Нема вороття Украинская речь

Віктор Матюк

Немає вороття

Немає вороття до повсякденного буття, наразі зупинилось життя,
А та стезя, що тебе по шляху пригод весь час вела, травою заросла,
Навколо села холодний вітер всю ніч и день кружляє, він так допікає
Душу і серце, що ти до неба волаєш: «Невже ті наодинці умираєш?»
Свої долі не знаєш,  в руках себе тримаєш до пори та до часу,
Не скиглиш ні разу, що здоров’я немає, а ти не знаєш,
Що тебе на твоїй стежині чекає?
Хліба нема, тільки темрява одна,
Недалеко колосяться хліба,
Недалеко моя родина жила,
Тут моя ненька – Батьківщина, тут мої святині, в цих місцях я ходив босоніж по солонцях,
Наразі на перших порах буття  свіже повітря, як наспів випадковий відкривав мені тайни 
Земного буття, наразі серце зажалось, від того часу нічого не осталось, тільки старість
Сперечається с судьбою, ніхто з них не задоволений долею своєю! Крик швидко затих,
Сучечка проміж них чи переклик споріднених душ породив чимало догадок,
Але збільшив безпорядок в глибині православної душі, він не знає межі,
Він приходить до мене у сні та безпрецедентно твердить одно і те,
Прохання його з толку збиває мене самого! Не життя, а жахіття триває,
Хтось на небі на моє життя зазіхає, бо остаточно не знаю, що в цьому краї
Музика на скрипці самовпевнено грає від зорі і до зорі!
Вранці до школи йдуть школярі, чимось налякані вони,
Їм немає вороття туди, де ніколи не було горя та біди!
Повсякденна суєта жене з двору не тільки собачу зграю,
Я ж збився з рахунку своїх життєвих втрат, тепер в груди дме холодний вітер,
Від холоду не рятує навіть шерстяний светр, вітер з грішником грав, як хотів,
Стогнав и вив, потім полетів в напрямку вокзалу, вдерся до великої зали,
Там мешканці міста на потяг чекали, люди грішні тікали спішно від ганьби,
В міру розумні , але сумні, ніхто не бажав залишатись наодинці у тому місті,
Де на тебе чекали думи нечисті!  Міста немає, над ним чорна зграя літає,
Грозова хмара навкруги літає і ніхто загодя не знає, коли свобода знову спалахне,
Держава – понад усе! Все густішою стає мла, вона виплила із – за сусіднього даху,
Нагнала страху на люд простий, кожний ледь матом не крив, трудові руки
Прощали грішникам хресні муки, попереду в п’ятницю чи в середу
Будуть нові катування, ніхто не спитає твого бажання, ніхто не спросить згоди,
Згоден чи ти в сумне буття без поспіху ввійти? Грішні ті, нечисті ці, що навесні
Навіть у сні рубали дикий виноград, очищаючі цвітучій сад в міському саду,
Гірко серцю моєму, невисокі, сірі стіни в дому, немає кому руку протягти,
Тяжко для себе покаяння знайти! Від мирської суєті нікуди не дінешся ти,
Не суди і не судимим будеш, напевне, Гордіїв вузол в кінці-кінців розрубиш,
Коли полюбиш жінку ту, чий геній вище твого на три чи чотири ступені!
Все життя будував мудрості чертог, все життя я щастя шукав, але не знайшов,
І ось до ручки дійшов, попереду невтішний підсумок, а в горлі – ком,
Не допоміг навіть глибокий сон пойняти, з чого мені потрібно почати,
Щоб нові перешкоди в буденному житті швидко та прудко подолати?
Треба знову на ноги вставати, щоб не попасти за залізні грати, по дорозі на небеса,
Піт ногами холодна ранкова роса, захотілось заплющити очі, щоб не бачити гріхи дівочі!
Просипаюсь посеред ночі, збираюсь життя насолодиться, очам не вдається до ранку закритися,
Душа ніяк не збагне, в яку сторону вітер з неба прудко дує і їй спокою всю ніч не дає?!
