Малий Кось та великий страх
Час спливає, зима осінь жене... Кось працює старі чоботи латає, зимове взуття ладнає — нема часу вгору глянути, а день куций, сутініє рано, а коли запалюєшь лихтаря, вже не та робота.
Недалеко від Кося Комахи жила Зоша-пташниця. Майже всі селяни обходили Зошу десятою дорогою. Бо таких чорноротих і справді треба оминати. Чоловік Зоши помер ще молодим, вона сама дочку виховувала. Дочка вийшла заміж, сама мамою стала. Отак жили всі разом. І Зоша і Леся — дочка її, і Макар, і маленька Катерина— онука. Макар хліб вирощував, величезний город оброблял, ще й за птахами прибирав, годував їх, та й забивав, коли час приходив. Був він працьовитий хлопець, тихий та скромний. Жодного доброго слова за три роки свого шлюбу він так і не почув. Щоранку його дорікали, що він прийма, злидень, ледащо і дурень. Дорікали, що змушені кожного дня працювати, а іньші живуть як пани, робітників наймають і жінки в них як панянки і рученята в тих жінок білі та ніжні... Макар так звик вже до тих докорів, що навіть не чув принизливих та образливих слів.
Того пахмурого ранку в нього було погане передчуття, але він не звернув уваги. Після звичної ранкової лайки, теща Зоша наказала зняти з горища величезну скриню з речами покійного чоловіка. Нібито прийде покупець на ці речі подивитися. " Давай скоріше, ледащо, щоб людина не чекала, поки ти скриню витягнеш." Макар зрозумів вже, що не вийде по-людські поснідати, зітхнув та поліз на горище. Мабуть у Зоши не тількі у роті чорно було від лайки, а ще й око недобре... Макар, шукаючи скриню, забарився, і зла теща вже не тількі його вилаїла і побажала йому згоріти, та і всіх родичів його згадала з тими ж побажаннями. Покупець вже стукав у двері і Макар, поспішаючи, оступився і впав з драбини. Коли він отямився, права рука боліла нестерпно. Ще паморочилося у голові і нудило. " Ото гаплик... тепер ті дві зміюки мене зі світу зживуть..."— подумав він і втратив свідомість.
Кось тількі но сів працювати, як почув несамовитий крик. Вискочив з майстерні, побіг за ворота. " Ой лишенько! Ой рятуйте"— Леся бігала по вулиці розхристана і налякана. Кось теж злякався, він боявся мертвих, і йому здалося, що хтось у сусідів помер.
- Що сталося, Леся?
- Ой, лишенько, ой господи... Макар з драбини впав, мабуть вбився, не знаю...
- Біжи до панотця, а я піду до вас подивлюся, що з Макаром.
Коли Кось зайшов у двір до Зоши, вона вже отримала гроши за скриню з речами свого чоловіка і прощалася з покупцями.
- Що трапилося, тітко Зоша?
- Та цей дурень з драбини впав... Тепер лежить, ледащо скавчить, як собака на згарищі, встати воно не може! Що ми тепер робити будемо? Тепер усьому господарству гаплик! З торбами підемо по світу!
- Леся кричала, що Макар потовкся і помер!
- Тупа курка та Леся! Кажу — лежит він і скиглить.
Кось, не питаючи дозволу, пішов у хату. Треба було допомогти Макару, не слухаючи Зошиних образливих слів.
Макар лежав на підлозі. Кось допоміг йому підвестися і дійти до лавки. Леся повернулася з панотцем. Макару перев'язали травмовану руку, на потилицю поклали лід. Кось хотів вже попрощатися, та піти до себе — робота чекала. Але Зоша заплакала і просила допомогти — "Макар хворий, а як же ми дві жінки нещасні без нього впораємось". Кось не зміг відмовити. Пів дня порався на чужому подвір'ї, а коли вже в очах почало темніти від голоду ( поснідати він не встиг), то хлопець просто втік до себе додому і похапцем щось поїв, та став до роботи. Возився до ночі, від лихтаря дуже втомилися очі, боліла голова, але Кось спати не ліг доки всю свою роботу не закінчив. Потім він розклав готове взуття за яким з ранку мали прийти замовникі, помолився та пішов спати.
