Як бiомасу готують до протестiв

ЯК БІОМАСУ ГОТУЮТЬ ДО ПРОТЕСТІВ І ВІЙСЬКОВИХ ПЕРЕВОРОТІВ
(ЗІ СВОГО ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ)


Данная статья на русском языке:
http://proza.ru/2022/01/10/1357


ПЕРЛИНА 69
Повинна чернь господарям служити,
Такий уклад дійшов до наших днів.
Розумний раб не має права жити,
Бо він є небезпечний для панів.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА

На жаль, це факт. Саме такі розумні раби для впливових панів, немов кістка у горлі. А якщо цей розумний раб має сміливість висловити свою думку вголос, або ще гірше, вплинути на інших менш розумних рабів — він має шанси сісти за ґрати, або навіть залишитись без голови. Впливовим панам потрібні лише дурні та покірні раби, які будуть не замислюючись про наслідки виконувати всі їхні накази та забаганки. Таких рабів часто називають біомасою.
І я теж була серед них. Я, як і багато інших львів'ян, просто жила, просто служила у прикордонних військах, просто закінчила університет, просто танцювала східні танці, просто вишивала картини, просто варила борщі… Все просто… Просто я жила у своєму затишному маленькому світі, незважаючи на те, що відбувалося довкола мене. Мені, безтурботній веселій рабині, все це було ні до чого. Головне, що чоловік ситий, квартира вбрана, зарплату вчасно платять. Головне, що я отримала якесь місце на конкурсі східних танців, блиснувши на сцені своїми шикарними костюмами з яскравими скельцями, а решта мене не стосується. Саме так я міркувала до тих страшних подій, які принесли стільки горя як для моєї країни, так і для її простих мешканців, перевернувши все з ніг на голову.
Дивлячись на Київський майдан, де озброєні головорізи зі свастикою вбивали людей, я вийшла зі стану солодкого сну, уважно озирнулася на всі боки та почала аналізувати події, які мали місце як у минулому, так і сьогоденні. У моїй пам'яті почало спливати те, на що раніше я просто не звертала уваги, сприймаючи це як веселий жарт.
Згадавши історію людства, я зрозуміла, що будь-які масові безлади спонтанно за день не відбуваються. Для цього потрібно заздалегідь підготувати ґрунт, організувавши, навчивши та озброївши найсміливіших, найздібніших і найактивніших рабів, які з легкістю вчинять усі ці неподобства. Саме цим підготовленим рабам за їхню роботу пани-роботодавці платять чималі гроші. А у разі перемоги, їм дістаються ласі шматочки пирога, у вигляді різних виплат, подарунків, пільг та добрих посад. Але діяти власними силами, ці раби-активісти неспроможні. Цим людям потрібна масовка, та сама біомаса, яка допомагатиме їм будувати барикади, вбивати, готувати їжу, та й взагалі, бігати по площі з плакатами в руках і створювати гарну картинку для преси, видаючи свою дурість за волю всього народу.
Але тут є одна проблема — на всіх рабів грошей не вистачає. І якщо рабам-найманцям олігархи платять щедро, то решті дістаються лише кістки з панського столу у вигляді дешевого харчування, гарних обіцянок та безкоштовних розваг. Варта підкреслити, що якщо раб з біомаси виявляє особливу кмітливість, то в нього з'являється можливість піднятися кар'єрними сходами й стати повноправним рабом-найманцем, а можливо, при особливих талантах, навіть зробити собі політичну кар'єру, ставши маленьким паном. Але на це здатні лише одиниці, а решта рабів завжди залишаються ні з чим.
А тепер головне питання: як же зробити так, щоб прості обивателі ось так кинули всі свої справи та, за якісь сумнівні перспективи, ризикуючи своєю головою, вийшли на барикади? Про це свого часу добре сказав Пауль Йозеф Геббельс:

"Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней"

Насправді цей індивід нічого нового не сказав. Пропаганда велася у всі часи, впливаючи на світогляд та настрій цілих народів. Коли я була маленькою, за часів СРСР, пропаганда була мирною. Нам говорили про дружбу, про любов до праці, про повагу до старших, здоровий спосіб життя тощо. Саме так поводяться правителі, зацікавлені в тому, щоб їхня держава процвітала.
Але якщо правителі зацікавлені підняти свій народ на війну, або якійсь групі олігархів раптом захочеться скинути чинних правителів і самим зайняти їхні місця, тоді починається зовсім інша пропаганда — ворожа.
Що для цього потрібно:
а) Навіяти рабам думку про свою унікальність, переписавши їм історію під свої інтереси.
б) Розвивати та підживлювати в серцях рабів ненависть. Вона може бути класова, расова, ідеологічна, релігійна тощо.
в) Викликати в рабів невдоволення чинною владою, або владою іншої держави (дивлячись, що є метою пропаганди)
г) Пообіцяти рабам золоті гори у разі перемоги потрібної групи панів.