Час йде, спокою нема ніде, історія ворожої  країни від давнішніх літ донині неспішно йде
 З Золотої Орди, тяжкі дні ще не минули, вогкі вітри знову подули з тієї сторони подули,
Колись там теж була дивна сторона, моїм думкам немає досконалості, як не суди,
Не зможеш ніде її знайти, з долею даремно не жартуй, хліб жуй, святою водою запивай,
Напевно, тільки тоді ти попадеш в рай! Не чекай до того часу, коли ворог сяде на парашу,
Пильні дороги, чорні хрести, із-за пилу не видно грішне тіло за версту, в хвилину ту
Душа ловить на льоту три годині  для спання, ненька моя Україна ніколи не встане на коліна,
Єдина родина, єдина сім’я, ще є час для набуття історичних відзнак, був на небі знак,
Що з нами небесний Зодіак! Ми – сильні,поки вільні, у нас інтереси спільні,
А той, хто хотів зламати Нашу Матір і Тата, миттєво сяде за грати, часу небагато
Залишилось в житті, напевне й ти давно вже стоїш на перехресті трьох доріг,
До люд ской метушні ти теж звик, ще рік тому назад в твоїх очах був острах
За своє буття, зараз теж скрізь метушня, хтось сідлає коня, хтось сьорбає вина,
А хтось просить Небесного Отця, щоб наша доля не була така тяжка!
Дух, що тіло рве до бою, завжди рядом зі мною, рве за щастя та волю,
Вони зі мною йдуть по жарким степам, та далеким краям, разом заходять в храм,
Щоб там помолитися православним богам! Я ж їм повну свободу дій надам,
Грішній душі хотілось би жити в тишині, вдалечині від людської метушні,
Немає сумніву в тому, що божі шляхи не відомі нікому до певного часі,
Тяжко свій шлях знайти, треба довго чекати, горіти і палати між раєм і пеклом,
Відповідати Бісу дотепно, що ти готовий відійти від суєти раз і назавжди!
Боже світло розсіяло остатки згущеної темряви, щоб долю свою було легше знайти,
Є риск спуститися на дно, моє ж серце божим промислом наповнено, я б літав під небесами,
Хватався двома руками за грозові хмари, догоджав своїй душі, будував та рушив,
Подумки достав до далеких планет, не знаючи наперед, чи благодатні вечірні вогні?
Вони мерехтять вдалечині, мі ж не вічні, земне жахіття гнобить душу, 
Мозок допомагає з місця зрушить, щоб покидаючи цей світ назавжди,
Бог вість куди, заново сюди прийти через тисячу років опісля,
Немов би мале немовля тебе знову зустріне  ця ж сама земля,
Але назад нема вороття! Похмуре життя  йде в пісок,
Кожній наш гріх і порок  хоче, щоб наші думки висохли,
І дерева на землі знову не зацвіли, те, що думаю подумки,
Веде до кінцевої мети, але не завжди доходить мета ця
До Небесного Творця! Немає вороття до безпечного життя ,
Чується шелест в листі дерев, за ніч облетівши невисоке крильце,
З пальців похудівши, сповзло бірюзове кільце,
За то сіро-сині очі січуть сяйво посеред ночі,
Сум душу точить до самого ранку, поки світло на ганку
Не проллє тепло своє на безмежну природу
І не надасть душі первозданну вроду, щоб вона в тиші
Бачила зірки, що сяють в далечіні!  Проходять дні, минають роки,
Вітер дуне, дощ землю заново проллє, кожному потрібно своє
Для продовження роду, спрага  життя землю пробивала
И нам всім дарувала повсякденну мову, де ні слова святого,
Окрім згадки про Всесильного та справедливого Бога!
Людський гріх над головами завис, він доживає тисячолітній вік,
Його зірка постійно горить в далекому сузір’ї , ховаючи думи і мрії
Від муки прози повсякденного буття, де всі твої набуття, поглинула та стезя,
З якої тобі ніколи не буде вороття!

м. Ржищів
23 травня 2022 р.
8:20