Х ба мати винувата Украинский

Віктор Матюк

Хіба мати винувата

Хіба мати винувата, що дитина дурнувата? Чому вона попала за грати?
Що від неї можна чекати? Хлопець – не руко пожатий не тому,
Що придуркуватій, він відчуває втому, коли живе далеко від дому!
М’язи зводить судома, зуби скрегочуть, якщо очі посеред ночі бачать таке буття,
Від якого немає життя! Насолоди та вроди нема, пусті скрині, вітер дує з Волине,
Позбавляючи душу від гордині, але вона не до кінця розуміє наміри Творця!
Падіння часті, буття рве душу на шматки, заміжні жінки і чоловіки шукають щастя завжди,
Але окрім біди знаходять чари ні нащо неспроможної долі, зморшками покрились скроні,
Листя опало зі старої тополі, вона одна стоїть у дикому полі, и поволі гнеться від задухи та бурі,
Той хто опинявся в її шкурі, нездатен з колін встати, щоб на коні скакати і всі чутки спростувати!
На задніх лапках гординя талановитої людини ступає гордо по землі, де колись жили її батьки,
Ті голоси зникли в галасливому натовпі долі та судьби, вони ганялись один за одним,
Часто натикались на камінній тин, над ними злодії насміхались, и злослов я не цурались,
Буття залишалось таким, яким було, спітніле чоло попереду долі бігло, або неспішно йшло,
Поки не забрело в безлюдні степи, тікаючи від пітьми  наодинці або разом з дружиною та дітьми!
Багато бід за рік від шаленої біготні оставило свій слід в душі, особливо на весні,
Коли в Дикому полі скрипіли височенні  в’язи та тополі, біди ті на початку травня
Затівали травлю кожної простої людини, провокуючи гординю на новий крок,
Щоб її спритно засудив пророк, він – знавець і кравець людських душ,
При зустрічі з ним про свою гідність забудь, в чужих очах тільки ярість і лють,
Ганяючись весь вік за вільністю, душа живе всупереч буттю, шукає свою стезю до кінця,
На все воля Торця, Йому одному належать наші душі і серця, а на почуття людські, зайві та чужі,
Володарю землі плювати, він зобов’язаний натовп від ганьби захищати, люди йдуть за гради,
Не тому що дурнуваті! Ні, вони завжди не знають межі світла і темряви, в тій гонитві,
Як в кровавій битві виживає тільки той,  хто вражає небо своєю душевною красотою!
Немає шани ізгоям, яка турбота до них, коли від турбот мирських
Не залишилось почуттів людських? Чиниться тиск на всіх, хто чинить супротив,
Твій ворог сидить напроти, його відчуття свободи вперлось рогом в землю біля броду,
Де чинилось святотатство і вражало розум рабство! Той, хто попав в його раструб,
Відбивався від Господніх рук,  а тим, хто пізнавав суть земного буття, бог повертав почуття,
Пам'ять про минуле – відрада для стариків, той, хто хотів жити наодинці, знайшов сили в собі,
Щоб навіть наодинці не змогли злочинці знайти до його души підступні путі! Хіба мати винувата,
Що людина дурнувата? В голові вата замість мозку, немає чемного лоску в думках,
Шляпу в дірках давно вже повісили на ржавий цвях! Прощай вино на початку травня,
Думка сакральна тяготить тебе, ти думаєш про все, що на подив брудне і замацане,
Але час пройде і кой-де земля нові контури набуде, гріхів груди давити не будуть
На чоловічі груди, доки не підійдуть строки для нового набуття великого почуття!
Воно приходить зрання, нікому не докоряє, тому що надію плекає на нове буття,
Тече ріка, навкруги вирує життя, петляє стезя проміж глиб з гріха, а голодна душа
Ні на хвилину не забуває, коли  ж вона подолає ту захмарену межу, на якій,
Як на горі крутій стоїть на холодному вітру  храм столітній! Він веде битву
За душі людські, але ми скористатися його допомогою так і не змогли,
Дійшли до ручки, відтоді таскаємо один одного за грудки, часу не гаємо,
Перетворюючи життя в своє прийдешнє набуття!
