Намисто

- Ой, людоньки, шо ж це робиться! Рятуйте! Цей Семен хоче мене, бідну, беззахисну, зі світу звести, землю мою хоче відібрати, мене по світу пустити.
 Так лементіла Одарка, вибігши за ворота свого подвір’я на вулицю. На крик позбігалися сусіди.
- Що з тобою, Одарко? Чого репетуєш? – Вийшов на крик і Семен, (їхні хати стояли поруч), і… закляк від почутого.
А Одарка лементіла далі:
- Цей злодюга Семен відорав собі половину моєї землі, мене ні з чим лишив.
 Сусіди всі одночасно глянули на Семена, той стояв білий, як стіна, розгублено блукаючи поглядом. Потім отямився і чітко вимовив кожне слово:
- Бог з тобою, Одарко, отямся. Я в житті не брав чужого. Я тобі за спасибі виорав города. Потім переорав межу, аби бур’ян трохи збити, бо дуже розрослась і протоптав стежку по виораному. Одарка, я у тебе питав на те дозволу, чи ти забула? – Махнув рукою, та й пішов додому.
 З натовпу сусідів виступив дід Михась:
- Була ти дурна, Одарко, так, видать, дурною і помреш. Такого чоловіка оббрехала, - сплюнув з пересердя і собі пішов.
А хтось смішливий вигукнув:
- Ну, тепер тобі, Одарко, задарма зоруть, чекай довго, - і теж пішов, хихикаючи собі під ніс.
- Та, навіть, за платню тричі подумають, - піддакнув хтось інший.
Люди поволі розійшлися. Знали норов Одарчин у селі, знали, що на пустому місці може воду скаламутити, але вона не переставала дивувати людей, а ті й раді – є привід для обговорення.
 Побачила Одарка, що глядачів не має, як, власне кажучи, й підтримки, та й собі гайнула до хати.

 Зосталася Одарка сама два роки тому, як помер її Данило – впав з груші і не піднявся. Люди казали, і не безпідставно, що то Одарка його на той світ відправила. Люта жінка. І де тільки взялася та лють, ніби не було її замолоду. В селі її недолюблювали, побоювалися, бо багато хто попадав під роздачу Одарчиної люті. Але коли Одарка починала співати – їй прощалося усе, люди забували образи, бо такого потужного, дзвінкого і водночас ніжного і барвистого голосу не було більше не лише у їхньому селі, а, можливо й по всій країні, а може й по всьому світу. Жодне свято не обходилося без її пісень чи приспівок, і знала їх стільки, що й не перерахувати. Все це: і голос, і пісні, дісталося їй у спадок від  матері, а тій від її матері, і так із покоління в покоління. А разом з голосом і погана вдача, бо і мати її була пихата та недобра, і бабуся. Одні казали, що то нечистий їхньому роду такий дарунок зробив, інші – що Бог таланом наділив, а на розум поскупився. А як воно насправді, того ніхто не знає.
 Та що насправді коїлось в Одарчиній душі не знав ніхто. Данила вона не любила. А ще мстила в його особі всім чоловікам, починаючи від батька, який зрадив їх з матір’ю.



Молода Одарка, статна і вродлива, - перша дівчина на село. А гонору стільки, що хлопці боялися до неї підступитися. Та знайшовся один, який зумів, таки, приборкати той гонор. Кіндрат – парубок ладний, все, як кажуть, при ньому: високий, дужий, розкішне чорняве волосся завитками прикрашає його голову, обличчя з правильними рисами, наче з якогось артиста змальоване. Не одна дівчина потай сохла за ним. Покохали вони одне одного, Одарка біля нього ставала іншою – ніжною, спокійною. Діло йшло до весілля.
Та не судилося йому бути, бо заздрість людська, то велика сила, яка може понівечити найщиріше кохання. І почали нашіптувати вражі язики Одарці на Кіндрата. Спочатку вона від того відмахувалася, коли зі сміхом, коли й сварилася. А зерно недовіри попало на плодовиту землю її гонору і проросло буйним бур’яном: в таким випадках людина бачить те, чого, насправді, не має, домірковує, домальовує в своїй уяві, і… мстить. Так одного разу Одарка побачила, як Кіндрат обіймається з Мирославою, і це була остання крапля надуманого Одарчиного терпіння. Вона зробила такий крок, який покалічив душі  одразу чотирьох людей, і, в першу чергу, її власну. Але про все по-порядку.
 Данило, брат Кіндрата, старший од нього на рік, теж, як добра половина хлопців у селі, був давно закоханий в Одарку. Хоч вродою він не вийшов: невисокий, кирпатенький, з рудуватим волоссям, та мав вдачу дуже добру. Любили його люди. Одарка знала про те, що Данило упадає за нею, та не зважала на те, як і на інших.
 Кіндрат і Данило жили з матір’ю, яка стала дуже хворіти після смерті чоловіка.  І знову люди знайшли, що сказати: забрав покійний Панас з собою в могилу і Парасчине здоров’я. В сусідах сім’ї Кіндрата і Данила жила сім’я Уляни. Славна дівчина Уляна, не настільки красива зовні, як Одарка, але мала душу ніжну і щиру, і відчула таку ж душу у Данила – покохала його, хоча й бачила, що той очей з Одарки не зводить. Але ж серцю не накажеш. Допомагала вона хлопцям доглядати за матір’ю: не завжди ж чоловік зробить так, як жінка, і до тітки Параски горнулася, як до матері, бо була сиротою. Та й заради Данила робила те.
 
