Тиша навкруги Украинский

Віктор Матюк

Тиша навкруги

Тиша навкруги , немає ні вітру, ні сльози, тільки шепіт зеленої трави
Та шелест листви скрашують гострі кути буденного життя,
Немає натхнення, одна суєта навкруги, немає часу для помсти,
Є доба на роздуми, щоб в часи скрутні всі думки не спасалися втечею
Від всіх зол і лих, птиці вилітають із-під залізних стріх, вітер з рання затих,
Після справ дрібних люди попели-поїли, на стільці присіли, відпочили
І про новини поговорили, ходом думок здивували, їх одним зашморгом об’єднали,
Смутні часи настали, їм себе жалко, для собаки люба палка, як для жінки качалка!
Я ж клянусь тим людям небесами, що сонце довічно сіятиме над нами,
Але грім урагану, він без попиту вривається до божого храму,
Блискавка свіркне над нами, натовп винесе їй догану
За поведінку погану! Не відчуваючи печалі, натовп слідкував би далі,
 Як люди гуляли за дубовими столами, сиділи рядом с панами,
Але навіщо нам безчестя таке, коли передчуття брудне тебе гне,
Як вітер стару деревину, червону калину, що росла посеред двора!
Ось-ось долу впаде небозвід, але продовжить жити білий світ,
Він з вікової вільхи на землю жбурне жовтого кольору листки,
Відсіч дасть натовпу з всього розмаху, той, хто проти, положить голову на плаху!
Тільки думка та, що наповнює добротою серця, зметнеться від землі до неба,
Повернеться , коли виникне потреба зупинить презренний набрід
Говорив колись мій дід, що буря вириває столітні дуби з землі,
И долу падають вони, як пожухле листя, якого ж біса дерева ті
Такими немічними були? Від болю дикого, затьмарилось чоло,
Спітніло воно, чомусь почорніло і почервоніло, а по тілу плями пішли,
Їх легко на грудях знайти, треба верхній одяг хутко зняти, нічого не змарнувати,
Прийшов час втікати від людського поголоска, вдалечині майорить занепад слави,
Всі гріхи від лукавого, тільки моє єство надихає думку на полум’я розуму,
Воно нічого не винне нікому, у немає ні нікелю, ні хрому,
Потужний вітер відносить розум як можна далі від дому!
Там живе мука надії моєї, вона стоїть на сторожі ідеї,
Про яку хтось щось міг сказати чемному мужику,
Але він ту ідею розтрощив словами, ледь не розтоптав ногами.
Тепер дивиться на дно криниці, біля якої лежить молода дівиця
 Одній білій спідниці, вона струнка як жердь, в той жердині тонка середина,
Зненацька на неї обіпрешся і лиха опісля не оберешся! Маленький струмок
Із сумних думок збігає в глибоку криницю, можна до нього придивиться,
І зразу віддалиться від буремного життя, в той криниці крижана вода,
Її ті п’єш з великого відра, неподалік на дереві тирчить великий цвях,
На ньому коромисло висить, на ставку чапля копошиться,  ніяк не може зупиниться!
Можна за долю двома руками вчепиться, крижаної води вдосталь напитися
 З оцинкованого відра, потім в сплячці розвалиться на зеленій траві,
Щоб в пам’яті швидко промайнули молоді роки, коли  часи буття
Не помічали ні поля, ні стада, тільки холодна вода текла по балці,
Я ж зажав в кулак пальці, язик не передбачав лайки, и тому не зважав на втому!
Тиша навкруги, хотілось піти в стан небесної сині, и відійти на три кроки
Від буденної мороки! Тиша навкруги, настав час для наснаги,
Час писати вірші, через мене хвилі строф б’ють, та снують
Проміж вустами, вони граються словами, виносять їм догану,
Допомагають збирати в дорогу чемодани, вони не чинять спротив
 Для дум глибоких, але одиноких, як перст долі та судьби!
