, заснована за рахунок спонсорських внесків від Полтавської Спілки художників, фірма – “Мистецтво”. Очолював її та був активною рушійною силою – Колесников Володимир Григорович добре знаний, талановитий художник.
 


Комерційним директором фірми, на той час, був мій брат Володя, який запропонував  колегії керівництва фірми запросити мене на посаду водія з використанням мого авто – марки ЛУАЗ, як службового (тільки-но створена фірма ще не мала своїх службових авто). Завдяки цьому кожний мій робочий день починався з зустрічі з Володимиром Григоровичем (я повинен був забрати його з дому і вже по дорозі він складав плани свого робочого дня). Мушу відзначити – він дивував мене своєю такою нестримною енергією, то був постійно діючий фонтан нових ідей, задумок, при тому, що він ні на день не припиняв своєї творчої, мистецької праці. Так вже склалася моя чудернацька доля, що в перший рік моєї праці в “Мистецтві”, майже кожного дня, після робочої п’ятихвилинки я відвозив його в особисту художню майстерню біля “Красних казарм” і, якщо не було якихось невідкладних завдань, з задоволенням, не заважаючи йому, спостерігав, як народжувалися його твори. Мене вражали його, іноді несподівані, мистецькі рішення.
Я мушу зараз зауважити – за своє неспокійне, мандрівне авіаційне життя, мені довелося (і я так цьому щиро радий) в своїх мандрах відвідати, оглянути, оцінити та насолодитися неймовірною кількістю шедеврів світового мистецтва. Мабуть не вдержуся та перерахую ті міста, в художніх музеях яких мені пощастило побувати – Москва, Київ, Харків, Ленінград, Алма-Ата, Ташкент, Самарканд, Рига, Мінськ, Вільнюс, Таллінн, Краків, Варшава, Познань, Гельсінкі! Та цей перелік, не з метою похвальби, а тільки щоб пояснити читачеві – я, абсолютний аматор в царині художніх витворів, особливо великих, світових майстрів, раптом занурився в казковий світ магічної гри пензля, барв, кольорів, сюжетів і був цим мистецьким святом шокований! Тверезо розумію, таке спостерігання не перетворило мене на досвідченого знавця, або критика, але та краса зрушила таки щось в моїй душі на краще!
Тому зараз, коли життя змусило так тісно зануритися в світ мистецтва, а я кожного дня тісно спілкувався з такими видатними Полтавськими художниками, жив з їхніми думками, творами, виставками цих творів, мене це захоплювало, в мене почався зовсім новий етап в житті! Перебуваючи, іноді, майже цілими дня в майстерні Володимира, ми перейшовши на ти, спілкувалися на любі теми. Іноді він змушував мене розповідати про свою професію льотчика, йому дуже подобалися мої розповіді про авіацію, про екзотику життя та польотів в пустелі, в Самарканді, в горах під Ташкентом чи в Прибалтиці. Трохи згодом, під час цих розмов я дізнався, що його батько військовий льотчик, мав бойові нагороди (ось відкіля в нього такий несподіваний інтерес до авіації, до пізнання відчуттів людини в польоті) . Я відчував, син пишається своїм батьком, але часом він з сумом зізнавався – батько, який виріс, вивчився і воював в атмосфері комуністичного тоталітаризму не міг сприйняти нове світосприйняття, нові ідеї, які все більше захоплювали молодь. Його батько мав яскраво виявлений консервативний погляд на сучасне мистецтво, тоді, як Володимир Григорович, як митець, художник, мав свою манеру, технологію малюнку та відображення гри кольорів, в цьому він був неперевершеним. І ця гра кольорів в його творах полонила і мене!..



