Загадки

Вони вийшли з кінотеатру. Невеличкого муніципального кінотеатру у прифронтовому місті. Прифронтовому місті у країні, де за чотири попередні роки війна так і не була офіційно названа війною. Та й навіщо..? Навіть тут, менш ніж за двадцять кілометрів від окопів, наче й не було ніякої війни… От тільки, хіба що… Хіба що розстріляна та спалена будівля управління МВС, побачена ним з вікна маршрутки, хіба що зруйновані приватні будиночки, які ще раніше він споглядав із вікна вагона… Станція, назва якої запам’яталася ще з перших повідомлень про військові втрати. Станція, на якій раптово зник інтернет, мобільний зв’язок та більшість людей з вагону… Як з’ясувалося згодом, зниклі люди попрямували на окуповані території: неподалік знаходився один з пропускних пунктів. Розповівши про це, вона додала зневажливо – «сепари»… Він ніколи не зміг би дозволити собі подібного.., вона могла… Могла, бо пережила окупацію Міста, бо її рідна домівка лишилася там, за «парєбріком», що притягнули на нашу землю зайди-сусіди, притягнули і перегородили, поділивши те, що їм аж ніяк не належить. Після цих рядків дехто скривиться: «…політика, пропаганда…». До сраки те кривляння.., все це паскудна, не всім зрозуміла, але реальність. Реальність сьогодення. Спільна і в кожного своя…
В залі, якого вони полишили, було те саме… Сіра стрічка малозначних невиразних подій у якій перетиналися, перепліталися почуття, геополітика, кохання, егоїзм, інфантилізм… І весь цей візерунок завершувався класичним: «все погано, всі померли»… Реальність, яку бачив він. Вочевидь іі бачення іншим…
Пара неквапом рушила вздовж муніципального закладу. Коло входу декілька майбутніх глядачів вже очікували наступного сеансу, трохи осторонь від інших, тримаючись за руки, стояли дівчина та хлопчина-військовий у камуфляжі. Літній чоловік, проходячи повз, зненацька зупинився, зробив кілька кроків до молодят, схилив голову і притиснувши руку до грудей вимовив лише: «Спасибо вам», після чого, ще раз вклонившись, пішов далі… Реалії. Реалії прифронтового міста.
Між тим наша пара вже йшла далі похилою вулицею. Мовчки. Невдовзі вона першою порушила тишу…
- Ну, як тобі?
- Рокенрол сподобався.
- Я помітила…
Напівсаркастична посмішка прикрасила її обличчя.
- Зрозумій, - через деякий час озвався він: - кіно, книжки…То все було. Раніше, колись. Все позаду… Моє життя – ось мій фільм, моя книга! Ти тільки подумай, тільки уяви той ланцюг подій, який врешті призвів до нашої зустрічі. Тут і зараз. Твоє попереднє життя, моє попереднє… кілька місяців тому ми уяви не мали про існування одне одного… Подивись на все це збоку, додай до цього пікантність нашого знайомства, події в країні, війна, це Місто… Хіба можна все це порівняти з блідою стрічкою, з тінями на екрані?
Вона знову посміхнулася, все ще саркастично, але, здається, вже задумливо. Деякий час вони йшли мовчки, та от зненацька вона «видала»: «А от тобі на майбутнє загадка, тема для роздумів: чому саме, ти опинився тут?», вочевидь маючи на увазі те, чому вона погодилася на цю зустріч. Влучне запитання… Зачепило… За хвилину вона почула «алаверди».
- В мене теж є загадка. Вгадай, чим ти унікальна та неперевершена у моєму житті?
Пауза. Він з очікуванням вдивлявся у її обличчя, але особливої заінтригованості так і не побачив. Отак, загадавши загадки без відповідей, дивна пара рушила назустріч сутінкам похилими вуличками прифронтового міста.
Десь через пів року, в листі (так, тому самому, паперовому, яких зараз напевне майже ніхто не пише) він дав відповідь на власну загадку. Нічого такого, просто… Просто.., вона – його останнє кохання. Він знав це. Звідкись… Через кілька місяців, коли вона зненацька зателефонувала, не стримався, спитав, що саме вона мала на увазі і… Таки отримав відповідь, але… Не ту… Занадто банальну і аж ніяк не схожу ні на яку загадку. Вочевидь, вона (таке трапляється) сама забула і своє питання, і те, що мала на увазі… Так загадка лишилася загадкою. Без відповіді…
Прифронтове місто, муніципальний кінотеатр, вечір, листопад… Але… Він таки вгадав. Принаймні, щодно себе.