Коли пiде снiг...

Того незатишного вечора, десь на самому початку грудня, мало кому б спало на думку поткнутися у цей закапелок на печерських пагорбах. Це в інші, тепліші пори року тут зазвичай доволі багато людей. Місце мальовниче, неподалік Лаври, якщо ж піднятися од майданчику похилою стежкою нагору, погляд зупиниться на давній церкві,  що стоїть осторонь. Це Спаса на Берестові – храм, у якому за начебто похований Юрій Довгорукий, що, взагалі, не спростовано, але й не підтверджено. Але ані давність, ані історична вартість цих місць здебільше аж ніяк не турбують киян, що сприймають все це, як реалії свого міста. О теплій порі вдень майданчик належить дітлахам, що зїзджають,  гойдаються чи просто гасають, та їх батькам, що осторонь сидять на лавках. Надвечір публіка тут вже інша… Закохані (і не дуже) парочки, невеличкі компанії, що сидячи на лавках потроху потягують пиво чи вино, а ще «унісекс» - поодинокі хлопці та дівчата, що сидять втюпившись у свої ноути і знаходяться десь геть у іншому місці. Начебто, всі живуть своїм життям, своїми інтересами, мало звертаючи уваги на пагорби, що заросли лісом, на Дніпро, що тече попід схилами і тим не менш, чомусь саме це затишне місце чимось приваблює всіх цих людей, шанувальників міського вікенду. Але все це, знову ж таки, звичайно для теплої доби і аж ніяк не стосується грудневого вечора, тим більш, що вечір то лише за часом, реально ж – цілковита ніч. Тож навряд чи хтось міг побачити о цю пору єдину парочку, що сиділа углибині майданчика на лавці попід схилом. Якщо ж і траплявся якийсь поодинокий перехожий, що прямував повз, то навряд чи в нього виникало бажання роздивлятися навкруги - в таку пору року та доби люди зазвичай минають такі місця швидким кроком, не затримуючись і не роздивляючись… Тож можна вважати що тим двом того вечора належала вся та місцевинка, на якій і самі вони опинилися досить несподівано.
Десь за годину до того вони зустрілися на виході з метро «Арсенальна». Двоє дорослих і вже не скажеш «молодих» людей, розквіт стосунків яких припав саме на осінь. Зустрілися, обмінялися посмішками. Він – трохи винуватою, вона доволі стриманою. Нічого у тім дивного: зустріч після чергового «непорозуміння». У непорозуміннях теж не було нічого дивного… Згадуються слова Мандельштама, що дивувався не тому, що люди не розуміють одне одного, а тому, що люди ВЗАГАЛІ якось примудряються порозумітися… В нашому ж випадку доля зробила все, аби вони ніколи не порозумілися. Вона з родини наукових співробітників, його батьки – робітник і домогосподарка, вона – університет Шевченка, Академія Наук, він – школа,будівництво, армія, будівництво, екстраверт – інтровертка, неформал – леді, бандана – академічна зачіска «дулька»… Список неспівпадінь можна продовжувати і продовжувати… Як же трапилося, що ці двоє опинилися разом, що зіштовхнуло їх у давньому та великому Місті?
 Вірші. Поезія. Те непевне мистецтво, якому неможливо навчити у профільному виші, мистецтво, що майже не монетизується, хіба що у ІМ’Я. До того ж вельми недовговічне… Музика, написана композитором, сприйматиметься через сотні років, картини художників уважно розглядатимуть далекі нащадки та послідовники. Вірші ж через сто років звучатимуть щонайменше несучасно, а почасти й незрозуміло… Такі собі малюнки на піску... Але чи не занадто та навіщо ми заглибилися у цю тему? Просто так трапилося, що ледь не єдиною точкою перетину в двох цих неспівпадінь було саме це мистецтво, а місцем першої зустрічі – величезний поетичний сайт, на якому цілодобово перетинаються десятки тисяч поетів та графоманів, розумників, щирих дурнів, блаженних романтиків і затятих прагматиків… Одного вечора він побачив на своїй сторінці одразу п’ять відгуків від автора, нік якого нічого йому не казав,  та й казати не міг, але з написаного було зрозуміло, що автор «вона». Цілком природно було зайти на її сторінку. Що він й зробив, а потім… десь з годину перечитував вірші. Авторка виявилася ПОЕТОМ… А ще виявилося, що вони мешкають в одному місті. Далі було спілкування у мережі, зустріч в реалі, нечасті, але змістовні телефонні розмови…  Доволі звичайна історія, як на наш час. Допоки… Одного спекотного вечора наприкінці липня він, нахабно відкинувши її заперечення «може колись, я не в формі», напросився (ну а як ще це назвати?) в гості. Спекотний вечір. Спекотна божевільна ніч. Сонячний ранок. Таке в нього, одруженого чоловіка, батька двох дітей, було вперше… Спекотний вечір… Кілька місяців тому.