Я з захопленням спостерігав за такими, новими для мене, технологіями поєднання кольорів, з яких утворювалися шедеври творів абстракції, мене захоплювала його манера відображення котів, які досі живуть в моїй пам’яті! А його роботи, виконані після відвідання Японії, Сінгапура, вразили новими відтінками кольорів та східного колориту!  З чим був завше не згоден його батько, той сприймав тільки реалізм, особливо – радянський реалізм. Довелося бути свідком таких дійсно суворих суперечок, коли гостювали з ночівлею, в домі його батька – одного разу Володимир Григорович на слова батька: “Ти художник, який не зможе намалювати мій нормальний портрет!” – відповів ділом!
На ранок, перед кімнатою батька, на пюпітрі, стояв свіжо намальований портрет батька, розміром 50х50 см, який не можна було відрізнити від фото, про яке йому вчора говорив батько. Я бачив сльози на очах батька. “Це найлегша моя робота з усього, що я виставляю на виставках, – мовив син,  – а  ті роботи, що створюю я,  то моє уявлення, моє сприйняття Всесвіту, вони приносять мені нагороди і гроші, щоб утримувати сім’ю і мати змогу творити надалі”.
Як я вже зазначав, енергія просто вирувала в його натурі. Для того, щоб керувати такою малоприбутковою фірмою, як “Мистецтво ”, треба було постійно винаходити шляхи, щоб не тільки забезпечити себе і робітників постійним заробітком, а ще й, згідно статуту, організовувати виставки художників – членів Полтавської Спілки художників, зустрічі, семінари майстрів. І вони таки з успіхом відбувалися і в Києві, і в Москві, і в Полтаві, інших містах СРСР, але щоб мати фінансовий прибуток, дохід, на які потім можна проводити такі виставки, семінари, навчання, Володимир Григорович, як Генеральний директор з азартом, напором задіяв всі свої товариські та ділові зв’язки. А в цей історичний час…
Великий Радянський Союз дихав на ладан, ніхто не міг спрогнозувати, передбачити, що нас чекає попереду, аж тут, як чорт із табакерки, вискочив ДКНС (ГКЧП). Настав час, коли три князя відчувши спрагу самостійної, нікому не підвладної влади, зібравшись в Біловежській Пущі, розвалили Радянський Союз. Україна стала незалежною державою, тепер можна було, без великих перепон (тільки вміло і обережно використовуючи хабарі), створювати торгові точки для продажу творів мистецтва, отримувати кошти для підтримки художників. 
В фірмі, штат працівників був обмежений. Основний кістяк, адміністрація, зайнята була творчою працею – пошук, підбір робіт митців пензля, майстринь вишивок, гобеленів з метою організації виставок, укладання договорів продажу  творів, фінансовий контроль за обіговими коштами. Тому, дійсно вільними посадами в нашій фірмі зоставалися тільки дві посади – прибиральниця та я, водій напівслужбового особистого ЛУАЗу. Ясна річ, прибиральницю використовували згідно її посадових обов’язків, тоді як мене з задоволенням експлуатували на повну – і як водія, і вантажником, і експедитором, а згодом довелося використовувати свої вміння столяра, каменяра, штукатура, монтував і запустив друкарські станки.



Згадуючи зараз, навіть дивуюся собі – тільки за допомоги книг освоїти такі не прості спеціальності, виконати всі поставлені мені завдання та досягти позитивних результатів.  Я був задоволений, для моєї душі мандрівника, яка все своє життя шукала навкруги чогось новенького, незвичайного – нарешті знайшов цілком нове для себе!
Згадуючи ті бурхливі дев’яності, мушу визнати – для мене (не можу сказати, як було для інших) то були часи плідної праці, отримання абсолютно нових для мене знань та навичок. Використовуючи свої творчі зв’язки, Колесников налагодив постійні закупи художніх напівфабрикатів (шпалер, листівок, календарів, фотошпалер) в Ростові напряму з типографії ЦК КПРС – “Лев Толстой”, де головним редактором, на той час, був його товариш, художник – Н. Талімонов. А вже в Полтаві ми доводили цю продукцію до готовності і через наші кіоски та магазини реалізували її. Це дало змогу накопичити капітал на будівництво Галереї Мистецтв (зараз там готель та музей М. О. Ярошенка) та двох магазинів для експонування і продажу творів Полтавських митців, а також на придбання для фірми кількох автомобілів!