Їм хватає відваги, щоб оголяти шаблі та лати,
Вони не хочуть автору ні в чому докоряти,
Лише бажають птицю щастя за хвіст спіймати!
Вони великі і прекрасні в хвилину щастя,
І жахливі та страшні в часи ті, коли тобі не до наснаги,
То немає на столі пера, то не хватає чистого паперу,
Ті мусиш вторгатися в духовну сферу творчої натури,
Інколи вилазиш з шкури, щоб в натурі доказати собі,
Що в змозі завершити недописані в свій час вірші!
В хвилини ті тобі допомагають всі святі, що залишились в твоїй душі!
Ніхто не в змозі по шатнуть талант в дорозі, він робить здивовані очі,
А потім посеред ночі шепче автору на вухо, що Муза – жінка ще та,
Що напоїть коня, вона для тебе і мати, і сестра, дасть в дорогу вина,
Укладе спати, і буде чекати, коли ті зможеш супротив долі подолати?
Стократним відлунням прогриміла відповідь замкнених вуст,
Почувся сухих гілок хруст, Музу спіткав сумок, напевно, прийшов вже строк
Зробити здивовані очі, посеред ночі світло від олтаря тебе на нову сходинку життя
Невпинно піднімає, знову и знову водоспади долає, доки великий бог
Не вкаже проміж строк, щоб ти знайшов собі наснагу посеред лободи!
Живи, поки живеться, сій и жни, поки спина ще гнеться,
А коли терпець урветься, прийде кінець, сонце загляне
 В полуденний час у душу і плоть, тоді і вирішить Господь,
Яку допомогу надати божому рабу, якщо він в змозі переписати свою долю і судьбу!
Не щурюсь я від сонячного світла, не збиваюсь ритму я, у мене ціль одна, вона, як і віра ясна,
Але майбутність сумна, вона спрямована на натхнення і покращення сьогодення!
Його не можна шатнути з сторони в сторону, зразу над ним почнуть літати чорні ворони!
Не жмурюсь я, але кружиться моя сива голова, але рука налягає на кінець олівця,
І чемно виводить вирази і слова! Тиха навкруги, вдалечині майорі ют дорожні стовпи,
Завзятий позив душі до дії зове, холодний вітер зразу рве на шматки різні пристрасті і думки!
Вони летять ы летять хто куди, хто в рай, а хто в пекло, там жарко, але тепло,
Можна бісу щось сказати дотепне, згадати прийдешнє, кожному – своє,
Життя йде, навкруги нього життя гуде, долина рясним цвітом цвіте,
Кой-де дощ рясний іде, а таланливого чоловіка похилого віку
Доля за руку веде, але він не знає, чи подолаю відстань ту, що наразі утопає в тополиному пуху!
Слова, як водоспад по світу летять, їх доля гонить геть,
Муза ледь-ледь шляхом непроторенним йде,
Її ніхто ніде не жде, в той самий час провідна зірка буття
Приготувалась для биття, у неї доля важка, і дорога вузька та слизька!
В той самий день, в той самий час біда спіткала всіх нас, пристрасть перегородила стезю
І пророчить людям думку свою про долю людську чи то на небі, чи то в раю або в гієні!
Поза сценою життя може воскреснути душа, які у неї будуть почуття? Не знаю достеменно я,
Життя зав’яне, Магомет чи Далай-лама, чи Христос крізь море сльоз доведуть розуму людському,
Що у цьому світі ніхто не знає наступного кроку свого! Хворе єство жде часу свого,
Краще промовчу я, доки полум’я буденного життя не спалило все дотла,
Судьба моя -  вертка кокетка не бажає за безцінь свій обов’язок виконувати,
Мимо неї не проїхати, не пройти, де грішнику підтримку мерщій знайти?
Якби пращури були живі, вони б допомогли до цілі нездоланним дійти,
А так темрява і морок мішають в строк  закінчити цей короткий монолог!