Наступні тижні Кось жив як у маренні — Зоша кожного дня приходила і починала рюмсати, що вони нещасні, Макар помирає, нема кому допомогти, скоро їм доведеться з торбами йти по світу... Кось зітхав і йшов до сусідів. Потім повертався додому і робив свої справи. За весь цей час, що він робив у господарстві Зоши всю важку роботу, йому і келих води там не запропонували. Невідомо скількі б це все тривало, як би не випадковість.
Одного дня Кось забув у Зоши капелюх, довелося повертатися від свого дому. Він зайшов і вже хотів сказати, що повернувся за капелюхом, як почув сміх Макара і Лесі.
- Тепер мати всю злість на Комаху виливає, а тебе не чіпає.
- О, так... Вона любить коли задурно хтось працює за неї.
- А Кось такий дурник, що до літа буде бігати та тебе рятувати. І подружжя знов зайшлося сміхом.
Кось тихо взяв свій капелюх і тихо пішов до себе. Ще ніколи йому не було так прикро і так гірко. Спочатку, від образи, він хотів розбити вікно підступним сусідам. Дуже недоречно згадався тато. Тато любив повторювати:" Якщо можешь не робити лиха, не вчиняти зло, то не роби і не вчиняй." Кось викинув каменюку і пішов додому.
Ніч він майже не спав, а з ранку Зоша стукала до нього у вікна, кричала :" Кось, чого ти не йдеш, робота чекає!" Кось спочатку не хотів відчиняти. Зоша не збиралася йти додому, вона все голосніше гукала його. Тоді Кось вийшов до неї сам.
- Ти чого не йдеш до нас? Ми ж чекаємо. Роботи повно!
- Тітко Зоша, а нагадай мені — коли я до тебе наймався у робітники? Чи може я твій зять? Чи може я в тебе позичав, та не розрахувався? Га? Не чую?
Зоша поклипала очима, хотіла щось сказати, а потім розвернулася і хутко зникла з подвір'я.
Через кілька днів прийшов Макар.
- Кось, я дуже тобі вдячний, ти вибач мені...
- Що Зоша лютує?
- Так, жити не дає.
- Розумієшь, Макаре, може тобі подобаєтся коли тебе весь час ображають, і добро ти стал сприймати, як слабкість. Мені було тебе шкода, а зараз я гадаю, що ви один одного варті. А мене залиште у спокої. І більше я нікого з вас знати не хочу.
Макар вже пішов, а Кось ніяк не міг повернутися до роботи, кипіла в ньому образа та злість. Мабуть час навідати бабу Ядзю. Самому з тими чорними думками йому не впоратися.
Раптом до нього у майстерню зайшла баба Язя.
-Кось, чого сидиш, наче спаралізувало тебе? Ти живий?
- Доброго здоров'я, баба Язя.
- І тобі доброго здоров'я. Треба мені чоботи полагодити.
- Давайте. Зараз подивлюся. Я до вас збирався бігти, а ви самі прийшли.
- Так, бо вже відчувала, що тобі допомога потрібна. Вже по селу чутки пішли, що тебе чорнорота Зошка взяла в обіг.
- Було...Та все з тією кодлою...Знати їх не хочу. Вже і від Зоши і від Макара відкараскався назавжди.
- Який розумник, який молодець... І не злякався все їм в очі сказати? Ти, хлопче не журися. Зло воно хитре і підступне. Інколи правду в очі сказати і дати відсіч хитрому нахабі, важче, ніж у бійці взяти верх. Тому не журися і дякуй богу за науку.
- Так, баба Язя. Давайте чоботи.
- Та я так подумала, чоботи ще послужать. Іньшим разом вже. Мені час йти. Бувай, хлопче. Тепер ти до мене приходь. Наливкою з рожевих пелюстків тебе почастую.
Кось не встиг відповісти, а спритна Язя вже зникла з майстерні.
Свидетельство о публикации №222050200361