РУСЯ

1.
 Завод… Скільки людей працює на заводі? Зазвичай, багато. Це величезне вмістилище людських доль, характерів, стосунків. І все на видноті, наче на долоні. Так і стосунки між Русланою і Олексієм не пройшли повз увагу спостережливих колег. Цікаво, ой як цікаво було всім навколо спостерігати за розвитком подій. 
 Руслана недавно прийшла працювати на завод і попала в бригаду, де працював Олексій. Вони познайомилися в обідню перерву в заводській їдальні. Колеги ще жартували на цю тему: «Знаючи, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, Руслана пішла навпрошки». А було це так. Одного дня Руслана зайняла чергу за Олексієм. Ніхто на це не звернув уваги, яка різниця, хто за ким займає. Наступного дня, вже Олексій випадково зайняв чергу за Русланою. Вони посміхнулись одне одному, та й потому. А коли третього дня обоє стикнулися в дверях заводської їдальні, то вирішили, що то доля і потрібно познайомитись.
Після роботи посиділи за чашечкою кави. Слово за слово, і їх душі розкрилися одна одній.


2.
 В свої тридцять п’ять Руслана виглядала на сорок років. Середнього зросту, худесенька, світле волосся, спокійна. Має двоє діток – сина і доньку. Заміж вийшла ще зовсім дитиною, лише виповнилось сімнадцять років, - чоловік був на шість років старший од неї, покохала, повірила. Та такого шлюбу ворогам не побажаєш. Як же знущався над Русланою і над їхнім маленьким синочком чоловік. Лаяв, принижував. А бив так, що літала від його ударів, як ластівка: з кутка в куток, і на льоту ще й встигала собою синочка прикрити.
- Ой, лишенько, за що ж мені таке знущання? – тільки й подумає вона часом.
 Завагітніла вдруге. Знущання не вщухали і Руслана, нарешті, наважилась піти від чоловіка. Ще якийсь час до розлучення перестрівав, погрожував, а потім забув про неї і про дітей назавжди. Повернулась до батьківської хати. Добре що хата на дві половини, бо в одній жила мати з вітчимом. Руслана ще зовсім маленькою була, коли батька поховали.
 Як жити: ні роботи, ні освіти, сама вагітна, маленька дитина на руках? І ніякої допомоги: у матері власне життя. Вистояла… Якось… Бо іншого виходу не було.
 Життя іде, діти ростуть. А самій лише двадцять шість. Зустріла Руслана іншого чоловіка. Ніби хороший, ніби все добре. Як нас інколи підводить оте підленьке «ніби». Одружилися. Жили в неї вдома і якийсь час дуже добре жили, до дітей чоловік гарно ставився, сім’ю добре забезпечував. Та лихо, мабуть, десь недалеко відійшло від життя Руслани, бо повернулося знову: чоловік став випивати, і чим далі, тим більше. Вирішила розлучитися. Просила його, піти від них – будинок же її. Але чоловік і не збирався нікуди йти. Ще й погрожував. Що робити? Захисту ж не має. Вирішила забрати дітей, та й піти, кращої долі шукати.
- Ой, лихо мені, лихо мені, чому ж горілка дорожча йому за мене? – думала вона, збираючи речі.
 Влаштувалася Руслана на завод, найняла кімнатку – так і жили з дітьми, так-сяк перебиваючись. Не раз в сльозах засинала з гіркими думами: «Мені ж лише тридцять три роки, а скільки лиха зазнала!» Не раз просила: «Боженько, пошли мені чоловіка спокійного, доброго, непитущого.  Хай, навіть, старший од мене, аби гарно ставився до мене і дітей».
 
3.
 Олексію п’ятдесят п’ять років. Так швидко збігло життя, наче й не жив. Не життя, а якесь суцільне марево. Двічі був одружений. Дуже кохав свою першу дружину: таке кохання дається раз і на все життя. Донька у них народилася. Та дружина його не любила. Пожили трохи, забрала доньку і речі і пішла від нього. Дуже боляче переживав те розлучення. Марив нею. Потроху біль, ніби, - знову те «ніби» вилазить – почав втихати. Зустрів хорошу жіночку, одружився вдруге. Але чим далі, тим гірше: дивиться на дружину, а перше кохання перед очима, з ним лягає, з ним і встає. Не зміг тієї муки далі терпіти: нема любові, нема життя, та й сам від неї пішов. Так міцно взяло його в обійми те перше кохання – ні вирватись, ні з пам’яті стерти. Жив, наче уві сні: пішов на роботу, прийшов з роботи.
Будиночок в нього невеличкий – дістався у спадок – хазяйство маленьке, все доглянуте: за цією роботою душа відпочиває. Пробував якийсь бізнес починати, та, видно, не вродився він для бізнесу, постійно щось не складалося. Та й навіщо, коли на саме необхідне завжди вистачало.
Проходили дні, проходили роки. Останнім часом щось у грудях боліти стало. Довго махав на те рукою. Нарешті, обстежився: пухлина. Звідки вона взялася? А вдома, навіть, заговорити нема до кого: донька вийшла заміж і живе за кордоном. Інколи, може, раз на місяць, зателефонує.  У неї своє життя, виросла ж без нього, хоча й намагався допомагати, скільки міг. Один, як перст, один. Самотність виснажила його, мріяв про сімейний затишок.


4.
Вони створені одне для одного: Олексій спокійний, хазяйновитий, Руслана ніжна, турботлива. Вона покохала його самовіддано, до останньої краплини своєї такої ніжної, ранимої і такої вистражданої душі. Дві скалічені душі пригорнулися одна до одної, зігрілися. В Олексія образ першої коханої жінки відійшов у тінь: він не міг зникнути зовсім, то було неможливо, бо те кохання – частина його самого. Та його Руся, як ніжно Олексій її називав, була для нього, як сонячний промінчик, що пробився крізь туман болю. Почали гоїтися душевні рани. Тепло, затишно. І знову напрошується «ніби», ніби без нього неможливо жити: отже, ніби все добре. Дві мрії зійшлись в одне прекрасне життя. Здається, життя налагоджується. Та обоє припустилися в своїх мріях однієї малопомітної помилки – не уточнили часу, скільки їх мрія має жити.
Пухлина нагадала про себе. Попервах Олексій, на радощах, і забув за неї.   Та вона стала розростатися підло, швидко, рішуче: операцію робити пізно вже було, а лікування нічого не дало.
- Руся, прости мені, не тримай на мене зла, - шепотів він перед смертю, за щось постійно вибачаючись, - прости, Русенько, Руся…, - та й помер.
 Вона не плакала, не могла: висохли сльози, наче заклякла в своєму горі. Тільки душа її стогнала: «Ой лихо мені, лихо…»
 Зібрала Руслана свої речі, забрала дітей, та й пішла…

5.
 Їй всього лише тридцять вісім років, а досвіду стільки, що на три життя вистачить. «Ох, лихо, лихо! Чому причепилось до мене так міцно? Чому не відпустиш назавжди, лише короткі перепочинки даєш?» - не раз у відчаї заламувала руки. 
І десь здаля, наче з туману, як подих вітру чути шепіт: «Ти сама мене завжди кличеш. Я завжди іду на поклик»…