САУЛ

....Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!!!.

В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,
Пасе, і доїть, і стриже
Свою худобу та співає...
Аж ось лихий царя несе
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли
Отари з поля; а пасущих,
І шатра їх, убогі кущі,
І все добро, дітей малих,
Сестру, жену і все взяли,
І все розтлили, осквернили,

І осквернених, худосилих,
Убогих серцем, завдали
В роботу-каторгу. Минали
За днями дні. Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавилони муровали.

А маги, бонзи і жерці
(Неначе наші панотці)
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. І царі
Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі.

Раби німії - поклонялись.....

Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла,

Щоб він де хоче, там і взяв, а дав би їм, старий -  Царя.
Отож премудрий прозорливець,
Поміркувавши, взяв єлей,  та взяв од козлищ і свиней
Того Саула-блідолика  i  їм помазав.....во Царя.

Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собі чималий тай заходився царювать.
Дивилися та дивувались на новобранця чабани
Та промовляли, що й вони ....Таки не дурні.....    Ач якого
Собі ми виблагали в Бога самодержавця!!!!.....

 А Саул бере і город і аул,
Бере дівча, бере ягницю, будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує,   благоволеньє оддає
Своїм всеподданійшим.... голим.

І в багряниці довгополій ходив по храмині, ходив,
Аж поки, лобом неширокий, в своїм гаремі одинокий,
Саул сердега ......одурів.....

Незабаром зібралась рада.
— Панове чесная громадо!
Що нам робить? ....Наш мудрий Цар,
Самодержавець- господар,
Сердешний..... одурів!!!.

 Панове!
Чи нам його тепер лічить? ....Чи заходиться та зробить
Царя здоровшого? — По мові
....По мудрій раді розійшлись смутнії пастирі.

В кедровій
В новій палаті Цар не спить: не їсть, не п’є, не гомонить.
 А мовчки долі,  всемогучий,  дере порфиру на онучі
І ніби морщить постоли, плете волоки; то возьме скіпетр
І  заграє, мов на сопілці..... У сінях царських.
 
Заревла сивоборода, волохата
Рідня  Саулова пузата.... Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида.
— І вийде цар Саул, і вийде, —
Чабан співає, — НА ВІЙНУ!!!...

Саул прочумався, та й ну, як той москаль....
У батька, в матір свою рідненьку, волохату
І вздовж і в поперех "хрестить".

А гусляра того Давида трохи не вбив,
Якби він знав яке то лихо з його вийде
З того лукавого Давида.... !!! То мов
 Гадюку б розтоптав... І ядовитою б розтер
Гадючу слину.

А тепер плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: проросла колючим терном.
 Горе! Горое!

       Дрібніють люде на землі,
       Ростуть і висяться царі

     (Т.Г.Шевченко).
    13 жовтня 1860 рік
      С.Петербург