Коли нічого комусь щось сказати, краще мовчати,
Різні люди, різні погляди у них, не дивлячись на других,
Ти між небом і землею завис, весь пафос твоєї натури
Ускладнює злість, її зміст не в тому, щоб приховати втому
Від повсякденного життя, адже твоя стезя пролягає туди,
Куди погляд сягає і де немає нещастя та біди! Далеко йти тобі,
Ти все кидаєш на розсуд судьби, плаче мати, скаржаться брати
На тюремні грати, тобі нічого від долі ховати, щоб свій дух спонукати:
Неприємності буття назавжди подолати! Але не у кожного є почуття святе
До своїх батьків, батько сивий на старий стілець присів, і ледь не зомлів,
Почувши про те, що життя твоє зовсім шляхом йде, а на тій стезі,
Де колись росли чудові квіти, залишились каміння вщент розбиті!
Тобі нікуди поспішати, треба матір і батька шанувати, але ти сів за грати
Не для того, щоб відпочивати, є потреба подолати зигзаг вдачі, навіть, вночі
Тебе турбує полум’я свічі, ледь миготять у в'язниці тріснуті каганці, а в душі
Вирують зелені степи, дують скажені вітри, тобі б дійти до своєї давньої мети,
Щоб життя не стало похмурою пустелею и темінь не згущалась під стелею!
Виховання – велике діло, іноді зомліває  немічне тіло, а іноді на землі не видно стезі,
По якій ти маєш бажання йти до великої мети, зажди на день чи два, підбери слова.
Щоб їх сповна сприймала чужа душа, кожний подих вірша віддаляє душу від гріха,
Коли остаточно зомліє душа, тоді ти зійдеш з своєї стезі, і знову опишешся в пітьмі,
Не давши  нічого ні людям, ні собі, тобі щоденні біди не страшні,
Вони завжди спонукають грішне життя забути про свої набуття!
Хіба ж мати винувата, що ти – людина ледача, і від тебе відвернулась вдача?
Вона прижалась до темного плаща, сховавши сиву голову від заливного дощу,
Я ж працюю досхочу, з мене досить, на мене є попит, але мій досвід вражає,
Душа болить, а серце стенає, пам'ять про все згодом забуває, але свою лінію гне!
На тобі сорочка не по зросту, штани в широку смужку, в час смутку від бога допомоги не жди,
Він завжди відходить від тропи, де залишились сліди від нічної боротьби наклепу та злоби,
Немає між ними згоди, не знаючи броду, ти разом з ними входиш в холодну воду,
Намочивши ноги, вибігаєш напроти молодої берези, на ній висять терези
І чути голоси долі та судьби, закликають натовп вони: любити життя і не віддаляти набуття,
Ми живемо для натхнення та наснаги, щось пишемо на папері, в цей час гинуть імперії,
Щезають народи,  а люди лишаються своєї вроди! У душі, як у єства, є своя гімнастика,
Без неї нас покидає висока ідея, залишившись наодинці, пишемо на папірці,
Що всередині душі є супротив для великої мети! Як не суди, як не ганьби
Ті плоди, які ти сам зростив в душі, та оприлюднив на папірці, вони вже не належать тобі,
Їм по душі гуляти в натовпі, де немає ворожнечі, і до речі  житель міський – свої почуття
Змішує в душі своїй з заздрістю, заплющуючи очі ми посеред ночі голову собі морочимо,
Нічого зробити не можемо супроти долі, без волі немає долі! Мистецтво може тебе спонукати,
Вийти за грати і свої страхи зразу подолати, життя надію плекає, що небо нам завжди допомагає,
І часу даремно не гає, коли на вулиці  старенька скрипка грає,
А молодий музика вважає це життя  суцільним земнім раєм!
Його душа відпочиває, життя тримає, за дах ховається Місяць, він відвик від звитяг,
Навкруги тільки мокрий дах, ти робиш перший крок, щоб сприймати життя всерйоз,
Дивишся на світло з вікна,  але там темрява одна, смиренні та лагідні йдуть по одній колії,
А дурнуваті сідають за грати, щоб там свій вік доживати, є потреба жити заради себе,
Але не все на помацки чисте, є і брудне! Життя проходить, як сизий дим, воно виглядає сумним,
Інколи сонце сяє навкруги, держу парі, що в денному світлі сяють навіть речі брудні!
