Нет кохания ознобы!

Одначе ж тяжко как без соблазна на ве́рши
Бывать с мыслёю тягови́той,
Одначе ж то и до́бро для тебя,
Тому как и ве́рши твои, братец, не разумеет ни одна людина,
Одначе ж оттого и писа́мо тое всё
Для сердца душного, для плоти трупной, для себя...

Думак бязмежных пато́чына взбрядаецца з чала,
Адна з іх — ужо да ісціны сама.
Што любоўю ў вялікаруском клічуць языке,
Па памылцы усякага люддзя,
Які не аддзяляе праўду ад ўранья...
Зазнобство ад слова калоціць — марозіцца і целам і духам,
Увесь смысл укладваецца ў дурную явлення хваравітасць,
Дзе хварэюць, заражонны атрутай таковой
Не жадае і не асознаюць а пагібелі розуму свайго...
Няма ніякого там кахання.

Що коханнєм в язиках західноруськіх то зовомо,
Хоч і з більшою дійсність,
Однак така ж зараза укоренілих дурнів.
Вони безперервно рекут нісенітницу про ніжніє чуття,
Потрапивши на вудку холерного захоплення,
Блукає і часто гине їх людське ім'я,
Їх час впав важким тлінним брінном.
Їх не жаль нітрохи.
Добре, що ти обізнаний знахар-відшєльник,
Здатний себе зцілити від жадання знобу люддя,
Тобі знайоме з пи́сань мертвих
Про животну закоханість,
Про відомі почуття недалєкодумного человєч’єго життя.

Придержал бы ты слова...
Хотя, чего же — бренцы не обуздают слова пророчащего наглеца!
Разлагайтесь бренном тельным и душевным без упрёка нудака.
Но нисколь не он.
Да и никакая заноза его пронзить не сдюжит,
Ибо он пёс борзой презренья «любовного» гнилья.
Хули, ломай коханья маревные путы,
Твоя конечная стезя во сверхзадаче
Чисто́го да неодурманенного ума!