Дурницi

               

- У Поліни очі…
- Роман, що за дурниці? у всіх очі!...
- Але у Поліни вони як у моєї бабусі... ще коли вона мені пише в кінці кожного речення ставить три крапки... ось так... вона жінка, у неї дочка, кішка і великі груди... вона поліцейський... вона Шамаханська цариця...
- Роман, це все про неї? Ти і справді дурний…
- Ні, ще багато чого…
- Роман, але очі у неї ж схожі тільки формою, а колір зовсім інший...
- Так! у моєї бабусі колір був світло коричневий з жовтим відливом, коли вона приходила в лють очі спалахували жовтим... і ввижався в тiх очах палаючий степ, тупіт коней і вовче виття і щось дике, зле з глибини часів... А у Поліни вони чорні і в них ввижається темна ніч створена для любові, запах жасмину прохолода після довгого задушливого і спекотного дня і з тих же глибин часів? щось материнське, сумне і веселе, і надія...
- хм, навіть не знаю що тобі відповісти... Дурниці... тільки...
- ти знаєш? я люблю цю частинку, АЛЕ,  вона все робить навпаки і не важливо все сказане до неї... ось подивися... ви хороший працівник, але... ти добра людина, але... я люблю тебе, але...
- Так! і у мене теж є приклад... все гаразд, але... я не ХОЧУ бути тут! Я ХОЧУ ЗНОВУ БУТИ МАЛЕНЬКИМ, ХОЧУ ДО СВОЄЇ БАБУСІ, НА БАТЬКІВЩИНУ... І ЛІТО...
I тому я закінчую внутрішній свій діалог, заплющеваю очі і пірнаю в сон, в спогади… Ось я і маленький, мені років п'ять, шість. Я на батьківщині, літо... Радянський союз. Наш хутір загубився в степу. Мене на літо відвезли до дідуся і бабусі… десь там далеко на заводі працюють мої мати і батько..... я встав раніше і тепер сиджу на лавці в літній кухні, поруч кіт. Кіт сидить на лавці - це неймовірно, при інших умовах він отримав би відразу ляпанець , але зараз ранковий час жінок... Жінки готують їжу на весь день великій родині і худобі і це їх час без чоловіків, і тому відбувається тут таїнства. Жінка - це щось загадкове в сукні і білій хустці... тоді вони носили сукні і що мені особливо подобалося білі хустки. Я сиджу на лавці дивлюся на все і чекаю сніданок. Дивлюся на кота поруч мене, позіхаю, кіт відповідає різко, мяу! ніби засуджує нерозторопність жінок через що він досі голодний. Я знизую плечима. Кіт зістрибує з лавці і шукає на підлозі що небудь їстівне, не знаходить і забирається на іншу з лавку в кутку де розвалившись на боці дивиться за всім, що відбувається і розмахуючи хвiстом як маятником, лютитися.
Ось я сиджу на лавці, вона стародавня, може бути мій батько дитиною сидів ось так само. Переді мною такий же древній стіл. Зліва біля стіни яскраво червоний газовий балон, якщо по ньому стукнути він загуде як дзвін. Якщо дивитися по колу далі йде стіл, на ньому купа різноманітних речей. Плита на ній зараз три величезні каструлі і сковорода в них щось вирує і шкворчить. Вікно в ньому видно сад, город, поля, інший бік хутора. Вид в цьому вікні якийсь не справжній, казковий, як картина. А підеш туди, а там все по іншому, звичайно... Це не зрозуміло. У кутку висить ікона на ній Божа Матір з трьома руками. Дід каже, що це намалювали не грамотні Богомази, він атеїст. Дідусь каже, Я бачив багато страшних речей, ну не можу повірити, що Він бачив все це і не чого не зробив. Бабуся віруюча, старі жінки моляться цієї іконі про захист дітей. Вони розповідають таку легенду, коли Божа Мати рятувалася втечею з немовлям на руках звідки і навіщо я вже не пам'ятаю, перед нею з'явилася річка і вона попросила у Бога допомоги і у неї з'явилася третя рука, завдяки чому вона змогла двома руками гребти і плисти і однією рукою тримати немовля, чому Бог просто її не переніс на інший берег річки мені було не зрозуміло... дорослим я дізнався справжню історію цієї ікони, мені не сподобалося. Милі мої, наївні хуторяни. На табуретці стоїть цеберка з водою воно повне, вода холодна колодязна, метал покритий испаренной, збираються краплі і котяться вниз по відру в ньому плаває алюмінієвий ківш він вдаряється об краї  і лунає дзвін, він дратує, зараз я його втоплю. Він повільно набираэ воду через краї і потонув як корабель, зараз на дні у нього зовсім інший вигляд, чудно, повторю ще раз. Це відро з водою