Тайные закоулки помяти... глава 28

               

Майже два місяця моя Україна веде тяжку, визвольну Вітчизняну війну зі своїм північно-східним сусідом-загарбником. На зараз вже минає шок від жаху перших вибухів артилерійських снарядів, авіабомб, несамовитого виття сирен повітряної тривоги. Напевне, минув острах від почутих перших, таких незвиклих, страхаючих нас зведень з фронтів, які виникли по всій території України. Починаємо більш тверезо оцінювати події і зведення з фронтів, а їх до біса багато і всі вони так боляче відлунюються в нашій свідомості, в нашому серці. Кожної хвилини бойова обстановка змінюється і часами губишся, торопієш від почутого, побаченого по каналам телебачення! Тому і вирішив по гарячим слідам аналізувати, порівнювати відомі в минулому військові конфлікти з нинішньою “військовою операцією” цих орків, нелюдів, для яких абсолютно незнайоме слово ЛЮДЯНІСТЬ.

Зараз людство увійшло в фантастичний світ Інтернету, Фейсбуку – цим можна тільки захоплюватися, але тільки до тієї секунди, коли тобі показують в реальному часі те, що залишилося після “освободительной миссии русского мира”!..  Після цього показу – відчуваєш жах того, що нам готують сусіди-агресори. Сотні, тисячі замордованих, розстріляних мирних жителів, на 100% зруйновані житлові райони, знищена вщент інфраструктура! І впевнений, навіть якщо в тебе надміцні нерви – твої очі наповнюються слізьми, коли бачиш відео з підвалу, в якому ховалися від бомб мати з шестирічним сином – виродки-окупанти знайшли їх і кілька днів ґвалтували матір на очах її сина, дитина посивіла від такої наруги над коханою мамою! Сива дитина в шість років! В таке неможливо повірити, та свідками цих жахів стали іноземні журналісти, які потрапили в невеличке, колись квітуче містечко Буча, неподалік від Києва, відразу після його звільнення і розмінування ЗСУ! А наступний епізод стискає серце до різкого болю – в лікарню Івано-Франківська привезли десяти-дванадцятирічних дівчаток, збожеволівших від пережитого, скалічених, понівечених звірячим груповим зґвалтуванням! Пам'ять про це – то інвалідність на все життя, навіть лікарі-психологи зіткнувшись з таким звірством потребують психологічної допомоги!

І це тільки перше звільнене від окупанта містечко з сотні інших, які ці нелюди мають намір затягти в свій пекельний світ. В розпачі, в ступорі сиджу годинами намагаюся знайти цьому пояснення – ну звідкіля в сучасної людини   (ні, не можу це слово поєднати з рашистським виродком), звіра в людському образі, стільки жорстокості, хамства, жадібності, зневаги до собі подібних? От тому виникає думка – таки мабуть зосталася в генах росіян частка від їхніх предків-татаромонголів, які теж не уявляли свого життя без війни, загарбництва, насильства, без рабів, які повинні були покірно та безмовно виконувати всі їх забаганки та підтримувати їм сите, безтурботливе життя,  створювати шедеври архітектури, мистецтва, культури. Своєї майстерності, геніальності їм не вистачало – була тільки сила, злість, жадоба до чужого!
І таке психічне відхилення від нормальної людської свідомості спостерігається впродовж всього історичного розвитку росії. Жага верхівки влади була завжди націлена на захват, анексію сусідніх держав, побудову, за рахунок підкорених, знищених народів, імперії. Всі ці загарбницькі, з сотнями тисяч загублених життів, війни давно і скрупульозно вивчені та описані вченими-істориками, тому достатньо згадати тільки деякі, найбільш криваві епізоди таких жорстоких завоювань. Ще в царські часи – підкорення Казанського ханства, приборкання, примусу до покори (з майже повним винищенням корінного населення, і не один раз) народів Кавказу. Про це, дуже яскраво, написано в творах великих російських талановитих  письменників – Л.М.Толстого та М.Ю.Лермонтова. Вони, як свідки, безпосередні учасники тих загарбницьких війн, зоставили яскраві картини тих кривавих подій, тому нема потреби зупинятися на підрахунках та констатації кількості, по варварські, знищених людей від старих до дітей! Так, на той час то була перемога – “Піррова перемога”, яка принесла тільки горе та розор переможеним!