Отож головним експедитором, доставщиком цього, дуже красивого, яскравого товару призначили, ясна річ, мене. Знову довелося вивчати каталоги, прейскуранти цього специфічного товару, вчитися дружньому, товариському спілкуванню, як з керівниками, так і з простими роботягами типографії. Якщо з головним редактором Талімоновим ми, з легкої руки Володимира Григоровича, потоваришували за кавою та дружніми бесідами, то з завскладом все вирішувалося кількістю пляшок спиртного і тоді я мав товару набагато більше ніж було виписано, а на руках абсолютно надійні накладні на весь товар в авто.  Надійних кордонів між Україною та Росією ще не існувало, але вже діяли, і доволі активно, пункти перепуску, які теж доводилося без перешкод перетинати за допомоги скляних перепусток! Ріс авторитет фірми, стійко росли  рахунки в банку!
Тож виникає нова ідея – за сприяння “Мистецтва”, запустити в Решетилівці, яка знана здавна в світі, як батьківщина килимарства та художньої вишивки, цех килимарства. Тим паче, там жили, створювали свої художні шедеври та навчали молодь в художньому училищі сім’я відомих майстрів Пилюгіних.
Я вже й не дивувався, коли Володимир Григорович запропонував мені посаду начальника килимарського цеху в Решетилівці. Як я згодом зрозумів, щоб втілити цей задум в життя потрібна була людина з енергійним адміністративним хистом. Напевно Володимир Григорович угледів це в моєму характері. Довелося одразу з головою поринути в юридичні тонкощі оформлення будинку, який придбала фірма для килимарського цеху. Так, з тим я мав багато мороки, довелося стільки керівних кабінетів одвідати та й не з пустими руками. В той час добре допоміг крах комуністичної партії – вся її номенклатура терміново позбувалася партквитків і здійснювала плавний перехід з розвинутого соціалізму в ще не розвинутий, але такий привабливий, комерційний світ, іноді навіть не міняючи кабінетів. Тому й перепон не створювали, мабуть мріяли якось в мистецтві заякоритися. 




Отож, довелося мені знову вивчати зовсім незнайому справу – як, з яких матеріалів, на якому обладнанні виготовляються славетні решетилівські килими. Величезну допомогу в цьому я отримав від великих знавців цієї справи – Євгена та Лариси Пилюгіних (зараз – Заслужені художники України). Вони навіть провели мені показові навчання в художньому училищі, де дівчата, майбутні килимарниці старанно показали усі способи виготовлення килимів. Водночас я замірив і накреслив станок, на якому виготовляють килими, для мого килимарського цеху потрібно було знаходити майстрів для виготовлення кількох таких станків. Довелося одвідати з десяток деревообробних цехів та складів з деревиною і таки знайшов сибірський кедр (то найкращий матеріал для виготовлення ткацьких верстатів).
О-оо, скільки мав клопоту шукаючи майстрів, котрі б вдало виконали мої задуми. Допоміг щасливий випадок – в одному деревообробному цеху випадково натрапив на дуже знайоме обличчя. В далекій юності, закоханим, упадав за дівчиною, яка жила на нашій вулиці, а її, набагато старший, брат охороняв її від мене, часто з кулаками. І що дивно, він теж одразу впізнав мене – поспілкувалися, згадуючи минуле, посміялися. Він виявився бригадиром майстрів-столярів і вони майстерно виготовили верстати різних розмірів з привезеного  мною кедра, які я на своєму всюдиході-ЛУАЗі відвіз в Решетилівку, де зібрав і найнявши до праці молодих, безробітних майстринь налагодив стійку роботу килимарського цеху. Повинен визнати – все це коштувало мені великих зусиль, одноосібно, без помічників виконувати і ремонтні роботи в будинку, і налагоджувати опалювання, і самостійно прокладати електромережу, і запустити виробничий процес. А ще й робота, на купленому за свій рахунок, деревообробному станку, щоб втілити в життя ідею керівництва фірми по переобладнанню третього поверху під сучасні гостьові кімнати. Ніколи не жалівся, просто я отримував задоволення від вдалого результату своєї, хай і тяжкої, праці – з яким задоволенням згадую досі враження від виготовленої в моєму цеху величезної театральної завіси, яку замовив міністр культури Азербайджану – Полад Бюльбюль огли!