На підсвідомість людини можна вплинути за допомогою ЗМІ, фільмів, книг, пісень, картинок і навіть безневинних жартів. А далі – справа техніки. У потрібний час лунає дзвіночок, і вся ця зомбована біомаса, не без допомоги рабів-найманців, бездумно ринеться вперед.

_______________________________

На прикладі свого життєвого досвіду я розповім, як це робилося на західній Україні.

З цією агресивною пропагандою я зіткнулася ще наприкінці 80-х, перед розвалом СРСР.
Я пам'ятаю, як після «перебудови» вітрини магазинів помітно спорожніли, а з 1989 року стали зникати товари першої необхідності. По Львові почали ходити якісь демагоги у вишитих сорочках і збирати натовпи, речисто наспівуючи їм про те, як добре жити за кордоном, і як з них, з нещасних українців, знущається клята Радянська влада. Вони обіцяли Рай на землі, в тому випадку якщо Україна стане незалежною. Пізніше мені стало відомо, що багато товарів просто затримували на складах, не даючи їм надійти в продаж. Мабуть, раби-найманці старанно відпрацьовували свій шматок хліба і наслідки їхніх старань не змусили довго чекати. Народ став виказувати своє незадоволення. Я була ще маленькою, але добре пам'ятаю, як дітки з українських шкіл не хотіли бавитись з дітками з російських шкіл, обзиваючи тих москалями та окупантами. Ще вчорашні друзі раптом стали ворогами. Та й дорослі від дітей недалеко пішли. Сусіди, корчили одне одному незадоволені гримаси, а в магазинах продавці відмовлялися обслуговувати російськомовних покупців.
Ви запитаєте мене, що я тоді зробила? Та нічого не зробила! Я просто зірвала з себе на той час вже не модну піонерську краватку та побігла бавитись у ляльки зі шкільними подружками. Про що ще може думати маленька безтурботна школярка?

У 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР, Рай на землі не настав і розчаровані львів'яни помирилися. Долаючи нові труднощі, всі масово кинулися до Європи на заробітки. Здавалося, життя пішло своєю чергою, але пропаганда все не припинялася. Ті ж самі горлопани у вишиванках продовжували й далі мітингувати на площах, збираючи навколо себе простих людей. Тільки їхні пісеньки вже залунали на новий лад, а саме:
Вони кричали, що українці, це великий і давній народ, адже поки на території Московії ще ревли ведмеді, Київська Русь вже була великою державою. Вони вселяли людям думку, що росіяни — це є дикі слов'яни, які генетично перемішалися з мордвою, спилися, та давно вже забули про своє коріння. Незабаром на сторінках деяких українських газет стали з'являтися безглузді картинки, де росіянин був зображений п'яним агресивним алкоголіком з балалайкою в руці.
Мені не раз на очі попадалися статті, в яких було написано про недоліки радянської влади. Зате про переваги як старої влади, так і нової не було сказано ані слова. Певно, радянську владу хвалити було не можна, а нову не було за що... З екранів телевізорів стали лунати націоналістичні пісні, в яких оспівувалися посібники фашистів, а засновник Соціал-Національної партії Ярослав Андрушків взагалі заявив, що Україна має впливати не лише на політику Росії, але й на політику всіх країн світу. Мабуть, цей раб-найманець, трохи піднявши свою голову над простими рабами, відразу уявив себе великим паном.
Знайшлися й такі агітатори, які мали нахабство заявити, що сам Ісус Христос був народжений в Україні та хрестився у Дніпрі. Я навіть пам'ятаю, як на початку 90-х по телевізору показували якогось співака в національному костюмі, який співав пісню про те, як діва Марія народила Ісуса Христа в Карпатах на санях. Незабаром церква обурилася подібними заявами, і легенда про українського Ісуса перейшла до розряду народних жартів та анекдотів, але, на жаль, вона не забулася й досі. Навіть сьогодні в Україні знаходяться такі бовдури які, компенсуючи свій комплекс неповноцінності, охоче вірять в ці дурниці.
Але простий народ якось мляво реагував на цю пропаганду. Після розвалу Радянського Союзу рівень життя настільки впав, що збіднілі українці побігли не на мітинги, а на базари, намагаючись хоч якось прогодувати свою сім'ю. Здавалося б, що всі ці наймані раби-агітатори мали б замовкнути, але ні.
А що робила я? А я, шістнадцятирічна студентка коледжу, займалася у гуртку українських народних пісень. Красуючись на сцені у вишитому українському костюмі, я гордо виконувала пісню про пригноблену Україну, абсолютно не вдумуючись у її слова. Це була націоналістична пісня, але з нами на сцені стояли гарні хлопці в ошатних вишиванках, і який там голос розуму, коли моє юне серце обпалювали гарячі стріли Амура! А одного разу, вскочивши у модні джинси, я побігла на мітинг, який організувала одна з націоналістичних партій. Нерозумна молода рабиня, розмахуючи руками перед камерами журналістів, підстрибувала найвище за всіх, наївно уявивши себе дорослою та впливовою пані. Але, дякуючи Богу, це були мої перші та останні скакання. Тоді, опинившись серед натовпу таких же обдурених рабів, як і я, мені щось підказало, що ця доріжка веде до прірви й мені серед цієї біомаси не місце. Незабаром я і з ансамблю пішла. Нудно мені там стало, нецікаво… Тоді мене врятувала жіноча інтуїція, а розум поки що мовчав.