А відгук такого кривавого створення імперії, ми, старше покоління, зможемо спостерігати в Чечні, Молдові, Грузії! Достатньо пригадати, не менш звірячі, вже ХХ-го століття, дві чеченські війни з тисячами вбитих РОСІЙСЬКИХ мирних громадян, серед яких жінки, діти, старі та немічні люди в Грозному та в нескорених поселеннях, аулах Кавказу!.. Наведу тільки кілька визнаних, оприлюднених експертами цифр по цим війнам:
– Перша чеченська війна: 11.12.94р – 31.08.94р. Тільки за перші місяці варварського бомбардування,  обстрілів визнано вбитими 35 000 мирного населення (5 000 з них діти). Загинуло 12 000 російських і 600 чеченських військовослужбовців. По закінченню першої війни, по оцінці російського комітету солдатських матерів, визнано загиблими 14 000 російських вояків, а втрати серед мирного населення, по незалежним дослідженням, складають до 120 000 вбитими і 240 000 пораненими.
– Друга чеченська війна: 7.08.99р – 20.04.2000р. Підсумок цих війн вельми приблизний – точних цифр досі нема, та це й не так важливо! Важлива пролита кров невинних жертв будь-якої бійні!.. І то не має значення, де пролита кров невинних, тим паче відібране життя крихіток, які тільки-но почали своє життя!.. Всі ми живимо на чудовій планеті Земля і назва нам – ЛЮДИ, та мабуть не всі достойні цього звання!..

Впевнений, українці талановитий, мирний народ, але після оприлюднення всього того жаху, який пережило мирне населення, по мірі звільнення міст, мені все більше лячно – скільки злості, ненависті накопичується в моєму серці до країни-сусідки, до нелюдей під загальною назвою – росіяни… Аналізуючи свої теперішні почуття, свою злість, розумію – така ненависть та злість повинна охопити більшу частину мирної, доброї України і то на сотні років!.. Разом з тим мій розум, виштовхує зі схованих нетрів-серверів моєї пам’яті ті теплі спогади, коли доля мотала мене по білу світу та я мав щастя спілкуватися і дружити, ділити хліб, випити чарку вина з людьми різних національностей!..
От знову і знову вимушений повертатися до своїх роздумів, до тих історичних пошуків, які вже не один раз викладав в Інтернеті – це думки про натовп, уміння так зазомбувати маси людей, щоб будь-яка, навіть маячна ідея, заклик була масово підтримана суспільством. Всі диктатори на протязі століть  вивчали таку технологію і це засвідчено документально, а тим паче такий кадебовець, як путін, котрого настійливо обробляли, навчали в секретних лабораторіях КДБ. Тому є підтвердженням – статистика, суха статистика, 80 % російського населення, яке зазомбоване путінським телеящиком та російськими брехливими СМІ, яке вже отримує тисячі похоронок на своїх рідних, загинувших в нищівних боях в Україні, голосує за продовження бандитської, загарбницької війни до перемоги.

Але повернусь до тих спогадів про доволі тяжкі, але такі цікаві роки праці в Кизилкумській пустелі, в Приаральському регіоні. Що мене найбільш здивувало, зацікавило в той час, відкрило очі на всю історію СРСР? Майже 50% населення в старожитньому регіоні Казахстану були не казахи, а десятки інших національностей Союзу. То були примусово поселені в цьому регіоні колишні ЗЕКИ сталінських концтаборів та репресовані народи, вислані з історичних місць свого проживання. Я вдячний долі, що дала мені змогу познайомитися з десятками цих незвичних, неординарних людей! Я радий, що мав змогу спілкуватися з ними, часто ділив з ними хліб, дім, відчував їх батьківську турботу! Вони навчали мене бути чесним, добрим та допомагати тим, хто потребує негайної допомоги! Час од часу, коли ми збиралися за святковим столом, а були за тим столом і росіяни, і українці, і поляк, і німці, і кореєць, і грек, і чеченець, і єврей, і кримські татари – ні в кого не виникала думка, що хтось з нас тут зайвий і когось треба принизити або вбити, щось відібрати, вкрасти! Бо всі вони були жертвами ненаситної до влади, грошей верхівки на чолі з таким же психічно хворим, як і путін, сталіним. Жертвами того ж зазомбованого пропагандою натовпу, вони були чесною, тверезомислячою меншістю, яку по-звірячому катували та запроторювали в концтабори на повільну смерть. Вони добре розуміли, що то є добро, а що зло, тому було так покійно та надійно перебувати в їх колі!

Зараз, після півторамісячної, виснажливої для України війни, розумію, що ще не скоро настане перемога, але ми впевнені, що зламаємо хребет звіру, який підло, зневажаючи цивілізованими міжнародними законами і договорами веде війну з мирним населенням на повне знищення України. Кожний день, по мірі визволення нових міст – ми знайомимося з новими звірячими злочинами виродками, які отримали “почесне звання” – рашисти. Згадуючи мимоволі ті старі часи життя в Казахстані, розумію, що і зараз в росії є меншість, яка не пішла за тим скаженим натовпом і ми дуже добре знаємо тих чесних людей і висловлюємо їм подяку за беззастережну підтримку нашого народу, нашої визвольної боротьби за свободу України!