Цей вечір навряд чи б хто назвав спекотним. Холодний нахабний вітер вільно гуляв темними вулицями Печерська, ковзав по фасадах старожитніх будинків, розгойдував віти голих вже дерев, подекуди, уявивши себе двірником, підхоплював міське сміття, мів його вулицями та провулками, а награвшись, кидав по закапелках, завмирав, споглядаючи результат своєї праці, замислено рушав з місця і швидко набираючи обертів, мчав чи то на Клов, чи то до Саперної слобідки.  Капосний, дошкульний вітер… Але, як не дивно, тепла цій зустрічі додав саме він: вони йшли «під руку», вона інстинктивно, наче намагаючись сховатися від того протягу, тулилася все ближче до нього. Вибравши момент, він спитав так, наче нічого й не трапилося – «То що, може поцілуємося»..?  Вона подивилася на нього своїм «фірменим», притаманним лише їй поглядом, тим самим неперевершеним міксом з показної зверхності, не менш показного подиву та дрібних смішливих бісиків, витримала паузу, після чого несподівано відповіла: «Тільки коли піде сніг»… «Значить піде» - без усякого подиву відповів він. 
О такій порі доби та року, за такої «привітної» погоди найлогічніше було б перемістити зустріч до якогось їдло-питного закладу, що час од часу траплялися по обидва боки вулиці. Так спочатку і планувалося, так би й сталося, але… Кожна кафешка, що впадала йому в око, після недовгого, але ретельного огляду відкидалися нею під тим чи іншим приводом. Та була занадто гламурна, та й «ціни там мабуть»… Інша, навпаки, дуже вже схожа на класичний «гендель». Третя та четверта теж були забраковані за якимись шкідливими ознаками… Та це, зрештою, було й не дивно: вже потім, через певний час, коли їх стосунки сягнули чергового рівня, він зрозумів, що його обраниця за натурою була досить таки класичною перфекціоністкою, а отже все, від хустинки на шиї до маршруту на роботу, повинно було відповідати її уявленому ідеалу. Але то ми вже занадто забігаємо наперед, а поки що, коли за спиною залишився черговий заклад харчування та спілкування, якось, чи то спонтанно, чи цілком закономірно, виникло несподіване рішення… Замість чергової кафешки вони зайшли до невеличкого продмаркету на Цитадельній, де у кулінарному відділку надибали смажену рибу та якісь гриль-овочі. В тому ж маркеті була придбана пляшка напою, що належним чином відповідав і сезону, і погоді…
На вулиці він вкотре запитав: « То як, щодно цілуватися»? « Коли піде сніг» - вже з якоюсь веселою впертістю відповіла вона. «Піде»… А далі, засвоївши досвід поневірянь по кафе і забираючи ініціативу у свої руки, впевнено, не залишаючи жодного місця сумнівам, ізрік: « Я знаю чудове місце, тобі сподобаєтєся»…
- Аа…?
- Побачиш, переконаєшся…
Треба сказати, що герой нашого оповідання був досить таки непоганим експертом у питанні вікенду серед міста і знав чимало затишних закапелків, де б можна було душевно та невимушено відпочити у гарному товаристві. Тож впевненість його була небезпідставна, що напевне й було причиною того, що супутниця без зайвих (ну, майже) суперечень визнала його перевагу у питанні обрання місця спілкування.
Не  бачу жодних причин, аби нам з тобою, шановний читачу, не піти за ними, повернувшись до початку оповідання.