приволок я, поставила його мовчки проходячи бабуся, тому що я допомагаю, а люди допомагають мені. Я приношу воду в кухню, наливаю воду каченятам, курчатам, в рукомийник... виношу сміття на звалище, на звалищі цікаво, одного разу я знайшов там старий іржавий пістолет, збираю яблука і груші, ношу їх корові, приношу з льоху, що попросять жінки, виганяю з нього хворостиної жаб, жінки їх чомусь бояться... і мишей, вигнавши їх з льоху Я жену їх куди небудь подалі в тінь, з боку здається що я пасу стадо жаб, загалом справ багато треба ще навчити кота плавати в бочці брасом, у нього поки погано виходить, навчити бадатися теля та інше... але це отвелечение, продовжимо. Над відром вікно і з нього видно двір. На підвіконні стоїть великий синій будильник, стрілки і цифри у нього покриті фосфором, вночі він світить як місяць, мертвим світлом. По ньому встають, працюють, їдять і лягають. Навіть народяться і вмирають напевно по ньому. Він важливий і кожне його так-так вагомо, чітко, голосно. Він подобається і ненависний мені одночасно... Двері, над нею вішалка, куди дiдусь вішає свою величезну кепку. Уздовж іншої стіни розташована хитрою конструкції грубка. На ній бак з водою, на на баку розташований красивий латунний кран, під краном таз на табуретці, на грубці купа чавунів і величезних каструль в них щось кипить і з шипіння іноді виливається на чавунну плиту. Нагорi велика кількість якихось заслінок, на одній з них що розташована вище інших лежать сірники, це що б я не взяв. Даремно, вони все одно будуть вкрадені мною. Тому що у хлопця повинні бути сірники, складаний ножик, ліхтар, компас, мотузка... а в степу захована лопата, сокира, молоток, цвяхи, хто знає що прийде в голову нам будувати... все це у мене вже є крім сірників і сокири... на підлозі стоять табурети і стільці, товста алюмінієва миска кота в чорних горобинах немов перехворіла вітрянкою... у кутку висять ночви покриті білою тканиною це щось на зразок полки і там зберігається всяке. Насправді це не ночви, а стародавня колиска, невідомо коли і ким вона зроблена, напевно ще мій прадід в ній ссавця. Досі в будинках залишилися на стелях гаки і кільця від цих колисок. і ось з цією "полицею" пов'язана така історія, всім відомо і це звичайна річ, що кожна наша жінка трохи відьма. і ось приклад, будь-яка жінка стара, молода, навіть моя сестра! проходячи повз цієї "полиці" зупиняється, закриває очі просовує руку під тканину і дістає мені цукерку, пряник, шоколадки, мармелад... я ж поки ні хто не бачить стоячи навшпиньки на стільці, вивернувши руку у всіх суствах з під тканини постійно дістаю пачку соди, або кульок сухарів, у свята пакет квасолі... і не коли цукерок мені не траплялося, а пачка соди тисячу разів... чудеса, мені здається вони перед тим як дістати, що то шепочуть. Поруч з полицею двері у ванну на косяку там зроблені зарубки, зріст онуків... але це довга і зовсім інша історія. Мені нудно і я сідаю до печі, відкриваю дверцята і беру кочергу, обидві вони чавунні, мені подобається. Кочергою починаю шурудити в грубці, вогні красиво переливаються, бігають, подекуди спалахує вогонь, кидаю у вогонь всякий мотлох фантик, лист колендаря, обривок газети вимазаної жиром, гілочку. Мить і це спалахує красиво згораючи. Кіт за моєю спиною замурчав, дивлюся на нього через плече... він закрив очі, випускає і знову ховає кігті і мурчить від насолоди а його густа довга шерсть ходить хвилями, закручується колами як ніби його гладить величезна невидима рука, стає не по собі... я відварачіваюсь і дивлюся на вогонь... вода капає з крана в таз, кап, кап... вогонь... кіт мурчить ще голосніше, хвилями... рухи жінок, краплі скочуються по відру... запах поту... мурчання кота зливається вже в один гучний звук... земляна підлога, ніжка стільця врізалася в нього... земля, вода, вогонь... жінки, запах поту, кіт, шерсть...все це зливається в одну первісну тварину пісню... кіт вже хрипит... голова паморочиться... повітря! хтось з гуркотом відкриває двері, хрип кота різко обривається... свіже повітря... я здригаюся... напевно я задрімав... кіт спить мовчки з виглядом ніби робить це дуже давно.               