Така над миром темнота, бог нічого не бачить звисока, піт капає з виска,
А рок б’є з носка похилого віку старика, він ледве не впав у грязь,
По шатнувся  і привітав тих, хто всю ніч веселився і дуже втомився,
Адже музика і співи наприкінці ночі приносять прикрість, втрачається гідність людська,
Сорому в людей нема, вони потай творять розбій в душі чужій, що в них на серці таїться?
За кого думкам зачепиться,  вогонь небесний не гнав Музу в болото,
Ось чому на очі сльози набігають, вони нічого долі не обіцяють,
Вони люблять, вони кохають, але ще більшого від долі жадають!
Колись думки жили в іншій сфері, в СРСР -і, наразі загубили істину віру,
Тепер бісяться з жиру, слабішає тіло, стає сильнішою душа,
Мучачись та печалячись, голоси глухі чути  скрізь,
Їх люди гонять на чужину немов би скотину,
Ми прагнемо лише одного, щоб душа і тіло
Набиралися розуму і сили, талант ночами
Із останніх сил кричіть, що його змушують силоміць
Піти з насиджених місць, бог знає куди,
Де немає ні свіжого повітря, ні колодязної води,
Аби думки самі до тями дійшли, адже навкруги одні вороги!
Жити по совісті і честі разом і всім вмісті без зміні умов життя та його змісту неможливо,
В темряві очі виболиш, ступиш на камінь – голиш, і зразу полетиш хутко вниз,
Там слизький карниз, мить зупинись, навіщо на мисль накидати тінь?
Нехай цвіте в душі трава-полинь, живи один, твори на самоті,
Тільки  б з розуму тобі не зійти, зупинившись на половині путі,
Але на самоті! В душі одна пустота, в очах – темнота,
В душі – нудьга, а в голові – дур одна! Суєта суєт – все суєта,
Щастя нема, одна мішура, ось і ти ходиш навколо стовпа,
Твій подив визиває його  неприродна білизна, розбещена душа
До темряви ночі глуха, дощ ллє, як із відра, по землі біжать пінясті струї,
Навкруги про щось толкують місцеві балагури, коли вони були в силі,
Їх ганьбили, декого ні за що осудили, а тепер їх в тюрму не затягнеш,
За роги не візьмеш, йде творчій процес, осталось строку мало,
Щоб доля на надгробному камені начертала великі імена!
Повстань, душа із темряви буття, куди поділись всі твої набуття?
Їх ніде нема, замість них одна й та темрява, могильна пил,
Душа лишилась білих крил, Муза в дзвін із останніх сил б’є ,
А душа сльози даремно ллє, слова між зубів цідить,
Але не щадить радісну мить творчого буття,
Вона ось-ось помре сама від творчого ярма!
Доля сумна на авторів чекає, але доля їх надихає
На силу строф свої, вони проносяться, як вихор,
Летять у глибокий вир, день і ніч бувало
Доля щось довго доставала з великого чувала, щось вибирала,
Щось року обіцяла, і ось пора всебічного розпачу настала!
Я ж печаль із серця витісню, і скажу Господу: «Воістину!»
Зіжну руку в кулак, подам Музі знак, щоб вона, життя моє сильніше стискала,
А душа ніколи не горіла в пів напруги, те ще буде, що душу знову від смути розбудить,
А грішника ніколи вона не погубить! Він проснеться с першим блиском дня,
Напевно, доля і Муза знову полюблять суєтність буття, весна майже пройшла,
Юність пішла в незапам’ятні місця без поводиря, тепер своє ім’я шукає
Посеред широких ланів та безкраїх степів, від молодого лиця
Залишилась доля гучна, бог йому дарував до кінця високі і чесні слова,
Щоб подальша його доля була розлога і легка, як політ сизокрилого птаха!
Від страху той птах усівся на даху, і слухає людську балаканину, вона віднині
Пронесеться по зеленій рівнині, щоб до віку старому чоловіку краще жилось,
Але перед його очима мигтить сільський погост!

м. Ржищів
19 травня2021р.
14:07