Жити – те ж, що любити: розум – проти цієї непосильної робити, інстинкти – за,
Розкриті від подиву очі навіть посеред ночі в смутному світлі твоєї провідної зірки,
Відображають стільки міражів, що той подив застиг на обличчі в передчутті,
Що твої наміри і сокровенні думки до свого кінця вже дійшли по волі Творця!
Позаду залишилась тяжка колія, вузька стезя весь час петляє біля мого двора,
Любов до грошей – корінь зла,  разом з ним приходить біда, коли грошей нема,
Світ обволікає суцільна темрява, немає ні долі, ні волі, ні ума, пітьма поглинула дома,
Шумлять дощі, гудуть вітри, грязь навкруги, куди погляд не кинь, повсюди - дерен та полинь!
Життя навіває смуту, немає спокою ні однієї минути, голосу розуму зовсім не чути,
Подих похмурий ввійшов через високі мири туди, куди неможна людині заможній
По добрій волі зайти! Я ж тверджу собі, що моїй особі тяжко йти по буремному житті,
В пітьмі буття щось постійно зрання мою душу допікає так, що ти не можеш ніяк
Вгамувати життя народних мас, в свій час все мине, і ніщо не тривожитиме життя те,
Що залишилось на околиці села, де моя юність пройшла, а доля відійшла від мого двора,
І пішла плутати біля чужої хати, нічого з неба задарма не падає, вітер віє – повиває,
Життя триває, доки бог допомагає спростовувати всі мінуси і плюси холодної роси
В твоєму буремному житті! Все, що є у нас та в наших руках, ввійшло в свій час в душу,
Як цвях пройшовши через замерзлу грушу, святість вибігає з води на сушу тільки тоді,
Коли боїться сплесків холодної води, але не завжди буває так, що є можливість спростувати
Чиїсь думки, якби всі ми розумнішими були, не біло б потреби щось просити у неба:
Ні води, ні хліба не потребує людина, народжена в сузір’ї Риби! Дві глиби зійшлись на стежині,
Щоб віднині разом жити в одній родині на високій полонині,
В ту саму хвилину ти влюбляєшся в незнайому людину,
Це саме ти знайшов дорогу до її душі, запаморочив їй розум,
Щоб згодом забути її красоту і вроду, поки ти тонув в озері любові,
Рядом були люди ті, які задихалися в пітьмі буденного життя,
Дарма їх грішна душа розпалювала багаття посеред білого дня,
Вузька стезя  легко пила глоток безсоння, ніч темна, смута неприємна,
Але ти з ними вітаєшся чемно, хоча вони від злості задихаються
І цим пишаються! Було б в глибині душі почуття міри, виросла б довіра
 До набуття твого, нехай життя нещасне заповнює не подих страсті, жаркої та власної,
На стезі твоїй давно вже не спивають солов’ї! Дні буремного життя поглинула тюремна стіна,
Все діло в тому, що в житті людському ми молимось чомусь неземному, там є позолота
Для безталанного ідіота, його придуркуватість тяжко пойняти і розумом сприйняти,
Нема добра без зла, світло і пітьма, опираючись один на одного, ждуть часу свого!
Ніхто до мене довіру не поверне, скверна буття, як та заворожена стезя,
Яка до землі людей прогинає, але життя триває, хоча його жили розтрощені,
І проміж собою зрощені з хрящами придорожньої бузини! Довгі сторінки сліпоти
Не бачиш тільки ти із-за темряви, туди наодинці не ввійти, немає такої потреби,
Вітру пориви крекчучи не дають спокійно спати в ночі, ти приготувався до втечі,
Зібрав у сумку необхідні речі, розправив плечі, прикрив обличчя минулою втіхою,
Заснув під величезним горіхом, тебе розбудив пророчий та смутний заклик
Чужих голосів, цей вакханальний спів тебе зігрів в холоді темряви і світла дня,
Пожухла бузина завжди боялась полум'я, це вона спостерігала загалом здалека
За молодими лелеками, а сліди молодої порослі  під вагою земною
Злились зі світлом і тьмою за широкою спиною Творця, Йому дарована наснага буття,
Нам – нещастя та забуття до кінці спантеличеного навіки життя!

м. Ржищів
19 листопада 2021р.
10:11