- Роману Прокидайся! чуєш Прокидайся! вже ранок 4 години. потрібно йти чистити сніг, що б до 6-00 доріжки були чистими.
- Да Роман – это Россия, год 2022 зима. Сугробы высотой в пол тора метра и в прошлом году были такие же… мышцы гудят в голове острая боль… единственная радость это сигареты… и я стою возле сарая под фонарем, курю… Вот женщина у подъезда вызывает такси, она каждый день это делает в 4-00 утра… после в часов пять пробежит мужик наверно на работу и девушка с собакой пройдет и до 6-00 не души тишина…                                - Роман, вірш! Ночь, улица, фонарь, снег, с лопатой человек…
              Бессмысленный и тусклый свет.
              Живи еще хоть четверть века –
              Все будет так. Исхода нет… або ось ще…               
            В декабре в той стране
            Снег до дьявола чист,
            И метели заводят
                Веселые прялки…
- ладно не выебывайся Роман, чисть давай.         

               
                Частина друга.

- Але Роман мене мучить одне питання. А що якщо я прорвав би час і простір і в такому вигляді, в німецькій в'язаній старій куртці з капюшоном, в кальсонах і поверх них спортивних штанях, рваних черевиках і замотаним обличчям шарфом з'явився в рідний хутір хоча би в рік 1988 і почав би розповідати, що їх чекає і долю кожного...                -  Все просто Роман Во первых тебе ни кто не поверил бы и во вторых скорее всего избили…
- Стій тоді нехай буде так... я опиняюся в 1988 році, околиця рідного хутора, ніч, заметіль... я піду не по дорозі а навпростець до свого прадіда... мене обліпить сніг і бурульки, я буду йти поколiно в снігу, від гарячого дихання шарф обмерзне... постукаю йому в двері, скажу Впустіть мене зігреться я заблукав... прадід впустить... і за неписаним законом відігріє, нагодує і розпитувати, в душу лізти не стане, якщо людина захоче він сам все розповість... я сяду біля печі на маленький стільчик притиснуся спиною до печі... зніму шарф, рукавиці, шапку і нехай світить гасова лампа... прабабуся швидко накриє на стіл... нехай це буде яєчня з салом і цибулею... прадід наллє мені склянку горілки, дасть солоний огірок і солоного м'яса... після чай трав'яний і пампушки з медом... після Я покурю на вулиці... і скажу дідусь я посплю на печі, а вранці піду, звичайно він погодиться, адже я жива людина все таки... а потім в ночі я стану йому розповідати все... розвал Союзу... 90-е... про війни... що буде з моїм хутором і людьми... прадід не здивується і не злякається, він бачив і не таке, Та він був така людина, для якого чудеса і казки були буденністю... а після я засну і прокинусь в сьогоденні... Здорово я придумав?               
 - Нет! херня какая то... да и в чем же вопрос?               
 - Та ось все гадаю... а можна було б змінити історію якщо все знати наперед? і в якому світі я б після прокинувся? багато питань...               
 - Ти Роман все свое життя якийсь дивний був, все це дурниці! Давай чисть мовчки сніг. Какая тебе разница, прошлое уже свершилось его не изменить, будущее ещё не наступило и кто знает, что там будет.… Сейчас есть только настоящие, а в нем только этот снег… который ты не хрена не хочешь чистить и морочишь мне голову. Ты изводишь меня і дратуєш мене.               
 - Все так, але Роман у мене ще одно питання… 
 - Да уймешься ты, когда-нибудь то? Господи дай мне сил и терпенья…