 
Марія, мати Одарки, молодою полюбила Остапа. Красень-юнак залицявся до іншої, вже й до весілля йшло в них все. Але Марія не х тих, хто сидітиме і просто споглядатиме, як її коханий з іншою одружується. Вона змалечку звикла отримувати все чого забажає різними методами, то прилащиться до батьків, то істерику закатає, то, навпаки, замовкне. Батьки єдину доньку любили без тями і потакали їй в усьому. Це була безглузда любов, бо перетворила їх кровинку на безжальне створіння. І зараз Марія поставила собі на меті отримати Остапа будь-якою ціною. Як річ. І отримала таки. Всіх бабок-знахарок оббігала навколо, чого тільки не робила, як тільки не ворожила, а зуміла таки занапастити його душу, та й свою врешті решт віддала нечистому. Лишив Остап свою кохану, за крок до весілля лишив і зійшовся з Марією. Але то був уже не той Остап, якого знало і любило все село, веселий і завзятий. То було вже тіло без душі: не міг він жити з Марією, бо не любив її, і без неї не міг жити, наче прив’язаний, хоче йти в інший бік, а ноги самі до неї несуть. І за те своє безволля зненавидів Марію. Життя поволі покидало його. Народилася в них донька, Одарка. Спочатку думав Остап, що дитина допоможе зцілити його душу, буде світлим промінчиком в його темному, безпросвітному житті. Але підростаючи ставало все видніше, що Одарка, то - викапана Марія, і характером до неї ж таки вдалася. І доньку зненавидів Остап. Хоча малеча тяглася до нього, наче квітка до сонечка. Тікав сам від неї. Відштовхував її від себе. Добився таки того, що й донька зненавиділа його. А що ж Марія? Чи була вона щаслива з того, що накоїла? Спочатку їй здалося, що так, бо отримала те, чого хотіла. А з часом зрозуміла, в яку яму себе загнала: коли коханий відгороджується від неї, наче од чуми, ні обійняти його, ні заговорити. За його ласки і ніжності годі й казати, вона стала йому огидною. І чим більше її сторонився, тим більше марила ним. То вже була не любов, а суцільний відчай. Так-сяк протягнув він, доки Одарці виповнилося дванадцять років, та й пішов в інший світ. Ще шість років потому протягнула  Марія, бо по-іншому таке життя не назвеш. Давно не чули люди її дивовижного голосу, який так міг будь-яку пісню оживити, що почуваєшся частиною того, про що співала Марія. Хтось її жалів, хтось, навпаки, болюче колов: сама винна. Так, вона знала, що сама винна, що ж тепер робити. Та й пішла слідом за Остапом, може, хоч там поєднається з ним так, як хотіла на цьому світі. Може, хоч там він простить її, бо не зміг простити за життя.


Якось випадково побачила Одарка, як Уляна обійняла Кіндрата і піднялася в ній уся лють, на яку була лиш здатна. Не запитала в нього. Гордовита була. Коли Кіндрат прийшов до неї – відіпхнула. Сама все вирішила. Гордовитим був і Кіндрат, розвернувся і пішов геть. І вийшла Одарка заміж за Данила.
 А сталося тоді всього лиш незначне непорозуміння. Кіндрат допоміг Уляні заготовити дров на зиму, бо Данило був в цей час зайнятий, а батько Уляни занедужав, і якраз в той день Кіндрат привіз ті дрова до них додому. І Уляна з вдячності просто обійняла Кіндрата, як брата, бо ж не було у них одне до одного інших почуттів.

 Не тямив себе від щастя Данило. Молився на Одарку. Наче панянку яку, зодягав у найдорожчі сукні, найкращі чобітки і хустки. Не міг намилуватися нею. А Одарка? Одарка зненавиділа Данила. І чим ближче він до неї хилився, тим лютіше його ненавиділа. Пригадалося їй і відношення до неї батька, якого так любила, і який зневажав її, і відігравалася за те все на Данилові.