Минали роки, пройшов перший Майдан, і пропаганда ставала дедалі більш агресивною. Таких злочинців як Шухевич, Мельник та Бандера відкрито визнали національними героями. Все частіше звучали токсичні націоналістичні пісні, і деякі з цих пісень безсоромно були подані у вигляді різдвяних колядок. По телевізору, правда поки що в нічний час, стали показувати короткометражні фільми, які вселяли ненависть до радянської влади та російського народу. Мені нерідко доводилося їх дивитися, щоб не заснути, несучи службу в добовому наряді.
Я пам'ятаю, як за переглядом чергового антирадянського фільму, один майор мені почав розповідати казки про мирного та доброго Степана  Бандеру, а потім ще й додав, що скоро буде війна з Росією і мені доведеться брати зброю та стріляти у клятих москалів. Мої земляки все частіше й частіше висміювали росіян, розповідаючи легенди про те, що російські чоловіки є злими та тупими алкоголіками, а їхні дружини, крім самогону та картоплі в мундирах, більше нічого не вміють готувати.
Вже у нульових у Львові красувався величезний пам'ятник фашистському посібнику Степану Бандері, і проплачених крикунів-агітаторів стало набагато більше, ніж було раніше. Молодь відразу потяглася на мітинги, несучи над своїми головами плакати зі свастикою. Що це все це означає? А це означає, що якісь впливові пани не поскупилися найняти більше активних рабів, щоб підкорити своїй волі народні маси.
Але я знову не відчула небезпеки. Тоді я просто не замислювалася над тим, що відбувається. Мені здавалося, що всі ці кольорові революції та ворожі розмови просто якесь непорозуміння. Я наївно сподівалася, що якось все якось минеться. Сидячи зі своїми колишніми товаришами по службі в тематичному Бандерівському кафе, я стріляла в бюст Леніна й Сталіна, безтурботно слухаючи націоналістичні пісні. Тоді мені, наївній молодій рабині, все це здавалося веселою невинною грою.

Незабаром наші політики заговорили про війну з Росією вже відкрито:
Депутат Олег Ярославович Тягнибок став кричати про те, що настав час в Росії відібрати частину її земель, а саме: Кубань, Ростовську і Воронезьку області.
А засновник націоналістичної організації "Тризуб" ім. С. Бандери Дмитро Ярош твердо заявив, що Росію треба розчленувати на дрібні держави.
І таких продажних політиків, які працюють на впливових панів, було чимало... І це було саме в той час, коли в нас із Росією ще були дружні стосунки! Але найнеприємніше те, що ці ж мерзотники, справжні вороги свого народу, тепер кричать про агресію Росії, не згадуючи про те, що саме вони, раби-найманці, розв'язали цей кривавий конфлікт, нацькувавши брата на брата. Ці покидьки багато років працювали у поті чола, затягуючи у вир ворожої пропаганди все більше й більше рабів.
А я, все ще заплющуючи очі на всі ці події, безтурботно маршувала по плацу та вишивала східні костюми. Мені здавалося, що це просто передвиборча агітація, а після виборів усі ці розмови зійдуть нанівець. Ну що поганого може статися в нашій європейській Державі? Адже на дворі двадцять перше сторіччя!

