Розмова з богом

Федько прокинувся надто рано: будильник ще не дзвонив. Спати він не міг. Думки вирували в його голові, як бджоли в пору медоносу. Проблеми обсіли його з усіх сторін, наче мухи шматок сирого м’яса.
- Боже, як же мені важко: до тьощі треба їхати, машина знов поломалась, а та клята запчасть стоїть як моя машина, коли я її купляв. Сусіду долг треба віддати, а жінці чоботів срочно захтілось. Старі в неї порвались. Не можна було акуратніше ходити. Боже, ну чого цей світ такий несправедливий. Он сусід, живе людина, ні про шо не думає, тьоща помогає так, шо я б її на руках носив. Боже, Боже…
 Раптом в Федьковій голові пролунав чіткий голос, який вмить розігнав всі його думки:
- Ну? І шо ти хочеш?
Федько від несподіванки аж сів, чим ледь не розбудив дружини. Та щось пробурмотіла крізь сон і відвернулась від нього на інший бік.
- Це хто? – чітко подумки запитав Федько.
- Я. Бог, - так само чітко була дана відповідь.
- А ти де?
- Хм… На небесах.
- В мене криша їде?! – Не то запитав, не то уточнив чоловік.
- В кого? – уточнив голос.
- В мене, - відповів Федько.
- Не знаю. (Бог)
- А як взнати? (Федько)
- Встань, подивись. (Бог)
- Я про свою голову, у мене з головою все нормально? (Федько)
- Та так, відносно. (Бог)
- Ти дійсно Бог? (Федько)
- Так. Ти ж звав мене. (Бог)
- А як же я тебе чую? – Федько зручніше вмостився.
- Бо ми всі знаходимось в Єдиному інформаційному полі.
- Шо? (Федько)
- Понятно. Праєхалі. Не парся.
- Боже, ти шо на суржику говориш?
- Це, шоб ти в’їхав.
- А-а-а.
- То шо ти хотів? (Бог)
- Тяжко мені, Боже.
- А кому зараз легко?
- І тобі, Боже, тяжко?
- А ти думаєш легко мільйон раз за секунду чути: «Боже, Боже, Боже…»
- Але ж ми просимо помощі.
- Ачумєть! Я і так вам всьо віддав, створив вас совєршенними, райське місце вам зварганив, возможностями наділив офігєнними. А ви ноєте і ноєте, ноєте і ноєте, ноєте і ноєте, - в Бога явно починалась істерика, - Всьо ж, всьо ж вам віддав, шо ж вам ше дати?
- Боже, ти – спробував якось заспокоїти Бога чоловік, та Бога вже понесло, - в головах – мусор, тіла свої доконали, Землю заср…
- Боже! Як ти говориш?
- Вибач, накотило.
- То це ми в усьому винні?
- Нє, блін, я!
- А шо ж робити? (Федько)
- Думай, Федю, думай.
- Так я і думаю…
- Про гроші на запчасті? Про те, шо сусід краще живе?
- А ти звідки?… Ах, ну да.
- Не про те думаєш. Навчитись любити треба. Ти шось любиш?
- Пиво, - чоловік аж посміхнувся.
- Федько, Федько, тобі скільки років.
- П’ятдесят.
- Я знаю.
- А про шо треба думати? – чоловік ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть.
- Про вічне…
- Шо?
- Корочє, сеанс окончєн, бо в мене зараз криша поїде, - Бог явно нервувався.
- Ні, ні, Боже, ше сєкундочку, ше один вопросік.
- Валяй.
- Боже, а це правда, шо через болєзні ти з нами говориш?
- Ти шо, придурок?
- ??? (Федько)
- Ладно, повторюю останній раз, слухай вніматєльно: я вас сотворив совєршенними: тіло дав здорове і красіве, розум такий, шо кожен може нову планєту створити, возможності такі, шо за щитані минути можете по всьому світу ганяти, життя таке легке: руку протягни і достанеш їжу чисту, здорову, живи собі, радуйся і твори, твори… А ви шо натворили?
- А ми шо натворили? – Федько автоматично продублював питання.
- А ви загрузили свої голови хламом, ходите злі і нещасні, дивитись протівно, тіла – дистрофічні, жерете всяку гадость, чорт знає шо; то єсть, я вам цього не давав, Землю заср… засмітили…
- А шо ж тепер робити?
- Розгрібати. (Бог)
- І з чого почати? (Федько)
- З голови. (Бог)
- Чиєї? (Федько)
- Своєї.
- То єсть?
-То і єсть, вспомни, хто ти є, подумай для чого родився, займись собою, остальне само піде.
- Так просто? 
- Ну-ну, просто. Попробуй. А зараз прощай, Федю. Прости, шо наїхав.
- Да, ладно, Боже. Замьотано. Ми ж свої.
 Голос з голови Федька зник. На душі в нього було легко і радісно.
- Невже справді з самим Богом говорив? – він глянув на дружину, яка мирно посопувала крізь сон, - а може видалось?
 Але внутрішній спокій, такий неприродний для того нервозного, біснуватого середовища, в якому звик жити Федько, підтверджував, що з ним, дійсно, сам Бог говорив.
- Це ж нада. Обичний мужик. Хотя достали ми його конкретно. Шо ж робити?
Як він там казав? – Федько почухав потилицю, - да, нада подумати.
Він ще раз глянув на сплячу дружину, потім на будильник, який показував, що до дзвінка - ще цілих дві години, ліг, притиснувся міцненько до жінки, обгорнувся ковдрою, аби не піддувало, і, вже крізь сон пробурмотів:
- Простий же мужик, а - Бог.
І смачно захропів.

 Продзвенів будильник. Першою схопилась дружина, звичним жестом вимкнула дзвінок будильника, встала з ліжка, одягнула халат і пішла на кухню, на ходу змітаючи з себе залишки сну. Слідом встав і Федько, пішов вмиватись.
За сніданком сказав дружині:
- Знаєш, хто мені снився сьогодні?
- Хто?
- Бог, - таємниче вимовив Федько, сподіваючись, що, тим самим, заінтригує дружину.
Але вона спитала зовсім без смаку:
- І шо?
- Жалівся, просив, шоб його нічого не просили.
- А кого ж просити?
- Не знаю. Нада подумати.
І звичні думки звичним роєм закопошилися у Федьковій голові.

З надією слухав Бог Федька за сніданком. Знав, що толку мало буде від їхньої розмови, а все ж таки вірив. Вислухав, плюнув з пересердя, та й пішов пити пігулку від головного болю.