 Коли Данило привозив з базару якусь річ для неї, якусь прикрасу, сценарій був один: спочатку вона влаштовувала йому гучний скандал за те, що ніби він на ній економить і привозить їй усякий непотріб, а потім одягала те на люди і, ховаючи самовдоволену посмішку, награно зітхала: «Що ж мені, бідолашній робити, мушу в цьому ходити, як нема нічого кращого». А якщо щось дійсно не сподобається з дарунків, могла одразу в піч шугонути.
 А що ж Данило? Данило просто її любив. Він приймав її такою, яка вона була. О, то є великий дар любові – приймати людину, не змінювати її, не підлаштовувати її під себе, а просто любити і бути вдячним За те, що вона поруч. І не почути за все життя жодного ласкавого слова, не пізнати жодної ласки. В тому є велика сила, хоча Одарка думала, що Данило просто безвольне створіння, і намагалася щоразу як найболючіше його ущипнути. «Повезло Одарці, Кіндрат би такого не терпів, не раз би перетягнув Одарку батогом», - казали одні. «А, може, й Одарка була б іншою за Кіндратом», - роздумували інші. А як би воно було насправді, не знала навіть Одарка.

 Привіз якось Данило з базару Одарці гостинець – намисто. Навіть не у кожної панянки є таке намисто, дороге, коштовне. Лиш на якусь долю миті замилувалася Одарка тим намистом, бо ж і справді гарне: червоні корали відшліфовані таким чином, що кожна намистина виграє усією своєю красою. Схопила Одарка ту красу і гайда на двір, якась диявольська посмішка грала на її обличчі, і, не довго думаючи, розмахнулась і закинула те намисто на самий вершечок старого горіха, що ріс біля хати, а сама, ну волати на Данила:
- Ах ти ж волоцюго, ти нас розорити хочеш. Дурень ти, за якісь бляшки всі гроші віддали.
Вибігла з хати з тим намистом, та як жбурне його щосили. Аж те намисто зробило сальто в повітрі, а потім повисло на старій груші. Височенько висить, виблискує на сонечку.
 Вийшов Данило, спокійно подивився, взяв драбину, та й поліз за намистом. Виліз на верхню підніжку драбини, а до намиста ще дотягнутися не може. Переліз на саме дерево, доліз ближче і, тільки вхопив намисто, як стара зламалася під ним, і полетів з дерева. На льоту вдарився ще об одну гілляку, перевернувся і полетів донизу головою. І впав прямо на каміння, яке було складене під грушою. Так і не стало Данила. Так і хоронили його з тим намистом, бо не можна було забрати з руки, так міцно він його тримав.
 До Одарки ніхто й не обізвався. Принишкла після похорон на деякий час. А потім знов за своє – не має Данила, чіпляла всіх підряд.