Коли цех запрацював та почав приносити дійові доходи, та й ще у валюті, мене викликав на “дружню розмову” Володимир Григорович. Дякував за плідну працю, хвалив за якісний результат її, а потім, ніяковіючи та перепрошуючи пояснив – в зв’язку з тим, що я не маю вищої художньої освіти, цех, по рішенню колегії керівництва фірми, очолить знаний килимар, скульптор, художник з вищою освітою. Так, то було дуже прикро – стільки витрачено сил, нервів, а коли все запрацювало, уступи місце… Ну, що поробиш, я ж тільки пілот, хай і вищої кваліфікації (пілот першого класу), але з середньою технічною освітою. І знову, моя люба доля натравила на мене енергію та фантазію Колесникова вкупі з його другом-художником Талімоновим. От, ударила їм в голову фантастична ідея – збудувати, відкрити в Полтаві суперсучасну типографію, щоб можна було друкувати каталоги, художні репродукції місцевих майстрів пензля, а потім через мережу своїх магазинів та кіосків отримувати стабільний дохід.




Я, звісно ж, як майбутній директор, ще неіснуючої типографії, теж мотався з ними та вислуховував їх фантазії, мрії… 
І знову, засукавши рукава, довелося мені їздити у часті відрядження у Росію в м. Єфремов Тульської області. Там переобладнували місцеву типографію (були закуплені новітні закордонні типографські печатні лінії), а все старе обладнання, за допомоги Талімонова, майже даром, за ціною металобрухту, продали “Мистецтву”. А мені довелося ті робочі печатні станки транспортувати з Росії до Полтави. Всі ті транспортні експедиції вимотували мене як фізично, так і морально. Але отримати, майже задарма, все те обладнання, то дуже мало – потрібно було для типографії ще й помешкання зі спеціальним електрообладнанням та системою очищення повітря. Не буду зупинятися на тому, як своїми руками зводив стіни, штукатурив та фарбував їх, вивчав типографську справу, став частим гостем на типографії “Зорі Полтавщини” де отримав навчання в цехах набору та друкування. А навесні, змонтовані та запущені типографські верстати, вже друкували візитки та бланки документів.
Як може здогадатися читач, одразу після цього, мені, з вибаченням, було заявлено: “На жаль, на місце директора типографії знайшовся спеціаліст з вищою освітою, колишній офіцер”. Все – терпець мені урвався. Одразу подав заяву на звільнення. Так скінчився мій, такий цікавий, абсолютно неочікуваний етап мого життєвого шляху. Промайнуло стільки часу, а й досі іноді виникає образа, але не на керівників фірми, не на Колеснікова В.Г., (вони зужили мою працю на благо фірми і це – нормально), мене дістає прикра правда про декого з митців, що працювали пліч о пліч зі мною.  Володимир Григорович одного разу перебуваючи в Полтаві, під час бесіди зі мною, за чарочкою вина та чашкою кави, розповів, як мене дехто намагався звинуватити в крадіжках, в фінансових махінаціях проти фірми. А я тоді так дивувався несподіваним перевіркам нашого головбуха, але висновки перевірок були без зауважень, моя невинуватість була доказана!

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ  - 2022-й рік
переклад українською мовою  - 2025-й рік.