Місце їй сподобалося одразу і не викликало ані сумнівів, ані нарікань. Єдиний перфекціоністський затик був лише у виборі лавки ( ну, ви розумієте,  питання ще те…). Втім, лавка була вибрана досить швидко, застелена, сервірована і обладнана навіть пакетом для сміття. Вітер помітно вщух, а можливо то була особливість місцевини, оточеної з трьох боків старим валом Київської фортеці. Він розлив «сезонний напій» по пластикових горнятках, звісно, дамі – трошки, собі – побільше. Символічно «цокнулися», закусили… Вона взяла серветку, другу дала йому, ретельно втерла губи та руки.
- Так що, цілуємося..?
- А сніг?
- Ааа… Сніг… Зараз.
Він вкотре втупився поглядом у чорне беззоряне небо підсвічене сяйвом великого місто, знову втягнув ніздрями морозне повітря...
- Зараз буде…
Минуло кілька хвилин… Зрозуміло, що все вже налагодилося, непорозуміння вичерпане, залишки негативу вже з пів години як розчинилися у крижаному повітрі, а вітер поніс ту суміш чи то до Клову, чи то до Саперної… Зрозуміло, що цілуватися дама серця була вже й сама не проти, та… гра є гра. Без гри людину уявити важко, в театрі життя дійсно, всі актори, от тільки ролі розподіляються незрозумілим чином. Як, зрештою, і гонорар…
Опаньки… А це що..? У растрі світла від найближчого ліхтаря неначе… Так, так, так!!! Це він! Це вони, поки що окремі білі комахи, такі знайомі ще з дитинства. Саме так це завжди і починається – перший сніг. Спочатку одна, дві, три білих мухи… Коли, дивишся, цілий рій налетів і кружляє у запальному незрозумілому танку, підкоряючись якійсь своїй, нечутній людському вуху мелодії. Коли ж натанцюється, бува схаменеться, уповільнить рух, та й летить до землі все більшими та й більшими пухнастими кульками… Таким, чи майже таким був і цей перший сніг. Але, поки ми відволікалися, споглядаючи цей ритуальний танок, наші «молодята»… А що, молодята..? Звісно, що давно вже цілувалися! Цілувалися наче вперше, наче востаннє… Сніг сплітав над ними свої візерунки, вкривав м’яким пледом. Їм вже не було ніякого діла ані до снігу, ані до випадкових перехожих, що час од часу все ж таки траплялися у цьому найкращому з усіх закапелку Києва. Цілувалися він та вона. Ті, чия зустріч відбулася наприкінці літа. Цілувалися до запаморочення, до болю в губах, з такою наснагою, наче ніколи в житті не відали такого задоволення. Час од часу вони в знемозі відхилялися один од одного, ошелешено дивилися у вічі, він діставав пляшку, два пластикових горнятка, плескав в них по ковтку горілки (того самого зимового напою), розгрібав на лавці сніг, що давно вже перетворився з білої скатертини на пухнасту ковдру, знаходив рибу та овочі, робив для неї імпровізованого бутерброда, вони посміхаючись «цокалися» горнятками, закушували бутриками зі снігом, теревенячи про все і ні про що. Головне сьогодні були саме поцілунки. Про що б вони не говорили, обоє знали, що мине якихось п’ять хвилин і вони знову будуть цілуватися й цілуватися до безтями, знову розгрібатимуть сніг, ласуватимуть найкращими у світі смаколиками, ретельно обтираючись серветками... І говорити, говорити… Про щось.
Здавалося, тому вечору не буде кінця, що вони цілу вічність сидять на тій лавці. Цілуючись, розгрібаючи сніг, розмовляючи про все і ні про що… Та звісно, що вечір таки скінчився, вони піднялися, обтрусилися і попрямували до метро, до тої самої «Арсенальної», звідки і починалася ця історія. Він проводив її до вузлової станції, де вони зазвичай прощалися біля сходів переходу. Традиційний, зовсім іншого штибу поцілунок на прощання і ось вона вже підіймається сходами, а він дивиться услід. На пряму спину, на коліна, що згинаються і на якусь мить йому здалося, що то важкі гранітні сходи згинаються під її стрункими ногами…  А зовні пухкий і чистий перший сніг поволі вкривав дві темні плями на лавці, приховуючи од сторонніх відбитки історії, до якої він сам був безпосередньо причетний.