 Пройшов деякий час і став до неї вчащати Кіндрат, брат Данила. Він на той час був вдівцем – його Уляна померла.
 Після одруження Данила з Одаркою, дві зранені душі Кіндрата і Уляни довго боліли, а потім знайшли затишок одна в одній. Хорошою дружиною була Уляна: спокійна, уважна, хоча й боліла душа за Данилом. Вдячним був їй за все Кіндрат, і сам ставився до неї з повагою, а в самого всі думки були за Одаркою. Під час других пологів не стало Уляни, і дитинки спасти не вдалося. Так і лишився Кіндрат вдівцем з чотирьохрічним Васильком на руках.
Чотири роки прожив Кіндрат вдівцем. Не хотів одружуватися – Одарка стояла перед очима. Після смерті Данила не міг собі противитись, пішов до Одарки, хоча й простити їй братову смерть теж не міг. І таке буває. 
 Коли почав вчащати до Одарки, яка так і хворіла весь час, але життя ще трималося в ній, попросила:
- Живи, сину, як знаєш, тільки не веди до нас тієї гарпії.
 З часом Кіндрат перебрався жити до Одарки, але до матері і сина щодня бігав допомагати. Одарка  на початку їхніх стосунків, наче замовкла. В селі люди дивувалися, що невже змінилася. Але то був тимчасовий затишок. Потім вона почала потроху сварки вчиняти. Кіндрат коротко її зупиняв: «Одарко, припини». Припиняла, бо відчувала що Кіндрат не Данило, з ним не варто жартувати. Так прожили вони майже рік.
 Одного разу Кіндрат десь затримався – допомагав матері сіно перенести. Та ввірвалася мотузка, і Кіндрат забрав її сюди, де він жив, аби полагодити.
- Одарко,  я вдома, гукнув з порога, дай щось поїсти.
Ех, як вискочить Одарка з хати, як заверещить своїм сильним голосом на весь закуток:
 - Ах ти ж волоцюго. Ти до того байстрюка бігаєш, хазяйнуєш там, а та шльондра стара ледача не могла тебе покормити…
І не встигла договорити, як удари крученою мотузкою посипались на неї один за одним. Незчувся і Кіндрат, як почав шмагати Одарку, бо вже на перших словах в голові у нього щось задзвеніло і постало перед очима обличчя покійного брата, потім Уляни.
 Одарка ще дужче заверещала, закриваючи обличчя руками, намагалась сховатись від страшних ударів. На крик почали збігатися люди, та так і спинялися за тином.
- Людоньки, рятуйте, вбиває, вбиває!!!
Але ніхто й не рипнувся: стояли, дивилися, як шмагає Кіндрат Одарку. Та уже впала, обличчям до землі, уже й кричати перестала, уже й сорочка на ній рватися почала і крізь неї кров проступала.
Хтось з натовпу отямився першим, кинувся до Кіндрата, вхопив за руку. Кіндрат, наче пробудився, глянув на захисника, потім на Одарку, кинув мотузку, та й пішов за хату.
 Люди кинулися до Одарки. Вона вся тряслася. ЇЇ обережно підняли, перенесли до хати. Чоловіки вийшли, а жінки обережно почали роздягати, обмивати рани. Хтось, тим часом, збігав за бабкою-знахаркою. Та прийшла, обробила рани якимось ліками.
 До хати увійшов Кіндрат.
- Дякую вам, люди, що допомогли. Я наробив клопоту, я й виправляти буду.  Ідіть з Богом. Простіть мене.
- Бог простить, Кіндрате. Потрібна буде допомога, гукай.

 Два тижні бігав Кіндрат біля Одарки, наче біля малої дитини: і мив, і годував, і рани обробляв. Жодного разу не застогнала і не заплакала Одарка. Почали гоїтись рани, почала вона потроху підводитись. Але ні словом не обзивається до Кіндрата, лише подивиться уважно на нього та й відвернеться. На руках на свіже повітря у садочок виносив.
- Може тобі чогось треба, Одарочко?
Мочить Одарка. Вже й сама почала ходити. По хазяйству щось береться робити.
 Прийшов якось Кіндрат після роботи в полі додому, а Одарка їсти приготувала, на стіл борщ ставить.
- Одарочко, як ти?
Нічого не відповіла йому Одарка, лиш поглянула на нього і відвернулася.
- Не мовчи, прошу тебе. Не можу так більше, що хочеш скажи, лиш не мовчи. Хочеш, поскаржся на мене. Я заслужив, я спокутую. Хочеш, зараз з двору піду. Лиш не мовчи, Одарко.  Прости мені.
Кіндрат зовсім був убитий своїм горем. Одарка підійшла до нього,  уважно подивилась йому у вічі та й поклала голову йому на груди.
Кіндрат розгубився, почав гладити голову Одарки рукою.
- Одарочко, скажи хоч щось, я не можу так. Прости мені.
Одарка підняла голову, показала рукою на горло і розвела руками, мовляв, нема.
- У тебе пропав голос? – Злякало запитав Кіндрат і аж похитнувся. - Що ж я накоїв? – з відчаєм вигукнув він. Ноги в нього підкосилися, і він упав на лавку.
Одарка закрила його уста рукою і сіла поруч. Потім посміхнулася до нього, обійняла його.
Кіндрат наче закляк. Тільки погляд його блукав по хаті. Одарка піднялася, стала перед Кіндратом, обхопила його голову руками і поцілувала його. Потім показала рукою на борщ і всунула йому в руки ложку.
Не до їжі було в той момент Кіндрату. Він ніяк не міг усвідомити, що ж тепер буде, як же Одарка без свого голосу.
- Одарочко, як же ти? Як же ми? – Раз по раз повторював Кіндрат.
Але Одарка знову закрила його уста рукою, всунула в руку ложку і підсунула ближче миску, а сама стояла біля нього і гладила його по голові.
Поволі Кіндрат прийшов до тями. Він почав помалу їсти.
 Про той випадок люди, наче забули, заради Кіндрата, бачили як картає себе за те, що сталося. Не обвинувачували, але й не виправдовували: знав бо, яка вона, сам пішов до неї. Лиш інколи якийсь жартівник закине: «Зцілив Кіндрат Одарку», або «Видать, це голос заважав Одарці бути людиною», але швидко замовкав.