Та й правда! Незабаром ворожа пропаганда трохи стихла, і наші українські політики заговорили інакше. Про ненависть до Росії тимчасово забули та заспівали про солодке життя в Євросоюзі. Нам обіцяли високі заробітні плати та безвізовий режим, і багато хто з нас з радістю повірив у цю гарну казку. І я теж повірила. Танцюючи на сцені з шовковою шаллю, я наївно мріяла поїхати на змагання кудись до Парижа, до Барселони, ну, або хоча б, до Варшави. Але все сталося зовсім не так, розпочався кривавий Майдан.
І тоді пролунав той самий дзвіночок, і вся ця, роками зомбована біомаса бездумно пішла за добре підготовленими агітаторами. А я не пішла! Тоді я залишилася осторонь і почала спілкуватися з киянами та уважно спостерігати за тим, що відбувається. Я почула знайомі агресивні фашистські гасла і побачила добре підготовлених кураторів та бойовиків із фашистською свастикою на рукавах, які з холодним серцем вбивали людей. По Київському Майдану, як по своїй власній землі, нахабно ходили англомовні окупанти. На Майдані влаштовували провокації, і найстрашніша з них — розстріл «Небесної Сотні». Обдурену біомасу підло розстрілювали в потилицю, при цьому нахабно кричали, що їх вбили солдати «Беркута».
І ось тільки тоді, я нарешті замислилася та усвідомила, що наш народ ведуть не у казку, а на стежку війни. І тільки тепер мені стало зрозуміло, чому стільки років поспіль нам забивали голови націоналістичною пропагандою, вселяючи ненависть до Росії. Бороздячи простори інтернету, я стала уважно вглядатися в те, що відбувається навколо, і чим більше я бачила, тим більше обурювалася.
Я закричала щосили, намагаючись зупинити весь цей жах, але мене ніхто не чув. Навіть мій чоловік залишився глухим до моїх слів, боязливо заплющуючи очі на усі ці кошмарні події. Він не хотів бачити правди, а я  дивилася на те, як в Одесі, під веселе улюлюкання шаленого натовпу добре організовані бойовики-фашисти живцем спалювали людей. Ці мерзотники вихвалялися своїми злочинами, викладаючи фото з обгорілими трупами в інтернет. Мій яскравий щасливий світ руйнувався, і моя душа повільно згасала.
Якоїсь миті, я відчула, як холодіє моє тендітне жіноче тіло. Мої тонкі дерев'яні пальці випустили шовкову шаль, і вона з тихим шелестом впала на підлогу. А потім я поринула в якийсь сон, мені здавалося, що в мене зупинилося серце. Того дня, другого травня 2014 року, весела життєрадісна рабиня померла…
Але потім моє серце знову застукотіло, і я відчула, як в середині мого тіла народжується інша душа. Військова кар'єра, любов до східних танців, бажання стати матір'ю, все, що раніше для мене було так дорого, тепер вже втратило всякий сенс. По моїх венах потекла кипляча лава, і мені раптом здалося, що в мене прорізаються гострі пазурі й ікла, готові без жодних вагань розірвати на частини будь-якого посібника фашистів. Я відчула звірину ненависть і з моїх грудей вирвався нелюдський рев. Якась невідома сила змусила мене знову піднятися на ноги, щоб вступити в жорстоку битву з цими нелюдами. Я перестала відчувати радість життя, мені лише хотілося відчути п'янкий смак крові, крові своїх недругів і моя рука повільно потягнулася до пістолета.
Але голос розуму зупинив мене, сказавши, що буде більше користі, якщо я направлю на ворога не дуло пістолета, а зброю Геббельса, яка в міцних руках антифашиста здатна зі стада свиней знову зробити людей, і я поступилася розуму.

Ні, я не стала частиною біомаси. Пропаганда ненависті на мене подіяла не так, як на те очікували ці впливові пани. Я навчилася ненавидіти, не Росію, а тих, хто за допомогою зухвалої брехні зруйнував мою країну, мій дім і мій яскравий світ. Я зненавиділа тих, хто намагався знищити мою особистість, тим самим штовхаючи мене у прірву.
Того дня, другого травня 2014 року, я народилася знову. Мої огрубілі пальці з довгими пазурами взяли ручку та написали першу листівку.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА